«Механічний апельсин» читати повністю українською мовою роман Ентоні Берджеса, що розповідає про злочинність, насилля, сексуальність і молодіжну культуру.
«Механічний апельсин» читати
Переклав з англійської Олесандр Буценко
«Механічний апельсин» Частина перша
1
— То що ж далі, га?
Ми, тобто я, Алекс, і три мої кенти — Піт, Джорджі й Дим (цей справді-таки був дурний, як дим), сиділи в молочному барі “Корова”, напружуючи ізвіліни, чим би його заповнити вечір і оту лайняву зимову холодну мерзоту (добре хоч без дощу). Бар “Корова” був молочно-плюсовим мєстом; ви, братва, мабуть, уже й забули, що воно таке, оті мєста, адже світ міняється дуже бистро, і всі про все забувають миттю, а газет однаково ніхто не читає. Так от, у тому барі подавали молоко — і плюс до нього. Дозволу на продаж спиртного вони не мали, але закон тоді ще не забороняв нові вєщі, отож вони додавали скільки завгодно всякої дряні у звичайнісіньке молоко: ви могли пити його з “колесами”, “хімією”, “дуром” чи таким іншим, хапати кайф і чверть години споглядати на кінчику свого лівого черевика господа Бога з його небесним військом і всіма святими, аж поки яскраві спалахи осявали ваш мозг. Або ж пити молоко з “бритвочками”, як ми це називали; воно заводило нас і підштовхувало трохи попаскудити, наче зіграти в очко. Саме таке молочко ми й хлебтали того вечора, що оце з нього я починаю свою оповідь.
Кишені в нас були напхані дєньгамі, тож заради бабок зовсім не обов’язково було долбать у завулку старого хрєна й дивитися, як він спливає в калюжі кров’ю, поки ми рахуємо здобич і ділимо її на чотирьох; або видєливать жорстокі штуки з тремтячою сивою ципою в крамниці, а тоді линяти, хапаючись із смєхом за животики. Але, як то кажуть, гроші — не головне.
Ми, всі четверо, одягалися за останньою модою. В ті часи це означало носити вузюсінькі “дудочки” з нашитою на матню так званою “формочкою для желе” — латкою, що оберігала штани й правила воднораз за таку собі прикрасу, яку можна було чьотко розрізнити при певному освітленні. Я мав “формочку” у вигляді павука, Піт — у вигляді ладоні, Джорджі — дуже химерну, у вигляді квітки, а сердега Дим мав жлобську латку у вигляді блазенського ліца. Він узагалі не відзначався кмітливістю й був “найдимніший” з усіх нас чотирьох, справжній тобі Хома невірний. Ми носили також короткі куртки без вилог, але з величезними накладними плєчамі — насмішка над статурними бовдурами. А на шию, братва, ми пов’язували хустинки брудно-білого кольору, які нагадували картофєльноє пюре з подобою візерунка, що його лишає виделка. Ми мали не надто довгі чуприни й були взуті в тупоносі, моцниє, як для бійки, черевики.
— То що ж далі, га?
Біля стойки сиділи рядком три дєвочкі, але ж нас, мальчіков, було четверо, і ми дотримувалися правила: один за всіх, усі за одного. Ті мочалки також були прикинуті як треба-одна у фіолетовій, друга в зеленій, третя в оранжевій перуці, що коштували тим фраєркам щонайменше три-чотиритижневого заробітку, а розкраску всі мали “бойову” (обведені глазкі й густо намазюкані ротікі). Дівчата були в довгих і прямих чорних сукнях, а на грудях кожна носила невеличкий блискучий значок із хлопчачим ім’ям — Джо, Майк чи щось таке. Мабуть, то були мальчікі, з якими мочалки встигли переспать до чотирнадцяти років. Вони все позирали в наш бік, і мені вже кортіло закомандувати нам трьом (краєчком рота, ясна річ) вийти й трохи розважитися сексом, покинувши Дима, який саме почовгав купити “палітру” білої рідини, цього разу з “хімією”, але то не відповідало б правилам гри. Дим був огидно потворний, як і його ім’я, одначе настоящій, залізний боєць і добре бився ногами.
— То що ж далі, га?
Чєловєк, що сидів поряд зі мною на довгій ворсистій канапі, яка тяглася вздовж стін, вже “приїхав”. Він вибалушив глаза й белькотів: “Туманні праці Арістотеля, викидаючи цикламенів, набувають достатньої форфікуляції…” Атож, він уже “відчалив”, “став на вуха” — мені той стан був знайомий, я його, як і всі ми, не раз зазнавав на собі, але тепер вирішив, що це — вєщь для боягуза, братва.
Ти ковтав собі молоко, а тоді розлягавсь, і тебе поглинала мисль, що все навколо-спогади. Ти все чьотко бачив-столи, стереоколонки, лампи, мочалок і мальчіков, одначе все воно було як та вєщь, щцо ніби й реальна, але насправді не існує. Ти був загіпнотизований носаком свого черевика чи туфлі, а то й нігтем, і почувався так, наче тебе схопили за барки й почали трясти. 1 трясли доти, доки витрушували все до решти. Ти втрачав і тіло, й ім’я, і душу, але тебе ніщо не обходило, бо ти з нетерпінням чекав одного: коли твій черевик чи ніготь стане жовтим, а тоді ще жовтішим, і ще. Кінець кінцем лампи вибухали, наче атомні бомби, а носак черевика, ніготь або й брудна пляма на холоші оберталися у велике-превелике мєсто, більше від Всесвіту, і ти саме збирався стати перед господом Богом, коли все раптом уривалось. Ти повертався назад з перекошеною коробочкой і скімлив: “Ой-ой-ой!” Певна річ, це був великий кайф, але ж і велике боягузтво, Лдже ми живемо на землі не заради того, щоб доторкнутися до Бога. Це тільки висмоктує з чєловєка всю його силу й дух.
— То що ж далі, га?
Ввімкнули стерео, і виникло враження, ніби голос співачки-чувачки пєрєлєтает з одного кутка бару в інший, здіймається до стелі, знову падає на підлогу, кидається від стіни до стіни. Берті Ласкі прохрипіла стару пісеньку “Ти стираєш з мене фарбу”. Одна з трьох цип біля стойки — та, що в зеленій перуці,— почала надувати й утягувати під “музичку”, як вони називали те виття, своє черевце. Я нарешті відчув укол від “бритвочок” у старому доброму молоці й тепер був ладен зіграти в очко. Тож дзявкнув по-собачому:
— Гайда! Гайда! Гайда! — І зацідив кулаком свого сусіда, який усе ще щось белькотів. Я жєлєзно заліпив йому в ухо, одначе він тільки байдуже провадив далі:
— Телефонний алкоголь, коли фарфаркулюль одержує рубадубдуба… Згодом, коли він прийде до тями, йому, безперечно, болітиме забите місце.
— Куди гайда? — спитав Джорджі.
— Та так, пройдемось, братва, позиримо, що трапиться по дорозі. Отож ми випхалися в глупу зимову ночку, спустилися бульваром Маргдніти, повернули на Бутбі-авеию і там знайшли ‘ге, чого іііукали,— крохотнос посміховисько для початку. Це був схожий на шкільного вчителя тремтливий старпьор в окулярах, який хапав ротом холодне нічне повітря. Під пахвою він ніс книжки, в руці тримав чорну парасольку і вийшов з-за рогу, де було публічне бібліо, щодо нього в ті дні піпли майже не ходили. Загалом, коли сутеніло, в місті рідко можна було зустріти типового обивателя, бо полісменів поменшало, але вистачало бешкетних мальчіков, тож схожий на вчителя чєловск був єдиним перехожим. Ми ввічливо подрулілі до нього, і я сказав:
— Вибачайте, друже.
Коли він завважив, як ми четверо спокійно, ввічливо й усміхнено підходимо до нього, то трохи здрейфив, одначе голосно, як учитель, і намагаючись приховати іспуг, відповів:
— Так, прошу. Що вам завгодно?
— Бачу, у вас під пахвою книжки, друже,— провадив далі я. — В наш час зустріти людину, що й досі полюбляє читати, приємна несподіванка.
— Он як? — здивувався він і аж затремтів. — Розумію. Він подивився на кожного з нас по черзі й побачив, що стоїть посеред гурту веселих, ввічливих хлопців.
— Так,— підтвердив я. — Я б із величезним інтересом подивився, з вашого дозволу, на книжки, які ви оце тримаєте під пахвою. Над усе на спі ті люблю гарну чисту книжку, братику.
— Чисту? — перепитав він. — Чисту?
Цієї миті Піт вихопив у нього три книжки й бистро роздав їх нам. Кожен із нас, окрім пришелепкуватого Дима, одержав по книжці. У мене в руках опинилась “Елементарна кристалографія”. Я розгорнув її і зауважив:
— Чарівно, високий клас!.. А це що таке? — раптом перелякано вигукнув я. Яке брудне ругатєльство, соромно навіть дивитись! Ти розчарував мене, братику, такого я від тебе не сподівався.
— Але ж… — спробував заперечити учило. — Але ж, але ж…
— А тут,-підхопив Джорджі,-на мою думку, вже справжня бридота! Одне ругатєльство починається на “х”, а друге — на “п”. — Він тримав у руках книжку під назвою “Чудо сніжинки”.
— Еге ж,— і собі докинув недоумкуватий Дим, що саме посмотрсл через Пітове плече і, як завжди, передав куті меду. — Ондечки розповідається про те, що він із нею зробив, ще й намальовано. То ти,— просичав він,— просто старий розбещений крутій!
— І це в твої роки, друже!.. — дорікнув я і став роздирати книжку, яку тримав у руках.
Решта заходилися робити те саме зі своїми книжками. Дим із Пітом шматували “Ромбоедричні системи”.
— Постривайте! — закричав древній учило-мучило. — Це ж не мої книжки,-це власність муніципалітету! Справжнє неподобство! Вандалізм!-І ще щось в етом роде. Він навіть спробував був відібрати в нас книжки. Зворушлива сцена!
— Ет, то ти заслуговуєш, щоб тебе провчили, братику,— зауважив я.
Та “Кристалографія” мала дуже міцну оправу, старовинну, виготовлену за тих часів, коли вєщі робили ще навічно, і розірвати її було дуже важко. Тоді я почав видирати сторінки й жбурляти їх жменями, наче величезні сніжинки, на старпьора, який усе волав, і решта нас зробили те саме — Димчик ще й ударив, як той блазень, у закаблуки.
— Ось тобі! — примовляв Піт. — Кукурудзяні пластівці для сраного читача паскудних книжок!
— Ах ти ж гидка розваліна! — лайнувсь я, і ми взялися за старого. Піт схопив його за лапи, Джорджі розтяг йому пальцем, мов гачком, пасть, а Дим витяг звідти штучні зуби — верхню й нижню щелепи. Він шпурнув ті щелепи на асфальт, а я став товкти їх черевиком. Але вони виявились надто міцні — з нової, класной пластмаси. Старий хрєн щось булькотів, зашумєл:
— Буль, вуль, муль!..
Тоді Джорджі відпустив його губкі й виляском приклався кулаком до беззубої пасті, звідки почувся стогін і красиво хлюпнула кров. Далі ми роздягли небораку, стягли з нього верхню одєжду, лишивши його в довгих трусах (старінних — Дим із смєхом навіть нахилився, щоб кращще їх роздивитись). Насамкінець Піт легенько двигонув учила по макітрі, і ми відпустили його з Богом. Він поплентався геть, заточуючись, хоч піхнулі його не дуже, ох-ох-охаючи й не розуміючи, ні де він, ні що з ним. А ми, поглузувавши, почали вивертати його кишені — Дим у цей час пританцьовував з чорною парасолькою. А втім, поживитись було майже нічим. Кілька доісторичних листів, ще 60-го року, з “моїм любим” і такою іншою фігньой, кільце для ключів і прєстарая авторучка, з якої протікало чорнило. Дурноверхий Дим облишив, звісно, свій танок із парасолькою і взявся читати вголос один з листів, демонструючи безлюдній вулиці свою письменність.
— “Мій любий!..-несамовито вигукував він.-Я думатиму про тебе на відстані! Сподіваюсь, ти не забуватимеш тепліше вдягатися, коли виходитимеш увечері з дому!..” —Дим на все горло заржал— го-го-го! — і вдав, ніби підтирається тим листом.
— Досить! — кинув я. — Кінчаймо, братва!
У штанях старпьора нашкребли жалюгідну дещицю башлєй (себто грошей), не більше троячки — брудна пшонка порівняно з нашими бабкамі, і ми її просто порозкидали. Тоді потрощили парасольку, порізали на клапті училову одєжду і, пустивши її за вітром, поставили крапку на тому старпьорі. Отак. Не багато, ясна річ, але я зовсім не збираюся ні перед ким ви-ї-бачатись — вечір тільки починався. “Леза” з молоком усмокталися в кров, і ми були на взводе.
Треба було повторити то же самоє, цебто спорожнити кишені, перш ніж грабануть крамницю, і таким чином купити собі наперед алібі. З таким наміром ми посунули до “Герцога Нью-Йоркського” на Еміс-авеню, знаючи, що в тому барі завжди три-чотири бабушкі дудлять пиво на ДД (державну допомогу). Ми враз обернулися на зразкових мальчіков і почали лагідно, як на вечірній молитві, до всіх усміхатись. Але ті старі зморшкуваті п’янички вмить затремтіли і їхні венозні лапкі зі склянками затрусилися, розбризкуючи пиво на стіл.
— Облиште нас, хлопці,— прошамкала одна з бабушенцій. На її обличчі відбилися сліди тисячоліть. — Ми бідні старі жінки.
Ми тільки вишкірились у відповідь, посідали поряд і дзеленькнулн у дзвіночок, підкликаючи офіціанта. Коли він, перелякано витираючи брудним фартухом ладоні, підійшов, замовили чотири “ветерани” — суміш рому й шерібренді, дуже популярний у той час коктейль (дехто полюбляв ще канадський варіант-з лаймовим соком).
— А цим бідним бабушкам принеси щось похрумкати,— наказав я офіціантові. — Кожній по великій порції шотландського ввіскі й чогось на зубок.
Я вивернув кишеню з дєньгамі на стіл, братйа, і решта хлопців зробили те саме. Переляканим старим п’яничкам принесли подвійне бухло, і вони геть розгубилися, не знаючи, що й сказати. Зрештою одна з них спромоглася на “Спасибі, хлопчики”, хоч; відчувалося, всі вони думали: тут щось не те. Так чи так, ми купили кожній по пляшці коньяку “Генерал янкі” з собою, а я ще й заплатив, щоб їм видали другого дня по десятку кухлів пива і вони більше не смерділи біля стойки. На башлі, які лишилися, ми накупили, братва, всього їстівного, що тільки продавалося в тому мєстє: тістечок, сухих кренделиків, сирних паличок, хрусткої картоплі, шоколадних плиток. І все це — для отих підстаркуватих мочалок. А тоді оголосили:
— За мінуту повернемось.
— Спасибі, хлопці. Хай береже вас Бог,— тільки и спромоглися пробулькотіти старі ципи, коли ми попхались на вулицю без пенса в карманах.
— Сам собі здаєшся таким порядочним, що аж гидко,— зауважив Піт. Сердега Дим, було відно, анічогісінько не усьок, одначе притримав язика, боячись, що його обізвуть дураком і безголовим недоростком. Ми завернули за ріг і вийшли на Етлі-авеню, де ще була відчинена ота крамниця з солодощами та сигаретами. Вже місяців три ми її не чіпали, тож у цьому районі взагалі було спокійно — патрульні рожі (цебто озброєні полісмени) в ті дні трималися вище по річці. Ми натягли маски — новенькі, кльовиє, кожна була схожа на якусь історичну особу (коли купуєш таку маску, тобі навіть називають ім’я); я мав маску Дізраелі, Піт-Елвіса Преслі, Джорджі — Генріха VIII, а сердега Дим — поета Пе Бе Шеллі. Маски приховували все обличчя до останньої волосинки й були виготовлені з особливого еластичного матеріалу, так що після всього їх можна було навіть згорнути й запхати в черевик. Отож натягли ми маски й зайшли втрьох до крамниці. Піт лишився надворі “на стрьомє”, хоч довкола й панувала тиша. У крамниці ми одразу посунули до господаря, такого собі Слоуза — не чєловєк, а драглі в портвейні. Він миттю збагнув, що й до чого, і прожогом метнувся за прилавок, де був телефон і де, мабуть, він тримав свою добре змащену шестизарядну “пушку”. Дим із скоростью птаха перепурхнув через прилавок і почав кидатися коробками з тютюном, які розбивались об великий плакат, що на ньому якась мочалка шкірилася до покупців і виставляла на показ грудь, рекламуючи нові труїлки, тобто сигарети. Ще мить — і ми побачили, як у глибині крамниці за портьєрою наче прокотився клубок. То Дим і Слоуз зчепилися в смертельній бійці. З-поза портьєри чулось пихтіння, рохкання, удари, гуркіт падіння, лайка, і нарешті — брязь! брязь! брязь! — то били скло. Матуся Слоуз, крамарева дрружина, заціпеніла за прилавком. Щомиті вона могла зарепетувати: “Ґвалт! Рятуйте!”-отож я мігом перестрибнув через прилавок і схопив її — теж достоту слониха, ще й парфумами від неї тхнуло, як із діжки, а величезні груді аж ходором ходили, наче могутній вібратор. Я лапой затулив їй рота, щоб вона не заверещала на весь світ, але та сука щосили вкусила мене за долоню, і перший скрикнув саме я, а тоді й вона заверещала, закликаючи поліцію. Довелося долбануть її гирею, а тоді ще й потягти лапастим ломиком, яким вони відкривали ящики. Нарешті вона вмилася юшкою, як отой старий учило, ми кинули її на підлогу, з глуму розірвали на ній одєжду, ще й легенько копнули кілька разів ногами, щоб не стогнала. Коли я побачив її розкарячену, з голими цицьками на підлозі, то мимоволі подумав, чи не встигну я її ще й… А втім, часу вже не лишалось. Випорожнивши касу — здобич виявилась чималою — і прихопивши кілька коробок найкращих труїлок, ми злиняли.
— Одначе той гад здоровий як бугай,— зауважив Дим. Його вигляд мені не сподобався: брудний, розхристаний, він скидався на чєловєка після бійки. Хоч так воно й було, але ж це не виправдання, щоб мати такий вигляд. Об Димову хустину на шиї наче хтось ноги витер, маска злізла з обличчя, і на ньому лишився бруд з підлоги. Ми затягли Дима в провулок і заходилися приводити його до ладу — наслинили наші “сякачки” й ну вмивати йому писок. Старалися для того сучого сина. До “Герцога Нью-Йоркського” повернулися дуже бистро: глипнувши на годинник, я побачив, що ми впоралися менш ніж за десять хвилин. Бабушенції так само сиділи й цмулили пиво з віскі, яке ми їм купили.
— Привіт, киці! — звернулися ми до них. — Чого ще бажаєте?
— Ви дуже добрі, хлопчики,— завели вони ту саму пісеньку,— хай береже вас Бог.
Ми дзеленькнули в колокольчік, і коли підійшов офіціант, цього разу інший, замовили собі пива з ромом — страшенно ж палила спрага, братики,— а старим ципам — усе, чого їм заманеться. Тоді я попередив бабуль:
— Ми звідси не виходили, еге ж? Увесь час були тут, зрозуміло? Вони втямили все навдивовижу бистро.
— Добре, хлопчики. Ви весь час були в нас на очах. Хай береже вас Бог. —І знову приклалися до чарок.
Все це, звичайно, не так уже й важило. Півгодини поліція не давала про себе знати. Та потім з’явилися нарешті дві молоді рожі, розпашілі в своїх величезних залізних шлемах.
— Вам відомо про те, що сталося сьогодні ввечері у Слоузовій крамниці? — запитав один із них.
— Нам? — невинно перепитав я. — Ні. А що таке?
— Пограбування й насильство. Господарі в лікарні. Де була цілий вечір ваша компанія?
— А чому таким грубим тоном? — обурився я. — Мене не цікавлять ваші брудні натяки! Ви тільки погляньте, братики, які ці лягаві підозріливі!
— Вони весь вечір були тут, ці хлопці,— зацвірінькали старі мочалки. — Хай береже їх Бог, бо добріших і чемнішиих підлітків ми ще не зустрічали. Весь час просиділи за оцим столиком. Ми не бачили, щоб вони кудись виходили.
— Та ми ж тільки питаємо,— пояснив другий молодий фараон. — Виконуємо свої службові обов’язки.
Так чи так, а виходячи, вони застережливо глипнули на нас. А ми вслід їм зробили губами “Пр-р-р-р-р!” Одначе я був трохи розчарований. Ніякої тобі боротьби. Все просто, як поцілуй-мене-в-гузно. Але ніч тільки починалася.
2
Коли ми вийшли з бару “Герцог Нью-Йоркський”, то біля його великої центральної освітленої вітрини запримітили неохайного сгарого пьяніцу, який на все горло виспівував паскудних пісеньок часу своїх батьків та ще й раз у раз гикав, так наче в його смердючих зруйнованих нутрощах сидів цілий оркестр. Є вєщі, яких я просто не терплю. І це була одна з них. Я не можу бачити мужіка, що, заливши очі, хитається на ногах і гидко відригує — байдуже, старий він чи молодий. А особливо такого віку, як оцей. Він стояв, прихилившись до стіни, в пожмаканій, пошарпаній одєждє, наче обтер собою все вапно, а потім ще й вивалявся в багнюці. Ми підхопили його попід руки й кілька разів добряче долбанулі під бік, але він і далі горланив:
І я повернуся до тебе, кохана, кохана, Коли ти, моє серце, помреш.
Тоді Дим трохи попрасував кулаком його пропиту пасть, спів урвався, і п’яний заволав:
— Ну ж бо, вбийте мене, страхопудні вилупки, я більше не хочу жити, особливо в цьому смердючому світі!
Я попросив Дима зачекати момент, бо часом цікаво послухати, що белькочуть оці старі маразматики про життя і світ.
— Смердючий! — вигукнув п’яниця. — Бо в ньому молодь поводиться зі старими людьми так, як оце ви зі мною. Нема тут більше ні закону, ні порядку!
Він репетував і вимахував своїми граблями, як справжній оратор. З його кішек раз у раз вихоплювалося оте “гик” та “гик”, наче всередині в ньому щось оберталось чи бушував якийсь грубий мужік, намагаючись його урвати, тож старий погрожував йому кулаками й усе кричав:
— Цей світ не для літніх людей, і я не боюся вас, хлопчиська! Бийте мене скільки завгодно, я нічого не відчую, бо я під чаркою! А якщо вб’єте мене, то я тільки зрадію!
Ми вибухнули смєхом, однак нічого не відповіли, а тільки стояли й кривили губи. А старий провадив далі:
— Хіба це світ?! Люди вже ступили на Місяць, літають навколо Землі, як та комашня навколо лампи, але ніхто не поважає земних законів і порядку. Тож ви й чините всяке паскудство, брудні, полохливі хулігани!
Він видав губами звук “пр-р-р-р-р!”, як ми оце щойно зробили шмаркачам полісменам, і знову затяг пісню:
О люба, люба батьківщино, боровся я заради тебе, Приніс тобі я мир і перемогу…
