«Патетична соната», розділ V
1
Іще уявіть, мої друзі: повна вулиця цвіту акацій. Не проглянеш. На ґанку в Пероцьких прапор ревкому паруском червоним повис. Сонце. Штиль. Н а с т я вишиває золотом прапора.
Поряд співає З і н ь к а:
На берегу сідіт дєвіца,
Она шолками шйот платок.
До них збігає Л у к а:
— Ну, як ваш прапор?
Н а с т я. Подивися. (Розгортає).
Л у к а. Та він уже готовий?
Н а с т я. Ще трошки. За годину скінчу.
Л у к а (любується, читає). “Пролетарі усіх країн, єднайтесяі” Серп та молот, як вилиті. “УвСеРеР” — Українська Соціалістична Радянська Республіка. (Захоплено). Га? Вибороли! Вийшло! Гаптуємоі.. (Аж пішов у танець).
Гоп чуки-чуки-чуки,
Подивіться, буржуйчики!..
Подивися, увесь світе, і май на увазі, що всього тебе вигаптуємо отакими республіками. Жаль, нема Ілька тепер, щоб теж подивився, як під “Пролетаріями всіх країн, єднайтеся!” виходить “УеСеРеР”! А то він теж був плутався між якоюсь любов’ю та мрією. (До Зіньки). Ну, як вам живеться, товаришко Зіно?
З і н ь к а. Дали б ви мені якусь роботу.
Л у к а. Дамо! Тепер робота буде. То й не було за першого етапу революції, коли йшли бої та руйнування! А от за другого буде! Наприклад, тепер: коли будується нове життя, то я думаю, що й про любов можна буде подумати.”. Бо любов — це не розвага та й не мрія, як це в Ілька, а теж функція, от! (Показав рукою, аж м’язи випнулися). Функція!.. (Раптом рука розгинається). Стривайте! Зараз засідання ревкому, і мені треба доповісти про новий розподіл функцій у моїх підсекціях… Так сказати, що прапор за годину буде?.. Я забіжу, і тоді вже що?.. За годину я буду. (Біжить).
З і н ь к а. Заждіть на хвилиночку!.. Ви сказали, що в Ілька любов — як мрія. Яка це мрія?
Л у к а. Тільки й того, що грає на піянінах, а він зробив з неї мрію.
З і н ь к а. Так це та, що грає? Ви її бачили зблизу коли?
Л у к а. Ні! Я ще забіжу! (Біжить).
З і н ь к а. Треба буде подивитися на цю мрію…
На берегу сідіт дєвіца…
2
М а р и н а припала до вікна. С т у п а й нишком од неї ворожить на Євангелії.
М а р и н а (схвильовано). На хвилинку, таток! Сюди! До вікна! По той бік пройшов мужчина, здається, з люлькою. Ти постій і подивись, чи не повернеться він? А я побіжу до вікна в столову. Там краще видно… (Вибігла).
С т у п а й (постоявши трохи біля вікна, одійшов). Вигадала гратись у Нат Пінкертона… Ну, а я поворожу ще раз, тепер уже востаннє. На євангелію. Ні! Коли вже востаннє, то на “Кобзарі”. Що буде, те й буде. Востаннє, Іване! (Діставши “Кобзаря”, виймає всі стрічки-закладки, блакитні все та жовті. Кладе книжку на стіл. Тоді врочистий і суворий, кладе на книжку три пальці. Питає). Буде чи не буде Україна?
М а р и н а (вигулькнула з дверей). Ти дивишся, татку?
С т у п а й. Дивлюся! (По паузі, сам собі). Перший стовбик, тридцять третій рядок. (Розгортає книжку, одшукує місце). “Не вернуться запорожці, не встануть гетьмани, не покриють Україну червоні жупани…” (Гірко хитаючи головою). Цоки-цоки, цок-цок. Невже ж помилився? Невже й справді трюхи-трюхи — тікають старенькі з козачого степу, за обрій на безвік заходять? Похилили списи, як хрести? Ні! Ще раз — і тепер востаннє! Другий стовбик, сьомий рядок.
М а р и н а . Дивися, татку! Здається, він?..
С т у п а й. А не заважай мені, Маринко! (Розгортає й вичитує). “Згинеш, згинеш, Україно, не стане й знаку на землі…” (Містичний жах). Дак втретє ж — і тепер уже востаннє. Буде чи не буде?..
З
М а р и н а (з порога другої кімнати. Збуджено). Буде!
С т у п а й (сердиться). Не жартуй!
М а р и н а . Буде, мій сивенький ворожбите!
С т у п а й.А ти що — в Піфію обернулась, чи що?
М а р и н а . Коли хочеш, то так. Старі автори переказують, що спочатку Піфія — це була прекрасна молода дівчина. Вона віщувала в церкві на камені Омфалос, що значить — центр землі. На брамі був напис: “Пізнай себе”. І я зараз буду віщувати. Омфалос! Українцю, спізнай самого себе! Буде! (Її справді охоплює якесь незвичайне піднесення. До батька). Підійди до вікна і стань! Тільки так стань, щоб з вулиці було непомітно.
С т у п а й. Навіщо все це?
М а р и н а (удаючи з себе Піфію). Перше, що ти побачиш, скаже тобі — буде чи не буде… По той бік, дивися, стоїть біля тумби мужчина.
С т у п а й (з гумором). Ну й вибрала!
М а р и н а . Дивися!.. (Грає що є сили кілька акордів з “Патетичної”).
С т у п а й. Запалив люльку й пішов. Капелюха на потилицю насунув — яка зневага! І це такий герой роману?
М а р и н а . Це од героя! Наше гасло; “Люльку запалено!” Люльку контрповстання. Сьогодні! (Бурхливо грає кілька фрагментів з ” Патетичної”). Цоки-цоки, цок-цок. Чуєш, таток? Мої вуса, чуєте? Сивенький чубок? Як мчать наші лицарі з околишніх хуторів?.. Ми напоготові. (Встає ще в більшому екстазі). Омфалос! Омфалос! Люльку запаленої (Аж закружляла). Дми тепер, північний, — не згасиш. Ще більше роздмухаєш — дуй. Щоб іскри летіли! (Ударила по клавішах). Омфалос! Запалюйте ж ваші люльки, щоб дим ішов через усі степи вихором до неба! Куріте, аж поки все небо закурите, аж поки не пошле до вас Бог ангола спитати, як у тій казці: “Чого ти хочеш, роде козацький, що куриш і куриш”. Своєї держави я хочу (розбіглися коси по спині) під прапором ось!.. (Винесла захованого прапора. Розгорнула в руках). Під цим!..
С т у п а й (захоплений од прапора). Коли це ти вишила?
Стукіт у двері.
М а р и н а (складає прапора. Спокійно). Можна!
4
З і н ь к а з прапором:
— Вибачте! Чи немає у вас часом такої заполочі? Не вистачило трошечки — на останню букву. (Розгортає прапора). Якщо є, то допоможіть, позичте чи дайте! (Оглядає Марину).
С т у п а й. Гм… Написано по-українському. (Читає). “Пролетарі усіх країн, єднайтеся!” Серп і молоток. “УСРР”. Що таке “УСРР”?..
З і н ь к а. Українська Соціалістична Радянська Республіка. Це, кажуть, наш такий новий державний герб…
С т у п а й. Гм… Кому прапор?
З і н ь к а. Ревкомові. За годину мушу скінчити.
С т у п а й (ще раз читає). Гм… Без жодної помилки. (Ще раз прочитав, подививсь на Марину).
М а р и н а . Нема.
З і н ь к а (оглядає Марину). Я думала, у вас очі сені, аж вони блакитні! Вам, певно, жовте до лиця?
М а р и н а. А у вас, я думала, карі, аж вони чогось червоні!
З і н ь к а. Третю ніч не сплю, от і зачервоніли. Третя ніч, як вишиваю. А може, це од прапора, од червоного, як і в вас он од блакитного. (Виходить).
С т у п а й (по паузі). А може, є?
М а р и н а . Що?
С т у п а й. Та такая заполоч у нас?
М а р и н а . Ти комік, тату. Поїхав би ти на хутір, ніж тут плутатися. (Йде в другу кімнату).
5
На сходах я (іду в ревком). Повз мене проходить 3 і н ь к а. Із дверей виходить М а р и н а . На одну мить ми спиняємось, скидаємось очима і розходимося.
З і н ь к а. Мрія? Я думала яка? А вона в панталонах і в юбці, як і всяка. Добридень, сусіде!
Я (не розуміючи Зіньчиного вислову). Добридень!
6
С т у п а й сам:
— І це прапор (на Маринин), та й то ж прапорі Я вже думаю, чи не запропонувати таке: на жовто-блакитному — “Хай живе радянська”, хай уже буде й соціалістична, аби тільки українська республіка. Або ж так: на червоному дві стьожечки вшити: жовту й блакитну… (Думає).
7
Уявіть і ревком у квартирі Пероцьких. В залі немов бівуак: люди в шинелях, з рушницями й без, якийсь ч е р в о н о г в а р д і є ц ь спить. Тут же черга просителів. На сходах невпинний рух різноманітного люду. Приймає черговий член ревкому Г а м а р. Він біля телефону.
Біля його я й Л у к а занотовуємо директиви.
Позад його на драбині робітник проводить телефон. За простінком біля комутатора на табуреті О в р а м.
Г а м а р (у телефон). Зараз! Іду! (До Луки). Щось чудно. Мене негайно викликає Слобідський ревком. Чого — не каже. Якась нагальна справа. Телефоном, каже, не можна.,. Ти провадь прийом за мене, а я поїду… (На ходу, збираючись). Волревкомам директивну телеграму: “Перше — це як можна більш посіяти пшениці”. (Широким рухом). Степ!
Л у к а. Насіння?
О в р а м і в г о л о с. Комутатор ревкому…
Г а м а р. По хуторах у ямах. (Колупнув рукою і вибіг).
Г о л о с з д в е р е й. Скажіть, будь ласка, де тут більшовицьке движеніє поміщається?
О в р а м (комусь у телефон). Тут. Ви в якій справі?
Г о л о с и (думаючи, що то до них, теж підносять тон). Та в якій же!.. Ходимо по землі, а самі без землі.
О в р а м і в г о л о с. Сполучаю!
Л у к а (голосом аж до дверей). Виходьте наперед, хто там без землії (До мене). Напиши: “Друге — зорганізувати бідноту. Кулакам сказати, що їхні хати та дворища на ямах довго не вистоять. Третє…” (До робітника). Папашо! Не там і не так. Криво ведеш провід! (До мене). “Третє: по той бік Дніпра є поклади торфу…” Хто там хропить?
Г о л о с и. Товаришу, чуєш? Революцію проспиш.
Л у к а (вже на столі). Товариші! Ревком — це що? Ревком — це не спальня і навіть не станція, де можна куняти. Ревком — це паровоз, помни! І коли ми…
Н о в і г о л о с и з д в е р е й. Товаришу Л у к а! Витрусили зброю: сім рушниць і три нагани. Куди їх?
Л у к а. У воєнкомат!
Г о л о с. Килими, білизну одкопали…
Л у к а. У соцзап!
Г о л о с. Десять штук корсетів.
Л у к а. Закопайте! (До мене). Тобі треба школи оглянути. Мета — ремонт… (На робітника). Та не так, папашо! Ось дай-но я! (Вилазить на драбину, звично й акуратно кінчає проводку).
О в р а м і в г о л о с. Комутатор. Що?.. Яка кавалерія? То ви спите і по вас плигають блохи…
Л у к а (злазить. До мене). “Друге — це букварів українських надрукувати. З букваря почнем”. (Щось собі нотує). Хто там по землю? (Нотує. До мене). Ба і ще про вчителів… (До дверей). Підходьте. (Нотує й дивиться на годинника разом).
О в р а м (зовсім іншим голосом). В нашивках?.. Хвилинку!..
Л у к а (до мене). “Треба зібрати відомості, скільки учителів, що знають українську мову…” (До черги). Хто П е р ш и й на черзі?
Раптом тривожний, запалений г о л о с у дверях:
— Товариші! На город наскочила якась банда! Кавалерія! В нашивках!..
І немов на доказ цьому десь розложисте б’є гармата. Тріщить телефон. Пауза і тиша.
Л у к а. Першою не черзі знов стала хто? Здається, буржуазія.
Г о л о с О в р а м і в. Сполучаю.
Тріщить телефон.
Л у к а (бере трубку). Г а м а р я нема. Ви ж його викликали. Як не кликали?.. (Аж хитнувся). Не вдавайтесь у паніку! Що?.. У монастирі дзвонять?.. Що?.. Кавалерія? Спиніть! Зараз висилаю з ревкому загін! (До дверей). Одкопану зброю однесли чи ще?
Г о л о с. Ще.
Л у к а. Занось сюди! (Вилазить на стіл. До черги, до всіх). Товариші! Як чуєте, що? Першою на черзі стала буржуазія. Вона силою вдерлася. Вона хоче що?.. Ще раз заступити нам дорогу до соціалізму. Хто хоче боронити своє місце в черзі по землю, по хліб, по машини, по букварі, по культуру — становись у чергу по що?.. По зброю! Хто перший — підходь!
Хтось підходить перший. За ним хочу стати я, але мене одтискує якась шинеля. Я даю їй місце, потім другому, третьому. Нарешті, після п’ятого, я хапаюсь за рушницю — дехто стає неохоче. Дехто тікає, одверто або крадькома.
Л у к а. Становись!
Ми шикуємось.
О в р а м. Становись, хто має ноги, хто ж не має — лізь!
Л у к а. Телефон?
О в р а м. Не працює.
Л у к а. Значить, біля його хтось працює. Товариші! Май на увазі що? Наш фронт на всі чотири сторони. Ворог на класових позиціях, себто де? Скрізь. Напрямок наш — соціалізм, візьми втямки! Революційним кроком…
Ми йдем за Лукою, сходами, на вулицю.
8
С т у п а й сам:
— Дак втретє ж і тепер востаннє. Чуєш, Т а р а се? Востаннєі Яка ж вона буде?
Д р у г и й гарматний вистріл.
(С т у п а й у розпачі). От не дадуть, не дадуть доворожити. (Розгортає книжку, читає). “Поховайте та вставайтеї” (Біжить без шапки, піднявши щитом книжку).
9
Став С т у п а й на перехресті. Вагається:
— Ну от… Добре тобі було писати — “повстаньте”, а | як мені повстати? Куди йти, на чию руч стати — їй-1 богу, не знаю! (Думає). Оце справді — ні сюди, Микито, ні туди, Микито. Ішли ляхи на три шляхи, а козаки на три поля. Піти на червоне, хоча ні. “У запорожців на білих корогвах тілько червоні хрести”, — писав Куліш. Піти під жовто-голубий — знов-таки у запорожців не було. А запропонувати червоний і стьожечки. Хіба ж зараз послухають!..
Постріл. Падає збитий кулею цвіт. С т у п а й піднімає його. ‘
Що ви робите? Отак і на мойому хуторі, їй-богу, позбивають увесь цвіт. Кулями поклюють землю, пшеницю, повибивають соняшники.
Постріл.
Ще вб’ють. Піду краще на третє поле, як наказувала М а р и н а . До себе на хутір. Сховаюся і пересиджу цю революцію, а там видно буде, до кого кристати. (Тікає).
10
О в р а м (повзе). От мені б тепер ноги…
Пробігає кілька червоногвардійців. Один кричить; “Хтось у тил нам б’є! Тікай!”
Далі смерті не втечеш! Стійте!
Набігають контрповстанці. Оврам сидить. Біля нього спиняється А н д р е.
А н д р е (гукає). Заберіть! (Показує на Оврама). Контрповстанець (на Оврама). Ану, ти! Вставай!
О в р а м. Не діждете, щоб я встав…
11
З ґанку Пероцьких тихо падає додолу червоний прапор. Хто його скинув — не видно. Натомість звисає жовто-блакитний. Хто його чіпляє — не видно.
12
Назустріч А н д р е виходить М а р и н а з букетом квітів. Почувши дзвона:
— Ніби Великдень. Кажуть, що коли вас зустрів монастир, ви там виголосили: “Хай живе Іванова дзвіниця, а над нею Північна зоря”. Це значить Росія?
А н д р е (серйозно і твердо). Так.
М а р и н а . Ну, а за Україну чом лицар промовчав?
А н д р е. Обминемо!
М а р и н а (іде і гостро, допитливо дивиться йому в очі — жартує чи ні). Україну?..
13
З ґанку Пероцьких падає додолу жовто-блакитний. Хто його скинув — не видно. Натомість має трикольоровий. Хто його чіпляє — не видно.
«Патетична соната», розділ VI
1
На вулиці Пероцьких рух. Біля дому збирається публіка. Святочний гомін, вітання — найбільше дами. Цвітуть парасольки. Од церков пливуть урочисті дзвони.
Д а м а. Варваро Михайлівно! Здрастуйте, милая! Друга. Не здрастуйте, а Христос воскрес! Перша. Аж тепер я зрозуміла, як він, бідненький, зрадів, коли воскрес!
Ч о л о в і к д р у г о ї (Зіньчин гість). І все ж таки, рівняючи до більшовиків, його мучили люди!
П е р ш а. Ах, не кажіть! Я сама була ці три дні немов у домовині.
Д р у г а. Милаяі Я була труп!
Ч о л о в і к п е р ш о ї (теж Зіньчин гість). Так! Вони загнали нас у льохи, вони хотіли зробити з нас трупи, а з наших домів — домовини, але дуже дивно, що їх за це думають судити, як людей!
Д р у г а. Хіба ще мають судити?
З і н ь ч и н г і с т ь. Уявіть собі — перед тим, як розстріляти, думають іще судити.
П р о ф е с о р. Знов лібералізм! Знов реформи!
2
Четверо несуть на носилках О в р а м а. Побачивши натовп, він командує на носіїв:
— Ножку, носії! Мене зустрічають парадом. Ать-два! Лєвой! Запевай пєсню!.. Не хочете? Ну так я сам… (Співає приспів з відомої солдатської пісні).
Ой люлі, ой люлі да —
Я вам песєнку спою.
Смир-но! Одвічай, як пролетаріатові! Здорово, буржуазія! Дякую за царську зустріч!
В и г у к и. Який цинізм! Яке нахабство!
О в р а м. А тепер виносьте мене на престолі
В и г у к и. Як він сміє!
— Заткніть йому рота!
Одна дама хоче штрикнути його в очі парасолькою. Не попадає.
О в р а м. Ах ти ж… Какєтка!
Друга намагається.
Киш, чорне вороння! Я ще не труп. Складіть ваші парасольки. Чи, може, думаєте ревбурю під ними перестояти?
З
Несуть його в зал. Там жде на нього суд.
Голова каже до публіки промову.
— Панове! Сьогодні ми судимо тайного чекіста. Він нас судив по підвалах, здебільшого вночі, без свідків, ми його виносимо на денне світло і на ваші очі. Цей суд ми робимо публічним, навіть широко народним. Більше — ми, позвавши сьогодні на суд більшовизм, даємо йому можливість захищати свої криваві доктрини публічно. Ще більше — ми даємо кожному в цім залі право сказати своє слово за чи проти злочинця. Статую Феміди, символ загальнолюдського суду, що її закопав був більшовизм, ми знову одкопуємо і ставимо на цей стіл. (До Оврама). Підсудний! Ваше ім’я?
О в р а м. Оврам чи Яків — не все одно? Вам же не ім’я розстрілювати!
О в р а м. Ваша професія до ЧК? Оврам. Лазив по тій землі, по якій ви їздили. Голова.Ав ЧК? Оврам. Та, яку ви визначите. Голова. Скільки вам років? Оврам. Від народження тридцять, до смерті — ви краще знаєте, хоча й я не гірше знаю. Голова. Ви більшовик? Оврам. Половина. Голова. Себто?
О в р а м показує на себе.
Ноги не мають значення. Ви більшовик. Тепер скажіть, чому ви не відступили разом з більшовиками, а залишились тут?
О в р а м. Раз ноги не мають значення, то й питання не має значення.
Г о л о в а. Ви хочете скласти провину на ноги!
О в р а м. Навіщо, коли винні ваші голови.
Г о л о в а (шляхетно розводить руками). Ми?
О в р а м. Якби не заварили війни, де одбито мені ноги, я б оце одступив з більшовиками.
Г о м і н. Яке нахабство!
— Цинізмі
Г о л о в а. А от нам відомо, що ви зостались тут на тайні вивідки, за шпигуна. Що ви на це скажете?
О в р а м. А яку ще можна найти роботу за вашого панування? Не стану ж я вішати або вішатися!
Г о л о в а. Але ви не від того, щоб вішати нас… (Викликає). Свідок генерал П е р о ц ь к и й!
П е р о ц ь к и й встає.
Ваше превосходительство, ви маєте слово.
П е р о ц ь к и й. От у це вікно я побачив, як прийшов той — О д н о о к и й і ще двоє, — один у кудлатій шапці. Цей безногий стирчав біля ніг, — і показав, де я живу і де, певно, заховався Ж о р ж и к. Потім я стояв біля чужого вікна і бачив, як О д н о о к и й вів Ж о р ж и к а. Мій хлопчик, панове, плакав. Ловив у нього руку, щоб поцілувати, а він Ж о р ж и к а одштовхнув. Я не міг більш бути в інкогніто. Я скомандував: на мєстє!.. Мерзавець, стой! Він націлився в мене. Ви розумієте?.. Але набігли другі, не дали й повели мене в їхній штаб.
Г о л о в а. Що ви бачили в їхньому штабі?
П е р о ц ь к и й. Кошмар! Уночі до мене в камеру всадили монаха, і він цілу ніч молився. По-вкраїнському. Ви розумієте, панове! Він не давав мені спати. Між іншим, цей монах мені сказав, що безногий інквізитор забиває гвіздки в погони і за це бере великі гроші. Він себе на все життя забезпечив.
Г о л о в а. Ти забивав гвіздки в погони?
О в р а м. Нащо в погони, коли краще в такі лоби забивати!
П е р о ц ь к и й. Він себе забезпечив!
О в р а м. Так точно. Я себе забезпечив так, що скоро вже не буду безногим жити. Мене до самісінької смерті на руках нестимуть.
Г о л о в а. Ви виказали на Жоржика? Як це вийшло?
Десь з публіки виткнулась 3 і н ь к а:
— Я скажу! Я можу посвідчити — можна? (Показавши на Оврама). Я буду проти нього свідчити, їй-богу! Дозвольте?
Ще суд не похватився, як вона вже почала.
Боже! Виказати на Ж о р жика, на неповинного анголика — це злочин, якому міри нема! Як тільки (на Оврама) міг він це зробити! Жоржика, милого хлопчика, що любив шоколадки. Богу молитися, голубів стріляти, навіть мене любив… Пам’ятаєте, він під час маніфестації з даху вистрелив? То він у голуба стріляв, та випадково попав у чоловіка.
В залі похвальний гомін.
Анголик у голубка вціляв. Я знаю про це так, як і про те, як на нього виказано…
Г о л о в а Будь ласка, підійдіть ближче до столу.
З і н ь к а. З фронту Ж о р ж прибіг до мене, сердешненький хлопчик. Він убив одного більшовика, то за ним гналися, панове. Він так просив, щоб я казала повстанцям, що він мій братик або ж моє дитя, га? У мене серце плакало, їй-богу! Він попросив у мене шоколадку, але прийшов той, що О д н о о к и й. Він шукав їх превосходительство і дуже журився, що вони втекли. Тоді я дала Жоржикові шоколадку і сказала одноокому: бери сина! Спочатку він не повірив, що Жоржик син…
Г о л о в а. Чий син?
З і н ь к а. Але я прочитала от цюю посвідку. (Читає). “Даю цю посвідку колишній нашій покоівці Зінаїді Масюковііі на певність того, що я з доручення мого папи генерала Пероцького…” (Читає/сю посвідку).
Коли кінчає, в залі буря. Голова дає знак сторожі, щоб вона забрала Зіньку, по тому звертається до Оврама:
— Тобі ми даруєм, якщо ти викажеш більшовика, що лишились у городі. Скажеш?..
Оврам мовчить.
Ні?.. Однесіть і розстріляйте!
На сходах Оврам раптом спиняє конвоїрів:
— Стійте! Я скажу… щось. (Коли конвой спиняється, додає). Але перед тим, як сказати, я хочу покурити. За папіросу скажу…
Йому дають папіросу. Він затягується димом. Натягає картузик
— Несіть!
4
Тим часом в подвальчику Н а с т я. Стоїть. Жде. Рахує краплі, їй уже здаєткя, що це намистини і вона їх ниже на нитку:
— Сімсота… Сімсот перша… Сімсот третя…
«Патетична соната», розділ VII
1
Знов у Пероцьких. Ніч. Л у к а телефонує:
— Штаб? Покличте до телефону комгрупи. Товариш Г а м а р? Говорить начавангарду Л у к а. Банду розбито. Місто наше. Я в ревкомі. Здобув цікаві документи: рейд-авантюра Пероцького, очевидно, підтримана якоюсь місцевою тайною організацією. Скільки жертв? Чимало. Слухаю… Так… Розумію…
2
У цей час вертаюсь з фронту я. Іду до Луки. Рух радості. Піднесення. Воістину патетична зустріч.
Л у к а. Здрастуй, брате!
Я. Брате, здрастуй!
Л у к а. Ти де ж подівся? Після бою? Гасив десь, мабуть, зорі?
Я. Гасив старі. Засвідчую тепер нові, червоні, брате!
Л у к а. З перемогою? А знаєш, хто зорганізував цей рейд, хто в йому вів перед?.. П е р о ц ь к и й, брате!
Підскочила свічка, і зсунулись речі.
У вбитого гайдамаки знайдено листа. Цікавий документ. Ось він. (Читає). “Маршрут: Чорноярські хутори — братам Закрутенкам, Бугаївка — Дмитрові Копиці і т. д. З доручення комітету золотої булави посилаю до вас корнета Пероцького. Допоможіть оружно і кінно”, — ціла інструкція, братеї Підпис: “член комітету Чайка”. Тепер зрозуміло, чому стільки жертв. Між іншим, сусідку твою, Зіньку, закатовано. Оврама вивезли за город і в глинищах — розстріляли, де падло і різний непотріб. Кажуть, коли посадили — над ямою, він…
На мене пливе щось беззвучне і темне. Свічка тане. Голос Лучин десь далеко ніби смертний мені, напівмертвому, присуд вичитує.
— Луко, зажди! (Хапаюсь я).
Л у к а. А що?
Я. Свічку треба поправити…
Л у к а. Свічку?
Я. Нагоріла ж, чи що…
Л у к а. Він ніби сказав: “Спасибі за похорон! Дав би на чай, та нічого не маю. Та не лайтесь, — каже, — вам за це заплатить пролетарський клас…” А Н а с т я, брате, сестра — збожеволіла… Та ти що? Вже йдеш?
Я. Я?.. Ні!.. Хоча так. Я йду. Я піду…
Л у к а. До себе?
Я. Так. Я піду до себе…
3
Я на сходах. Іду несвідомо. Іду машинально. Куди?.. Та ба! Я маю йти до себе. Так. Я піду до себе. Я піду тепер сам до себе, щоб допитати себе про все це. Має бути розмова із самим собою. Так! Мусить бути ще раз розмова людини з самим собою про зраду і про смерть. Перша — про зраду… Стою. Перебираю Луки інформацію, пригадую подробиці зради. Раптом бачу, що я біля Ступаєвих дверей. Вони прочинені. Чую хропіння. Заглядаю. Захриплий голос:
—Хто?
Я. Скажіть, будь ласка, тут жили С т у п а й-Ступаненки?..
Г о л о с. Це панночка? Виселено в підвал. А тут тепер зв’язкова команда.
4
І нарешті, мої друзі, фінал. Я під дверима в підвальчик Прислухаюсь. Мій слух тепер такий прозоро-напружений, що я можу чути й чую, як течуть у просторах час і зорі. Я чую, як за дверима в підвальчику капнула крапля.
Але ї ї не чути. Спить?.. Стукаю. Двері одчиняються. Свічечка. В о н а:
— Ви?
Я. Я…
В о н а. Я по стукоту відчула, що прийшов хтось інший, хтось не такий, як (жест угору) ті, хтось тихий, свійс.с
Я. Так. Прийшов іменно, що хтось. Хтось, на жаль, не такий, як ті, не ваш і сам не свій…
В о н а. Прийшов поет, милий, щирий. Я така рада. Адже ж я ждала вас! Простіть, що не вийшла назустріч, не одчинила дверей (жест нагору) в мою країну, але, як бачите, провина не моя. Мою країну в мене одібрали.
Я. Нічого. Ми з вами скоро дійдемо до ‘дного краю.
В о н а. Це, звичайно, натяк на ваше поетичне горище? (Ліву брову зломила). Спасибі. Але я й тут ось (жест навколо), на вас ждучи, вже виростила цілий сад кохання. Дивіться! Ось мармурові східці. Правда, чудові? Ось (жест на краплі й патьоки) фонтан і водяний годинник разом. Тут, коли перебудеш ніч, то враження таке, ніби вічність вибиває такт…
Я. Тут, кажуть, жив недавно робітник і жінка. Був на війні. Жінка ждала. Рахувала оці краплі не одну ніч і не дві…
В о н а (неспокійно). Так, так… Ось (жест на ослончик) садовая лавочка. (Відблиск гумору). Спеціально для поетів. Сідайте, гостю милий! Ви, певно, втомились? Ні? Тоді чим мені ще вас вітати? Я б оце заграла вам, якби не розлучили мене з моїм піаніно. Навіщо воно їм? Хто з них уміє грати? Скажіть, хто гратиме?
Я. Не турбуйтесь ними! Заграють!
В о н а. І “Патетичної”?
Я. З цього й почнуть…
В о н а. Так? (З сумом). Ой якби я оце заграла! Сонату про юнака, що мчить конем степами, дороги у вітрів питається. Пам’ятаєте? Великодню ніч? (Навіть руками повела, ніби по клавірі). Я тоді листа вам писала. Хочете, покажу? Зберегла! Ждала. Я довго ждала вас! Давно! (Ліва рука ніби на клавішах. Права за думками ніби пише). У снах. У мріях. Десь ніби в голубих віках літала й виглядала.
Я справді чую музику. (Rondo). Що це? Розстріл? Галюцинація? Гіпноз?… Треба кінчати! Пора!..
— Скажіть (питаю), ви й тоді чайкою літали? Вона (руки впали. Зібгалась. Як дівчинка, що палась на шкоді і не стямиться, що сказати). Ні! Ні!.. Я так літала. Я просто літала…
Я. Мошкою?
В о н а (інстинктом жіночим відчувши, що справила хирне враження, раптом випросталась). Ні!.. Ні!.. (Визивно). Так!.. Я чайкою літала!.. (Перемоглася. Проникливе). Скажіть… а ви тепер прийшли оспівати її чи забрати?
Я. Я прийшов її спитати… Просто! Без алегорій! Скажіть, чи пішли б ви зараз зо мною туди, нагору, вкупі й разом, щоб розказати, щоб ми розказали про все це?
В о н а. Про що?
Я. Про що? Ну, про таке, наприклад, як був собі в підвалі безногий робітник, а нагорі поет жив і недалеко його дівчина одна, як у неї все життя була музика, у поета мри од тієї музики, в робітника ж — водяний годинник, як годинник пробив час повстання підвалам та як дівчина обдурила поета, почала грати золотою булавою, як, загравши вона “чики-чики”, напустила офіцерчиків — поет допоміг, як понесли безногого і вбили… Я йду сказати, що я зрадник, ви скажете, що ви — Чайка!
В о н а. Значить, там іще про це… не знають?
Я. Якби там знали, то, думаю, нам годі було б туди йти — вони б давно до нас прийшли і нагадали, що той лише борець за ідеї, що того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде й на ешафот і смерті в вічі скаже. Ви скажете?
В о н а (знов зібгалася, як дівчинка, в руках тремтить дівочий фартушок). Я?..
Я. Оврам безногий доніс свої ідеї до найдальшої ями — в глинищах і смерті в вічі кинув, Зінька теж. З і н ь к а! А ви, ви донесете свої хоча б до першого реєстраційного столу? Ви скажете?..
В о н а (руки кинули фартушок). Я скажу!.. (Знов тремтить він у руках). Я вам скажу… Я краще вам скажу…
Я. Тоді доведеться мені за вас сказати. Дозволите?
В о н а (перемоглася). За це зменшать вам кару, так?
Я. Та не про це я… не про це! Ще тоді, як визволив Пероцького, я по степу ходив. Усю ніч виходив. Була перша в людини розмова в степу з самим собою про зраду і про смерть, і висновок: самому вбитися — це ще не кара. А карою буде та, що дасть мені Л у к а, суспільство, клас. Піду й скажу. Але я не пішов, бо ще носив у душі ваш відблиск милий, бо ще не знав, що в ясній теплині своїх очей ви носите чорний холод змови…
В о н а (визивно). Я сама про це скажу! Я йду й скажу… Так, я Чайка!.. Скажу: я тая Чайка, що літала над Жовтими Водами, об дороги чумацькії билась (притишуючись), що літа і б’ється в кожному козацькому серцеві… Я скажу, що я… (Знов дівчинкою). Мені треба перевдягтися, так?
Я. Краще йдіть так.
Вона. Так?.. Ні, я передягнуся!.. Я зараз!..
Скажіть, у що лучче мені вдягтися? Я. У щирість і мужність… Вона (не збагнувши зразу моєї думки). Так?..
Тоді я зараз… Підождіть! Я зараз… (Зрозуміла). Ах, ви он у віщо сказали!..
Я. Ходімо!
В о н а. Ходімо… (Йде за мною). Я, бачте, вас любила і люблю. Не од програми — від душі. (На порозі вона стає). Може б, нам туди не йти, а краще так: піти зовсім звідси, геть далеко, зректись всього, тільки не життя. Милий! Піти, щоб просто жити, га? У хаті! За хатою криниця буде й жито, Я вийду з хати безсонна од бажання — дівка з відрами. Ви біля криниці. Поведу вас у жито… (Вона, немов справді жито, розгортає руками і веде мене уявного). А в житі волошки голубіють, стелеться біленька березка. Бачили? Боже! Як пахне любов!
Я (йду сходами, бурмочу). Все це старих пісень перелицьований сантимент…
В о н а (за мною). Я, бачте, приховала своє перше кохання, а воно тепер і реве. Підождіть хвилинку, я його, може, присплю… Цить, моє кохання, а я тобі дудочку вкраїнську куплю… (Захиталась, заколихалась).
А-а, люлечки,
Шовковії вірвечки,
Золотії бильця,
Срібні колокільця,
Мальована колисочка.
Засни, моя дитиночка!
Я беру її за руку.
Куди ви мене ведете? На страсті? Так?.. Пустіть мене! милий! Не можу…
Я (пускаю її руку, більш переконую себе, ніж її).
Бачте, тут жила і та… Теж молилась: милий, дорогий… Справді, на страстях стояла. Л у к а каже, що її…
В о н а. А хто ж скаже моїй неньці, як я в церковці була, на страстях стояла, як додому свічечку несла (немов справді несучи свічку), а ви, вітер, милий вітер (затуляє од мене долонею і йде вниз), пху-пху, хочете загасити свічечку мого життя.
Я (почуваю, що ще один момент, і я здамся). Луко! (Кричу). Луко! (Побачивши на сходах Луку, я відчуваю, як більшає в мені сили. Хапаю її за руку і виводжу нагору. до Луки). От я і моя мрія — Чайка, Луко!..
В о н а. Ні!..
Я. Так! Пам’ятаєш перше повстання? Вітер, місяць? Тоді до рук Судьби попавсь корнет П е р о ц ь к и й. Судьба не знав, хто він, хоча інстинктом чув і брався вже до стінки прибити. Та нагодився я. Г а м а р послав. По дорозі, отут на сходах, вона зустріла: “Спасіть!..” І я спас. Де ж пак! Моя мрія, що до неї я сливе два роки мчав, із мрій коня, зробивши, дорогу у вітрів, у зірок питавсь, хоч до її дверей сім метрів од мого було порога, сама назустріч вийшла і просила спасти того, кого я мав за супротивника. Як же тут було не проявити благородного чуття, романтичної, відданої любові, та ще од кого! Од мене, що відірвавшись маси, десь загубившись на горищі, між небом і землею, думав високо (у павутинні мрій), що його покликання — це бути за зведеника між небом і землею! Між натовпом та ідеалом, між нацією й її майбутнім — звичайний тип химерного мрійника. Результат тобі відомий: наскок, руїна, кров і смерть товаришів — мертва пауза у творчому змаганні революції і автор цієї паузи — я. Луко!..
Л у к а. Скажи мені одне: ти знав, що вона Чайка?
Я. Ні!
В о н а. Знав… Я йому казала…
Л у к а (подзвонивши в зв’язкову команду, жестом показує червоноармійцям одвести Марину. Виждавши, поки її одвели, знов до мене). Скажи, як другові, Ілько, — знав?
Я. Ні!.. Але я знав, хто такий П е р о ц ь к и й.
Л у к а (замислився глибоко. Говорить більш до себе). Треба перш за все сказати що? Що наскок цей трапився б і поза тим, чи спас би ти Пероцького, чи ні. Знайшли б другого, не Пероцького. Але Пероцького визволив ти, і це зрада.
Я Зрада, Луко! Та яка! Куди не піду, скрізь за мною бігтиме од віку, через усі світи тінь щєі зради
Л у к а. Несвідома. І добре, що вже трапилась, бо що?.. Бо неминуща була, бо ж результат вона отих горищних мрій… (Вже до мене). Поклади й собі за знак і попередження надалі, бо гей ще скільки жде на нас спокус, хитань і зрад у далеких походах.що через усі світи, до далекої мети!.. А тепер іди я тебе запру, постережу і завтра в ревтриб, бо що?.. Бо судити тебе треба, а я твій друг і взагалі ще молодий… Ти ще, мабуть, і не їв? Принесу…
Заводить мене в кімнату Пероцьких. Тиснем один одному руки Л у к а виходить і замикає двері. Чую таке щире, товариське, зворушливе.
На добраніч, Ільку!
Я. Ні, Луко, — добридень! Дивись, уже світає…
Мені стає легко. Вікно, як огняний прапор. Мене охоплює надзвичайне піднесення. Мені вчувається, що весь світ починає грати спочатку на геліконах, баритонах, тромбонах патетичної симфонії, що згодом-переходить на кларнети, флейти, скрипки. Я знаю. Л у к а теж зараз дивиться в вікно і чує цю симфонію.
