«Пісня про Гайавату» ДИТИНСТВО ГАЯВАТИ
Гей, в давно минулі роки,
В час далекий, предковічний
Прямо з місяця скотилась
Раз колись до нас Нокоміс
В тихій сутіні вечірній.
Забавлялася Нокоміс,
Забавлялась і гойдалась
На зеленім винограді,
А суперниця Нокоміс
Із-за заздрості своєї
Пополам перерубала
Гілочки тонкі під нею,
І на Мускоде упала,
На зеленую долину,
Замираючи від жаху,
Літнім вечором Нокоміс.
“Подивіться, подивіться:
З неба зіронька скотилась!”
Говорив народ на селах.
Вже не дівчина Нокоміс
У ті дні була — і швидко
Влітку місячної ночі
Народилася Венона
Між лілеями на моху;
І в долині, як лілея,
Виростала безтурботно.
А коли струнка, висока
Стала дівчина Венона
І зрівнялася красою
З сяйвом місяця ясного,
Схвилювалася Нокоміс
І наказувати стала:
“Ой, лякайся, бережися
Меджеківіса, Веноно,
Ти не вір йому ніколи,
Не гуляй одна в долині,
Не лягай в траві, в лілеях”.
Не послухала Венона,
Не послухала поради.
І до неї Меджеківіс
Тихо ввечері підкрався,
Нахиляючи без шуму
На лугу квітки і трави.
Там прекрасная Венона
На траві одна лежала.
Там знайшов її лукавий
Вітер Західний, і став він
Воркувати, наче голуб,
Зачаровувать Венону,
І Венона породила
Сина милощів і смутку,
Сина тайни — Гаявату.
Так родився Гаявата,
А лукавий Меджеківіс,
Хитрий, лютий Меджеківіс
Вже дочку Нокоміс кинув…
І недовго потім билось
Ніжне серденько Венони;
Швидко вмерла вона з туги.
Довго билася над нею,
Довго плакала Нокоміс:
“О, чому жорстокий Погок
Не мене узяв в могилу?
Краще б я в землі лежала!
Вагономін, горе, горе!..”
Там, де плеще Гітчі-Гюмі,
Де шумить Велике Море,
Оселилася Нокоміс.
За її вігвамом, ззаду,
Темний ліс стояв стіною,
Вічно темні нетрі сосон
І ялин в червоних шишках.
Перед ним прозорі хвилі
На пісок лилися з шумом.
В блиску сонячнім горіло,
Як в огні, Велике Море.
Тут Нокоміс доглядала
І виховувала хлопця…
Тут зробила і зв’язала
Із кори йому колиску,
Намостила моху в неї,
Трав болотяних підклала
І гойдала Гаявату,
Промовляючи суворо:
“Ева-ія, совенятко,
Що там світиться в вігвамі
І чиї блищать там очі?!
Ева-ія, совенятко!”
І багато розказала
У сі дні йому Нокоміс
Про зірки, що сяють тихо,
Показала Гаяваті
Золоту мітлу на небі —
Ішкуду в огнистих косах,
Показала танець смерті
В час північний, в час зимовий,
Вояків відважних тіні,
Чорні тіні в зброях, в перах,
Показала Гаяваті
Путь всіх привидів і духів —
Білу путь на темнім небі,
Повну привидів і духів.
І сидів в вігвамі хлопчик
Вечорами теплим літом,
Слухав шемріння соснове,
Слухав тихий плескіт моря,
Згуки дивних слів і співу:
“Мінні-вава!” — ліс співає,
“Медвей-ошка!” — плещуть хвилі.
Бачив мушку Вава-тейзі,
Що блищить, як іскра біла,
Сяє в сутіні вечірній
Над травою і кущами.
І кричав, співав він мушці,
Як Нокоміс наказала:
“Вава-тейзі, Вава-тейзі,
Мушко, крихітко блискуча,
Потанцюй мені, маленька,
Посвіти мені хвилинку,
Поки в ліжечко я ляжу”.
Бачив, як на Гітчі-Гюмі,
Відбиваючись у водах,
Повновидий місяць сходив,
Бачив плями й тінь на ньому
І питав: “Нокоміс! Що то?”
І вона відповідала:
“Раз один вояк сердитий
Підхопив стару бабусю,
І вночі на небо кинув,
І закинув аж на місяць!
Так вона там і лишилась”.
Бачив райдугу на небі
І питав стару Нокоміс:
“Що то сяє там, бабусю?!”
А Нокоміс говорила:
“То квітки цвітуть на небі,
Всі квітки лісів зелених,
Всі квітки боліт і луків.
На землі, коли зів’януть,
Розцвітають знов на небі”.
Як вночі він сов почує,
Вий і регіт в нетрях лісу,
“Хто се, хто? — кричить він з жаху,—
Я боюсь його, Нокоміс!”
А Нокоміс говорила:
“Се зібрались в лісі сови
І по-своєму белькочуть.
Се гризуться совенята”.
Так навчилося хлоп’ятко
Розуміть пташину мову
І узнало всі їх тайни:
Як вони звивають гнізда,
Як живуть вони зимою.
Часто з ними розмовляло,
Звало всіх: “Мої курчата”.
Потім став він розуміти
Мову звірів і дізнався
Про ім’я їх, про їх тайни:
Як бобер будує хатку,
Де хова горішки білка,
Чом така моторна сарна,
А Вабассо — полохливий.
Часто з ними розмовляв він,
Звав “братами Гаявати”.
І невтомний оповідач,
Щебетун, хвастун великий,
Ягу, вірний друг Нокоміс,
Що багато бачив світу,
Лук зробив для Гаявати,
Лук із ясеня, а стріли
Із міцних гілок дубових.
І сказав він Гаяваті:
“Ну, іди, мій сину, швидше
В ліс, де водяться олені,
І забий для мене сарну
З кучерявими рогами”.
Гордо взяв свій лук і стріли
Гаявата і відважно
В ліс пішов. Пташки на вітах
Щебетали Гаяваті:
“Не стріляй нас, Гаявато!” —
Так співав, благав Опечі.
“Не стріляй нас, Гаявато!” —
Так співав, благав Овейса.
А над ним униз і вгору
Білка бігала на дубі
Між гіллям, зеленим листом,
З кашлем плигала, сміялась
І, спинившись, проказала:
“Змилуйсь, змилуйсь, Гаявато!”
Полохливий білий трусик
З стежки кинувся тікати,
Став здаля на задні лапки
І звернувся до мисливця,
Хоч і в жарт, але лякливо:
“Змилуйсь, змилуйсь, Гаявато!”
Та не слухав Гаявата,
Наче сонний, йшов він лісом,
Про оленя тільки думав,
Слід його шукав очима,
Слід, що прямо йшов до річки,
Що до броду йшов по стежці.
За вільховими кущами
Він присів і ждав оленя.
І з гущавини два роги
Піднеслися над кущами,
Піднеслися ніздрі вгору,
Очі блиснули крізь листя —
І олень спокійно вийшов
На дорогу. На дорозі
Пробігали світло й тіні.
Наче лист легкий берези,
Билось серце Гаявати.
На одно коліно ставши,
Він націлився в оленя.
Тільки гілка колихнулась,
Загойдавсь листочок тільки.
А олень вже стрепенувся,
Відхитнувшись, вдарив в землю,
Затремтів, підняв копито
І вперед подався зразу.
Він ішов назустріч смерті!
І осою заспівала,
І вп’ялась стріла в оленя.
Біля броду під дубами
На траві лежав він мертвий.
І навіки заніміло,
Перестало битись серце,
Та зате у Гаявати
Так і рвалося від щастя
В ту хвилину урочисту,
Як вертався він додому,
А його стрівали Ягу
І Нокоміс привітанням.
Із оленячої шкури
Плащ йому пошила баба
І пішла гостей скликати,
Щоб вітати Гаявату.
На веселому бенкеті
Всі сусіди Гаявату
Звали сильним і відважним —
Сон-джі-теге, Ман-го-тейзі.
IV
«Пісня про Гайавату» ГАЯВАТА І МЕДЖЕКІВІС
Пронеслись літа дитинства,
Ось і виріс Гаявата;
Гри і забавки дитячі,
І старих глибокий досвід,
Полювання і роботу —
Все збагнув і зрозумів він.
Жваві ноги Гаявати!
Пустить він стрілу із лука,
Поженеться за стрілою —
І стріла лягає ззаду.
Дужі руки Гаявати!
Десять раз без відпочинку
Міг він лук тугий зігнути,
Легко так, що доганяли
В лет одна другую стріли.
Рукавиці Гаявати,
Рукавиці Мінджикевон
Із оленячої шкіри
Мали силу неймовірну.
Міг він скелі руйнувати,
Розтирать каміння в порох.
Мокасини Гаявати
Із оленячої шкіри
Мали дивні чари-вдачу:
Прив’язавши їх на ноги,
Прикріпивши ремінцями,
З кожним кроком Гаявата
Міг робити цілу милю.
Про свого, бувало, батька
Він розпитує Нокоміс…
І Нокоміс розказала
Все онукові, що знала.
Розказала про Венону,
Про її прекрасну вроду,
Як її лукаво зрадив
Віроломний Меджеківіс…
І, як вугіль, загорілось
Гнівом серце Гаявати.
І промовив Гаявата:
“Я до батька йду, Нокоміс,
Я провідать його хочу
В царстві Західного Вітру
Біля брами, там, де Захід”.
Із вігваму він виходив
У далекую дорогу
В рукавицях, Мінджикевон,
І в предивних мокасинах.
Все його убрання пишне
Із оленячої шкури
Зерном Вампуму покрите
І в щетині їжатеця1.
І гойдаються у його
Над чолом орлячі пера.
За плечем у його висять
Із гілок дубових стріли,
Вкриті перами майстерно
І оправлені у яспис.
А в руках його пружастий
Лук із ясеня, зігнутий
Тятивою з жил оленя.
Обережная Нокоміс
Говорила Гаяваті:
“Не ходи, о Гаявато,
В царство Західного Вітру:
Він уб’є тебе лукавством
І загубить чарівництвом”.
1* — Дикобраза
Та відважний Гаявата
Не послухався поради
І пішов собі з вігваму,
І щокрок робив він милю.
Хмурим ліс йому здавався
І палким, душним повітря,
Повним диму, повним чаду,
Як в пожежу лісу, прерій.
Наче вугіль, розпікалось
Гнівом серце Гаявати.
Так ішов він далі, далі,
Все на Захід, все на Захід,
Легше дикого оленя,
Легше сарни і оленя
Переплив він Есконабо,
Переплив і Міссісіпі,
Степові минув він гори,
Степові минув країни
І Лисиць, і Чорноногих
І прийшов до Гір Скелястих,
В царство Західного Вітру,
Де сидів на верхогір’ях
Всіх Вітрів Владика дужий,
Стародавній Меджеківіс.
З тайним жахом Гаявата
Перед батьком зупинився:
Дико хмарами в повітрі
Розвівалося у його,
Як сніги, волосся сиве.
Як сніги, воно блищало,
Як вогняно-срібні коси
Ішкуди, воно блищало.
І, радіючи, угледів
Меджеківіс Гаявату:
Се життя найкращі роки
Перед ним живими встали,
Се засяла із могили
Перед ним краса Венони.
“Будь здоровий, Гаявато! —
Так промовив Меджеківіс.—
Довго ждав тебе я в гості,
В царство Західного Вітру!
Молоді літа — веселі.
Роки ж старості — як смуток.
Нагадав мені ти зараз
Мою молодість щасливу
І Венону незабутню”.
Дні проходили в розмовах.
Меджеківіс все минулим
Похвалявся Гаяваті,
Хваставсь мужністю своєю
І пригадував пригоди
Та свою страшну відвагу,
Говорив, що він до смерті
Заворожений навіки.
Мовчки слухав Гаявата,
Як хвалився Меджеківіс,
І з усмішкою терпляче
Перед ним сидів і слухав.
Ні погрозою, ні рухом,
Ні єдиним навіть словом
Гаявата не озвався!
Та, як вугіль, розпікалось
Гнівом серце Гаявати.
І сказав він: “Меджеківіс!
Та невже ж ніщо на світі
Загубить тебе не зможе?”
І поважно Меджеківіс
Відповів: “Ніщо на світі,
Тільки крім тієї скелі,
Крім тієї скелі, сину”.
І, поглянувши на його
Зором мудрим і спокійним,
І, спиняючи свій погляд
На його красі і силі,
Він сказав: “О Гаявато!
Та невже ж ніщо на світі
Загубить тебе не може?”
Обережний Гаявата
Не сказав йому ні слова,
Він, замислившись, промовчав
І сказав: “Ніщо на світі!
Тільки той комиш, Епоква,
Очерет отой високий”.
І як тільки Меджеківіс
Простягнув до його руку,
Гаявата крикнув з жахом,
“Karo, каго! Не торкайся!”
“Годі,— кинув Меджеківіс,—
Заспокойся,— я не стану”.
І пішли розмови знову,
Полились згадки-розмови…
Про товстого Шавондазі,
І про Вебона згадали.
Пригадавсь Кабібонокка,
І згадалася Венона…
Як вона на світ родилась,
Як вона умерла журно.
І озвався Гаявата:
“О лукавий Меджеківіс!
Ти се люто вбив Венону,
Ти зірвав весняну квітку,
Розтоптав її ногами!
Признавайся, признавайся!”
І признався Меджеківіс,
Тихо голову він сиву
Опустив з глибоким смутком:
Що ж, мовляв, я винен, сину.
Грізно глянув Гаявата,
Швидко встав, і в ту ж хвилину
Руку він заніс на скелю
В рукавицях, Мінджикевон.
Розломив її верхів’я,
Розтрощив її на скалки
І почав на батька кидать.
І, як вугіль, розпеклося
Гнівом серце Гаявати.
Та каміння Меджеківіс
Гнав назад своїм диханням,
Гнав їх бурею дихання,
Гнав назад на Гаявату.
Він схопив Епокву в руку,
Вирвав він її з корінням
Понад річкою із мулу.
Сатаніючи, він вирвав…
Син дивився і сміявся.
І почався бій смертельний
Між Скелястими Горами.
Сам Орел Війни могутній
Знявся з клекотом і криком,
З диким криком сів на скелі
І почав крилом він бити.
Наче дерево у бурю,
Розрізав комиш повітря,
Наче град, летіло з скелі
З тріском, гуркотом каміння.
І гула земля навколо,
І по горах гуркотіння
Розлягалося луною,
Озивалося: “Бем-вава!”
І знемігся Меджеківіс.
Відступати став на Захід,
Став тікати він по горах,
Оглядавсь і знову бився,
Три дні бився, одбивався,
Поспішаючи на Захід,
До кордону володіння,
До кінця землі, де сонце
У червонім блиску тоне
На ночівлю в синім небі,
Опускаючись, як вранці
Опускається фламінго
На своє сумне болото.
“Годі, годі, Гаявато! —
Крикнув голосно нарешті.—
Ти мене безсилий вбити!
Смерть безсмертного не займе!
Я хотів лише дізнатись
Про твою відвагу-силу,
І ти вартий нагороди.
Повернись в свою країну,
До свого вернись народу,
І живи, працюй з народом!
Ти річки розчистить мусиш,
Обробити йому землю,
Вбити всіх страховищ диких,
Вбити всіх гадюк — Кінебік,
Як убив я Міше-Мокву,
Велетенського Ведмедя.
А коли твій час настане
І засяють над тобою
Очі Погока із ночі,
Поділю з тобою царство,
І царем тоді ти станеш
Над Ківайдіном навіки”.
От такий-то бій відбувся
В дні страшні, колишні Ша-ша,
В сиві дні, давно минулі,
В царстві Західного Вітру.
Але слід страшного бою
І тепер мисливець баче
По шпилях і по долинах,
Баче він комиш високий
На ставах і над річками,
Баче він від скелі скалки
По шпилях і по долинах.
І на Схід, у рідну землю,
Йде веселий Гаявата,
Він забув про гнів пекельний,
Він забув про помсту люту…
Йде в свій рай, а все навколо
Його радістю вітає.
Тільки раз на мент загаявсь,
Тільки раз він зупинився,
Щоб купить в краю Дакотів
Гострих клюг1 собі на стріли;
1 — Наконечників.
Там, в долині, де сміялись
І летіли вниз, в безодню,
Між зеленими дубами
Водоспади Міннегаги,
Жив старий Дакот суворий.
Він робив до стріл голівки
І клюги із халцедону
Та із яспису міцного,
Він виточував їх рівно
І загострював, як голки.
Молода дочка жила з ним,
Прудконога, наче річка,
Вередлива, наче бризки
Водоспадів Міннегаги.
У очах як вугіль чорних
Світло й тіні в неї грались,
А свавільний ніжний голос
То дзвенів веселим сміхом,
То палким, дражливим гнівом.
Батько в шану водоспадів
Дав ім’я їй — Міннегага.
І невже оце заходив
Гаявата в край Дакотів,
Щоб купить до стріл голівок,
Гострих клюг із халцедону
Та із яспису міцного?
Не того, щоб потай глянуть
На красуню Міннегагу,
Стріти погляд полохливий
І почути її поступ
За запонкою в вігвамі,
Як на срібну Міннегагу
Часом дивляться крізь віти,
Як до співу водоспадів
Прислухаються з-за лісу?
Хто розкаже, що ховає
Молоде юнацьке серце,
Хто б сказав, про що в дорозі
Мовчки марив Гаявата?
Все Нокоміс розказав він,
Як додому повернувся:
Про борбу і про розмову
З Меджеківісом могучим.
Та про дівчину, про стріли
Не промовив він ні слова!
V
«Пісня про Гайавату» ПІСТ ГАЯВАТИ
Ви почуєте переказ,
Як в густих лісах постався
І молився Гаявата —
Не за успіх в полюваннях,
Не за славу й перемогу,
А молився він за долю
Всіх країн і всіх народів.
Перед постом збудував він
Із гілля курінь для себе
Над блискучим Гітчі-Гюмі.
В дні весни, тепла і цвіту,
В май веселий, в Місяць Листя
Збудував вігвам собі він
І в півснах, в предивних мріях
Сім ночей і днів постався.
В перший день усе ходив він
По гаях зелених, тихих,
В нірці трусика угледів,
В гущині злякав оленя,
Чув — фазан десь кудкудакав,
Чув, як жолудями гралась
В дуплах білка — Аджидомо.
Бачив, як гніздо звиває
На сосні Омімі — голуб.
Бачив, як гусина зграя
Пролетіла з криком-шумом
До боліт і саг північних.
“Гітчі-Маніто! — він крикнув,
Повний болю, повний туги,—
А невже ж все наше щастя
І життя від них залежить?”
А на другий день по річці
Вдовж по Мускоде бродив він,
Бачив риб він — Маномоні,
І Мінагу, і Одамін…
І Шебомін, і Бімагут…
Виноград Бімагут пахощ
Розливав і вгору вився,
По сучках вільхових вився.
“Гітчі-Маніто! — він крикнув,
Повний болю, повний туги,—
Та невже ж все наше щастя
І життя від них залежить?”
А на третій день в задумі
Біля озера сидів він,
Довго він сидів і думав
Над прозорою водою.
Викидавсь і бризкав сріблом,
Сріблом вод озерних Нама,
Грався жвавий Сава—окунь,—
Наче злотний промінь сонця,
Бачив щуку злу — Кенозу,
Шогаші і Окагавіс.
“Гітчі-Маніто! — він крикнув,
Повний болю, повний туги,—
Та невже від них залежить
І життя, і наша доля?”
На четвертий день до ночі
Він, знесилений, пролежав
На землі в своїм вігвамі.
Як вві сні, над ним роїлись
Мрії, образи-примари;
А здаля вода блищала,
Грала золотом, і плавко
Все кружляло і горіло
У вечірніх барвах сонця.
І угледів він: підходить
В тихій сутіні вечірній
В пурпурових барвах сонця,
Весь в вечірніх барвах сонця
Молодий хтось до вігваму.
Голова його в блискучих,
Кольорових пишних пір’ях.
Леґінь! Кучері злотисті
І зелено-жовтий убір.
І, спинившись на порозі,
Довго з болем, з милосердям
Він дививсь на Гаявату,
На його обличчя схудле.
Мов зітхання Шавондазі,
В нетрях лісу продзвеніла
Його мова: “Гаявато!
Голос твій почуло небо
Через те, що ти молився
Не за успіх в полюванні,
Не за славу й перемогу,
А за згоду і за щастя
Всіх країн і всіх народів.
І Мондаміна—маїса
Посила Життя Владика,
Посила, щоб розказав він,
Що в роботі і в терпінні
Ти дістанеш все, що просиш.
Встань з гілок зелених, з листя,
Встань з Мондаміном боротись”.
Гаявата був без сили:
Він від голоду знемігся,
Але швидко встав на ноги,
Встав і з темного вігваму
Вийшов він на світ вечірній,
З юнаком боротись вийшов;
І лише торкнувсь до його,
Знов відчув в собі відвагу,
Знов відчув в безсилих грудях
Жвавість, силу і надію.
На лугу вони кружлялись
У червонім світлі сонця,
І робився Гаявата
З кожним ментом усе дужчий.
Та спустились тіні ночі,
І Шух-шух-га на болоті
Прокричала сумно-сумно
Криком голоду і туги.
. “Годі! Досить на сьогодні! —
Так звернувсь до Гаявати,
Усміхаючись, Мондамін.—
Ще поборемося завтра…
Будь увечері готовий”.
І, сказавши, щез Мондамін.
Чи він хмаркою спустився,
Чи легким туманом знявся,
Гаявата не помітив.
Бачив тільки, що пропав він,
Залишив його самого,
Вкрай знесиленого боєм;
Що внизу в тумані ночі
Ледве озеро біліє,
А вгорі десь світять зорі.
Двічі ввечері,— як тільки
Опускалось тихо сонце,
Опускалося на води
І тонуло в них червоне,
Наче вугіль, що розпікся
В вічнім огнищі Владики,—
Перед ним з’являвсь Мондамін.
Непомітно він приходив,
Як роса, яку ми бачим
Тільки в час, коли торкнеться
До трави або до листя,
Але хто із нас помітить,
Як вона іде-зникає?
На лугу вони кружлялись
У вечірнім морі сонця,
Та спустились тіні ночі,
Прокричала на болоті
Сумно, жалісно Шух-шух-га,
І замислився Мондамін.
Молодий, стрункий, прекрасний,
Він стояв в своїм убранні.
Він стояв. Над головою
Пера маяли, гойдались,
На чолі його блищали,
Наче роси, краплі поту.
І він крикнув: “Гаявато!
Славно ти боровсь зо мною,
Тричі славно ти боровся,—
Хай же дасть тобі Владика
Перемогу надо мною!”
І сказав, додав, всміхнувшись:
“Іспит твій скінчиться завтра
Разом з постом, з боротьбою:
Завтра ти мене побореш,
Приготуй для мене ліжко
Так, щоб міг весняний дощик
Відсвіжать мене, а сонце
Гріти цілий день до ночі.
Ти зніми убрання з мене,
Обірви для себе сміло
З голови моєї пір’я,
Поховай мене і землю
Розрівняй, зроби м’якою.
Бережи мій сон глибокий,
Щоб ніхто мене не рушив,
Щоб бур’ян, кукіль і трави
Не росли і не глушили
І щоб гайворон не падав
На мою могилу свіжу.
Бережи мій сон глибокий,
Доки я від сну прокинусь
І знімусь з землі до сонця!”
І, сказавши, зник Мондамін.
Спав спокійно Гаявата.
Чув він, як співав журливо
Серед ночі Вавонейса,
Як кричав він над вігвамом,
Як струмочок — Сібовіша
Вів розмову з темним лісом
І дзюрчав все тихше й тихше.
Слухав, як гілля зітхає
І гойдається поволі
З теплим, ніжним вітром ночі.
Але ледве-ледве чутно
Сей далекий шелест-шепіт
Долітав до Гаявати.
Спав спокійно Гаявата.
На зорі прийшла Нокоміс,
І на сьомий ранок їсти
Принесла для Гаявати,
І, ридаючи, казала,
Що його загубить голод,
Коли він не з’їсть нічого.
Але він не взяв нічого,
Ні до чого не торкнувся,
Тільки їй сказав: “Нокоміс!
Підожди, побудь зо мною,
Поки стемніє надворі
І Шух-шух-га над болотом
Прокричить, що день скінчився”.
Мовчки, плачучи, Нокоміс л
Поверталася додому
І боялась за онука.
А онук шептав: “Мондамін!”
І від заходу поволі
Потяглись вечірні тіні
По лісах і по долинах.
Опустилось тихо сонце
На далекі тихі води,
Як спускається на воду
Восени листок червоний
І в воді, червоний, тоне.
Зирк! — уже стоїть Мондамін
На порозі з привітанням!
Голова його в блискучих,
У розкішних пишних пір’ях.
В його кучері злотисті
І зелено-жовтий убір.
Як вві сні, йому назустріч
Встав і вийшов Гаявата.
Був він змучений до краю,
Але знову став боротись.
І злились земля і небо,
Замигтіли перед ними.
Як спичак1 у сітці б’ється,
Скаженіє, щоб порвати
І шубовснути у воду,
Так у грудях Гаявати
1 Осетр.
Серце билося і рвалось.
Наче ободи вогняні,
Сяв-горів кривавий обрій
І кружлявся разом з ними,
Безліч сонців, розпалившись,
На смертельний бій дивились,
Коли враз один на герці
Опинився Гаявата.
Приголомшений борбою
І схвильований, тремтів він,
І стояв один у полі.
Перед ним в пом’ятих перах
І розірванім убранні,
Нерухомий і спокійний
На траві лежав Мондамін,
Мертвий в сяєві вечірнім.
Переможець Гаявата
Зняв з Мондаміна убрання,
Познімав пом’яті пера,
Поховав його і землю
Розрівняв, зробив м’якою.
В ту хвилину над болотом
Чапля сизая Шух-шух-га
Простогнала, прокричала
Криком туги, криком скарги.
В рідний край, в вігвам Нокоміс
Повернувся Гаявата.
Тиждень іспиту страшного
У сей вечір закінчився,
Але він не зміг забути
Ті місця, де він боровся,
І без догляду не кинув
Ту могилу, де спокійно
Спав похований Мондамін
Під дощем, гарячим сонцем,
Де його убрання блідло
Під дощем, гарячим сонцем.
День у день на ту могилу
Гаявата мій приходив,
Щоб вона була м’якою
І травою не покрилась.
І щодня прогонив з неї
Кагагі з його народом.
І стебло зелене, любе
Над могилою з’явилось,
Потім друге, потім третє.
І ще літо не скінчилось,
Як у всій своїй пишноті,
В дорогім своїм убранні,
В золотих шовкових косах
Встав стрункий, високий маїс.
І зраділий Гаявата
Крикнув: “Друг людський Мондамін!
Він се — друг людський Мондамін!”
Він позвав Нокоміс, Ягу,
Розказав їм про примари,
Боротьбу і перемогу,
Показав зелений маїс,
Дар небесний всім народам,
Сю майбутню для їх їжу.
А пізніше, в час осінній,
Як достиг пожовклий маїс
І пожовклі потверділи
Зерна маїса, як перли,
Качани його зібрав він,
Потім зняв посохле листя,
Як з Мондаміна убрання
Зняв давно колись,— і вперше
Урядив бенкет великий:
Дар новий Життя Владики
Показав усім народам.
VI
