Персоналії: Західноукраїнські землі (1921-1939)
Бандсра Степан (1.01.1909, с. Старий Угринів Калуського пов. на Станіславщині, тепер Калуського р-ну Івано-Франківської обл. — 15.10.1959, Мюнхен, ФРН) — визначний політ. діяч, один з лідерів укр. нац.-визв. руху 30-50-х рр. XX ст. Член ОУН з 1929, крайовий провідник на західноукраїнських землях – з 1933. У 1934 В. підготував успішний замах на одного з головних організаторів політики «пацифікації» Броніслава Пєрацького.
У червні 1934 заарештований, у ході Варшавського 1935-1936 і Львівського 1936 процесів засуджений до смертної кари, згодом заміненої на довічне ув’язнення. Після окупації Польщі військами Німеччини та СРСР 1939 звільнився, у Кракові (Польща) 10.02.1940 створив і очолив революційний провід ОУН (ін. назва -ОУН(Б)). На поч. рад.-нім. війни 1941-1945 ставить завдання відновлення укр. державності, яке було проголошено у Львові 30.06.1941 Ярославом Стецьком. 6.07.1941 Б. був заарештований нім. окупаційними властями за відмову скасувати Акт відновлення Укр. держави, гри роки провів у концтаборі Заксенгаузен, двоє його братів загинули 1942 в таборі смерті Аушвіц (Освенцим). Після Другої св. війни мешкав у Зах. Німеччині й Австрії, очолював Закордонні частини ОУН (з левною перервою). Загинув від рук рад. агента Богдана Сташинського. Б. — автор декількох праць, зокрема «Перспективи Української Національної Революції» (1958). Президент України Віктор Ющенко 2010 присвоїв Б. звання Героя України.
Волошин Августин (17.03.1874, с. Келеничі, нині Міжгірського р-ну Закарпатської обл. — 1 1.07.1945, Москва) — визначний гром.-політ. і держ. діяч. Навчався на теологічному ф-ті Будапештського ун-ту. Добре знав чеську, німецьку, угорську, сербську, словацьку, латинську та грецьку мови. 1912-1938 — директор учительської семінарії в Ужгороді, 1897-1938 — редактор єдиної укр. газети «Наука» (з 1925 — «Свобода»). 1919 В. був головою Центральної Руської (Української”) Народної Ради в Ужгороді. 1922 був одним з гол. організаторів ХНП, 1925-1929 — депутатом чехословацького парламенту. В. установив і підтримував тісні зв’язки з укр. діячами у Львові, зокрема з митрополитом А. Шептицьким. 26.10.1938 діяча було обрано прем’єр-міністром автономного уряду, а 15.03.1939 — Президентом незалежної Карпатської України. Після окупації краю угорськими військами В. емігрував до Праги, де працював в УВУ. Автор пед. праць: «Педагогічна психологія» (1920), «Коротка історія педагогіки» (1921), драм, творів «Маруся Верховинка» (1931), «Без Бога ні до порога» (1935) та ін. 15.05.1945 незаконно захоплений рад. контррозвідкою, вивезений до Москви і страчений.
Донцов Дмитро (10.09.1883, Мелітополь Таврійської губ., нині Запорізька обл. — 30.03.1973, Канада) — визначний публіцист, політ. діяч, літ. критик. Навчався у Петербурзькому та Віденському ун-тах. З 1922 перебував у Львові, 1922-1939 редагував «Літературно-науковий вісник» (1932-1939 — «Вісник»). З 1939 Д. жив за межами України, з 1947 і до кінця життя — в Канаді, викладав укр. літературу в Монреальському ун-ті. Публіцист є ідеологом укр. інтегрального націоналізму. Автор праць: «Модерне москвофільство», «Історія розвитку української державницької ідеї» (1917), «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Де шукати українських традицій» (1938), «Дух нашої давнини» (1944); літ.-крит. дослідження: «Криве дзеркало української літератури» (1929), «Василь Стефаник» (1931), «Туга за героїчним. Постаті й ідеї літературної України» (1952), «Поетика вогненних меж. Олена Теліга» (1953) та ін. Д. пройшов еволюцію від соціалізму до його повного заперечення, виступав проти рос. імперіалізму в усіх його проявах, застерігав проти орієнтації на Москву, послідовно відстоював ідею незалежності України. Ідеї Д. мали великий вплив на молодь, у значній мірі стали ідеологічним обгрунтуванням діяльності ОУН.
Залозецький-Сас Володимир Сергій (Залозецький; 28.07.1884, Чернівці — 13.07.1965, Іспер, Австрія} — гром. і політ. діяч. Вивчав право та історію мистецтв в ун-тах Чернівців, Відня, Мюнхена (Німеччина). Флоренції (Італія). Учасник Першої св. війни, потрапив у полон до росіян, згодом повернувся на Буковину. 3. очолював Укр. правління Буковини, член Укр. Нац. Ради ЗУНР (1918-1919). Співзасновник і голова УНП (1927), посол до румунського парламенту, сенатор (1928-1938). 3. 1933 у британському парламенті виголосив промову проти політики штучного голоду в УРСР. Емігрував до Австрії (1944).
Коновалець Євген (14.06.1891, с. Зашків, нині Жовківського р-ну Львівської обл. — 23.05.1938, Роттердам, Нідерланди) — визначний військ. і політ. діяч. Навчався на юрид. ф-ті Львівського ун-ту, один з лідерів студентського руху. З січня 1918 — командувач Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, який незабаром перетворився на одну з найбоєздатніших частин армії УНР. Цей загін під проводом К. взяв участь у анти-гетьманському повстанні Директорії, відіграв вирішальну роль у перемозі під Мотовилівкою (тепер Київська обл.) 18.11.1918. Надалі брав участь у боях з більшовицькими і денікінськими військами. Поразка нац.-визв. змагань змусила К. до пошуку нових методів б-би за незалежність України, у серпні 1920 він створює і очолює УВО, з 1922 змушений жити в еміграції. 28.01-3.02.1929 у Відні створено ОУН, головою проводу якої було обрано К. Політик проводив велику організаційну роботу з формування о-ції, установив контакти з політ. колами ряду країн, залучив до співпраці з ОУН широкі кола укр. еміграції. Діяльність К. з розбудови ОУН, яка користувалася значною підтримкою укр. молоді, та постійні заходи і налагодження націоналістичного підпілля в рад. Україні викликали занепокоєння Москви. Провідник ОУН загинув, відкриваючи поштовий пакет, у якому був вибуховий пристрій, переданий йому агентом рад. спецслужб.
Левицький Дмитро (1877, с, Добрачим, нині Сокальського р-ну Львівської обл.- 31.10.1942, Бухара, Узбекистан) — гром.-політ. діяч. Закінчив юрид. ф-т Віденського ун-ту. Працював адвокатом у Раві-Руській (тепер Львівська обл.) і Бережанах (нині Тернопільська обл.). Під час Першої св. війни був офіцером австрійської армії, потрапив у полон, перебував у Ташкенті. 1917 повернувся в Україну, 1918 був секретарем Укр. нац. союзу. Л. 1919-1921 був послом УНР у Данії. Повернувся в Галичину, 1923-1925 і 1936 редагував газету «Діло». Л. був одним із співзасновників і першим головою (1925-1935), згодом (1936-1939) заст. голови УНДО. 1928-1935 —-депутат польського сейму (1930-1931 перебував в ув’язненні). У вересні 1939 заарештований співробітниками органів НКВС, помер на засланні.
Липинський В’ячеслав (5.04.1882, с. Затурці Володимир-Волинського пов. Волинської губ., нині смт Локачинського р-ну Волинської обл. — 14.06.1931, санаторій Вінервальд, побл. Відня, Австрія, похований у Затурцях) — видатний історик, публіцист, гром.-політ. діяч, філософ. Навчався агрономії, філософії та історії у Ягеллонському (Краків, тоді Австро-Угорщина, тепер Польща) і Женевському (Швейцарія) ун-тах. Дійсний член НТШ (з 1914). У червні 1917 взяв участь у формуванні УХДП, написав її програму, основні положення якої передбачали створення незалежної Укр. держави і збереження приватної власності на землю. Л. 1918-1919 був послом України в Австрії, залишився там в еміграції, мешкав також у Німеччині. 1930 організував Союз укр. хліборобів-державників, ставши гол. ідеологом і лідером гетьманського руху, конфлікт з гетьманом П. Скоропадським призвів до розпуску Союзу. Автор іст. і публіц. праць: «Данило Братковський» (1909), «Україна на переломі 1657-1669» (1920), «Листи до братів-хліборобів» (1925) та ін. Л. стверджував, що ідею створення самостійної Укр. держави може реалізувати лише весь народ під проводом «хліборобської верстви», а забезпечити єдність укр. руху мала легітимна фігура укр. монарха, на його думку, спадкова монархія була б найкращою формою політ, устрою України. Став ідеологом укр. консерватизму. Хоч Л. був принциповим критиком демократії, його ідеологія спричинилася до утвердження ліберально-демократичних цінностей і подолання тоталітарних тенденцій в укр. політ, думці XX ст.
Людкевич Станіслав (24.01.1879, Ярослав, нині у Польщі — 10.09.1979, Львів) — визначний композитор, музикознавець, фольклорист і педагог. Муз. освіту здобув у Відні. З 1909 — директор, з 1919 — викладач Витого муз. ін-ту ім. М. Лисенка, з 1939 — проф. Львівської консерваторії. Автор опер «Бар Кохба», «Довбуш», кантати-симфонії «Кавказ», хорових творів «Вічний революціонер», «Косар», «Заповіт», «Хор підземних ковалів», симфонічних поем «Каменярі», «Дніпро», «Мойсей», «Стрілецька рапсодія», численних обробок нар. і стрілецьких пісень, праці «Галицько-руські мелодії» (1906). підручника «Загальні основи музики» (1921). Л. — перший професійний композитор на західноукраїнських землях, сприяв піднесенню муз. к-ри, спрямував укр. муз. творчість у напрямі інструменталізму. Республіканська премія УРСР ім. Т. Шевченка (1964) за симфонію-кантату «Кавказ» і вокально-симфонічну кантату «Заповіт» на слова однойменних творів Т. Шевченка.
Мельник Андрій (12.12.1890, с. Воля Якубова Дрогобицького пов., тепер Львівська обл. — 1.11.1964, Клерво, Велике герцогство Люксембург, похований у місті Люксембург) — визначний військ. і політ. діяч. 1914-1916 командував сотнею УСС, під час боїв на горі Лисоні потрапив у рос. полон, утік 1917, дістався до Києва, де у січні 1918 став одним з організаторів Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, начальник його штабу. У листопаді 1918, очолюючи штаб окремого загону Січових стрільців, М. розробив план і брав участь у переможному бою проти гетьманських військ під Мотовилівкою (нині Київська обл.), 19.12.1918 присвоєно звання отаман армії УНР. У березні-червні 1919 — начальник штабу Дієвої армії УНР, у липні-серпні — помічник командувача групи Січових стрільців. 1920-1921 був інспектором військ. місій УНР у Празі. 1922 повернувся у Галичину, крайовий керівник УВО, 1924 засуджений польською владою на чотирирічне ув’язнення. М. 1932-1938 — член правління видавничої спілки «Діло». Після загибелі С. Коновальця 11.10.1938 став головою проводу ОУН, 1940 після розколу очолив одну з фракцій о-ції. У роки Другої св. війни М. послідовно відстоював ідею незалежності України, за що потрапив під арешт, а з 26.02.1944 був ув’язнений у концтаборі Заксенгаузен. Після звільнення 1945 жив у Німеччині та Люксембурзі, обраний довічним головою проводу ОУН (мельниківців). 1957 висунув ідею створення св. конгресу, реалізовану 1967, сприяв консолідації укр. емігрантських сил.
Мудрий Василь (19.03.1893, с. Вікно Скалатського повіту, тепер Підволочиського р-ну Тернопільської обл. — 19.03.1966, Нью-Йорк, США) — гром.-політ. діяч, журналіст. Навчався у Львівському ун-ті. 1921-1925 був одним з організаторів і працівників (секретар) Львівського укр. таємного ун-гу. М. був активним діячем «Просвіти», заст. голови т-ва (1932-1939), головним редактором газети «Діло» (1927-1939). 1925 був одним із співзасновників УНДО, з 1935 — голова об’єднання, виступав ініціатором політики «Нормалізації» українсько-польських відносин у Зах. Україні. У вересні 1935 обраний віие-маршалком польського сейму. 1939-1941 перебував у Кракові, 1941-1944 — у Львові, М. у липні 1944 обраний віце-президентом УГВР. Емігрував у Зах. Німеччину, 1949 — у США. Автор праць «Боротьба за огнище української культури в західних землях України» (1923), «Український університету Львові. 1921-1924» (1948), «І. Франко як громадський діяч» (1957) та ін.
Пілсудський Юзеф (5.12.1867, Зулова, побл. Вільно, тепер Вільнюс — 12.05.1935, Варшава) – польський політ. і держ. діяч, навчайся на мед. ф-ті Харківського і Віденського ун-тів. 1887- 1892 був на засланні у Сибіру. 1892 став одним із співзасновників Польської соціалістичної партії (ППС). У листопаді 1918, зайняв пост тимчасового керівника Польської держави. Проводим агресивну політику стосовно ЗУНР очолював польські війська в українсько-польській війні 1918-1919. П. підтримував С. Петлюру у боротьбі проти рад. Росії, уклав Варшавський договір 1920, вів польсько-радянську війну, підписав Ризький мирний договір 1921. У квітні 1920 став першим маршалом Польщі. 1922-1926 відійшов від активного політ. життя, 1926 здійснив переворот, установив режим «санації». У вересні-жовтні 1930 за розпорядженням П. проводилася «пацифікація». Автор спогадів «1920»
Самчук Уляс (20.02.1905, с. Дермань, нині с. Устенське Друге Здолбунівського р-ну Рівненської обл. — 9.07.1987, Торонто, Канада) — видатний письменник. Дитинство і юність пройшли на Крем’янеччині (с. ‘Гилявка, тепер Шумського р-ну Тернопільської обл.). Навчався у Бреславському (нині Вроцлав, Польща) ун-ті та УВУ (Прага, 1929-1931). С. був редактором газети «Волинь» (1941-1942), зазнав репресій нім. влади. Емігрував, з 1948 – у Канаді. С. — автор книг прози «Волинь» (тт. 1-3, 1932-1937), «Марія» (перший твір про Голодомор, 1934), «Гори говорять» (про б-бу за незалежність Карпатської України, 1939), «Юність Василя Шеремети» (1946-1947), «Ост» (тт. 1-3, 1948, 1957, 1982), «Чого не гоїть огонь» (перший твір про У ПА, 1959), книг спогадів, публіцистики та ін.
Студннський Кирило (псевд. К. Вікторин, І. Лаврин, К. Зорян; 4.10.1868, с. Кип’ячка, тепер Тернопільського р-ну Тернопільської обл. — червень 1941) — визначний літературознавець і гром. діяч. Вивчав богослов’я у Львові та Відні (1887-1891), навчався на філос. ф-ті Віденського ун-ту, доктор філософії (з 1894). Ще під час навчання в ун-ті С. обраний послом до австрійського парламенту (1893). З 1900 почав працювати у Львівському ун-ті (1908-1918 — проф., 1939-1941 — проф., декан і проректор). Входив до складу Укр. Нац. Ради ЗУНР 1918-1919. Дійсний член НТШ (з 1899), його голова (1925-1932), академік ВУАН (1924-1934, 1939-1941). У жовтні 1939 С. призначений головою Нар. зборів Зах. України, з 1940 — депутат Верховної Ради СРСР і депутат міської ради Львова. Врятував від рад. репресій чимало людей. Під час відступу Червоної армії зі Львова був примусово вивезений разом з П. Франком, загинув за нез’ясованих обставин. С. — автор понад 500 праць, деякі з них: «Пам’ятки полемічного письменства кінця XVI — початку XVII ст.» (1900), «До історії взаємин Галичини з Україною» (1906), «Кореспонденція Я. Головацького» (тт. 1-2, 1905, 1909), «Матеріали до історії культурного життя в Галичині 1795-1857» (1920) та ін.
Читайте тему “Західноукраїнські землі (1921-1939)”, щоб краще підготуватись до ЗНО з історії України.
