“Під оборогом” Франко переказ

“Під оборогом” Франко скорочено

Герой оповідання “Під оборогом” малий Мирон повертається з міської школи на канікули до бать­кової оселі. Увесь тиждень працює він разом з дорос­лими на полі, на косовиці, але вже в неділю − він вільний.

“Він ізмаленьку привик із усяким виявом свойого чуття ховатися від людей” “любив самоту”

“Для нього немає більшого щастя, як самотою блукати по лісі − рано в неділю, коли там нема ні жи­вої душі… Він слухає шуму дубів, тремтить разом із осиковим листочком на тонкій гілляці, відчуває розкіш кожної квітки, кожної травки, що хилиться під вагою діамантового намиста роси…”

Природа виховує в душі хлопця розуміння краси навколишнього світу, вона для нього жива істота, він прагне зрозуміти її голоси. Як з живою істотою стає він на двобій з сліпою силою стихії.

Раптом на небі зявилося батато хмар, починалася гроза: “Мирон зрозумів усе те відразу. Блискавка показала йому ясно широкі поля, покриті ось уже доспілим житом, колосистою пшеницею, вівсом, конюшиною, сіножаті, покриті травами, і все те аж прилягає до землі під шаленими подувами вітру, хилиться, кланяється, молиться, благає <…>”

Розуміючи, що зловісна градова хмара несе за­гибель полям і сіножатям, знищить наслідки великої щоденної селянської праці, малий Мирон перемагає власний страх, заклинає хмару:

Вступаючи в імітований двобій з хмарою-велетнем, Малий Мирон екзальтовано промовляє словесні знаки-заборони, табу, стилізовані під фольклорні замовляння: “Не смій! Не смій! Тут тобі не місце! Не смій! Я тобі кажу не смій! Тут тобі не місце! Ні, не пущу! Не смій тут розсипатися! Не пущу! Не смій тут! Вертай назад! На Діли, на дебрі! Сюди я не пущу тебе! На боки! На боки! На Радичів і на Панчужну! А тут не смій! Ані одного зеренця на ниви! Чуєш!”

І відбувається чудо − хмара обминає оброблені .поля, градова злива падає на ліс.