Аналіз вірша «Не захвати солодкого зомління…» Старицький допоможе визначити, яка тема, ідея, жанр, художні засоби твору.
«Не захвати солодкого зомління…» аналіз
Автор: Михайло Старицький.
Збірка: Монологи про кохання.
Тема твору: палкий монолог ліричного героя на уславлення любові і кохання до своєї милої.
Ідея: кохання – це поклик душі, тому, відчувши це почуття, варто віддаватись йому сповна; ідея виражена в таких рядках:
Моя красо! Моє святе кохання,
З тобою я зіллю своє буття —
Тобі віддам усі свої бажання,
В тобі знайду весь світ, всі почуття!
Основна думка: душа кожного прагне до чарівно почуття любові, бо саме в ньому вона знаходить повну реалізацію.
Жанр: інтимна лірика.
Римування: перехресне.
«Не захвати солодкого зомління…» художні засоби:
Епітети: солодкого зомління, пестощів пекучая жага, чарівні боління, веселка дощова, незримі крила, до країн незнаних, з земних важких заліз, в багатті спільних сліз, цілий мир, світ новий, невиразні краси, в зористій млі, промені блідії, нічні квітки, в темнім гаї, закохані мавки, в дитиннім сяйві віри, незмислені хвилини, захвати розкошів неземних, пісні янголині, тихий дзвін, струн легких золотих, святе кохання.
Звертання: моя красо-богине, о люба ніч!, моя красо!, моє святе кохання.
Метафори: любов у серця вимага чарівні боління; (любов) ростить у нас незримі крила і до країн незнаних порива; душа у нас болить від самотини, рвучися все з земних важких заліз; (душа) жада поради і дружини, жада розкош в багатті спільних сліз; цілий мир в очу твоєму гине; в обіймища сплелись сутінів зграї, отрутою пашать нічні квітки; минулеє з прийдешнім ізлилось; душа зорить в дитиннім сяйві віри; з тобою я зіллю своє буття; тобі віддам усі свої бажання.
Порівняння: кохання – (як) спів, (як) зальот душі – не тіла, (як) зоря з-за хмар, (як) веселка дощова; промені блідії мереживом срібляться по землі.
Риторичне питання: Що мовити?.
“Не захвати солодкого зомління” Старицький
Не захвати солодкого зомління,
Не пестощів пекучая жага
З’ясують нам ті чарівні боління,
Які любов у серця вимага.
Кохання — спів, зальот душі — не тіла,
Зоря з-за хмар, веселка дощова;
Вона ростить у нас незримі крила
І до країн незнаних порива.
Душа у нас болить від самотини,
Рвучися все з земних важких заліз,
Вона жада поради і дружини,
Жада розкош в багатті спільних сліз…
Зі мною ти, моя красо-богине, —
Що мовити? Душа у нас одна —
І цілий мир в очу твоєму гине,
І світ новий, баєчний вирина…
О люба ніч! Ти появляєш мрії
Й невиразні краси в зористій млі…
Як чарівно ген промені блідії
Мереживом срібляться по землі!
В обіймища сплелись сутінів зграї,
Отрутою пашать нічні квітки,
І шепотять про втіхи в темнім гаї
До місяця закохані мавки…
Все повно чар і виростає з міри,
Минулеє з прийдешнім ізлилось;
Душа зорить в дитиннім сяйві віри,
Бажається незбутнього чогось…
Зріднили нас незмислені хвилини
І захвати розкошів неземних;
Вчуваються і пісні янголині,
І тихий дзвін струн легких, золотих.
Моя красо! Моє святе кохання,
З тобою я зіллю своє буття —
Тобі віддам усі свої бажання,
В тобі знайду весь світ, всі почуття!
Автор аналізу: cup_of_flowers
