Образ Роксоляни в одноіменній повісті Осипа Назарука – історичний, видатна постать історичної доби XVI століття.
Характеристика образу Роксоляни Осипа Назарука
Риси характеру Роксоляни
– рішуча і винахідлива;
– благородна та скромна;
– весела (Хуррем) і оптимістична;
– цілеспрямована та волелюбність;
– терпима і безоглядна до будь-яких труднощів.
Мотиви і діяльність Роксоляни
– зовнішня краса і внутрішня мудрість;
– здатність до прийняття вагомого рішення;
– глибока повага до своїх батьків, Абдуллага, Сулеймана;
– прагнення пізнати нове і цікаве;
– поважне ставлення до релігії;
– вміння боротися з ворогом;
– самопожертва заради народу, рідного краю;
– стійко сприймає життєві труднощі.
Відомості про Роксоляну
Анастасія Гаврилівна Лісовська (народилася біля 1506 року — померла біля 1562 року) була дочкою священика Гаврили Лісовського з Рогатина — невеликого міста на Західній Україні, розташованого неподалік Тернополя. У XVI столітті ця територія належала Речі Посполитій і постійно підлягала спустошливим набігам кримських татар.
Під час одного з них влітку 1522 року молода дочка священнослужителя потрапила у полон до ворога. Легенда свідчить, що це нещастя трапилося напередодні весілля Анастасії.
Спочатку дівчина потрапила до Криму — це звичайний шлях всіх невольниць. Цінний «живий товар» татари не гнали пішки через степ, а під пильним контролем охорони везли на конях, навіть не зв’язуючи рук, щоб не зіпсувати мотузками ніжну дівочу шкіру. Вражені красою полонянки, кримські татари вирішили відправити дівчину в Стамбул, сподіваючись вигідно продати її на одному із самих великих невольницьких ринків мусульманського Сходу. У столицю султанові прекрасну полонянку повіз її господар — його імені історія не зберегла. Там Рустема -пашу захопила краса дівчини і він вирішив її купити і зробити подарунок Сулейману I. Паша отримав гарну освіту і багато знав, тому він дав красуні нове ім’я — Роксоляна, під котрим вона і увійшла в історію. Роксолянами чи Роксанами у давнину називали сарматські племена у II–IV століттях нашої ери, які кочували у степах між Дніпром і Доном. У Середніх століттях Роксолянів вважали прабатьками слов’ян. Це і зумовило вибір нового імені для Анастасії. Потрапивши до султанського гарему, Роксоляна Анастасія поклялася собі, що вона досягне положення законної дружини падишаха — вийти з гарему на волю і повернутися додому нічого було навіть і мріяти! Вона навчилась гарно говорити по-турецьки, її Рустем-паша не продав султану, а подарував. Тому Роксоляна залишилась вільною жінкою і могла претендувати на роль дружини падишаха. За законами Османської імперії рабиня ніколи не могла стати султанкою. Роксоляна приймає іслам — вона поспішає, бо може народити дітей, а вони повинні були бути законними спадкоємцями султана. Свого первенця вона назвала Селімон — в честь попередника її чоловіка, султана Селіма I, названого Грізним. Прагнучи повсякчас зміцнити своє становище, Роксоляна народила Сулейману ще двох синів і дочку. Але спадкоємцем престолу офіційно вважався Мустафа — старший син першої жінки падишаха, красуні-черкешинки Гульбехар. Вона та її діти стали смертельними ворогами Роксоляни. Лісовська прекрасно розуміла, що її дитина повинна успадкувати владу від Сулеймана і тому вона почала діяти рішуче і жорстоко впродовж п’ятнадцяти років. Звинувативши у злочинному зговорі першу дружину і її дітей проти Сулеймана, падишах надає наказ їх знищити. Сулейман знаходився під великим впливом Роксоляни. Її оголошують першою дружиною Султана. Продовжуючи криваві заходи, Роксоляна знищує всіх синів Сулеймана, яких народили йому жінки й одаліски.
Сорок років була Роксоляна дружиною султана. Вона довго і вміло створювала собі славу освіченої жінки мусульманського Сходу. Вона померла, залишивши чоловіка вдівцем.
Цитатна характеристика Роксоляни Назарука
«Настя була веселої вдачі»;
«…Слово «Хуррем» значить: або спокійна, або безжурна, або весела. Не знала тільки, чи се по-татарськи, чи по-турецьки»;
«Вона весь час бажала собі одного: жити, жити, жити — за всяку ціну жити, хоч би в біді й пониженню, в татарській неволі! Бо світ був такий гарний, гарний ! А вона була ще така молода, молода!»;
«Вона була в чорних скрипучих матах. Здавалося їй, що се домовина. І що в тій чорній домовині похоронена вся її ясна дівоча минувшість»;
«…Галичанка Настуся»;
«Чому діти тої землі, з котрої вийшли, йшли у неволю, хоч вони ростом і силою більші від татар. Чому вони женуть татар у неволю, але татари їх?»;
«…Прийдеться їй стати невольницею або може, жінкою одної з тих брудних потворів, про які ще вдома оповідала їй бабуня, що вони родяться сліпі, як собаки»;
«На татарських ременях пригадувала собі, що не тільки її мати, але й вона сама жертвувала себе в хоробі на службу Богу. А потому, коли минула хвороба, забула свій обіт і знайшла собі земного нареченого»;
«Збентежено вибиралась Настуня до школи невольниць, але ум її працював живо. Розуміла ясно, що в сій школі може бути побудована підвалина її дальшої долі — доброї або злої»;
«Не мав слушності батько, коли говорив, що здоровля найбільше добро людини,— подумала.— Бо ще більше добро свобода»;
«…Чому жінка не мала б займатися державними справами?»;
«Ти маєш слухати Аллага на небі й султана на землі!»;
«Боронилася в своїм нутрі, як борониться метелик, кинений у воду. Одинокою її опорою був хрест… І держалась його так, як держиться мурашка на малій трісочці, котру вже несе повінь»;
«…Втягувала в свої думки його науку, як втягує квітка росу в ніжні листочки. І дозрівала на очах, як черешня.»;
«Не в перлах, а в ланцюгах ішла не по адамашку, а по поросі, скропленім слізьми невольниць. У волоссю не мала дорогого «горючого каменя», а зате немов палахкотів горіючий камінь у голові: хвилями відчувала пекучий біль у голові, що здавалося їй, немов її, власні очі западаються в нутро голови. Коли біль уставав, віддихала, мовби на світ щойно вродилася»;
«…Волосся золотисте, очі легко сині. Личко біле як сніг з таким відтінком, як перша пупінка рози, а таке лагідне, як у його матері, що все боїться за нього. І притім так само енергійне!» (Сулейман про Настю);
Сулейман: «…він ще не зустрічав у своїм житті жінки, котра більше пригадувала його матір»;
«Одначе, все-таки не розуміла, як вона, бідна невільниця, замкнена в клітці птичка, може помогти рідному краєві, з котрого вийшла, й народові, котрий мучився там»;
«…Молода Хуррем приязніше відповідала на поклони слуг і невільниць, ніж привіти його жінок»;
«…Я невольниця. Невольницю вдягають і роздягають по волі її пана»;
«Найбільше грошей ужила б я для найбільш нещасливих людей»;
«Сулейман: «Адже я ще не зустрічав такої ані гордої дівчини, ані жінки. Ніколи!»;
«То була перша посада, яку дала Роксоляна Хуррем в палаті падишаха. Як же багато їх роздавала вона потому — в Європі й Азії, на землях і на водах, в армії і флоті, у судах і скарбі султанськім! А все робила з одним таємним заміром і так витривало, як тільки робить жінка — жінка, котра любить і ненавидить»;
«…Делікатні рученьки Насті зачали ламати велику і сильну державу падишаха, що простяглася на три часті світу»;
«З глибоких і тихих ущель і дебрів Святої Гори виходили до неї чудові мрії, мов срібна мряка, нечутно шептали до вуха, що вона призначена до надзвичайних діл»;
«І пригадалося їй подруга Ірина. Що вона сказала б на вістку, що Настя стала жінкою султана!.. Яка гордість пробудилась і її душі. Вже не журитиметься нічим!.. Скарби незлічимі матиме в руках»;
«Ти знаєш, що таке біль! Встався за мною до все величного Бога, що створив небо, і море, і вітри, і птиці небесні, що наказав людям творити добрі діла… Дай мені знак який-небудь, Матінко Господня, Воротанице!»;
«А вона йшла, як Єва, навіть не думаючи про те, чи він завагається з’їсти, все, що вона йому подасть — вона, його будуча жінка»;
«Ти володар великої держави, а я никла квітка»;
«Сулейман став мов перуном ражений. Ще ніколи не бачив, як вона плакала була така одушевлена гарна в перлистих слезах своїх, як весна, кроплена дощиком. А внутрішній біль так у ній горів, як горить крізь вікна пожар у нутрі дому»;
«Бідна невольниця з далекої країни в болючій думці своїй назавше міняла свою любов до Бога на хресті за любов до людини, за скарби світа сего, за діадем султанки, за владу на землі»;
«А я тобі кажу, що з такою султанкою ще більше нема жартів! — докинув Кітляр-агай, що бачив уже не одну жінку в гаремі»;
«…Прегарна Хуррем має ум високий і душу, що так уміє учити святі думки Корану зі своїми думками, як учить великий будівничий Сінан благородні мармори з червоним порфіром. Та яке серце велике хатун Хуррем, отверте чи скрите, лагідне чи остре,— сього ми не знаємо»,— «Але я знаю, перервав султан… Вона має добре серце, і тому має радість в очах і в обличчі!»
«Прегарна хатун Хуррем принесе тобі велике щастя, або велике горе, велике щастя, або велике горе… Бо вона має ум високий і душу, що так уміє лучити святі думки Корану зі своїми думками і своїм бажанням, як лучить великий будівничий Сінон благородні мармори з червоним порфіром»;
«У її серденьку грала вже любов страшну пісню, сильнішу від смерті»;
«…Тепер я хочу мати велику силу, щоб добро робити при боці милого»;
«Я припускаю, що вона султанка може розпочати не бувалу ще боротьбу проти усего гарему падишаха»;
«…Молода султанка Ель Хуррем в гарячі пальчики Святий Коран брала, й цілими днями читала, й учителя свого про Божі речі питала, загадку призначіння і життя людини розв’язати гадала»;
«Але й інші поети, що мали забезпечення й майно, були одушевленні нею»;
«Інша не могла б, а ти все можеш, о найкраща зірко в житті падишаха!»;
«Ви не знаєте, яка то страшна кара під татарськими батогами в ясир бути гнаним! Бо сама йшла дикими степами, раненими ногами»;
«Пригадала собі, як відреклася віри своїх батьків задля любові мужчини і блиску світу сего»;
«А я людям все кажу, що не мішаюся до справ султана. Але я часом мішаюся, мамо»;
Мати Насті: «Як неправда,— то стид, а я правда,— то гріх, гадаю, за чужу віру заміж виходити, своє покидати»;
«Вона силу має, якої ще світ не видав,— каже.— Що хоче, то робить,— каже»;
«Коли він того самого хоче, чого вона хоче, і то вже всі знають,— каже. Ніби ви не розумієте, як то є?»;
«Ти не потребуєш питати про звичаї в моїм краю. Твій край вже давно моїм краєм і твій нарід моїм народом»;
«…Могутня була султанка Ель Хуррем, а хто раз в ласці переступав її поріг, за тим ішла опіка, мов благодатне світло Сонця»;
«Пождіть, пождіть я вам покажу, що на престолі султанів засяде «син невольниці» і «внук жебрачки»!.. Я вам поломлю старі закони ваші так, як ви ломите серце моє!»;
Інформація науковців, істориків про Роксоляну
Уявлення про те, якого була Роксоляна, у масовій свідомості складаються винятково на основі легенд та художніх творів, що не відображають справжні, тобто історичні реалії. Фактично єдиними першоджерелами залишаються повідомлення тогочасних послів у Стамбулі, передусім венеціанських. Серед наших дослідників найбільше попрацював у цій царині видатний український тюрколог і сходознавець Агатангел Кримський, котрий у 1924 році видав книгу «Історія Туреччини».
Щодо художніх творів, то в них творча уява автора, м’яко кажучи, значно переважає над документальною базою.
Дві історичні загадки — польського поета-історика Самуїла Твардовського та графа Станіслава Ржевульського — підтверджують, що Роксоляна народилася і виросла в сім’ї рогатинського священика. Яке її хрещене ім’я та прізвище — не знаємо. За словами сучасників, зокрема європейських послів до Стамбула, у Туреччині бранку з Русі звали Гасекі Хуррем — Весела Султанша, або Росса, Руса, Роса. Тогочасний німецький дипломат Бузбек та італійський історик першої половини XVI століття Л. Джовіо називали її Роксоляною.
Це ім’я походить від давнього античного міста Роксоляни, яке існувало з VI століття до нашої ери до III століття нашої ери на березі Дністровського лиману (територія сучасного Овідопольського району Одещини). У середні віки «роксолянами» в Європі називали жителів українських, а потім переважно західноукраїнських земель. Настею Лісовською рогатинську попівну нарекли письменники. Це домисел, що не спирається на жодне достовірне джерело. Юна Роксоляна повторила гірку долю своїх земляків. Опільське місто Рогатин на той час не було населено такими мурами, які могли б захистити його мешканців від нападу орди. Зв’язаних бранців із Прикарпаття зазвичай вели Волоським шляхом через васальну Молдавію у Кримське ханство, на найбільшій невольницькій базар у місті Кафа. Звідти гаремами живий товар — гарних молодих полонянок — переправляли у Стамбул і за великі суми золотих дукатів продавали в гареми тамтешніх високопоставлених чиновників. Таким «етапом» у столицю Османської імперії, напевне, потрапила й Роксоляна. Не відомо, за яких обставин вона стала перед очі Сулеймана — одного з наймогутніших тогочасних повелителів світу — освіченого, грізного і, як описує молдавський історик Йорга, гарного, з орлиним носом, довгою шиєю, тонкою бородою, меланхолічним поглядом. Вихований у дусі східних культур, арабської і перської філософії та літератури, султан, крім східних мов, знав іще й слов’янські.
Очевидно, Роксоляна полонила Сулеймана Пишного якимись особливостями своєї краси, великим розумом, ніжністю та веселою вдачею, за що удостоїлася імення Радісної (Веселої) Султанші. Вірогідно, що її поради у непростих хитросплетіннях придворних інтриг та вдалі від імперії зовнішньополітичні «підказки» давали добрі результати. І роль Роксоляни возвеличилась до другої, після самого Сулеймана, в державі. І підданим великого падишаха, й іноземцям було невтямки, як колишня бранка всупереч священним традиціям Османської імперії, духові ісламської філософії та релігії піднялася на вершину влади в державі, яка споконвіку не бачила жінку в такій величавій ролі. Справді, сталося диво дивне: Сулейман при Роксоляні ліквідував султанський гарем, поодружував своїх численних жінок з офіцерами турецької армії та чиновниками, а сам залишився з єдиною дружиною Роксоляною. Історики, спираючись на тогочасні перекази дійсно приписували султанші Хуррем чаклунство. Вона нібито за допомогою заклинань, любовних напоїв та талісманів причаровувала Сулеймана.
Серед науковців немає єдиної думки з приводу того, яке з дев’яти нині відомих портретних зображень Роксоляни є документальним, бо кілька з них — апокрифічні, тобто уявні. Отже, ми не можемо тепер однозначно скласти більш-менш достовірне враження про її зовнішність. Академік Агатангел Кримський свого часу справедливо зауважив, що Роксоляна не належала до традиційного типу азійських красунь, у яких повинні бути жагучі очі, наче чорні оливи, пожадливі вуста, палючі високі груди та розкішно огрядна постать!
Напевне, приміряючи ці східні «стандарти», придворні султана в 1526 році переповідали венеціанському послові, що Роксоляна — негарна, однак «граціозна, невеличка на зріст». При цьому ніхто з жінок не міг зрівнятися з нею розумом і веселою вдачею. Навіть коли Роксоляні було близько 50 років, Сулейман продовжував її обожнювати, про що писав посол Венеціанської республіки Бернардо. Наваджеро, зазначаючи, що його величність надзвичайно кохає Роксоляну, що ніколи ще не було в султанському палаці іншої жінки, яка мала б більшу силу і владу. Кажуть, посилався дипломат на враження очевидців, що вона приємна і дуже добре знає вдачу великого володаря.
