«Пісня про Гайавату» ВЕСІЛЛЯ ГАЯВАТИ
А тепер я заспіваю,
Заспіваю вам про танці
Єнадізі По-Пок-Ківіс;
Як музика Чайбаябос,
Чарівний співак-музика,
Всіх захоплював піснями,
Як невтомний оповідач,
Говорити майстер — Ягу,
На весіллі розійшовся,
Щоб бенкет живіш проходив,
Щоб часу не помічалось,
Щоб було не нудно гостям.
І Нокоміс для онука
Пишно справила весілля!
Білі келихи із липи,
Дорогі ложки із рогу,
Поліровані майстрами,
На столі Нокоміс сяли.
По вербовій гілці баба
Скрізь послала по сусідах,
Щоб усіх їх запросити
На весілля урочисте.
І посходились сусіди
В барвних строях1, всі в намистах,
В косах з перами ясними,
І на всіх були убрання
Хутряні і найдорожчі.
Спочатку на тім весіллі
Спичака і щуку їли,
Потім пімікан товчений
І смачний бізона мозок,
Горб бика і лані м’ясо’
їли з жовтими коржами
Із товченого маїсу.
Та привітний Гаявата,
Міннегага і Нокоміс
Не сиділи, а стояли,
Мовчки дбали, піклувались,
Частували на бенкеті.
А коли обід скінчився,
Всім заходлива Нокоміс
Із мішка із хутра видри
Кам’яні люльки набила
* У барвистім одязі.
Тютюном південним, добрим,
З духовитою травою
Та з корою лоз червоних.
А набивши, проказала:
“Протанцюй нам, По-Пок-Ківіс,
Жебрака веселий танець,
Щоб живіш бенкет проходив,
Щоб часу не помічалось,
Щоб було не нудно гостям!”
Глянув красень По-Пок-Ківіс,
Безтурботний Єнадізі,
Всім відомий забіяка
І паливода веселий;
Глянув він і встав готовий.
Зграбний був він танцюриста!
Сам розважиться й розважить,
Що ж до вигадок усяких —
Годі рівного шукати!
На селі давно на його
Вже махнули всі рукою:
Е, мовляв, ледащо, картник!..
Але прізвиська і посміх
Пролітали мимо його:
Що вони, коли він красень
І жінки від його в’януть!
Він стояв в убранні білім
Із оленячої шкури,
Горностаями обшитім,
Обгаптованім мистецьки,
Вкритім Вампумом розкішним;
В головній його оздобі
Лебединий пух гойдався,
На козлових мокасинах
Красувались голки, бісер
І хвости лисиць на п’ятах.
А в руках тримав він люльку
І вахляр1 тримав великий.
Фарби синя і червона,
Золота, кармазинова
На його обличчі сяли,
В коси, вимащені маслом,
В коси з проділом жіночим
З духовитих трав і листя
Були вплетені гірлянди.
Так убрався Єнадізі,
Ось який підвівся з місця,
Встав при звуках пісні, бубна
І сопілки голосної
І почав свій дивний танець.
Спочатку пройшовсь поважно
Між деревами рясними,
То на сонці, то під тінню
Тихо, м’яко, як пантера.
Потім швидше все і швидше
Закрутився, завертівся,
Круг вігваму став скакати
Через голови присутніх
Так, що вітер, пил і листя
Разом з ним кружлятись стали.
Потім вдовж по Гітчі-Гюмі,
По піщанім надбережжю,
Як шалений, він понісся,
Вибиваючи завзято
Мокасинами об землю;
Вітер бурею зробився,
Засвистів пісок летючий,
Наче курява в пустелі…
І покрилось надбережжя
Бугирями Него-Воджу.
Так веселий По-Пок-Ківіс
Танець Вбогого танцює!
А скінчивши, повернувся
На бенкет і сів з гостями,
Сів, всміхаючись, спокійно
З вахлярем своїм великим.
Потім друга Гаявати
Чайбаябоса прохали:
“Заспівай нам свою пісню,
Пісню ніжну і жагучу,
Щоб живіш бенкет проходив,
Щоб часу не помічалось,
Щоб було не нудно гостям!”
1 Буграми.
І прекрасний Чайбаябос —
Сам схвильований до краю —
Заспівав їм дивну пісню,
Пісню ніжну і жагучу.
І коли співав, натхненний,
Все дививсь на Гаявату,
Все дививсь на Міннегагу.
“Оневе! Прокинься, рідна!
Ти, дикунко — квітко лісу!
Ти, лугів зелених пташко,
Дика пташко-щебетухо!
Ніжний, лагідний твій погляд,
Наче тихий погляд сарни,
Наче роси для лілеї
В час вечірній у долині.
А твоє дихання, пташко,
Наче пахощі уранці,
Наче подих квітів ніжних,
Подих в Місяць Листопаду.
Чи не лину я всім серцем
До улюбленої серця,
Як до сонця лине пагін
В світлі, тихі ночі Квітня?
Оневе! Тріпоче серце
І, захоплене, співає,
Як шумлять, співають віти
В світлий місяць, Місяць Червень.
А коли ти засумуєш,—
І моє темніє серце,
Наче річка, коли хмари
Кинуть чорну тінь на неї.
А коли ти усміхнешся,
Серце знов тремтить і сяє,
Як блищать під сонцем хвилі,
Коли вітер з ними грає.
Хай всміхаються і сяють
Небеса, земля і води,
Як не можу усміхатись,
Коли милої не бачу.
Я з тобою, пташко! Глянь же,
Кров схвильованого серця! —
Я стою. Прокинься, рідна!
Оневе! Прокинься, рідна!”
Так співав їм Чайбаябос
Пісню ніжну і жагучу,
А старий хвастливий Ягу,
Оповідач надзвичайний,
Слухав з заздрістю німою.
Але потім він по рухах,
По очах і по усмішках
Ясно вгледів, що чекають
Усі гості нетерпляче
І його байок веселих,
І його казок брехливих.
Був хвастун великий Ягу!
В найцікавіших пригодах,
В найстрашніших предприємствах
Завжди був героєм Ягу:
Він не чув про їх, а завжди
Бачив власними очима!
Коли тільки Ягу слухать,
Коли тільки Ягу вірить,
То ніде ніхто із лука
Не стріляє краще Ягу,
Не вбиває стільки ланей
І не ловить стільки риби
Та річних бобрів у пастку.
Хто проворніший від його?
Хто від його краще плава?
Поринає в воду глибше?
Хто набачивсь більше дива
І сходив такого світу?
Ну, звичайно, хто,— се Ягу,
Дивовижний оповідач.
Слово Ягу стало жартом
І прислів’ям у народу,
І коли хвастун-мисливець
Говорив щось неподібне,
Чи вояк, вернувшись з бою,
Вже заносився занадто,
Всі кричали: “Ось і Ягу!
Ягу маємо нового!”
Для хлоп’ятка Гаявати
Люльку жилами оленя
Хто зв’язав з кори із липи?
Ну, звичайно, хто,— се Ягу.
Ягу се йому пізніше
Показав, як слід робити
Лука з ясеня тугого,
А з сучків дубових — стріли.
Отакий-то був той Ягу,
Той старий брехливий Ягу,
Оповідач дивовижний!
І озвалася Нокоміс:
“Розкажи нам, добрий Ягу,
Найдивнішу казку-байку,
Щоб бенкет живіш проходив,
Щоб часу не помічалось,
Щоб було не нудно гостям!”
Відповів негайно Ягу:
“Ви почуєте сьогодні
Чарівне оповідання
Про Оссео. Із Зорі він,
Із Вечірньої зійшов він”.
XII
«Пісня про Гайавату» СИН ЗОРІ ВЕЧІРНЬОЇ
Чи не сонце то заходить
Понад водами ясними?
Чи то ранений фламінго
Тихо плаває, літає
І кривавить хвилі кров’ю,
Що спадає тихо з пір’я
І наповнює повітря
Дивним блиском крил червоних?
Так, то сонце потопає,
Потопає в Гітчі-Гюмі,
Небеса горять в пожежі,
І в огні палають води!
Ні, то плаває фламінго,
Поринаючи у хвилі,
До небес простяг він крила
І оббризкав хвилі кров’ю.
Вдалині Зоря Вечірня
Грає в сяєві тремтячім
І у млі висить над морем.
Ні! То сяє так на грудях
У Життя Владики Вампум,
То великий Дух проходить
Понад заходом червоним.
Довго в захваті дивився
На червоний захід Ягу;
Раптом крикнув: “Подивіться
На тремтячий синій вогник,
На Зорю Вечірню гляньте!
Ви почуєте сьогодні
Про Оссео Чародія,
Що зійшов колись з Венери.
В предковічні сиві роки,
В час, коли ще до людини
Було ближче синє небо
І самі боги приступніш,
Жив на Півночі мисливець,
Жив з красунями дочками.
Десять їх було у його,
Як лоза, гнучких, вродливих.
Та найкраща поміж ними
Овіні була, найменша.
Вийшли всі дівчата заміж,
Одружились з вояками,
Овіні одна не швидко
Молодого обібрала.
Мовчазна, сумна, сувора
І свавільно-вередлива
Овіні була — і довго
Молодих, що залицялись,
Проганяла з глузуванням.
А сама взяла та й вийшла
За убогого Оссео.
Вічно кашляв він, як білка,
Був старий, гидкий і хворий.
Але серце у Оссео
Молоде було, прекрасне!
Він зійшов з Зорі Венери,
Він був син Зорі палкої,
Син Зорі жаги й кохання!
І огонь її, і чари,
Променистий блиск і врода —
Все таїлось в його грудях,
В його голосі блищало!
Молоді, чиїм коханням
Овіні погордувала,
Єнадізі в пишних перах,
В дивнім Вампумі пишались,
Насміхалися над нею;
Та вона їм так сказала:
“Що для мене ваші барви,
Ваші Вампуми і пера,
І знущання сороміцькі,
Як щаслива я з Оссео?!”
Раз увечері, в негоду
Йшли веселою юрбою
На веселе свято сестри,
На бенкет з чоловіками;
Тихо з жінкою Оссео
Йшов за ними у задумі.
Жартували всі, сміялись,
А вони удвох мовчали.
Вдалечінь дививсь Оссео,
Вдалечінь дививсь на Захід,
Од ста вав, дививсь з благанням
На Зорю жаги й кохання,
На її тремтяче сяйво,
На її сріблястий вогник.
І почули усі сестри,
Як сказав Оссео тихо:
“Ах, шовен-немешин, Ноза —
Зглянься, змилуйся, мій батьку!”
“Чула ти,— старша сказала,—
В батька він чогось прохає.
Справді шкода, що старенький
Не спіткнеться на дорозі,
Голови собі не зверне!”
І сміялись сестри злісно
Сороміцьким диким сміхом.
По дорозі, в нетрях лісу
Дуб лежав, що згинув в бурю,
Дуб лежав, покритий мохом,
Трухлий велетень колишній,
Почорнілий і дуплястий.
Як наткнувсь на дуб Оссео,
Крикнув жалісно, і раптом
Він скакнув в дупло, як в яму.
І старим, гидким, безсилим
Він упав в дупло, а вийшов
Юнаком струнким, високим,
Молодим, вродливим, дужим!
Так вернулись до Оссео
Його молодість і врода.
Та,— ой леле! — в ту ж хвилину
З Овіні зробилось лихо:
Стала бабою старою,
Нагло згорбилась, зігнулась
І пішла, узявши костур.
І сміялися всі з неї
Сороміцьким диким сміхом.
Та Оссео не сміявся,
Овіні він не покинув,
Ніжно взяв її за руку,
Схудлу руку, темну, в зморшках,
Як дубовий лист зимою.
Звав коханою своєю,
Милим другом, Нінімуша,
На бенкет прийшов із нею,
Сів в вігвамі за вечерю.
У задумі на бенкеті
Увесь час сидів Оссео.
Всі сміялись, жартували,
Сумував один Оссео.
Не торкнувся він до страви,
Не сказав ні з ким ні слова
І не чув розмов веселих.
Все, засмучений, дивився
То на Овіні, то вгору,
На ясні далекі зорі.
І пронісся тихий шепіт,
І почувся тихий голос
Із небесної пустелі,
Від далеких зір небесних
Мелодійно, тихо, ніжно.
Говорив він: “О Оссео!
О улюблений мій сину,
Заворожений, ти довго
Йшов і ніс вагу недолі,
Та розвіяні ті чари,
Встань і йди до мене, сину!
Покуштуй сих страв чудесних,
Покуштуй благословенних,
Що стоять перед тобою;
В них таємна, дивна сила:
Покуштуй і станеш духом;
Казани, миски в хвилину
Стануть іншими у тебе.
Казани засяють сріблом,
А миски, як Вампум, стануть,
Будуть всі огнем горіти,
Блиском мушлів пурпурових.
І спаде з жінок прокляття
І тяжке ярмо роботи,
Всі обернуться на птахів,
Світом зоряним засяють,
Золотим промінням сонця
На хмарках вечірніх, ніжних”.
Так сказав небесний голос,
Та його слова таємні
Зрозумів один Оссео.
Всім же іншим він здавався
Журним співом Вавонейси,
Здався він пташиним співом
У далеких нетрях лісу.
Коли враз уся оселя
Захиталась, затремтіла,
І угледіли всі гості,
Що підносяться в повітря,
В небеса, до зір далеких.
У пітьмі гіллястих сосон
Плив вігвам кудись угору.
А в вігвамі увесь посуд
Заблищав і загорівся,
Казани звичайні з глини
Раптом срібними зробились,
Мов дроти великі срібні,—
Стали жердки у вігвамі,
В сяйві зорянім засяли.
А його покрівля проста —
Мов жуків блискучих крила.
Навкруги Оссео глянув
І угледів, що і гості
Обернулись в різних птахів.
Тут були шпаки з дроздами,
Тут були сороки, сойки,
Всі стрибали і літали,
Чепурились і співали,
Вихвалялись блиском пір’я
І хвостами-вихлярами.
Овіні одна осталась
Тільки бабою старою
І смутна сиділа мовчки,
Але, глянувши угору,
Закричав Оссео з болем,
Закричав він, як раніше
Над старим дуплястим дубом.
І вернулись знов до неї
Молоді літа і врода,
Все її старе убрання
Стало хутром горностая
І пером блискучим — костур.
Так, пером блискучим, срібним
Знов вігвам понісся вгору,
І поплив в прозорих хмарах
По небеснім океані,
І зустрів Зорю Вечірню,
І спустивсь на неї тихо,
Як сніжинка на сніжинку,
Як листок на хвилі річки,
Як пушок біленький в воду.
Там з усмішкою привіту
їх зустрів Оссео батько,
Дід з ясним, спокійним зором
Вийшов їм назустріч, сивий,
І сказав: “Повісь, Оссео,
Клітку з птахами своїми,
Так, повісь її у мене
У вігвамі над дверима”.
І прип’яв Оссео клітку,
З Овіні пішов в господу,
І тоді Оссео батько,
Володар Зорі ясної,
їм сказав: “О мій Оссео,
Я почув твої благання
І вернув тобі, Оссео,
Знову молодість з красою,
А гостей зробив за жарти
Різноперими пташками,
Обернув їх за знущання.
Не зумів ніхто між ними
Полюбити в грудях старця,
В тому вбогому каліці
Серця доброго Оссео,
Серця вічно молодого.
Овіні одна зуміла
Полюбить тебе, Оссео!
Там, на зірочці маленькій,
Що блищить від нас ліворуч
Ворожбит живе Вебіно,
Дух і заздрості, і злості.
Обернув тебе він в старця.
Бійся променів Вебіно,
Бо в них єсть таємна сила,
Бо вони Вебіно стріли”.
Довго в згоді, любо-мило
На Зорі Вечірній тихій
З рідним батьком жив Оссео
Довго в клітці над вігвамом
Щебетали і літали
На кілочках срібних птахи.
А дружина молодая
Принесла Оссео сина,
В матір вийшов він красою,
А будовою у батька.
Хлопчик вгору ріс помалу,
І йому для втіхи батько
Змайстрував малого лука,
Одчинив велику клітку
І пустив пташок на волю,
Щоб хлоп’ятко постріляло
І забавилося трошки.
І пташки вгорі кружляли,
Заливалися піснями
То про волю, то про щастя,
І блищало блиском пір’я.
Та напружив хлопчик лука
І пустив стрілу із нього,
І малий мисливець влучив!..
І упала з гілки пташка
В барвнім пір’ячку на землю,
В серце ранена смертельно.
Але диво! Вже не пташку
Бачить він перед собою,
Ні, а дівчину-красуню,
В серце ранену стрілою.
Ледве кров її упала
І торкнулася планети,
Як розвіялися чари,
І стрілець, юнак відважний,
Враз почув, що хтось-могутні
Вниз згори його спускає
На ясне Велике Море,
На якийсь зелений острів.
А за ним блискучим роєм
Птахи падали, летіли,
Як в осінній час у лісі
Листя падає на землю.
А за птахами спустився
І вігвам з блискучим дахом
На великих срібних кроквах.
І приніс вігвам Оссео,
Овіні приніс з собою.
Знов тут птахи обернулись
І вернули людський образ,
Але зросту не вернули,
Всі пігмеями остались,
Так, пігмеями — Пок-Веджис.
І на острові скелястім
Ще танки вони і досі
Водять літніми ночами
Під Вечірньою Зорею.
О, се їх палац блискучий
Видко в тихий літній вечір;
Часто з берега рибалки
Чують їх веселий гомін
І танки веселі бачать”.
Доказавши дивну казку,
Чарівне оповідання,
Всіх гостей оглянув Ягу
І з промовою звернувся:
“Єсть високі, чисті душі,
Єсть на світі дивні люде,
І я знав таких немало,
Зубоскали з них сміються
І глузують, нерозумні,—
Я б порадив зубоскалам
Про Оссео пригадати”.
Гості слухали уважно
Чарівне оповідання,
Оповідача хвалили
І питались: “Чи не ми се,
І дядьки, й тітки — пігмеї,
А Оссео вбогий — Ягу?”
Потім знову Чайбаябос
їм співав жагучу пісню,
Він співав їм про кохання
Пісню дівчини сумної,
Що нудилась, що журилась
За Алгонкіном, за милим.
“Горе, горе, як про його,
Про коханого згадаю,
Все журюсь за ним, нудьгую
За Алгонкіном, за милим.
Ах, коли ми розлучились,
Дав мені він білий Вампум,
Дав мені на спомин Вампум,
Мій коханий, мій Алгонкін!
“Я піду, піду з тобою
У твою країну рідну.
О, дозволь”,— прошепотів він,
Мій улюблений Алгонкін!
“Ох, далеко край мій рідний,—
Я йому на те сказала.—
Ах, далеко край далекий,
Мій улюблений Алгонкін!”
Обернувшись, я зітхала
І дивилася на його,
І в мої дививсь він очі,
Мій коханий, мій Алгонкін!
Він стояв один, самотній,
Під плакучою вербою,
Що губила сльози в воду,
Мій улюблений Алгонкін!
Горе, горе, як про його,
Про коханого згадаю:
Все журюсь за ним, нудьгую,
За Ал гон кі ном, за милим!”
Так отак весілля грали,
Так присутніх забавляли:
По-Пок-Ківіс — дивним танцем,
Ягу — казкою-красою,
Чайбаябос — ніжним співом.
Стихла пісня — край і святу.
Розійшлись з весілля гості,
З Гаяватою щасливим
Залишили Міннегагу
Під серпанком темним ночі.
XIII
«Пісня про Гайавату» БЛАГОСЛОВЕННЯ ЛАНІВ
Вихваляй, виспівуй, пісне,
І лунай про Гаявату,
Про щасливі дні спокою,
Дні веселі, безтурботні
На землі Оджибуеїв,
Про Мондамін таємничий,
Про ланів благословення!
І закинута сокира,
І захований у землю
Вже навіки томагаук.
Замирилися народи,
І забуті гасла бою.
Тихо міг тепер мисливець
Майструвать пірогу білу,
На бобрів лабети ставить
І ловить сітками рибу.
Тихо й жінка працювала,
Гнала сік солодкий з клену,
Дикий рис збирала в лузі
І вичинювала шкури.
Навкруги осель щасливих
Зеленіли пишно ниви,
Виростав стрункий Мондамін
В глянсуватих довгих перах,
У м’яких, злотистих косах.
Се жінки весною рано
Обробляли горні ниви
І ховали в землю маїс
На своїх ланах родючих.
А коли минало літо,
Жовтий плащ зривали з його,
Обривали коси, пір’я,
Як учив їх Гаявата.
Раз, коли сівба кінчалась,
Обережний і обачний,
Завжди мудрий Гаявата
Так сказав до Міннегаги:
“Мусиш ти вночі сьогодні
Дать ланам благословення.
Чарівним ти мусиш колом
Обвести свої посіви,
Щоб ніщо їх не псувало,
Не могло до їх торкнутись.
Ти вночі, коли все тихо,
В час, коли все млою вкрито,
В час, коли Дух Сну, Непавін,
Зачиняє всі вігвами,
І ніхто не чує вухом,
І ніхто не бачить оком,—
З ліжка встань, зніми убрання
Все зніми убрання з себе,
Обійди свої посіви,
Обійди всі ниви округ,
Тільки косами прикрита,
Тільки млою ночі вкрита.
І жнива багатші будуть:
Від слідів твоїх на ниві
Залишиться дивне коло,
І тоді ні ржа, ні черви,
Ні тарантул, Соббікаші,
Ні могучий Ве-мок-квана —
Цар гусениць волохатий,
Ані бабки — Куо-ніші,
Ані коник — Па-пок-кіна
Вже ніколи не перейдуть
Чарівне, закляте коло”.
Так сказав їй Гаявата,
А ворон голодних зграя,
Хижий Кагагі, Цар-Ворон
І його ватага чорна
Спочивали на деревах
І сміялись так, що сосни
Колихалися від сміху,
Від зловіщого їх сміху,
З Гаяватиної мови.
“Ах ти ж, змовнику! Мудрію!”
Реготала чорна зграя.
Ось і ніч німа упала
Над полями, над лісами.
Ось і журний Вавонейса
Заспівав в пітьмі самотньо,
Зачинив Дух Сну, Непавін,
Двері кожного вігваму.
І в темноті Міннегага
Підвелася мовчки з ліжка,
Все зняла убрання з себе
І, обкутана пітьмою,
Без тривоги і вагання
Обійшла свої посіви
І навколо обвела їх
Чарівним, заклятим колом.
Тільки Північ і дивилась
На її красу в темноті,
Тільки журний Вавонейса
Чув її дихання тихе
І тремтіння ніжне серця.
Ніч киреєю своєю
її щільно обгорнула,
Щоб ніхто не міг чванливо
Кинуть: “Бачив я красуню!”
Тільки стало розсвітати,
Як здобичників ватагу
Кагагі, Цар-Ворон, скликав,
Всіх дроздів, ворон і сойок,
Що кричали на деревах,
І відважно лет направив
На зеленую могилу,
Де спокійно спав Мондамін.
“Ми Мондаміна дістанем
Із його тісної ями! —
Говорила чорна зграя.—
Що для нас сліди таємні,
Що для нас закляте коло,
Що зробила Міннегага!”
Та розумний Гаявата
Наперед про все подумав,
Чув він добре, як знущались
Над його словами птахи.
“Ко! Мій приятель,— сказав він,
Ко! Мій Кагаїі, Цар-Круку!
Ти з ватагою своєю
Ще не раз мене згадаєш!”
Рано-вранці він прокинувсь
І для чорної ватаги
Ниву всю укрив сітками,
Сам же ліг в гаю сосновім
І із засідки терпляче
Став чекати-підглядати
Всіх дроздів, ворон і сойок.
Швидко птахами все поле
Зарябіло і укрилось.
З криком, галасом безладним
На лани упала зграя
І взялася за роботу.
Та, не дивлячись на знання,
Обережність і лукавство,
Знання хитрощів ворожих,—
Не помітила, що близько
Смерть страшна її чекає,
І в тенетах Гаявати
Несподівано забилась.
Грізно встав тоді він з місця,
Грізно з засіди він вийшов,
І від жаху затремтіли
Найхоробріші із бранців.
Став він нищити без жалю
їх направо і наліво,
І десятками їх трупи
На тичках високих вішав,
На межі заклятій вішав,
Щоб жахались його помсти.
Тільки Кагагі — Цар-Ворон,
Цар розбійницької банди,
Не зазнав страшної кари
І заручником лишився.
І із бересту вірьовка,
Бойова вірьовка, бранця
Міцно, міцно прив’язала
До вігваму Гаявати.
“Кагагі, тебе,— озвався
Гаявата,— як привідця,
Як отамана ватаги,
Що мене пограбувала,
Я заручником покину:
Запорукою ти будеш,
Що вона не прийде більше”.
І лишився чорний бранець
Над вігвамом Гаявати.
Люто хмурився Цар-Ворон
В сяйві вранішнього сонця,
Дико крякав він з досади,
Ляскав крилами безсило,
Марно рвавсь на вільну волю
І даремно кликав друзів.
Літо йшло, і Шавондазі
Посилав в палких зітханнях
З Півдня теплого на Північ
Дивну ніжність поцілунків.
Ріс і стиг на сонці маїс,
І у всій красі блискучій
Він нарешті став на ниві,
Він прибравсь в кетяги, в пір’я,
В різнобарвні, пишні строї,
А його ясні початки
Налились солодким соком,
Заблищали з-під покровів,
З-під розірваних, посохлих.
І Нокоміс стародавня
Так сказала Міннегазі:
“Ось і Місяць Листопаду!
Дикий рис уже зібрали,
І достиг нарешті маїс.
Час уже іти на ниви
І з Мондаміном боротись,
Зняти з нього жовті строї,
Зняти кетяги і пір’я”.
Зараз вийшла Міннегага,
Вийшла весело з вігваму
З стародавньою Нокоміс.
Зараз скликала жіноцтво,
Молодь скликала до себе,
Щоб збирать достиглий маїс,
Щоб лущить його початки.
В холодку під дахом сосон,
На м’якій траві узлісся
Вояки, діди сиділи
І люльки палили мовчки,
І, втішаючись, дивились
На жінок, на жваву молодь,
На веселу їх роботу.
Мовчки слухали уважно
їх пісні, розмови, крики.
Як Опечі на вігвамі,
Щебетали скрізь дівчата,
Як сороки, скрекотали
І сміялися, як сойки.
А як дівчині щасливій
Попадався дуже стиглий,
Пурпуровий весь початок,
“Нешка! — всі кричали разом.—
Ти за красеня, щаслива,
Мабуть, швидко вийдеш заміж!”
“Уг!” — всі влад старі казали,
“Уг!” — з-під сосон озивались.
А як часом кому-небудь
Попадавсь кривий початок,
Вкритий ржею і зів’ялий,
Всі сміялися, співали,
Йшли, зігнувшись, шкутильгали,
Мов дідок старий, горбатий,
Йшли і голосно співали:
“Вагемін, злодюжка степу,
Пемосед, грабіжник ночі!”
І дзвеніло поле сміхом;
А на даху Гаявати
Крякав Кагагі, Цар-Ворон,
Бився в лютості безсилій,
І на всіх суміжних соснах,
Не стихаючи, лунали
Крики чорної ватаги.
“Уг!” — всі влад старі казали,
“Уг!” — з-під сосон озивались.
XIV
«Пісня про Гайавату» Письмо
“Подивися, як проходить,
Як усе в житті зникає!..
Забувається переказ,
Гине лицарськая слава,
В’яне цвіт знання й мистецтва
Мудрих Мідів і Вебінів,
Забуваються з літами
Навіть дивні сни-видіння,
Мрії віщих Джосакідів.
Про людей великих слава
Умирає разом з ними.
Мудрість наших днів зникає,
Не дійшовши до нащадків,
Що мовчать в пітьмі великій
Днів майбутніх, днів таємних.
На могилах наших предків
Ні ознаки, ні рисунків…
Хто в могилах, ми не знаєм,
Знаєм тільки — наші предки.
А який їх рід і плем’я,
А який їх давній Тотем,—
Хто — Орел, Ведмідь? Не знаєм.
Знаєм тільки — “наші предки!”.
Часом ми, удвох зустрівшись,
Ведемо свої розмови,
Розлучившись, наші тайни
Доручаєм тим, яких ми
Посилаємо до себе.
Посланці ж як перекажуть,
То виходить зовсім інше,
І всім тайна вже відома”.
Так сказав колись до себе
Гаявата, коли думав
Про народ, про край свій рідний
В темних пущах, в нетрях лісу.
Він дістав з торбинки фарби,
Різнобарвні вийняв фарби,
І на бересті багато
Він накреслив дивних знаків
І фігур якихсь таємних.
І ті знаки виявляли
Всі слова і наші думи.
Як яйце, мій Гаявата
Гітчі-Маніто накреслив;
На яйці на тому цяти.
Темні цяти означали
Всі чотири вітри неба.
“В світі скрізь Життя Владика”,
Визначав сей давній символ.
Мітчі-Маніто могучий,
Володар всіх Духів Злості,
Був накреслений з ним поруч,
Як великий змій, Кінебік.
“Хоч плазує Дух сей Злості,
Та меткий він і лукавий”,—
Визначав сей другий символ.
Знак житгя — се білий обід,
Гасло смерті — чорний обід.
Далі йшли рисунки-знаки
Неба, Місяця і Сонця,
Вод, лісів і гір високих,
І усіх істот, що землю,
Землю й води заселяють.
Рівну лінію провів він —
Се земля широка. Обрій.
Для небес — дугу над нею,
Далі він поставив цяти
Зліва, справа і над ними:
Гасла цят: Схід, Захід, Південь.
Біле поле під дугою
День блискучий означало.
Ніч же — зорі в осередку,
А хвилясті смуги — хмари,
Дощ, негоду, завірюху.
Слід, що тягся до вігваму,
Був емблемою запросин,
Знаком дружнього бенкету,
А криваві дужі руки,
Грізно підняті угору,—
Знаком гніву і погрози.
Твір свій мудрий Гаявата
Показав, скінчивши, людям,
Розказав про зміст рисунків
І промовив: “Подивіться!
На могилах наших предків
Знаків-символів немає.
Так підіть і нарисуйте
Кожний свій домовий символ,
Давній, прадідівський Тотем,
Щоб майбутні покоління
Знаки легко розрізняли”.
І на стовпчиках могильних
Всі тоді нарисували
Кожний — свій домовий Тотем,
Кожний — свій родинний символ:
Журавля, Бобра, Ведмедя,
Черепаху і Оленя.
Се показувало людям,
Що під стовпчиком могильним
Спочиває предок роду.
А пророки — Джосакіди,
Характерники — Вебіни,
Лікарі, стрільці-мисливці —
Всі багато написали
Різних знаків і рисунків,
Різнобарвних і таємних,
Для своїх великих гімнів:
Кожний був з глибоким змістом,
Кожний символом був пісні.
Ось Великий Сотворитель
Ясно небо все осяяв,
Ось Великий Змій, Кінебік,
Вгору звів кривавий гребінь,
В’ється й дивиться на небо.
Поруч з бабою — високий
Журавель, Орел і Пугач.
Ось покарані проходять
Без голів по небу люде,
Вояків могучих трупи —
Кожний пройнятий стрілою.
Ось знялися грізно вгору
Руки смерті в плямах крові,
І могили, і герої,
Що в обійми захопили
Небеса і землю разом.
Ось такі були рисунки
На корі і білій шкірі.
Гімни бою, полювання,
Чарівництва і лічіння —
Все рисунок власний мало.
Гімн кохання, міць якого
Дужча чар усіх на світі,
Дужча ліків і закляття
І страшніш боїв кривавих,
Теж не був забутий ними,
Ось як в символах і знаках
Виявлявся гімн кохання.
Намальований червоним
Молодий юнак, музика,
Молодий, палкий, завзятий…
Зміст такий: “Я маю владу,
Дивну силу над жінками”.
Далі — він співає, грає
І в руках тримає бубон —
Означає: “Слухай, слухай,
Се гримить мій дужий голос!”
Далі — та ж юнацька постать
Під покрівлею вігваму;
Зміст такий: “Я буду з нею:
Для жаги дороги вільні!”
Далі парубок за руку
Міцно дівчину тримає,
Міцно стис він любій руку.
“Все твоє я бачу серце,
Твій рум’янець соромливий!” —
Ось про що казав сей символ.
Далі — дівчина на морі,
На шматку землі у морі…
Зміст такий сього рисунка:
“Хай далеко ти, мій милий,
Хай нас море поділяє,
Та жаги, мого кохання
В’ються чари над тобою”.
Далі — дівчина заснула,
А над нею хтось схилився,
Хтось, закоханий, шепоче:
“Хоч далеко ти, кохана,
В Царстві Сну, в Краю Мовчання,
Але ти мій голос чуєш!”
Ще останній був рисунок:
Серце в самім осередку
Завороженого кола.
“Вся душа твоя і серце
Розчинилися для мене!” —
Ось про що казав сей символ.
Так в своїх турботах мудрих
За народ свій — Гаявата
Научив його мистецтва,
Мальовництва і письменства,
То на бересті, на шкірі,
То на стовпчиках могильних.
XV
