“Пеппі Довга панчоха” скорочено

“Пеппі Довга панчоха” скорочено можна прочитати по главах, щоб згадати про пригоди безстрашної та сильної дівчинки.

“Пеппі Довга панчоха” скорочено по главах

Як Пеппі оселилася на віллі “Хованка”

На околиці одного маленького шведського містечка є запущений сад. А в саду стоїть почорнілий від часу будинок. Ось в цьому-то будинку і живе Пеппі Довга-панчоха. Їй виповнилося дев’ять років, але живе вона там зовсім одна. У неї немає ні тата, ні мами, і, чесно кажучи, це має навіть свої переваги – ніхто не жене її спати …

Мама померла давно, коли Пеппі була ще в колясці і так жахливо кричала, що ніхто не наважувався до неї підійти. Пеппі впевнена, що її мама живе тепер на небі й дивиться звідти на неї. Тому Пеппі часто махає їй рукою і щоразу примовляє:

– Не бійся, мамо, я не пропаду!

Зате батька свого Пеппі пам’ятає дуже добре. Він був капітаном далекого плавання, його корабель борознив моря і океани, і Пеппі ніколи не розлучалася з батьком. Але ось одного разу, під час сильного шторму, величезна хвиля змила його в море, і він зник. Але Пеппі була впевнена, що в один прекрасний день її тато повернеться; вона ніяк не могла собі уявити, що він потонув. Вона вирішила, що батько потрапив на острів, де живуть негри і став їх королем. Пеппі дуже пишалася цим, адже вона буде негритянською принцесою!

Цей старий будинок, оточений запущеним садом, батько купив багато років тому. Він збирався оселитися тут з Пеппі, коли постаріє і вже не зможе плавати на кораблях. Але після того, як тато зник у морі, Пеппі вирушила прямісінько в свою віллу «Хованка», щоб там чекати його повернення. У кімнатах стояли меблі, в кухні висіло начиння – здавалося, все спеціально приготували, щоб Пеппі могла тут оселитися. Одного разу тихим літнім вечором Пеппі попрощалася з матросами на татовому кораблі. Всі вони так любили Пеппі, і Пеппі так любила їх усіх, що розлучатися було дуже сумно.

Тільки дві речі взяла вона з собою: маленьку мавпочку (пан Нільсон – подарунок від тата) і велику валізу, набиту золотими монетами.

Матроси вважали Пеппі дивною дівчинкою. Найбільше їх вражала її надзвичайна фізична сила, жоден поліцейський на Землі не міг з нею впорався. Вона могла б жартома підняти коня … якого вона купила в той самий день, коли оселилася в своїй віллі. Пеппі завжди мріяла про коня. Кінь жив у неї на терасі. А коли Пеппі хочеться після обіду випити там чашку кави, вона, не довго думаючи, виносить коня в сад.

По сусідству з віллою «Хованка» живе сім’я з двома дітьми. Хлопчика звуть Томмі, а дівчинку – Аніка – добре виховані й слухняні, охайні діти. Томмі й Аніка дружно грали в своєму саду, але все-таки їм не вистачало дитячого товариства, і вони мріяли знайти собі товариша для ігор. У той час, коли Пеппі ще плавала зі своїм батьком по морях і океанах, Томмі й Аніка іноді залазили в сад вілли «Хованка» і мріяли щоб там оселилася родина з дітьми.

В той ясний літній вечір, коли Пеппі вперше переступила поріг своєї вілли, Томмі й Аніка були у від’їзді. Мама відправила їх погостювати тиждень у бабусі. Тому вони не знали, що хтось оселився в сусідньому будинку.

Пеппі Довгапанчоха відправлялася на ранкову прогулянку. Ось як вона виглядала: волосся її кольору морквини було заплетене в дві тугі кіски, що стирчали в різні боки; ніс скидався на крихітну картоплину, та до того ж ще в цяточку – від веснянок; у великому широкому роті виблискували білі зуби. На ній було синє плаття, але так як синьої тканини у неї, мабуть, не вистачило, вона вшила в нього подекуди червоні клаптики. На дуже тонкі і худі ноги вона натягнула довгі панчохи різних кольорів: один – коричневий, а інший – чорний. А величезні чорні туфлі, здавалося, ось-ось зваляться. Папа купив їх їй в Південній Африці на виріст, і Пеппі ні за що не хотіла носити інші.

Коли Томмі й Аніка побачили, що на плечі в незнайомої дівчинки сидить мавпа, вони просто застигли від подиву. Маленька мавпа була одягнена в сині штанці, жовту курточку і білий солом’яний капелюх.

Томмі й Аніка не зводили з неї очей, але вона зникла за поворотом. Однак скоро дівчинка повернулася, але тепер вона вже йшла задом наперед (вона полінувалася повернутися, коли надумала повернутися додому.

Пеппі запросила їх до себе поснідати, і вони з радістю погодилися. Потім вони познайомилися з мавпочкою Нільсоном і з конем Пеппі. Діти не могли зрозуміти чому кінь живе на терасі, а не в стайні, як Пеппі живе без батьків.

Діти увійшли в кухню. (…) Пеппі взяла з кошика три яйця і, підкинувши їх над головою, розбила одне за іншим. Перше яйце витекло їй прямо на голову і заліпило очі. Але зате два інших їй вдалося спритно зловити в каструльку.

– Мені завжди говорили, що яйця дуже корисні для волосся, – сказала вона, протираючи очі. – Ви зараз побачите, як у мене швидко почне рости волосся. Чуєте, вже скрипить. Ось в Бразилії ніхто не вийде на вулицю, не намазавши густо голову яйцем. Пам’ятаю, там був один старий, такий дурний, він з’їдав всі яйця замість того, щоб виливати їх собі на голову. І він так полисів, що коли виходив з дому, в місті піднімався справжній переполох, і доводилося викликати поліцейські машини з гучномовцями, щоб навести порядок …

Пеппі говорила і одночасно вибирала з каструльки потрапившу туди яєчну шкаралупу. Потім вона зняла висівшу на цвяху щітку на довгій ручці і почала збивати нею тісто так старанно, що забризкала всі стіни. Вона готувала млинці. Коли млинець спікся, Пеппі метнула його через всю кухню прямо на тарілку, що стояла на столі.

– Їжте! – Крикнула вона. – Їжте скоріше, поки він не охолов.

Томмі й Аніці млинці дуже сподобалися. Потім Пеппі запросила своїх нових друзів у вітальню, де був тільки комод. Пеппі показувала Томмі й Аніці всі скарби – рідкісні пташині яйця, дивовижні мушлі і різнокольорові морські камінці, різьблені коробочки, витончені дзеркальця в срібній оправі, намиста і багато інших штучок, що Пеппі з батьком купували під час своїх навколосвітніх подорожей. Пеппі подарувала Томмі кинджал з перламутровою ручкою, а Аніці – шкатулку, на кришці якої було вирізано багато-багато равликів. У скриньці лежала каблучка із зеленим каменем.

Томмі й Аніка вирушили додому і чекали наступної зустрічі з новою подругою.

Як Пеппі вплутується в бійку

На наступний ранок Томмі й Аніка пішли до Пеппі, вони грали в «пошуковців». Гра полягала в тому, щоб уважно дивитися по сторонах і щось знаходити. Томмі й Аніка нічого не могли знайти, а Пеппі знайшла в траві іржаву консервну банку і порожню котушку. Її нові друзі не могли уявити, як можна використовувати такі знахідки. А Пеппі швидко знайшла їм застосування.

(…) Як раз в цей момент відчинилися хвіртка в паркані, що оточував один з будинків, і на вулицю вибігла дівчинка Віллі. Вигляд у неї був надзвичайно наляканий, і це не дивно – за нею гналися п’ятеро хлопчаків.

Хлопчаки оточили її, притиснули до огорожі і почали бити дівчинку. Вона заплакала і підняла руки, щоб захистити обличчя.

Коли хлопчаки побачили Пеппі їх перегнуло від сміху. Всі хлопчаки миттю обступили Пеппі, а Віллі, витираючи сльози, тихенько відійшла в сторону і стала біля Томмі.

– Ні, ви тільки погляньте на її волосся! – Не вгамовувався Бенгт. – Червоне, як вогонь. А туфлі-то, туфлі! Гей ти, позич-но мені одну – я якраз збирався покататися на човні, та не знав, де роздобути весло!

І всі п’ятеро хлопчаків стали стрибати навколо Пеппі і дражнити її.

А Пеппі стояла в кільці біснуватих хлопців і весело сміялася, чого ніхто не очікував. А коли один з хлопчаків штовхнув її, вона підкинула його в повітря так високо, що він повис на гілці зростаючої неподалік берези. Потім вона схопила іншого хлопця і закинула його на іншу гілку. Третього вона жбурнула на ворота вілли. Четвертого перекинула через паркан прямо на клумбу. А останнього, п’ятого, вона втиснула в іграшкову коляску, що стояла на дорозі. Пеппі, Томмі, Анніка і Віллє мовчки дивилися на хлопчаків, що від подиву втратили дар мови.

Так Пеппі показала, що п’ять хлопчиків не повинні нападати на маленьку беззахисну дівчину.

Пеппі почекала трохи, потім взяла в одну руку жерстяну банку, в іншу котушку і пішла в супроводі Томмі й Анніка. Коли діти повернулися в сад Пеппі, вони відновили гру пошуковців.

Томмі витягнув з дупла маленьку записну книжечку у шкіряній палітурці, з срібним олівчиком.

Анніка під пеньком знайшла червоне коралове намисто. Брат з сестрою навіть роти пороззявляли від подиву і вирішили, що відтепер вони завжди будуть пошуковцями.

Раптом Пеппі згадала, що лягла сьогодні тільки під ранок, бо загралася в м’яч, і їй відразу захотілося спати. Вона завжди спала, поклавши ноги на подушку, а голову під ковдру.

Анніка і Томмі пішли додому, вони були щасливі, що в їх житті з’явилася Пеппі, що вміла будь-яку подію перетворювати на гру (навіть з поліцейськими побігала в квача, коли її прийшли забрати її в дитячий будинок і вони визнали, що «Пеппі не годиться для дитячого будинку »).

Також не вийшло у Пеппі вчитися в школі: їй незрозуміло було, як треба поводитися в школі.

Найбільше Томмі й Аніка повеселилися, коли пішли разом з Пеппі в цирк. Дівчинка здивувала всіх глядачів тим, як уміло скакала на коні і безстрашно робила трюки на канаті. Справжній тріумф і любов жителів містечка прийшли до Пеппі після перемоги над пихатим силачем Адольфом.

Як Пеппі рятує двох малюків

(…) У маленькому містечку Пеппі на головній площі в найвищому будинку почалася пожежа. По вулиці промчала пожежна машина. І дві дівчинки на тротуарі, яким спершу здавалося, що дивитися на пожежу дуже весело, раптом заплакали – вони злякалися, що і їхній будинок загориться. Незабаром на площі перед хмарочосом зібрався величезний натовп. Поліція намагалася його розігнати, бо вогонь міг перекинутися і на сусідні будинки. З вікон хмарочоса вже вирвалися язики полум’я. Пожежні продовжували мужньо боротися з вогнем. І раптом люди, які стояли на площі, похолоділи від жаху. Вікно мансарди під самим дахом відчинилося, і в ньому з’явилися два маленьких хлопчика. Нещасні діти плакали і благали про допомогу.

– Ми не можемо звідси вийти, – крикнув старший хлопчик, – хтось розвів вогнище на сходах!

Старшому минуло п’ять років, його брат був на рік молодший, і вони були вдома самі.

Натовп переживав за малюків, сходи пожежників не діставали до мансарди.

Пеппі вирішила врятувати дітей, і попросила мотузку. Перед хмарочосом, росло високе дерево, його верхні гілки були на рівні вікон мансарди. Пеппі зіскочила з коня і, підбігши до дерева, міцно прив’язала мотузку до хвоста пана Нільсона.

Пан Нільсон поліз по гладкому стовбуру до крони, і закинув мотузку на сучок.

Пеппі знайшла довгу дошку. Вхопившись вільною рукою за мотузку і спираючись ногами об стовбур, вона почала швидко і вправно дертися вгору. Люди на площі від подиву перестали плакати. Діставшись до крони і поклавши дошку на розвилку гілок, вона обережно стала просувати її до вікна. Нарешті дошка досягла вікна, лягла кінцем на підвіконня і утворила своєрідний міст між деревом і палаючим будинком. Люди на площі мовчали, від напруги ніхто не міг вимовити ні слова. А Пеппі пішла по дошці, до мансарди, взяла на руки обох хлопчиків і рушила по дошці назад.

– А тепер ми трошки побавимося. Балансувати з вами на дошці – все одно що танцювати на дроті.

Пеппі благополучно дісталася з хлопчиками до дерева, і спустила їх з дерева.

– Ура! Ура! Ура! Ура! – Прокричали усі люди, що стояли на площі.

Пеппі зазнає корабельної аварії

(…) Пеппі, Томмі, Анніка, кінь і пан Нільсон вирушили на безлюдний острів. Пеппі несла човен, тримаючи його на витягнутих руках над головою. На спину коня вона склала величезний мішок і намет.

– А що в мішку? – Запитав Томмі.

– Їжа, зброя і ковдри, та ще порожня пляшка, – пояснила Пеппі. – Я думаю, що на перший раз нам краще потерпіти зручну корабельну аварію. Коли мені траплялося раніше терпіти корабельну аварію, я підстрелювала яку-небудь антилопу або ламу і їла сире м’ясо, але у нас не вийде, тому що на цьому острові навряд чи є антилопи або лами, а померти там з голоду було б просто смішно.

– А навіщо ти взяла порожню пляшку? – Здивувалася Анніка.

– Хіба ти ніколи не чула про пляшкову пошту? – Здивувалася Пеппі. – Пишуть записку, просять про допомогу, запечатують в пляшку і кидають в море. І потім вона потрапляє прямо в руки до тих, хто повинен тебе врятувати …

Незабаром хлопці побачили попереду невелике озеро, посередині якого виднівся маленький острівець. Сонце якраз визирнуло з-за хмар і обігрів молоду зелень.

– Чудово! – вигукнула Пеппі, – мабуть, це самий затишний безлюдний острів, який я коли-небудь бачила.

Пеппі швидко спустила човен на воду, зняла з коня мішок і намет і поклала все це на дно човна. Анніка, Томмі і пан Нільсон сіли в човен, а Пеппі підійшла до коня і поплескала його по спині.

– Дорогий мій кінь, я дуже шкодую, але посадити тебе в човен не можна, – сказала вона. – Сподіваюся, ти вмієш плавати. Це ж дуже просто. Гляди, кінь, я тобі зараз покажу.

З цими словами Пеппі кинулася у воду прямо в сукні і попливла.

– Плавати дуже приємно, чесне слово. А якщо хочеш до того ж веселитися, то можеш пограти в кита. Ось дивись, я тебе зараз навчу.

Пеппі набрала повний рот води, лягла на спину і випустила цю воду фонтаном. По виду коня важко було сказати, знаходив він цю гру забавною, але коли Пеппі стрибнула в човен, узялася за весла і відчалила, кінь теж увійшов у воду і поплив. Правда, в кита грати він не став. (…)

Коли човен підплив до острова, Пеппі вела себе так, немов вони справді зазнають аварію корабля. Вона врятувала спочатку продовольство, а потім своїх друзів. Мавпочка і кінь самі вибралися на берег. Через деякий час Пеппі вирішила, що пора ставити намет.

(…) Незабаром на високому березі вже розкинувся намет. Поблизу намету Пеппі розклала вогнище з великих каменів і швидко набрала сухих гілок.

Незабаром запалав веселий вогонь, і Томмі сказав, що так затишно йому ще ніколи не було.

Пеппі зварила на багатті кави і розлила її по чашках. Діти сиділи навколо багаття, пили каву, їли бутерброди і почувалися дуже щасливими. Пан Нільсон примостився у Пеппі на плечі і їв разом з усіма, а кінь час від часу тикався мордою кому-небудь в спину і тут же отримував кусень хліба або шматок цукру.

Пеппі згадала, як плавала по південних морях, і заспівала хрипким голосом матроську пісню. Дітям було моторошно і одночасно прекрасно. Томмі і Пеппі вирішили, що стануть морськими розбійниками.

(…) – Прекрасно, – підхопила Пеппі. – Гроза Карибського моря – ось ким ми з тобою будемо, Томмі. Ми будемо відбирати у всіх золото, коштовності, діаманти, влаштуємо тайник в якому-небудь гроті на безлюдному острові Тихого океану, сховаємо туди всі наші скарби …

– А я? – Жалібно запитала Анніка. – Я ж не хочу ставати морською розбійницею. Що ж я буду робити одна?

– Ти все одно будеш плавати разом з нами, – заспокоїла її Пеппі. – Ти будеш витирати пил з фортепіано в каюті.

Багаття згасало.

– Мабуть, пора йти спати, – сказала Пеппі. Вона виклала підлогу намету ялинником і застелила його кількома товстими ковдрами.

Троє дітей і пан Нільсон лежали в наметі, сховавшись під ковдрами.

У наметі було темно, як у мішку, і Анніка на всякий випадок тримала Пеппі за руку – так вона відчувала себе в більшій безпеці. Пішов дощ. Краплі барабанили по даху намету, але всередині було тепло і сухо, і шум дощу приємно заколисував. Пеппі вискочила з намету, щоб накинути на коня ще одну ковдру. Кінь стояв під деревом з дуже густою кроною, так що дощ йому теж не заважав.

– До чого ж нам добре! – прошепотів Томмі, коли Пеппі повернулася.

– Ще б пак! – відгукнулася Пеппі. – Дивіться-но, що я знайшла під каменем: три шоколадки.

Кілька хвилин потому Анніка вже спала, хоча рот її був ще повний шоколаду. Руку Пеппі вона так і не випустила зі своєї руки.

– Ми забули почистити зуби, – сказав Томмі і теж заснув.

Коли Томмі й Аніка прокинулися, Пеппі в наметі вже не було. Діти виглянули назовні. Сонце сяяло, і Пеппі вже розвела вогонь: вона смажила шинку і варила каву.

– Від усієї душі бажаю вам щастя і веселої Пасхи, – сказала вона, побачивши Томмі і Анніку.

–  Великдень вже давно минув, – сказав Томмі.

– Звичайно, – погодилася Пеппі, – а ти збережи мої побажання на майбутній рік.

Від запаху смаженої шинки і свіжої кави розгорявся апетит. Всі троє сіли навколо вогнища, підібгавши ноги, і кожен отримав по шматку шинки, залитої яйцем, і картоплю. Потім вони випили кави з пряниками. Всі зійшлися на тому, що ніколи в житті ще не їли такого смачного сніданку.

Пеппі погодилася, але сказала, що буде ще краще, якщо вдасться наловити риби до обіду. Вона швидко спорудила саморобну вудку. Скоро до неї підплив окунь, але вона не стала його ловити. Вирішила приготувати на обід свинину та оладки. Потім вона запропонувала купатися. Вода була дуже холодною. Пеппі запропонувала пірнати у воду, розгойдавшись на мотузці, яку прив’язала до дерева.

(…) Томмі й Аніці було спершу важко зважитися плюхнутися в воду з такої висоти, але це виглядало так заманливо, що врешті-решт вони все ж наважилися. А варто було раз зісковзнути з мотузки, як уже хотілося це робити все життя, тому що ковзати самому виявилося ще цікавіше, ніж дивитися з боку. Пан Нільсон теж захотів брати участь. Він дуже спритно спустився вниз по мотузці, але в останню хвилину, коли потрібно було відпускати кінець і плюхатися у воду, він передумав і швидко-швидко поліз угору. Потім Пеппі збагнула, що можна сісти на дощечку і з’їхати на ній по прямовисній скелі прямо у воду. І це виявилося ще веселіше, бо щоразу піднімався цілий фонтан бризок.

Пеппі з неймовірним плескотом сіла в воду, і на поверхні зметнулися тільки дві її руді кіски. Коли діти вдосталь накупалися, вони вирішили обстежити острів. Всі троє сіли на коня, і він рівною риссю побіг вперед. Вони мчали вгору і вниз по схилах, пробиралися крізь кущі й густі зарості, скакали по болотах і по красивих зелених галявинах, які рясніли польовими квітами. Пеппі тримала пістолет на взводі і час від часу стріляла в повітря, і тоді кінь від переляку вставав на диби.

– Я вбила лева, – радісно заявляла вона … – Я хотіла б, щоб цей острів був наш назавжди, – сказала Пеппі, коли діти повернулися в свій табір і почали пекти оладки. Томмі й Аніка теж цього хотіли. (…)

Діти із задоволенням пообідали. Настав вечір. Вони полягали спати.

Вранці діти з сумом згадали, що пора повертатися додому. І тут вони виявили, що човен пропав. Аніка так засмутилася, що почала плакати. Пеппі довелося вдатися до пляшкої пошти.

Лист у пляшці кинули у воду, але він застряг біля берега. Діти чекали рятівників, а їх все не було. Пеппі розсердилася і раптом згадала, що сама сховала човен під час дощу. Вони попливли додому.

Пан і пані Сетергрен приїхали додому на півгодини раніше дітей. Томмі і Анніки ніде не було видно, але в поштовій скриньці вони знайшли листок паперу, на якому було написано:

«Ви тільки не думойте що ваші діти померли чи пропалі назавжди вани тілька потерплять не валику  аварію карабля і скоро павернуться додому. З преветом Пеппі».

Чим закінчується повість “Пеппі Довгапанчоха”?

Опишу коротко цим закінчується ця чудова повість)

Пеппі Довгапанчоха прожила на віллі “Хованка” цілий рік. З Томмі і Аннікою вона практично не розлучалася. Після шкільних занять брат з сестрою тут же бігли до Пеппі, щоб робити уроки у неї. Маленька господиня не заперечувала, вона думала, що так і сама стане трохи розумнішою.

Закінчивши з уроками, діти грали в ігри або сідали біля грубки, пекли вафлі і яблука і слухали неймовірні історії Пеппі, про те як  вона плавала по морях з батьком.

А у вихідні розваг було ще більше. Можна було піти по магазинах (грошей у Пеппі було вдосталь!) і купити безліч льодяників для всієї міської дітвори, можна викликати привид на горищі, а можна відправитися в човні на безлюдний острів.

Одного разу Томмі, Анніка і Пеппі сиділи в саду вілли «Хованка» і міркували про майбутнє. Як тільки Довгапанчоха згадала про батька, біля хвіртки з’явився здоровенний чоловік. Пеппі щодуху кинулася йому на шию і так і повисла, киваючи ногами. Це і був капітан Ефраїм.

Після корабельної аварії Ефраїм Довгапанчоха справді потрапив на острів, місцеві жителі спершу хотіли взяти його в полон, але як тільки він вирвав пальму з коренем, вони тут же передумали і зробили його своїм королем. Їх жаркий острів знаходиться посеред океану і називається Химерія. У першій половині дня Ефраїм правив островом, а в другій будував човен, щоб повернутися за своєю коханою Пеппілоттою.

В останні два тижні він прийняв безліч законів і надавав масу доручень, щоб на час його відсутності не було проблем. Але зволікати не варто – їм з Пеппі (тепер уже справжньою негритянською принцесою) потрібно повертатися до своїх підданих.

Томмі і Анніка були раді, що Пеппі знову зустрілася з татом, але дуже сумували від того, що вони мали розлучитися з їх найкращим другом. Тепер вони не уявляли собі життя без Пеппі. Проводжаючи Пеппілотту в порту, Томмі ледь стримував сльози, а Анніка ридала… Аби не допустити, щоб хтось плакав через неї, Пеппі в останній момент сходить з корабля. «Тату Ефраїм, – пояснює Пеппі, – Я не хочу завдавати болю Томмі і Анніці. Тим більше, діти в моєму віці повинні вести розмірене життя, а не плавати по морях».

Батько залишив Пеппі ще грошей і вона залишилася житті у своєму домі та товаришувати з Томмі та Анікою.

Томмі і Аніка захворіли на кір, тому вони лежали в ліжку кілька тижнів. Після хвороби діти ледь трималися но ногах, були дуже худі та мляві. У цей час тато Пеппі на шхуні “Стрибуха” приплив до міста, щоб забрати Пеппі на острів. Томі й Аніка були дуже сумні, але Пеппі раділа.

Все ж Пеппі вдається вмовити батьків Томмі і Анніки відпустити дітей у веселу подорож. Та й лікарі запевнили, що це буде корисно для їх здоров’я. Подорож виявилася незвичайною, діти знайшли нових друзів-химерян на острові  і повернулися додому повні вражень.

Наближався Різдво. Томмі і Анніка мріяли про майбутнє. Вони ніколи-ніколи не стануть дорослими, вічно житимуть тут, гратимуть з Пеппі, а влітку плаватимуть. Але з усіх подорожей вони завжди будуть повертатися додому, дуже приємно знати, що тобі є, куди повернутися.