«Пісня про Гайавату» ПЛАЧ ГАЯВАТИ
Побратимство Гаявати
З Чайбаябосом прекрасним
І його велика мудрість
Налякали Темних Духів,
І вони зробили вкупі
Проти них лукаву змову.
Обережний Гаявата
Каже другові, бувало:
“Брате! Завжди будь зі мною!
Стережися Темних Духів!”
Та безжурний Чайбаябос
Тільки весело сміявся,
Тільки ніжно усміхався.
“Не турбуйся, брате милий,
Чи ж страшні вони для мене?!”
Говорив він Гаяваті.
Раз, коли Велике Море
Вже покрила крига синя
І свистіла завірюха
В почорнілім листі дуба,
Обсипала снігом сосни,
І вони в снігу стояли,
Мов чиїсь вігвами білі,
Чайбаябос необачний
Не послухав Гаявати,
Не злякавсь лукавих Духів,
Взяв спокійно лука, лижі
І пішов на полювання.
Як стріла, олень рогатий
Вдалечінь летів по морю;
З вітром, снігом, наче буря,
Гнавсь відважний Чайбаябос,
І в захопленні забув він
Всі поради Гаявати.
А в воді сиділи Духи,
Чайбаябоса чекали,
Підломили нишком кригу,
Затягли співця в безодню,
Поховали під водою.
Енктагі, Владика Моря,
Віроломний бог Дакотів,
Утопив його і кинув
У могилу Гітчі-Гюмі.
І вжахнувся Гаявата —
І з таким відчаєм крикнув,
Що від болю, що від жаху
На лугах вовки завили,
Стрепенулися бізони,
І луна громів на горах
Розкотилася:”Бем-вава!”
І в жалобі Гаявата
Почорнив і лоб, і щоки,
Плащ на голову накинув,
І в вігвамі сім аж тижнів
Він просидів і проплакав,
І усе казав, і скарживсь:
“Він умер, він згинув, ніжний,
Незрівнянний, Чайбаябос!
Він покинув нас навіки,
Він пішов в той край, де ллються
Неземні — небесні співи!..
Чайбаябосе, мій брате!”
І засмучені смереки
Тихо маяли гілками,
Тихо віяли смутними
Над вігвамом Гаявати
І зітхали, і журились,
Розважаючи смутного.
І весна прийшла, і довго
Ждали все гаї зелені —
Чи не прийде Чайбаябос?
І зітхали очерети,
І зітхав з ним Сібовіша.
І Овейса синьоперий
На деревах все виводив:
“Чайбаябос! Чайбаябос!”
Він покинув нас навіки!”
І Опечі на вігвамі
Щебетав, кричав і плакав:
“Чайбаябос, Чайбаябос!
Він покинув нас навіки!”
А у лісі серед ночі
Розлягався Вавонейси
Голос журний і скорботний:
“Чайбаябос! Чайбаябос!
Він покинув нас навіки,
Наш музика незрівнянний!”
І тоді зібрались Міди,
Джосакіди і Вебіни,
І, у лісі збудувавши
Поблизу від Гаявати
Свій святий Вігвам Таємний,
Мовчки,тихо і велично
Всі пішли до Гаявати,
І взяли мішки з собою —
Шкури видрові, боброві,
Шкури, повні трав, коріння
Від усякої недуги.
І почув їх Гаявата,
І покинув звати друга,
Перестав стогнати тяжко.
Він ні слова не сказав їм,
Тільки плащ з очей відкинув,
Змив з обличчя фарби смутку,
Змив в глибокому мовчанні
І пішов за ними тихо
До Таємного Вігваму.
Там йому давали пити
Начаровані настойки
Із коріння, з трав цілющих:
Нама-Веск — настойку з м’яти
І Вебіно-Веск — з свиріпи.
Там над ним забили в бубни
І закляття заспівали,
Заспівали дивну пісню:
“Ось я сам, я сам з тобою,
Я, Орел могучий, сивий,
Гей, збирайтесь і вважайте,
Всі ворони білопері!
Грім мені допомагає!
Дух мені допомагає!
Скрізь їх кликання я чую,
Голоси їх чую в небі!
Брате, встань! Одужай, хворий!
Стань здоровий, Гаявато!”
“Гі-о-га!” — весь гурт озвався,
“Ве-га-ве!” — весь гурт чудесний.
“Друзі всі мої! Всі змії!
Слухай — шкіру соколину
Потрощу над головою!
Манг, норець… тебе уб’ю я,
Проколю стрілою серце!
Брате, встань! Одужай, хворий!
Будь здоровий, Гаявато!”
“Гі-о-га!” — весь гурт озвався,
“Ве-га-ве!” — весь гурт чудесний.
“Ось я, ось Пророк Великий!
Говорю — і весь трясеться
Мій вігвам, Вігвам Таємний!
А іду — і небо гнеться,
І хвилює підо мною!
Брате, встань! Одужай, хворий!
Говори, о Гаявато!”
“Гі-о-га!” — весь гурт озвався,
“Ве-га-ве!” — весь гурт чудесний.
Потім, трусячи мішками,
Танцювали танець Мідів
Круг слабого Гаявати,—
І схопивсь він, стрепенувся,
Ізцілився від недуги,
Від страшного болю-туги.
Як пливе весною крига,
Пропливали дні журливі.
Як тікають з неба хмари,
Розбігались думи чорні.
Далі друга Гаявати
Чайбаябоса все звали,
Щоб устав він із могили
І Велике Море кинув.
І були остільки дужі
їх закляття, проклинання,
Що почув їх Чайбаябос
І в безодні Гітчі-Гюмі.
Із пісків він встав і слухав
Звуки бубнів, співи гімнів,
І не зміг — прийшов на голос
До самих дверей вігваму.
Там йому в щілину дверну
Багаття дали у руки
І владикою назвали
В царстві мертвих, в царстві духів.
І звеліли, попрощавшись,
Класти огнища для мертвих
Для сумної їх ночівлі
По дорозі в Край Поніма.
Від села, вігвамів рідних,
Від близьких і любих серцю,
По зелених нетрях лісу,
Як димок, як тінь, як хмарка,
Плив-відходив Чайбаябос.
Де торкався об дерева,—
Не гойдалися дерева,
Де ступав — трава не м’ялась,
Не шуміла під ногами.
Так чотири дні і ночі
Йшов він тихою ходою
По дорозі всіх покійних.
А коли приходив голод,
їв суниці — їжу мертвих.
Через їх журливу річку
Переправився на дубі,
І на човні кам’яному
По озерах срібних плив він,
Доки в Селища Блаженних,
В царство духів, в царство тіней
Не прибила його хвиля.
По дорозі він багато
Бачив духів, що згинались
Під поклажею важкою,
Під вагою зброї, вбрання
І важких горшків з харчами,
Що їм з дому надавали
На дорогу в Край Поніма.
Гірко скаржилися тіні:
“Ах, живі на нас навіщо
Накладають сю тяготу?!
Краще б голими пішли ми,
Краще б голод ми терпіли,
Ніж нести тягар і гнутись,—
Вкрай нас змучила дорога”.
Гаявата ж мій надовго
Рідний свій вігвам покинув,
Він на Схід пішов, на Захід
І народ учив вживати
Трав цілющих при недугах.
Так довідалися люде,
Так уперше всі пізнали
Дивні тайни лікування.
XVI
«Пісня про Гайавату» ПО-ПОК-КІВІС
А тепер я заспіваю,
Як вродливий По-Пок-Ківіс
Баламут і Єнадізі,
Раз усе село обурив.
Як він спасся випадково,
Як тікав від Гаявати
І який кінець, нарешті,
Був пригодою і чудом.
Там, де ллється Гітчі-Гюмі,
Де шумить Велике Море,
На піщанім Него-Воджу
Жив вродливий По-Пок-Ківіс.
На весіллі Гаявати
Він се так шалено й дико
Танцював під звуки флейти
І так в танці розійшовся,
Що лягав пісок шпилями,
Наче хвилі в Гітчі-Гюмі.
Занудившись від гулянки,
Вийшов раз він із вігваму
І пішов до Ягу прямо,
До його пішов вігваму,
Де зібралася вся молодь,
Щоб казки-байки послухать.
А старий в той час присутніх
Забавляв оповіданням
Про Оджиго — про куницю.
Як вона пробила небо,
Як вона, на небо злізши,
Літо випустила з нього,
Як попереду хотіла
Досягти сього і видра,
Як борсук з бобром і риссю
На верхів’я гір спинались,
Бились головами в небо,
Били лапами, та небо
Тільки тріскалось над ними.
Як відважилась, нарешті,
І добилась росомаха.
“Ось як плигне росомаха,—
Говорив сусідам Ягу,—
Як підскоче, а над нею
Так все небо і надулось,
Мов весною крига в річці!
Як підскоче вона вдруге,
Небо так і затріщало,
Наче крига в повідь в річці.
А підскочила утретє —
На тріски розбила небо
І мерщій туди! За нею
І Оджиго за хвилину
Опинилася на небі”.
“Слухай! — крикнув По-Пок-Ківіс
На порозі у вігвамі,—
Як казки сі вже обридли!
Гірше мудрих заповітів
І науки Гаявати.
Ми що-небудь зараз краще
Відшукаєм для розваги!”
Тут розкрив він урочисто
З шкури вовчої свій кошик
І із нього вийняв чашу
І фігури Погасена:
Томагаук, Поггевогон,
Невеличку рибу, КІП),
Пішаки і дві гадюки,
Трьох утяток і чотири
Мідних диски, Озавобік.
І фігури всі, крім дисків,
Темних зверху, білих знизу,—
Костяні були, блискучі,
Колір їх червоний зверху,
Білий знизу, як у дисків.
Він поклав фігури в чашу,
Потрусив, перемішав їх,
Потім висипав на землю
І кричати став, що вийшло:
“Пішаки усі червоні!
А змія, Кінебік, стала
На блискучім міднім диску;
Разом сто і тридцять вісім!”
Знову все перемішав він,
Знову все поклав у чашу,
Потім висипав на землю
І кричати став, що вийшло:
“Пішаки упали білим!
Білим всі лежать гадюки!
А фігури всі червоним;
П’ятдесят і вісім разом!”
Так навчав їх По-Пок-Ківіс.
Так для прикладу він кидав,
Поясняючи присутнім,
Як гуляти в Погасена.
Дев’ять пар очей дивилось
І цікавістю горіло.
“Ех! Багато грищ, багато
І важких, і небезпечних
Бачив я на білім світі! —
Так сказав нарешті Ягу.—
Хто зо мною сміє грати,
Мусить буть занадто спритним!
Не хвались же, По-Пок-Ківіс!
Я тебеобграю зараз
І жорстоко покараю!”
Почалася гра, і дико
Захопились гості нею.
І до півночі, до ранку
Всі: старі діди і молодь —
На одежу, зброю грали.
І лукавий По-Пок-Ківіс
Обіграв усіх їх хитро.
Взяв убрання найдорожчі,
Бойову найкращу зброю,
Пояси, намисто, Вампум,
Взяв люльки, кисети, пір’я.
Двадцять пар очей горіли,
Як вовків голодних очі.
І нарешті він промовив:
“Я товариша шукаю.
Завжди — дома чи в дорозі —
Я — один, і Мешинова,
Помічник мені потрібний,
Щоб носив за мною люльку.
Все, що виграв я сьогодні,
Все намисто, Вампум, хутра,
Всю блискучу зброю, пір’я,
Все, що виграв, я поставлю
Ось на красеня на сього”.
А се був юнак високий,
Молодий, веселий, жвавий,—
Сирота і небіж Ягу.
Як вогонь блищить у люльці,
Червоніє під золою,
Заблищали очі Ягу
Під похмурими бровами.
“Уг!” — озвався він сердито,
“Уг!” — озвалися і гості.
І костистими руками
Ягу стиснув міцно чашу,
Вгору високо підкинув —
І посипались фігури.
І лягли червоним вгору
Пішаки, качата, змії,
Озавобіки ж — всі чорним;
Білим — тільки рибки, Кіго,—
Всього тільки п’ять упало.
Усміхнувся По-Пок-Ківіс,
Положив фігури в чашу,
Спритно їх підкинув вгору
І розсипав переможно.
Білим, чорним і червоним
На землі вони блищали,
І один пішак між ними
Встав, як красень По-Пок-Ківіс,
Встав Інайнівег і свідчить
Те, що каже По-Пок-Ківіс:
“П’ятдесят! Усе за мною!”
Двадцять пар очей горіли,
Як вовків голодних очі,
У ту мить, як По-Пок-Ківіс
Встав і вийшов із вігваму,
А за ним і небіж Ягу.
Хлопець ніс, виносив шкури,
Пір’я, хутра горностаїв,
Пояси, люльки і зброю,
Все, що виграв По-Пок-Ківіс.
“Однеси мерщій сю здобич
В мій вігвам на Него-Воджу!” —
Кинув згорда По-Пок-Ківіс,
Вахлярем махнувши набік.
Від паління, гри і пилу
Червоніли в його віки,
Груди дихали несито
Холодком приємним ранку.
По гаях пташки співали,
На лугах струмки шуміли,
А у грудях Єнадізі
Серце билось, щебетало,
Щебетало, наче пташка,
Як джерело в горах, билось.
Йшов селом він переможно
З вахлярем великим, пишним,
В сірій млі, в тумані ранку
І пройшов усі вігвами
До останньої оселі,
До вігваму Гаявати.
Та було в вігвамі тихо…
На поріг ніхто не вийшов
І не стрів його привітом,
Тільки паслись на порозі,
Щебетали і скакали
По землі пташки безжурні.
Тільки Кагагі з вігваму
Гостя стрів суворим криком,
Лопотінням крил могучих
І вогняним диким зором.
“Всі пішли! В оселі пусто! —
Так озвався По-Пок-Ківіс
І задумав жарт недобрий.—
Ні дурної Міннегаги,
Ні господаря, ні баби,—
Ну, тепер роби, що хочеш!”
Він здавив за шию крука
І вертів ним, як млиночком,
Як мішком з цілющим зіллям,
Задушив його і кинув,
Щоб висів він над вігвамом
На зневагу Гаяваті,
На ганьбу, на вічний сором!
Потім він ввійшов в оселю
І розкидав круг порога
Все, що тільки міг угледіть:
Казани, горшки з мисками,
Вампум, хутра горностаїв,
Шкури буйволів і рисей —
На ганьбу старій Нокоміс
Та на сором Міннегазі.
І, співаючи безжурно
Та посвистуючи білкам,
Лісом він ішов, а білки
Гризли жолуді на вітах
І шкарлупою шпурляли.
Він співав пташкам безжурно,
А пташки з гілок зелених
Так же весело і дзвінко
По-Пок-Ківісу кричали.
Він нікуди не ховався.
Безтурботно ліг на скелі
І дививсь на Гітчі-Гюмі,
І злорадно ждав на скелі
Повороту Гаявати.
Вільно він розкидав руки
І лежав, дрімав під сонцем.
Десь під ним шуміли хвилі.
Тихо билися об берег,
А над ним блакитним морем
Розлилось і сяло небо.
Навкруги пташки літали,
З криком зграями носились,
Майже крилами черкали
По-Пок-Ківіса на скелі.
І убив він їх багато!
Він десятками їх кидав
Із високих скель у море,
Просто в хвилі Птчі-Гюмі.
І Кайошк його пізнала,
Закричала бідна чайка:
“Се лукавий По-Пок— Ківіс
Нищить нас і вибиває!
Де ж се брат наш, Гаявата?
Сповістіть же Гаявату!”
XVII
«Пісня про Гайавату» ПОГОНЯ ЗА ПО-ПОК-КІВІСОМ
Розпалився лютим гнівом,
Як додому повернувся,
Як угледів колотнечу,
Як довідавсь Гаявата,
Що накоїв По-Пок-Ківіс.
Задихався він від гніву,
Зуби стиснувши, він кидав
По-Пок-Ківісу прокльони,
Бурмотів, гудів, як шершень.
“Я уб’ю його,— сказав він,—
Не втече від мене злодій,
Як би швидко не тікав він.
Як би довго не шукав я,—
Але гнів мій переможе,
Моя помста не пристане!”
Зараз він сусід покликав
І пустився доганяти
По-Пок-Ківіса по сліду,
По лісах, де він проходив,
По лісах на Гітчі-Гюмі;
Та ніхто з ним не зустрівся,
Відшукали тільки місце
На траві, в кущах чорниці,
Де лежав він на спочинку
І прим’яв квітки і трави.
Аж на Мускоде зеленій,
Під горою, у долині
Показався По-Пок-Ківіс.
Біжачи, він обернувся,
Подививсь, махнув рукою —
І пропав. А Гаявата
Навздогін з гори гукає:
“Хай дорога буде довга,
Хай важка дорога буде,—
Все здолає гнів мій лютий,
Не втекти тобі від помсти!”
Через скелі, через багна,
По кущах, по диких нетрях
Біг лукавий По-Пок-Ківіс,
Плигав він, неначе сарна,
І, нарешті, став, спинився
Над ставком в гаю, на гребл
На збудованій бобрами,
Серед тихої долини,
Над потоком нерухомим,
Над затоном сонним, мертвим,
Де в воді росли дерева,
Де росли лілеї жовті,
Де шуміли очерети.
Над затоном По-Пок-Ківіс
Став на гатці, а крізь неї,
Крізь сучки вода цідилась,
І текли по ній струмочки.
І бобер з затону виплив
І, угледівши на греблі
Несподіваного гостя,
Став здивовано дивитись,
Став він гостя розглядати.
Над затоном По-Пок-Ківіс
Перед ним стояв в задумі.
По ногах його точились
І лились струмочки срібні.
І з бобром заговорив він,
До бобра він так звернувся:
“Мій Аміку! Ти дозволиш
Відпочить в вігвамі в тебе,
В холодку води спочити?
Оберни мене в Аміка!”
Той замислився, подумав
І озвався обережно:
“Дай попереду пораджусь,
Поміркую з товариством”.
І, сказавши, наче камінь,
Опустивсь, сховався в воду,
Зник в зелених очеретах,
Під лілеями, під листям.
Над затоном По-Пок-Ківіс
Довго ждав бобра на гатці.
По ногах його струмочки
Плюскотіли і точились,
Пробігали через греблю
І на камені скакали,
І, як срібло, розливались
Між камінням по долині.
Навкруги зеленим листям
Ліс шумів, гілля гойдалось,
І крізь його світло й тіні
По землі перебігали.
Тихо, мовчки, по одному
Попливли бобри до греблі:
Обережно зачорніла
Голова, за нею — друга.
Незабаром став широкий
Почорнів і ними вкрився,
Заблищав увесь від лиску.
І до них лукаво, хитро
Так звернувся По-Пок-Ківіс:
“Друзі любі! Як спокійно,
Тихо як у вас в вігвамах!
Всі досвідчені, розумні,
Всі на вигадки багаті,—
Оберніть же, любі друзі,
І мене в бобра, в Аміка!”
“Що ж, гаразд! — Амік озвався,
Цар бобрів, Амік озвався. —
Опускайся з нами в воду,
Опускайся в став з бобрами!”
Мовчки в тихий став з бобрами
Опустився По-Пок-Ківіс,
Чорним, рівним і блискучим
Стало все його убрання,
А хвости лисиць на п’ятах
Збіглись в хвіст товстий і чорний —
І бобром став По-Пок-Ківіс.
“Любі друзі! — знов сказав він.—
Хочу бути вищим, більшим,
Більшим всіх бобрів на світі!”
“Що ж, гаразд! — Амік озвався.—
Ось коли в оселю прийдем,
В наш вігвам на дні потоку,
Станеш вдесятеро більшим”.
Так під темною водою
Йшов з бобрами По-Пок-Ківіс,
Під водою, де лежали
їжа їх, пеньки і віти.
І прийшов до арки з ними,
Що вела в вігвам просторий.
Там він знову обернувся,
Став удесятеро більшим,
І бобри йому сказали:
“Ватажком ти будь над нами!
Будь отаманом над нами!”
Та недовго По-Пок-Ківіс
Міг пошаною втішатись:
Той бобер, що був на варті,
В гущині лілей ховався,
Нагло крикнув: “Гаявата!
Гаявата тут на греблі!”
І почулись незабаром
Крики, галас, тупотіння,
Хмизу тріск, чиїсь розмови,
А вода захвилювалась
І спадати тихо стала…
І бобри всі догадались,
Що вода прорвала греблю.
Завалилася покрівля
їх просторого вігваму,
І крізь неї сонце ясно
Загорілось, заблищало,
І бобри ховатись стали,
Де було в потоку глибше;
Та великий По-Пок-Ківіс
Не проліз за ними в двері:
Від пихи та від прожерства
Як пузир розпух, роздувся.
І дививсь на його з греблі
Довго, довго Гаявата
І, нарешті, крикнув: “Годі!
Годі! Хитрощі даремні
І даремні обертання:
Ти від мене не спасешся!”
Лупцювали, молотили
По-Пок-Ківіса дубцями,
Молотили, наче маїс,
На шматки розбили череп.
Потім шість мисливців дужих
Понесли його на марах,
Понесли в село, додому.
Та не згинув По-Пок-Ківіс,
Джибі, дух його, не згинув.
Він крутився, борюкався,
Бився, гнувся і качався,
Як запонки дверні б’ються,
Вигинаються, тріпочуть,
Коли вітер дує в двері,
І набрався знову сили,
Обернувся у людину,
Підхопивсь і став тікати
По-Пок-Ківісом лукавим.
Та від зору Гаявати
Він не встиг сховатись в лісі;
В сутінь лагідну, блакитну
Під гіллям далеких сосон,
У прогалину за ними
Біг як вихор По-Пок-Ківіс,
Пригинав, летів по вітах,
Та й крізь шум їх чув, що ззаду,
Мов страшна, бурхлива злива,
Доганяє Гаявата.
Задихаючись, нарешті,
Став, спинився По-Пок-Ківіс
Перед озером широким.
А на ньому в очереті,
В гущині, між островами
Тихо паслись дикі гуси:
То ховались в очереті,
То блищали в сяйві сонця,
Піднімали вгору дзьоба,
Поринали в чисту воду.
“Пішнеке! Кохані друзі! —
По-Пок-Ківіс гусям крикнув,
Оберніть мене у гуску,
Тільки в гуску велетенську,
В гуску, вдесятеро більшу,
Ніж всі інші дикі гуси!”
Але ледве По-Пок-Ківіс
Обернувся в дику гуску,
В велетенську дику гуску,
Ледве груди закруглились,
Простяглись могутні крила,
Ледве виріс дзьоб широкий,
Як із лісу з криком вибіг
І спинився Гаявата.
І знялися з криком гуси
Із озерних трав і квітів,
Закричали, полетіли
Понад озером спокійним
І сказали: “По-Пок-Ківіс!
Будь тепер ти обережний!
Не дивись униз, на землю,
Щоб не сталося нещастя,
Не було якогось лиха!”
І летіли дикі гуси
Далі все, на дику Північ,
То ховалися в туманах,
То купались в сяйві сонця,
Паслись, спали, ночували
На воді боліт пустельних
І до світу знов знялися.
Свіжо дув Південний Вітер,
Легко ніс могутні крила.
Коли враз почувсь далекий,
Невловимий шум і гомін,
Донеслись людські розмови,
Донеслись з села під ними.
То з землі дивились люде,
Дивувалися на крила,
Велетенські крила гуски,
Що були удвоє ширші,
Ширші, ніж запонки дверні.
По-Пок-Ківіс слухав крики,
Слухав голос Гаявати,
Слухав дужий голос Ягу.
Він забув гусей пораду,
Подививсь згори на землю —
І в одну хвилину вітер
Покрутив його і кинув:
Завертівся По-Пок-Ківіс.
І даремно він хапався,
Сподівався затриматись!
Падав вихором на землю,
То її він часом бачив,
То гусей під синім небом,
Бачив, що земля все ближче,
А блакить небес все далі.
Став він чути вже ясніше
Сміх людський, розмови, гомін,
Загубив гусей в тумані,
Десь внизу вігвами вгледів
І на землю зразу гупнув,—
Так на землю з неба мертва
Впала гуска велетенська.
Та його лукавий Джибі,
Дух його, в одну хвилину
Знов в людину обернувся,
В Єнадізі, танцюриста,
І почав тікати знову,
А за ним побіг, погнався
Гаявата з диким криком:
“Хай дорога буде довга,
Хай важка дорога буде,—
Все здолає гнів мій лютий,
Не втекти тобі від помсти!”
Доганяв вже Гаявата,
Був в руках вже По-Пок-Ківіс,
Але раптом завертівся,
Завертів круг себе листя
І пропав в дуплі дубовім,
Перекинувся змією,
Зник змією під корінням.
Швидко правою рукою
Покришив весь дуб, розкидав
Гаявата, та даремно:
Знов лукавий По-Пок-Ківіс
Обернувся у людину
І понісся, наче вихор,
До Червоних Скель над морем,
Що вартують-оглядають
Цілий край і Гітчі-Гюмі.
І Владика Гір могучий,
Гірський Маніто могучий,
Розчахнув Червону Скелю,
Розчинив йому провалля —
І сховав від Гаявати
В кам’яній міцній оселі,
Ввів його з ясним привітом
У пітьму печер похмурих.
А знадвору Гаявата
Рукавицею своєю
Розбивав Червоні Скелі,
Пробивав в горі печери
І кричав, і стукав гнівно:
“Відчини! Я — Гаявата!”
Та Владика Гір не слухав,
Не озвавсь до Гаявати
Із своїх печер похмурих,
Із безодні кам’яної.
І простяг він руки вгору,
І покликав Енімікі
І Вевесімо на поміч.
І прийшли вони на землю
З ніччю, з вихором, вітрами,
Пронеслись над Гітчі-Гюмі
З Верхогір’я Громового,
І злякався По-Пок-Ківіс
Грому, гуркоту страшного,
І злякався стріл вогняних,
Стріл Вевесімо страшної,
Затремтів, припав, зігнувся.
Кам’яні Червоні Скелі
Раптом блискавка розбила,
Над печерними дверима
Вдарив грім і крикнув гнівно:
“Де тут, де тут По-Пок-Ківіс?!”
І розсипалися скелі,
І звалився на руїни,
Впав лукавий По-Пок-Ківіо,
Баламут і Єнадізі.
Нахилився Гаявата,
Вийняв дух його із тіла
І сказав: “О По-Пок-Ківіс!
Ну, людиною тепер ти
Вже не зробишся ніколи,
Вже не будеш безтурботно
Танцювати і сміятись.
Тільки високо під небом
Будеш плавати, шугати,
Будеш ти Кіню на небі,
Бойовим орлом могучим!”
А перекази в народі,
А пісні, казки і досі
Ще живуть про Єнадізі.
І коли в селі зимою
Завірюхи затанцюють
І у димарі вігваму
Заспіває буйний вітер,—
“Се лукавий По-Пок-Ківіс
Так танцює, так шаліє!” —
Кажуть люде між собою.
XVIII
«Пісня про Гайавату» СМЕРТЬ КВАЗІНДА
Слава Квазінда далеко
Розлетілася по світу,
Вінхуперників не бачив,
Не стрівав для себе рівних.
І лукаве, хитре плем’я
Лютих гномів і пігмеїв,
Лютих духів Пок-Веджис
Вбити Квазінда поклало.
“Та коли відважний Квазінд,
Всім ненависний нам Квазінд,
Поживе на світі довше,
Все руйнуючи без жалю,
Всі дивуючи народи
Духом-силою своєю,—
Що ж з самими нами буде? —
Говорили Пок-Веджис.—
Він розтопче нас, роздавить,
Він підводним лютим духам
Всіх нас кине на поживу!”
Так, зібравшись на нараду,
Говорили Пок-Веджис
І його поклали вбити,
Так, убити і навіки
Світ позбавити від його.
Сила Квазінда і кволість
Тільки в тімені ховались;
Так, його у тім’я тільки
Можна ранити смертельно,
Але зброєю чудною:
Тільки шишкою з ялини.
І ніхто не знав на світі
Тайни дивної сієї.
Знали тільки Пок-Веджис,
Знали тільки злі пігмеї,
Як їм ворога згубити.
І з ялин блакитних шишок
По лісах над Такваміно
Назбирали злі пігмеї
І на березі сховали,
На Червоних диких Скелях,
Що звисають над водою.
А самі в кущах засіли
І плавця чекати стали.
Се було опівдні влітку;
Не гойдалося повітря,
Нерухомо спали тіні,
І застигла наче річка.
А над нею пробігали,
Сяли іскрами комахи,
І розносилось далеко
їх дзижчання стоголосе,
Бойові пісні і крики.
Плив по річці дужий Квазінд,
Вниз по річці плив ліниво,
По дрімливій Такваміно.
Спека дня його стомила,
Тиша дня його приспала.
І спустився непомітно
Понад ним Дух Сну, Непавін,
По гілках беріз плакучих,
Що схилялись над водою.
Він спустився разом з військом
На чолі незримих духів;
По гілках зійшов Непавін,
Став він бабкою літати,
Став кружляти Деш-кво-ніші
Над плавцем безсилим, сонним.
Квазінд чув неясний шепіт,
Мов зітхання тихе сосон,
Мов далекий плескіт моря,
Мов далекий шум прибою —
І відчув удари Квазінд,
Томагауків удари,
Що у тім’я прямо били,
Що уміло керувались
Військом Духів Сну, Непавін.
І від першого удару
Підтяла його дрімота,
А від другого — безсило
Кинув він весло в пірогу,
А від третього покрилась
Вся околиця пітьмою,
І заснув, забувся Квазінд.
Так і плив він вниз по річці,
Як сліпий, сидів в пірозі,
Сонний плив по Такваміно
Під зеленими лісами,
Під берізками стрункими,
Мимо засіди пігмеїв,
Мимо табору пігмеїв.
А ялин блакитні шишки
Градом з берега летіли,
В тім’я Квазінда летіли.
“Смерть йому!” — почувся голос,
Наглий поклик Пок-Веджис.
І упав на бік піроги,
І звалився в воду Квазінд,
Головою вниз, як видра,
В воду сонну він звалився.
Перекинулась пірога,
Поплила кудись, безвільна,
Вниз по річці Такваміно.
Так могучий Квазінд згинув,
Та ім’я його ще довго
Береглося у народу.
І коли в лісах зимою
Лютували, вили бурі,
З тріском гнули і ламали
На деревах голих віти,
“Квазінд,— люде говорили,—
Се на огнище збирає
Хмиз сухий для себе Квазінд!”
XIX
