«Міо, мій Міо»: У трояндовому садку
Хоч я до пуття не знав, як мені написати Бенкові. Бо ніхто на світі не пережив таких пригод, як я. Я не знав, як мені про них розповісти, щоб Бенко зрозумів мене як слід. Я шукав придатних слів, але не міг знайти. Може, треба було написати: “Зі мною сталося щось нечуване”. Та однаково Бенко не збагнув би, яка вона, ця Країна Далека. Мені довелося б послати йому щонайменше з десяток пляшок, якби я захотів розповісти про свого тата-короля, про його трояндовий садок, про Юм-Юма, про свого прегарного коня Міраміса й про лихого лицаря Като з Країни Чужинецької. Ні, я ніколи не зможу розповісти про все, що сталося зі мною.
Першого ж таки дня мій тато-король узяв мене до свого садка. Це було надвечір, вітер шелестів гіллям дерев. Коли ми йшли до садка, я чув дивовижну музику, наче разом задзвонили тисячі скляних дзвоників. Та музика бриніла дуже тихо, а проте в кожного, хто її чув, починало тремтіти серце.
— Це мої срібні тополі, — сказав мій тато-король. Він вів мене за руку. Тітка Едля й дядько Сікстен ніколи не вели мене за руку. І взагалі ніхто ніколи ще не водив мене за руку. Того мені дуже подобалося так іти, хоч я й був уже завеликий, щоб триматися за татову руку.
Високий мур оточував садок. Мій тато-король відімкнув невеличку хвіртку, і ми зайшли до середини.
Колись давно я поїхав був із Бенком до їхнього літнього будиночка у Ваксгольмі. Ми тоді сиділи на прискалку й вудили рибу, саме як заходило сонце. Небо взялося загравою, а вода стала зовсім нерухома. Якраз цвіла шипшина, і її повно росло відразу за прискалком. А десь далеко, по той бік затоки, голосно кувала зозуля. Я тоді подумав, що більшої краси немає на світі. Звичайно, не про зозулю, бо я її не бачив, але від її кування все інше здавалося ще кращим, ніж було, коли вона мовчала. Я був не такий дурний, щоб казати про це Бенкові, та про себе подумав: “Більшої краси немає на світі”.
Але тоді я ще не бачив трояндового садка свого тата-короля. Не бачив його квіток, усіх тих прекрасних троянд, що мінилися, наче хвилі в річці, і білих лілей, які похитувалися від подмуху вітру. Не бачив ще його срібнолистих тополь, які погналися вгору так високо, що в них на вершечках горіли зірки, коли наставав вечір. Я ще не бачив його чудових білих пташок, що літали в садку, й не чув нічого схожого на їхній щебет і на музику срібного листя тополь. Ніхто не чув і не бачив нічого кращого за те, що я чув і бачив у садку свого тата-короля. Я стояв непорушно, не відпускаючи його руки, бо хотів відчувати, що він поряд. Сам би я не мав сили дивитися на таку красу. А мій тато-король погладив мене по щоці і спитав:
— Міо, мій Міо, тобі подобається цей садок?
Я не мав сили відповісти, бо мене опанував ніби якийсь смуток, хоч я зовсім не був сумний, а навпаки.
Я вже хотів сказати своєму татові-королю, щоб він не думав, ніби мені сумно. Але не встиг, бо він сам мовив:
— Добре, що ти веселий. Будь такий і надалі, Міо, мій Міо.
Потім він завів мову з садівником, що поряд чекав на нього. А я почав бігати сам по садку й роздивлятися на все. У мене аж у голові запаморочилось від тієї краси, мені здавалося, наче я напивсь досхочу солодкого сиропу. Мої ноги так раділи, що не могли встояти на місці, а руки були дужі, як ніколи. От якби тут був Бенко, щоб затіяти з ним бійку, звичайно, тільки жартома! Так, я хотів, щоб тут був Бенко. Мені потрібен був товариш, не старший за мене, щоб ділити з ним усе це. Та сердешний Бенко був тепер, мабуть, у парку Тегнера, там, як звичайно о цій порі, свистів вітер, періщив дощ і залягала неприємна темрява. Він досі напевне вже знає, що я пропав, і дивується, куди я міг дітися. Сердешний Бенко! Хотів би я побачити його. Нам із ним часто було весело, і тут, серед татових троянд, я раптом затужив за Бенком. Він був єдиний із того давнього життя, кого мені бракувало тут. Більше я ні за ким не тужив. Ну, хіба трішки за тіткою Лундін, бо вона завжди була ласкава до мене. Але найбільше я згадував Бенка і на хвилю навіть посмутнів, стишив ходу, похилив голову й відчував себе так, наче з мене витік увесь солодкий сироп. Раптом я підвів очі. Переді мною на стежці стояв… я спершу навіть подумав, що то Бенко. Але то був не він. То був Юм-Юм. Хоч, звичайно, я не знав, що то Юм-Юм. То був хлопчик з таким самим каштановим чубом і з такими самими карими очима, як у Бенка.
— Хто ти? — спитав я.
— Я Юм-Юм, — відповів хлопчик.
І аж тоді я побачив, що він усе-таки трохи відрізняється від Бенка. Він був поважніший і чемніший від Бенка.
Звичайно, Бенко теж чемний, десь такий, як я, до міри чемний, а проте ми могли часом завестися з ним і побитись. Можна було й посердитись на день чи на два, але потім ми знов мирилися. А з Юм-Юмом побитися ніяк не можна було. Надто він був чемний.
— Хочеш знати моє ім’я? — спитав я. — Мене звати Буссе… ні, насправді моє ім’я Міо.
— Я вже знаю, що ти Міо, — відповів Юм-Юм. — Наш король розіслав вістунів по всьому королівстві, і вони оголосили, що Міо прибув додому.
Подумати лишень! Мій тато-король так зрадів, коли знайшов мене, що розголосив про це на ціле королівство. Наче дитина. А все ж мені приємно було почути таке.
— У тебе є тато, Юм-Юме? — спитав я.
Я дуже хотів, щоб у нього він був, бо сам довго не мав тата і знаю, як це погано.
— Певне, що є, — відповів Юм-Юм. — Мій тато — садівник нашого короля. Хочеш побачити, де я мешкаю?
— Хочу, — відповів я.
Він побіг попереду звивистою стежкою в найдальший куток садка. Там стояла біла хатина під солом’яною стріхою, така самісінька, як хатини в казках. По стінах і по дахові вилося стільки троянд, що самої хатини майже не було видно. Вікна стояли відчинені, і в них вільно залітали білі пташки. На причілку хатини стояли лавка і столик, а далі — цілий ряд вуликів із бджолами, що гули поміж трояндами. Навколо хатини також росли великі кущі троянд, тополі і плакучі верби. З кухні почувся голос:
— Юм-Юме, ти часом не забув про вечерю?
Це гукала його мати. Вона вийшла на поріг і засміялася.
І я побачив, що вона була дуже схожа на тітку Лундін, хіба що трохи вродливіша. Але мала такі самі ямки на щоках і так само взяла мене за підборіддя, як тітка Лундін, коли сказала: “Прощавай, Бу Вільгельме Ульсене”. Тільки мати Юм-Юма мовила інакше:
— Добрий вечір, Міо! Може, повечеряєш із Юм-Юмом?
— Дякую, повечеряю, якщо не завдам вам цим великого клопоту, — відповів я.
Вона сказала, що це ніякий не клопіт. Ми з Юм-Юмом сіли біля столика на причілку хатини, а його мати винесла нам цілу миску млинців, варення з полуниць і молока. Ми з Юм-Юмом так наїлися, що мало не полопали. Далі ми вже тільки дивились один на одного і сміялися. Як я радів, що там був Юм-Юм! Одна біла пташка підлетіла, вхопила з моєї тарілки шматочок млинця, і ми з Юм-Юмом засміялись ще дужче.
Я побачив, що до нас іде мій тато-король із садівником, татом Юм-Юма. І злякався, що йому не сподобається мій гучний сміх. Бо ще не знав, який добрий мій тато-король, як він любить мене і як хоче, щоб я сміявся.
Помітивши мене, він зупинився і сказав:
— Міо, мій Міо, ти тут сидиш і смієшся?
— Так, вибачте, — відповів я, бо подумав, що, може, король, як тітка Едля й дядько Сікстен, не любить гучного сміху.
— Смійся на здоров’я, — сказав мій тато-король. Тоді обернувся до садівника й додав щось дивне: — Я люблю пташиний спів, люблю музику своїх срібних тополь, але найдужче люблю слухати, як сміється в садку мій син.
І тоді вперше я збагнув, що мені можна не боятися свого тата-короля: хоч би що я зробив, він дивитиметься на мене ласкавими очима так, як дивився тепер, коли стояв, поклавши руку на садівникове плече, і навколо нього літали білі пташки. А збагнувши це, так зрадів, як не радів ще ніколи. Так зрадів, що не зміг знов не засміятися. Я задер голову й так засміявся, що аж пташки трохи полякались. Юм-Юм подумав, що я й далі сміюся з тієї пташки, яка вихопила в мене шматочок млинця, і теж засміявся. Наш сміх заразив мого тата-короля, Юм-Юмових тата й маму. Не знаю, чого вони сміялись, а сам я радів, що в мене такий добрий тато.
Після вечері ми з Юм-Юмом почали гратися в садку: качались і перекидались на траві, гуляли в піжмурки. За кущами троянд було стільки гарних сховків, що в парку Тегнера нам із Бенком вистачило б і десятини їх. Тобто, вистачило б Бенкові, бо я там ніколи вже не гратимуся.
Почало смеркати. На трояндовий садок ніби опав легенький блакитний серпанок. Білі пташки замовкли й поховалися у своїх гніздах. Срібнолисті тополі теж перестали дзвеніти. В садку запанувала цілковита тиша. Лише на вершечку найвищої срібнолистої тополі сидів самотою великий чорний птах і співав. Співав краще за всіх білих пташок разом, і мені здалося, що він співав саме для мене. А проте мені кортіло затулити вуха, бо той спів будив у моєму серці тугу.
— Уже вечір, і скоро буде ніч, — мовив Юм-Юм. — Мені треба йти додому.
— Стривай, не йди, — попросив я, бо не хотів слухати сам той дивний спів. Я показав пальцем на вершок тополі і спитав: — Юм-Юме, а що то за птах?
— Не знаю, — відповів він. — Я зву його Жалібником. Тому, що він чорний. Та, може, він зветься якось інакше. — Щось він мені не вельми подобається, — мовив я.
— А мені подобається. В нього дуже ласкаві очі. На добраніч, Міо, — сказав Юм-Юм і побіг додому.
Надійшов мій тато-король. Він узяв мене за руку, і ми теж пішли садком додому. Жалібник і далі виспівував, але тепер, коли я тримався за татову руку, його спів уже не будив у моєму серці туги, я навіть хотів, щоб він не переставав співати.
Ми ще не дійшли до хвіртки, як я побачив, що Жалібник розгорнув широкі крила й шугнув просто в небо. І побачив, що на небі спалахнули три маленькі зірочки.
«Міо, мій Міо»: Міраміс
Цікаво, що б сказав Бенко, якби побачив мого білого коня з золотою гривою. Мого Міраміса з золотими копитами й золотою гривою.
Ми з Бенком дуже любимо коней. Коли я мешкав на Упландській вулиці, моїми друзями були не тільки Бенко й тітка Лундін. Я мав іще одного друга, про якого забув розповісти. То був старий броварський кінь, що звався Калле-Джигун. Двічі на тиждень він привозив до крамничок на Упландській вулиці пиво, найчастіше вранці, коли я йшов до школи, і я завжди обирав шлях повз ті крамнички, щоб трохи поговорити з Калле-Джигу-ном. Він був старий і ласкавий. Я приберігав для нього грудочки цукру й окрайці хліба. Бенко робив те саме, бо й він любив Калле-Джигуна. Він казав, що Калле-Джигун — його кінь, а я казав, що він мій, інколи ми навіть сварилися через це. Та коли Бенко не чув, я шепотів на вухо Калле-Джигунові: “Ти все-таки мій кінь!” І мені здавалося, що він розумів мої слова й цілком погоджувався зі мною. Адже Бенко мав тата, маму і все що завгодно, то нащо йому треба було ще й коня? Не те що мені, я ж бо нікого не мав. Тож, по-моєму, справедливо було б, якби Калле-Джигун належав мені, а не Бенкові. Хоч, щиро казати, він був зовсім не наш кінь, а броварський. Ми тільки вдавали, що він наш. А я вдавав так палко, що майже вірив цьому. Часом я так довго розмовляв із Калле-Джиґуном, що спізнювався до школи, і, коли вчителька питала, чому я спізнився, не знав, що їй відповісти. Бо ж не скажеш учительці, що ти просто стояв і розмовляв зі старим броварським конем. Бували ранки, коли візник барився, і мені доводилось іти до школи, не побачившись із Калле-Джигуном. Я сердився на того броварського дядька, що він такий повільний. Сидячи за партою, я м’яв у кишені грудочки цукру й окраєць хліба, тужив за Калле-Джигуном і думав, що тепер кілька днів його не побачу. Тоді вчителька питала:
— Чого ти зітхаєш, Буссе? Що сталося?
Я мовчав, бо що міг відповісти їй? Хіба вчителька зрозуміла б, як я люблю Калле-Джигуна?
Тепер, певне, він тільки Бенків, та й добре. Мене немає, то хай Бенкові буде втіха хоч від Калле-Джигуна.
А в мене є Міраміс із золотою гривою. І отримав я його ось як.
Одного вечора, коли ми з моїм татом-королем будували модель літака й балакали — так, як Бенко зі своїм татом, — я розповів про Калле-Джигуна.
— Міо, мій Міо, — сказав тоді мій тато-король, — то ти любиш коней?
— Авжеж, — відповів я байдужим тоном, щоб не показати, як я їх люблю. А то ще мій тато-король подумає, що мені чогось бракує в нього.
Другого ранку, тільки-но я зайшов у трояндовий садок, назустріч мені кинувся білий кінь. Я зроду не бачив, щоб кінь так гарно біг. Його золота грива маяла на вітрі, а золоті копита блищали в сонячному промінні. Він вистрибом мчав просто до мене, та ще й голосно іржав. Я ніколи не чув, щоб так іржали коні. Я трохи злякався і притулився до свого тата-короля. Але він схопив дужою рукою коня за золоту гриву, і той відразу став, а тоді засунув свій м’якенький писок мені в кишеню, щоб пошукати, чи немає там цукру. Так самісінько, Як засовував Калле-Джигун. І в кишені справді була грудочка цукру, я сховав її туди за давньою звичкою. І кінь знайшов її і схрумкав.
— Міо, мій Міо, — сказав мій тато-король — оце твій кінь, а звати його Міраміс.
О, мій Міраміс, я полюбив його з першої хвилини! Та він і був найкращий кінь на світі, не те що сердешний Калле-Джигун, старий і завжди стомленій. Принаймні я не бачив, щоб вони були чимось подібні один до одного. Не бачив, поки Міраміс не підвів голови й не глянув на мене. Тоді я роздивився, що в нього такі самі очі, як у Калле-Джигуна. Віддані, безмежно віддані очі, як у всіх коней.
Я ніколи не їздив верхи. Та мій тато-король підняв мене й посадовив на Міраміса.
— Не знаю, чи я зважусь поїхати на ньому, — сказав я.
— Міо, мій Міо, — мовив мій тато-король. — Хіба в тебе не мужнє серце?
Тоді я взяв Міраміса за вуздечку й помчав садком. Я мчав попід тополями так, що срібне листя застрявало в моєму чубові. Я мчав усе швидше й швидше, і Міраміс перестрибував через найвищі трояндові кущі. Перестрибував легенько, спритно, тільки раз зачепивсь За живопліт, і за нами дощем сипнули трояндові пелюстки.
З’явився Юм-Юм. Побачивши мене верхи На коні, він заплескав у долоні й загукав:
__ Міо їде на Мірамісі! Міо їде на Мірацісі?
Я притримав коня і запитав, чи не хоче й він покататися. Ще б пак, звичайно, хоче! Він швидко всівся позад мене, і ми помчали зеленими луками, що розлягалися за трояндовим садком. Мені зроду ще не було так гарно.
Королівство мого тата дуже велике. Країна Далека — найбільше з усіх королівств. Вона простягається на схід і на захід, на північ і на південь. Острів, де стоїть палац мого тата-короля, називається Островом Зелених Лук. І він — тільки невеличка частка всього королівства.
— Земля Заморська і Земля Загірна також належать нашому королю, — сказав мені Юм-Юм, коли ми гасали луками перед трояндовим садком.
Яскраво сяяло сонце, і я згадав про Бенка. Я уявив собі, як він тепер стоїть, бідолашний, на темній Упланд-ській вулиці, укутаній осіннім дощем. А я катаюся тут, на зелених луках, щасливий, як ніколи. Трава прохолодна й зелена, скрізь яскріють квітки, перед очима здіймаються лагідні зелені пагірки, з яких стікають прозорі струмочки, а в траві пасуться пухнасті білі ягнята.
Ми побачили й пастушка, що грав на сопілці. Мелодія була якась дивна, мені здалося, що я її колись чув, тільки не пам’ятав, де саме. Але напевне не на Упландській вулиці.
Ми зупинилися й погомоніли з пастушком. Він звався Нонно. Я попросив його позичити мені сопілку. Він не тільки дав її мені, а й навчив грати ту дивну мелодію.
— Я й вам можу змайструвати сопілки, — сказав Нонно. — Звичайно, якщо ви хочете.
Ми відповіли, що дуже хочемо. Поблизу протікав струмок, і над ним звісила своє гілля плакуча верба. Нонно побіг туди й відрізав з верби гіллячку. Ми посідали над струмком, бовтаючи ногами у воді, а Нонно тим часом робив нам сопілки. Юм-Юм також навчився грати ту дивну мелодію. Нонно сказав, що це старовинна мелодія, яка з’явилася на світі раніше за інші мелодії. Її грали на луках пастухи тисячі й тисячі років тому.
Ми подякували йому за те, що він зробив нам сопілки й навчив своєї дивної мелодії. Потім ми сіли на Міраміса й поїхали далі. І ще довго чули, як Нонно грав на своїй сопілці.
— Ми збережемо ці сопілки, — сказав Юм-Юм. — І якщо колись розлучимося, то гратимемо цю мелодію.
Юм-Юм міцніше вчепився за мене, щоб не впасти з коня. Він притулився головою до моєї спини і сказав:
— Так, Міо, збережімо ці сопілки. І як ти почуєш мою сопілку, то знай, що я тебе кличу.
— Атож, — відповів я. — А як ти почуєш мою, то також знай, що я кличу тебе.
— Добре, — мовив Юм-Юм.
Він міцно тримався за мене, і я подумав, що він і є мій найкращий друг. Звичайно, після мого тата-короля, бо його я любив дужче, ніж будь-кого на світі. Але Юм-Юм був хлопчик мого віку, тому тепер, коли я не міг більше зустрічатися з Бенком, мені було найкраще дружити з ним.
Подумати тільки: я мав тата-короля, і Юм-Юма, і Міраміса, і їздив верхи через зелені пагорки й луки так, що аж вітер свистів у вухах! То ж хіба дивно, що мене переповнювало щастя?
— А як можна попасти в Землю Заморську і в Землю Загірну? — спитав я.
— Через міст Вранішньої Зорі, — відповів Юм-Юм.
— А де ж той міст?
— Ми скоро його побачимо, — відповів Юм-Юм.
І ми справді побачили його. Він був великий і довгий, ми не бачили йому кінця. Він весь мерехтів у ранковому сонці, і здавалося, що його зіткано з золотого сонячного проміння.
— Це найдовший міст на світі, — сказав Юм-Юм. — Він з’єднує Острів Зелених Лук із Землею Заморською. Але на ніч наш король наказує підводити його, щоб ми тут, на острові, могли спокійно спати.
— Чому? — здивувався я. — Хто може прийти сюди вночі?
— Лицар Като, — відповів Юм-Юм.
І коли він сказав ці слова, навколо ніби дмухнуло крижаним холодом, і Міраміс затремтів.
Так уперше я почув ім’я лицаря Като. Я проказав його вголос:
— Лицар Като.
І мене теж обсипало морозом, коли я вимовив ці слова.
— Атож, жорстокий лицар Като, — сказав Юм-Юм, а Міраміс заіржав так, що голос його став схожий на крик.
Ми пригнічено замовкли.
Мені кортіло проїхатися мостом Вранішньої Зорі, та спершу треба було запитати дозволу в тата-короля. Тому ми повернулися назад до трояндового садка й того дня більше не катались. Але ми допомагали чистити Міраміса, розчісували йому золоту гриву, пестили його, пригощали грудочками цукру й окрайцями хліба, які нам дала Юм-Юмова мама.
Потім ми з Юм-Юмом спорудили собі в садку курінь і залізли в нього вечеряти. Ми їли налисники з цукром. Ох і смачні! Бенкова мама теж пекла такі налисники й часом пригощала мене. Але ті, що напекла мама Юм-Юма, були ще смачніші.
Гарно було споруджувати курінь. Я завжди мріяв про нього. Бенко розповідав мені, як вони будували курінь на дачі у Ваксгольмі. От якби можна було написати Бенкові й розповісти про цей наш курінь! “Моє шануван-нячко! Ох і курінь я собі вибудував! — написав би я йому. — Ох і курінь я собі вибудував у Країні Далекій!”
Чи зірки слухають, коли ми граємо для них?
Другого дня ми знов поїхали до Нонно. Спершу ми не могли його знайти. Та потім почули його сопілку за пагорком, де він сидів і грав самому собі, а вівці паслися навколо нього. Побачивши нас, він відтулив сопілку від уст, сплюнув, засміявся і сказав:
— Ага, ви знов прийшли!
Видно було, що він радий. Ми витягли свої сопілки й почали грати втрьох. Виходила така гарна мелодія, що я навіть не міг збагнути, як ми навчилися так чудово грати.
— Шкода, що ніхто не чує, як ми гарно граємо, — сказав я.
— Трава чує, — відповів Нонно. — І квітки, і вітер. Дерева також чують, он та плакуча верба, що схилилася над струмком.
— Та невже? — здивувався я. — І їм подобається наша гра?
— Так, дуже подобається, — відповів Нонно.
Ми довго грали для трави, квіток, вітру й дерев. І все-таки я шкодував, що там не було жодної людини, яка послухала б нас. Тоді Нонно сказав:
— Ми можемо піти й заграти моїй бабусі, якщо хочеш. Бабусі, в якої я мешкаю.
— А вона далеко звідси? — спитав я.
— Далеко, але шлях буде коротший, якщо ми йтимемо і гратимемо, — сказав Нонно.
— Атож, ніяка дорога не здається довгою, коли йдеш і граєш, — погодився Юм-Юм.
Він хотів, щоб ми пішли до бабусі Нонно, і я теж хотів цього.
У казках завжди є добрі бабусі. Але справжньої живої бабусі я ще ніколи не бачив, хоч, звичайно, їх є багато. Тож мені захотілося побувати в бабусі Нонно.
Нам довелось узяти всіх ягнят і овець Нонно, та й мого Міраміса. Вийшла ціла валка. Попереду йшли Юм-Юм, Нонно і я, за нами вівці та ягнята, а позаду тюпав Міраміс, поволі, наче Калле-Джиґун. Ми йшли пагорками і грали. Мабуть, ягнята дивувалися, куди це ми вибрались. Але, видно, їм наша виправа подобалася, бо вони весь час бекали й підстрибували навколо нас.
Так ми мандрували кілька годин, здолали чимало пагорків і нарешті прийшли до оселі Нонно. Це теж була така хатина, як у казках, невелика, весела, під солом’яною стріхою. І вся вона тонула у розквітлому бузку та ясмині.
— А тепер мовчіть, ми зробимо бабусі несподіванку, — сказав Нонно.
Вікно стояло відчинене, і нам чути було, що в хатині хтось порався. Ми поставали рядком біля вікна — Нонно, Юм-Юм і я.
— Раз-два-три, — прошепотів Нонно. — Починаймо!
І ми заграли. Одностайно заграли таку веселу мелодію, що ягнята, почувши її, не втримались і пішли в танок.
У вікні з’явилося ласкаве обличчя старої жінки. То й була бабуся Нонно. Вона плеснула руками і сказала:
— Як ви гарно граєте!
Ми довго грали для неї, а вона стояла у вікні й слухала. Вона була стара, як світ, трохи схожа на казкову, але справжня, жива бабуся.
Потім ми зайшли до хатини. Бабуся Нонно запитала нас, чи ми голодні, — а ми, звичайно, були голодні. Тому вона взяла буханець хліба й відкраяла нам по товстій скибці. То був чорний черствий хліб, та смачнішого за нього я зроду не їв.
— Ох, який добрий, — сказав я Нонно. — Що це за такий хліб?
— Хіба він якийсь незвичайний? — здивувався Нонно. — Ми його просто звемо хлібом і щодня втишуємо ним голод.
Міраміс також хотів їсти. Він засунув голову у вікно і стиха заіржав. Ми засміялися, бо й справді то була кумедна картина. Але бабуся Нонно погладила коня по лобі і дала йому теж свого смачного хліба.
Потім мені захотілося пити, і я сказав про це Нонно.
— Ходіть зі мною, — відповів він.
Нонно повів нас у садок, і там ми побачили чисту криничку. Він занурив у неї дерев’яний цебер, витяг води, і ми заходилися пити просто з нього. І яка ж то була холодна, яка смачна вода! Я зроду не пив такої.
— Ох, яка добра вода, — сказав я Нонно. — Що це за така криничка?
— Хіба вона якась незвичайна? — знов здивувався він. — Ми її просто звемо криничкою і завжди втамовуємо водою з неї спрагу.
Міраміс також хотів пити, і ми дали йому води. Тоді напоїли ягнят і овець.
Нонно треба було вертатися з отарою на ті пагорки, де ми його зустріли. І він попросив бабусю, щоб вона дала йому плаща, в який він закутувався вночі, коли спав на траві біля своїх овець. Вона принесла брунатного плаща й дала онукові. Я позаздрив Нонно, що він може ночувати надворі. Бо сам я ще ніколи не ночував надворі.
Бенко зі своїми татом і мамою інколи їздили за місто на велосипедах і ночували в наметі. Вони ставали табором десь біля чистого лісового струмка і спали в спальних мішках. Бенко завжди казав, що кращої ночівлі годі собі навіть уявити, і я йому вірю.
— Добре тобі, що ти можеш цілу ніч спати надворі, — сказав я Нонно.
— Ти теж можеш, — відповів він. — Ходи зі мною.
— Ні, — сказав я, — мій тато-король турбуватиметься, коли я не повернусь додому.
— Я повідомлю нашого пана короля, що ти цієї ночі ночуватимеш на луці, — сказала бабуся Нонно.
— Повідомте й мого тата, — попросив Юм-Юм.
— Гаразд, я повідомлю й садівника, — відповіла бабуся. Ми з Юм-Юмом так зраділи, що почали вистрибувати не згірше за ягнят.
Але бабуся Нонно, зоглядівшись, що ми в самих лише білих сорочках, сказала:
— Коли впаде роса, вам буде холодно.
Вона раптом посмутніла й додала тихим голосом:
— Я маю ще два плащі.
Бабуся підійшла до старовинної скрині, що стояла в кутку кімнати, й витягла з неї червоного і блакитного плаща.
— Це плащі моїх братів, — сказав Нонно й також посмутнів.
— А де ж твої брати? — спитав я.
— їх забрав жорстокий лицар Като, — пошепки відповів Нонно.
На ці слова Міраміс за вікном так заіржав, наче його хто вперіщив батогом. Усі ягнята злякано кинулись до своїх матерів, а всі вівці забекали так, наче надійшла їхня остання година.
Бабуся Нонно дала мені червоного плаща, а Юм-Юмо-ві — блакитного. А ще дала Нонно буханець хліба, що втишує голод, та дзбан води з кринички, що втамовує спрагу, і ми подалися назад пагорками, тією самою дорогою, якою прийшли сюди.
Мені шкода було братів Нонно, а проте я не міг стримати радості, що цієї ночі ночуватиму на луці.
Добравшись до того пагорка, де плакуча верба схилялася над струмком, ми зупинились, і Нонно сказав, що тут ми влаштуємо собі табір.
І ми його влаштували. Розпалили вогнище, велике, тепле, яскраве вогнище. Ми посідали навколо нього й заходилися вечеряти хлібом, що втишує голод, і водою з кринички, що втамовує спрагу. Впала роса, стемніло, та нам було байдуже, адже вогнище і присвічувало нам, і гріло нас. Ми загорнулися в плащі й полягали біля теплого жару. Вівці та ягнята й собі повкладались навколо нас, а Міраміс пасся поблизу. Ми лежали, слухали, як у траві зашелестів вітер, і бачили безліч вогнищ удалині. Безліч вогнищ у темряві, бо на Острові Зелених Лук ночували з отарами багато пастухів. Ми чули, як вони грали серед ночі старовинну мелодію, про яку Нонно казав, що пастухи грають її вже тисячі й тисячі років. Ми лежали собі, дивилися на вогнища і слухали старовинну мелодію, що линула до нас від багатьох пастухів, яких ми не знали і які грали в темряві для нас. І мені здавалось, що та мелодія кликала кудись якраз мене.
На небі мерехтіли зірки — таких великих і таких ясних зірок я ще ніколи не бачив. Я дивився й на них. Перевернувся на спину, щільніше закутався в червоний плащ і дивився вгору. І згадав, як ми грали для трави і квіток, для вітру й дерев. І Нонно казав, що їм наша гра подобалася. Для зірок ми не грали. Мені було цікаво, чи зірки теж були б раді, якби ми їм заграли. Я запитав про це Нонно, і він відповів, що, звичайно, були б раді. Отож ми підвелися там, де лежали навколо вогнища, взяли свої сопілки й заграли для зірок коротенький уривок з мелодії.
