«Пісня про Гайавату» ПРИВИДИ
Ой один орел ніколи
Не спускається в пустелі
Над пораненим бізоном,
А за ним летить і другий,
А за другим в синім небі
Зараз з’явиться і третій,
І повітря незабаром
Потемніє, почорніє
Від широких крил орлиних.
І біда одна не ходить,
А одна пильнує другу,—
Не пройшло одно ще лихо,
А ідуть уже і другі
І над здобиччю кружляють,
В’ються, наче птахи чорні,—
І від розпачу, скорботи
Білий світ аж почорніє.
На похмуру Північ знову
Дужий Пібоан вернувся!
Крижаним своїм диханням
Обернув він воду в камінь
На річках і на озерах.
З кіс струсив він платки снігу,
І поля укрились білим
Рівним килимом блискучим,
Наче їх зрівняв рукою
Гітчі-Маніто могучий.
По лісах у завірюху
Звіролов бродив на лижах,
А в селі, в вігвамах теплих,
Скрізь жіноцтво працювало,
Молотило кукурудзу
І вичинювало шкіри,
А безжурна молодь грала,
Забавлялась, танцювала,
Жваво бігала на лижах.
Раз увечері в вігвамі
З Міннегагою Нокоміс
За роботою сиділа
І уважно прислухалась,
Чи не чути, чи не йде ще
З полювання Гаявата.
Сяйво огнища лилося,
Червонило їх обличчя
І в очах Нокоміс грало
Блиском місяця блідого,
А в очах у Міннегаги —
Блиском сонця над водою.
Дим, збираючись клубками,
Вилітав в димар над ними,
А за ними вигинались
По кутках вігваму тіні.
І одсунулась запонка
Непомітно над порогом;
Розгорілося в вігвамі,
Дужче дим розхвилювався,
І дві жінки, не озвавшись,
Без звичайного привіту
Тихо стали на порозі,
Перебігли по вігваму
І в кутку найдальшім, темнім
Сіли враз і затаїлись.
По обличчю, по убранню
Се були жінки-чужинки:
Блідолиці і похмурі,
Повні смутку, повні туги,
Із кутка вони дивились
І трусились, наче мерзли.
Чи не Вітер се Північний
Виє в комині вігваму?
Чи сова се, Куку-кугу,
Застогнала в темнім лісі?
І озвавсь таємний голос:
“Се воскресли душі мертвих,
Се вони прийшли на землю
Із ясних Країн Поніма,
Із ясного Того Світу”.
Незабаром з полювання
Повернувся Гаявата,
Запорошений снігами
І з оленем за плечима.
І під ноги Міннегаги
Він поклав свого оленя
І ще кращим, ще милішим
Здався їй у сю хвилину,
Ніж в той час, коли за нею
Він прийшов у край Да котів,
Скинув здобич перед нею,
Щоб без слів сказати любій
Про свою любов і намір.
А коли назад оглянувсь
І жінок-чужинок вгледів,
Що сиділи затаївшись,
Він сказав до себе: “Хто се?..
Дивні гості Міннегаги!”
Та розпитувать не став їх,
Тільки лагідно, привітно
Запросив їх гостювати,
Поки схочуть, поки можна.
Та чужинки не озвались,
Не промовили ні слова,
А коли дали вечерю
І розрізали оленя,
Із кутка вони схопились
І накинулись на страву.
З’їли частку Міннегаги,
Не питаючи, забрали
Ніжний білий жир оленя,
Як голодні звірі, з’їли
І в куток сховались знову,
У найдальший, найтсмніший
Не озвалась Міннегага,
Не озвався Гаявата,
Не озвалась і Нокоміс,
Не поремствували навіть,
Все промовчали, стерпіли.
Тільки журно Міннегага
Тихим голосом сказала:
“їх жорстокий голод мучить,
Хай беруть усе, що хочуть,
Хай їдять,— їх голод мучить”.
В синім небі зір багато
Засвітилось і погасло,
І багато днів струсили
З себе темні, чорні ночі,
Як дерева платки снігу.
День за днем сиділи мовчки
Дивні гості у вігвамі,
А вночі,— в негоду навіть,
В ближній ліс вони ходили,
Щоб набрать шишок соснових,
Щоб набрать гілля для топки,
А коли світало, знову
Повертались до вігваму.
І щодня, як Гаявата
Повертався з полювання
І вечерю подавали,
Із кутка свого, як звірі,
Гості кидались на страву,
Не питаючись, хапали
Ніжний білий жир оленя,
їли частку Міннсгаги
І в куток ховались знову.
І не кинув Гаявата
Навіть погляду докору,
Не розсердилась ні разу,
Не обурилась Нокоміс,
І ніколи не сказала
Навіть слова Міннегага:
Все вони терпіли мовчки,
Щоб ні поглядом, ні словом
Не образити чужинок,
Не зламати права гостя.
Раз вночі, коли журливо
Гасло огнище червоне,
Ледве блимало, тремтіло
В тихій сутіні вігваму,
Враз прокинувсь Гаявата
І почув чиїсь зітхання
І скорботні голосіння.
З ліжка встав він обережно,
З волохатих шкур бізона,
І, одкинувши завісу
Із оленячої шкури,
Він угледів, що се тіні,
Гості стогнуть і зітхають,
Гірко плачуть в тиші ночі!
І озвався він: “О гості!
Що шматує ваше серце?
Що примушує ридати?
Може, в час лихий Нокоміс
Вас образила як-небудь
І забула Міннегага
Обов’язки господарки?”
Тіні стихли, перестали
Гірко скаржитись, ридати
І сказали тихо-тихо:
“Ми покійних, мертвих душі,
Що жили колись між вами,
Ми прийшли з Країн Поніма —
З Того Світу ми вернулись,
Щоб живих вас напутити.
Стогін туги, плач скорботи
Чути в Селищах Блаженних:
То живі зовуть покійних,
Прикликають знов на землю,
Мучать нас плачем даремним.
І вернулись ми на землю,
І угледіли, що скрізь ми
Непотрібні, скрізь ми зайві,
Що чужими скрізь ми стали,
Що для нас, мерців, немає
На землі уже куточка.
Пам’ятай же, Гаявато,
І скажи усім народам,
Щоб ніколи більше слізьми
Не засмучували мертвих,
Що пішли у Край Поніма,
В тихі Селища Блаженних.
І покійним у могили
Не кладіть важкої ноші,
Не потрібні для їх хутра,
Казани, миски і Вампум —
Ся поклажа мучить духів.
Дайте тільки на дорогу
їм огню і трохи їжі.
Дух чотири темних ночі
І чотири дні проходить
По дорозі в Край Поніма;
Через те ви і повинні
Над могилами покійних
Всі чотири дні і ночі
Ясно огнища палити.
Осявати їм дорогу,
Світом радісним, веселим
Осявати їх ночівлі.
А тепер прощай навіки,
Благородний Гаявато,
І тебе ми спокушали,
І твоє терпіння довго
Та даремно спокушали,—
Ти таким, як був, лишився:
І шляхетним, і великим.
Будь же дужим, Гаявато,
Не вдавайся в смуток-тугу:
Ждуть тебе ще більші, важчі
Боротьба і спокушення!”
І пітьма раптово впала,
І наповнила оселю;
І почув убрання шелест
Гаявата серед тиші,
І почув він, що запонку
Хтось одкинув над дверима,
І на небі зорі вгледів,
І відчув дихання ночі,
Подих холоду-морозу,
Але вже не бачив духів,
Тіней мертвих, душ скорботних
Із ясних Країн Поніма,
Душ самотніх з Того Світу.
XX
«Пісня про Гайавату» Голод
Зимо, зимо! Люта зимо!
Завірюхи і морози!
Що не день, то крига товща
Все ставала на озерах.
Білий сніг все більше й більше
Замітав степи і луки,
Голосніш шуміла хуга
Круг осель людських по лісі.
Ледве-ледве із вігваму,
Густо вкритого снігами,
Міг пройти у ліс мисливець!
В рукавицях, в мокасинах
Дарма він бродив по лісі,
Дарма здобичі шукав він!
Ні пташок ніде, ні звіра,
Ні оленячого сліду,
Ні маленького Вабассо.
Був страшний, як привид білий,
Ліс блискучий і пустельний,
І від голоду, морозу
Зомлівав мисливець в лісі
І в снігах, зомлівши, гинув.
О всесильний Бюкадевін!
О могучий Акозівін!
О безмовний, грізний Погок!
О страшні, жорстокі муки
І сирітське голосіння!
Всю прибиту горем землю
Заморив проклятий голод,
Небеса й само повітря
Лютим голодом нудились,
І горіли в небі зорі,
Як вовків голодних очі.
Знов в вігвамі Гаявати
Оселилося два гості,
Також мовчки і похмуро,
Як і гості попередні.
Без усмішки і привіту
Увійшли в вігвам спокійно,
Сіли побіч Міннегаги
І запалими очима
Уп’ялися хижо в неї.
І один сказав їй: “Бачиш —
Бюкадевін я! Я — голод”.
А другий сказав їй: “Бачиш —
Я гнітючка — Акозівін!”
1 Лихоманка.
І від слів страшних, від зорів
Бідне серце Міннегаги
Затремтіло, стислось жахом.
Не сказавши, впала в ліжко
І забилась Міннегага.
І на ліжку вона довго
І холола, і горіла
Від страшенних слів і зорів.
Як шалений, в ліс понісся
В мокасинах Гаявата,
Зціпив зуби, затаїв він
В серці біль страшної туги
І летів… і краплі поту
На чолі його змерзались.
В хутрянім своїм убранні,
В рукавицях, Мінджикевон,
З сагайдаком за плечима
І з тугим готовим луком
Він летів все далі й далі
Полісах порожніх, мертвих.
“Гітчі-Маніто! — він крикнув,
Журно глянувши угору.—
Всемогутній, милосердний!
Дай нам їжі, бо загинем…
їжі дай для Міннегаги —
Умирає Міннегага!”
Гучно в нетрях мовчазливих,
В непроглядних нетрях лісу
Пролунало голосіння,
Та ніхто не відгукнувся,
Тільки десь луна озвалась
І журливо покотилась:
“Міннегага! Міннегага!”
І до вечора самотньо
Він блукав в лісах порожніх,
В темних пущах, де недавно
З Міннегагою ішов він,
Поруч з жінкою-красою
З сторони Дакотів диких.
Як їм весело ішлося!
Всі квітки цвіли, пахтіли,
Всі пташки пісні співали,
Всі струмки блищали сонцем,
І сказала Міннегага
Палко, цілою душею:
“Я піду з тобою, любий!”
А в вігвамі, у Нокоміс,
Біля зайдів мовчазливих,
Що офіру чатували,
Вже в останньому конанні
Умирала Міннегага.
“Чуєш,— враз вона сказала,—
Чуєш шум і гук далекий
Водоспадів Міннегаги?
Він зове мене, Нокоміс!”
“Ні, о ні, моя дитино,—
Одказала їй Нокоміс,—
Се шумить у лісі вітер”.
“Глянь,— сказала Міннегага,
Ось мій батечко! Самотньо
Він стоїть, мені киває
Із питомого вігваму”.
“Ні, о ні, моя дитино,—
Одказала їй Нокоміс,—
Се кружляє дим блакитний!”
“Ні,— сказала Міннегага,—
Се блищать в пітьмі глибокій
Очі Погока страшного,
І рукою крижаною
Він се давить мою руку!
Гаявато, Гаявато!”
І нещасний Гаявата
Із-за гір і нетрів лісу
Уловив сей голос туги,
Крик і стогін Міннегаги,
Що з пітьми до себе кликав:
“Гаявато, Гаявато!”
По долинах, по заметах,
Під гілками білих сосон,
Що згиналися від снігу,
Він летів з кривавим серцем,
І почув він голосіння,
Голосіння-плач Нокоміс:
“Вагономін, Вагономін!
Краще б я сама умерла,
Краще б я лягла в могилу,
Вагономін, Вагономін!”
Ось він вбіг в свою оселю
І угледів, як Нокоміс
Заливалася сльозами…
Вгледів він і Міннегагу
Нерухомою на ліжку,
І розпачливо він крикнув,
Так розпачливо, що зорі
В темнім небі затремтіли,
А дерева застогнали,
Затряслися до коріння.
Потім тихо Гаявата
Сів на ліжко Міннегаги,
Сів до ніг її холодних,
До тих ніг, що вже ніколи
По землі за ним не підуть
І не вибіжать назустріч
Вже ніколи із вігваму.
Він лице закрив руками,
Сім ночей і днів на ліжку
Він просидів нерухомий
І сім діб не чув, не бачив —
День чи темрява надворі.
Попрощались врешті з нею
І могилу в темнім лісі
Журно стали їй копати
Під цикутою сумною.
Обгорнули Міннегагу
Білим хутром горностая,
Наче хутром горностая,
Загорнули білим снігом
І поволі розійшлися.
А увечері над нею
Запалав огонь блискучий,
Щоб душі чотири ночі
Він осяював дорогу,
Шлях до Селища Блаженних.
Із вігваму Гаявата
Бачив, як горів він ясно,
Як освітлював спіднизу
Чорні віти у цикути.
І не раз знімався з ліжка
В довгі ночі Гаявата,
І стояв, дививсь з порога,
Чи у лісі не погасло,
Не лишився Дух без світла.
“О, прости, прости,— сказав він,
О, прости, кохана, рідна!
Все моє з тобою серце
Поховав я, Міннегаго!
Вся душа моя сумує
За тобою, Міннегаго!
О, не йди, не повертайся
Для страждань до нас, для праці
В світ, де голод і гнітючка
Мучать душу, мучать тіло!
Швидко шлях свій перейду я,
Швидко буду я з тобою
В царстві світлого Поніма,
Де життю немає краю!”
XXI
«Пісня про Гайавату» СЛІД БІЛОГО
Понад річкою, в долині,
Над заметеною снігом,
Дід сидів в своїм вігвамі,
Дід старий, сумний, самотній.
Сніговим наметом впало
На його плече волосся.
Плащ з оленячої шкури
В його був старий, подертий,
А вогонь серед вігваму
Ледве жеврів, ледве блимав.
І осліплений снігами,
І оглушений гудінням,
Свистом бурі, шумом лісу,
Дід від холоду трусився.
Вугіль попелом вже взявся,
Вже вмирав огонь поволі,
Як нечутно показався
Молодий юнак в вігвамі.
На щоках його рум’янець
Розливавсь огнем рожевим,
Тихо, мирно очі сяли,
Як в весняні ночі зорі,
А чоло його квітчала
З духовитих трав гірлянда.
Усміхнувсь він, і усмішка
Все осяяла, як сонце.
Він ступив в вігвам з квітками,
Від квіток його навколо
Дивні пахощі лилися.
“О мій сину,— дід озвався,—
Як приємно бачить гостя.
Сядь, нежданий, та погрійся,
До вогню посунься ближче:
Будем разом світу ждати.
Ти мені свої розкажеш
Дивні зустрічі-пригоди,
Я — свої: в житті зробив я
Не одне велике діло”.
Тут він вийняв Люльку Згоди,
Дуже дивну, недоладну,
Із червоного каміння,
З цибухом із очерету.
Наложив кори він в люльку,
Запалив її поволі
І подав чужинцю-гостю,
І таку повів розмову:
“Варт мені своїм диханням
Тільки раз один подути,
Як річки свій біг зупинять,
Як вода закам’яніє”.
Гість всміхнувся і говорить:
“Варт мені своїм диханням
Тільки раз один подути —
Зацвітуть квітки в долинах
І річки заплещуть знову”.
“Варт мені від гніву злегка
Затрусити головою,—
Дід, насуплюючись, каже,—
Як весь край сніги укриють,
Опаде весь лист пожовклий,
Все пов’яне і загине.
З багон, з тундр, з річок замерзлих
Понесеться чапля й гуска
У далекий край Південний.
Варт мені з вігваму вийти,—
Все почне тікати з жаху,
Поховається в печери
І земля, як кремінь, стане”.
“Ледве кучері струсну я,—
Одказав юнак, всміхнувшись,—
Як весняна тепла злива
Скропить поле і долину,
Відживить квітки і трави,
На озера і на багна
Упаде і гуска, й чапля,
З Півдня ластівка прилине,
І пташки заллються співом!
Варт мені з вігваму вийти,—
Луг гойдається квітками,
Ліс дзвенить, шумить піснями
І від листу потемнішав”.
Ось і ніч пройшла в розмові.
Із країн далеких Сходу,
Із палат високих, срібних,
Як вояк в яскравих барвах,
Вийшло сонце і сказало:
“Подивіться: ось я — Гізіс,
Я — великий Гізіс, сонце!”
Онімів, злякався сивий,
Від землі теплом дмухнуло,
Над вігвамом заспівали
І Овейса, і Опечі,
Задзвенів струмок в долині,
Ніжний дух квіток весняних
Із долин в вігвам повіяв,
І при сонячному блиску
Роздививсь Сегвон ясніше
Діда труп холодний, мертвий —
То був Пібоан могутній.
По щоках його збігали,
Як потоки в час весняний,
Сльози теплими струмками,
Сам же він все меншав, меншав,
В сяйві радісного сонця
Танув парою на сонці,
Тихо всмоктувався в землю.
А Сегвон серед вігваму,
Де вночі ще мокрий хворост,
Ледве тліючи, димівся,
Весняну угледів квітку,
Міскодіт — красу природи.
Так на Північ після снігу,
Після лютого морозу
Знов прийшла весна, а з нею
Зацвіли квітки і трави,
І пташки вернулись з Півдня.
А на Північ, поруч з вітром,
В небі зграями летіли
Білі лебеді, як стріли,
Як великі стріли в пір’ях,
І скликалися, як люде.
Ланцюгом неслися гуси,
Ланцюгом, що гнувсь стрілою
Із оленячої жили,
Що порвалася на луці.
Поодинці і по парі,
З диким свистом крил веселих,
В синій млі норці летіли,
Мушкодази і Шух-шух-га…
В нетрях лісу і в долинах
Щебетав Овейса синій,
Над вігвамами Опечі
Заспівав червоногрудий,
Під густим наметом сосон
Воркотів Омімі—голуб;
І засмучений, прибитий,
Онімілий Гаявата
їх почув веселий поклик.
Він почув і тихо вийшов
Із похмурого вігваму
На поріг. І вгледів сонце,
Всю красу землі і неба.
Із далекого походу
В царство засвіту ясного,
В царство Вебіно, до Сходу
Повернувся сивий Ягу,
І приніс велику силу
Він новин, чудних та дивних.
Все село зійшлось почути,
Як пригодами своїми
Буде хвастатись мій Ягу…
І зарані вже сміялись:
“Де вже там хто-небудь інший
На таке натрапить диво!”
Він сказав, що бачив море,
Більше, ніж Велике Море,
Вдвоє більше Гітчі-Гюмі,
А вода така солона,
Що ніхто не може пити.
Тут усе село всміхнулось,
Вояки жінкам всміхнулись,
Переглянулися мовчки
І сказали: “Забрехався!
Ко! — сказали.— Забрехався!”
“По тому,— сказав він,— морю
Йшла кудись пірога дивна,
Плив кудись крилатий човен:
Та великий — більше гаю,
Та високий — вище сосон!”
Тут усе село всміхнулось,
Переглянулося мовчки
І, киваючи, сказало:
“Ко! Чомусь не йметься віри!”
“З джерела його,— сказав він,—
Враз ударив грім в честь Ягу,
Стріли-блискавки блиснули!”
Вояки з жінками разом
Безсоромно засміялись:
“Ко! — сказали.— Ось так казка!”
“І плили на човні люде,—
Так сказав він,— на пірозі
Я сто лицарів угледів,
І були, неначе в крейді,
Вояків обличчя білі,
Підборіддя ж їх, на диво,
Покривалося волоссям”.
Тут уже над бідним Ягу
Стали голосно знущатись,
Закричали, зашуміли,
Як на дереві ворони,
Як круки, зареготали:
“Ко! — кричали.— Ко! — сміялись.
Хто ж тобі повірить, Ягу?”
Гаявата не сміявся.
Він на жарти і насмішки
їм одказує суворо:
“Ягу нам говоре правду:
Бачив я видіння дивне,
Бачив я крилатий човен,
Бачив я колись чужинців
Блідолицих, бородатих,
Із країн далеких Сходу,
Царства Засвіту ясного.
Гітчі-Маніто могучий,
Дух Великий Сотворитель
З ними шле свої накази,
Посилає нам веління.
Де живуть вони, там в’ються
Ті, що мед збирають — Амо,
Мухи з жалами рояться;
Де ідуть вони — усюди
Виростає вслід за ними
Міскодіт — краса природи.
І коли ми їх угледим,
Ми повинні, як братів, їх
Стріти ласкою, привітом.
Гітчі-Маніто могучий
Се звелів мені в видінні.
Він відкрив мені в видінні
І Майбутнє — його тайни,
Тайни днів від нас далеких.
Бачив я велике військо
Невідомих нам народів…
Заселивши всі країни,
Йшли вони кудись на Захід.
Хоч були їх різні мови,
Та одно в них серце билось
І кипіла неупинно
їх палка, весела праця.
Полісах гули сокири.
По лугах міста димились,
По річках і по озерах
На окрилених пірогах
Грім гримів, блищали стріли.
Потім вже видіння інше
Проплило передо мною,
Як в тумані,— невиразно.
Бачив я, що гинуть наші
Племена в боях кривавих,
В ворожнечі між собою,
Всі забувши заповіти,
їх недобитки я бачив,
Що на Захід подавались,
Бігли врозтіч і зникали,
Як розбиті вітром хмари.
Як у бурю лист осінній”.
XXII
«Пісня про Гайавату» ЕПІЛОГ
Там, де вічно б’ється в берег
І шумить Велике Море,
Рано-вранці, ранком влітку
Став і ждав когось в задумі
На порозі Гаявата.
В холодку ясного ранку
Вся земля купалась в щасті,
А над нею в сяйві сонця
У гаю яснім, зеленім
Ясно-злотними роями
Пролітали бджоли — Амо
І свої пісні співали.
Ясно сяла глиб небесна,
Не шуміло Гітчі-Гюмі,
Тільки часом над водою
Викидався з плеском Нама
І горів, блищав на сонці.
А над морем ліс зелений
Вгору високо здіймався
І дивився-задивлявся
На верхів’я, ним відбиті.
Світлий зір у Гаявати!
Не помітно більше туги
На його яснім обличчі,
Як туман, вона розтала.
На устах його усмішка…
Повний радості і щастя,
Наче той, хто баче в мріях
Те, що збудеться вже швидко,
Він стояв біля вігваму
І, ждучи, дивився вдалеч.
Він простяг до сонця руки,
Обернув свої долоні,
І крізь пальці світло й тіні
На його обличчі грали,
По його раменах голих.
Так освітлює проміння
Дуба-Велетня крізь листя.
По воді, в туманах сизих,
Щось біліло, щось летіло,
Щось плило і маячіло
Вдалині, в туманах сизих;
Опускалось і знімалось,
І все більше наближалось.
Чи не лине то Шух-шух-га,
Не гаргара поринає?
Чи не плаває то баба?
Чи се, може, Во-бі-вава
Бризки струшує, скидає
З шиї довгої та з пір’я?
Ні, не гуска се, не баба,
Не норець і не Шух-шух-га
По воді пливе, біліє
В легкім вранішнім тумані.
То березова пірога
Все гойдається на хвилях
І горить на сонці в бризках;
То навчитель блідолицих,
їх Пророк в убранні чорнім
По воді з товаришами,
З поводатарями їде.
І простяг до неба руки
В знак сердечного привіту,
І з усмішкою ясною
Ждав їх мудрий Гаявата.
Ждав, поки під човном раптом
Захрустить піщаний берег,
І наставник блідолицих
На піщаний берег вийде.
А коли пірога стала,
Привітавши дужим криком,
Так промовив Гаявата:
“Стократ день благословенний,
День, в який до нас прийшли ви!
Все село вас жде, вітає,
Всі розчинені вам двері!
О, ніколи ще так пишно
Не цвіла земля квітками,
І ніколи так не сяло
В небі сонце, як сьогодні,
В день, коли з країни Сходу
Ви прийшли у нашу землю!
Ще ніколи наше Море
Не було таке спокійне
І таке ясне, безпечне,
Як в сей день благословенний.
Де пройшла пірога ваша,
Ні піску, ні скель немає!
Наш тютюн не був ніколи
Запашним таким, приємним,
І поля не зеленіли
Так ніколи, як сьогодні,
В день, коли з країни Сходу
Ви прийшли у нашу землю!”
І навчитель блідолицих,
їх Пророк в убранні чорнім,
Одказав йому привітно:
“Мир тобі, о Гаявато!
Мир твоїй країні рідній,
Мир молитви і прощення,
Мир Христа і мир Марії”.
І покликав Гаявата
Всіх гостей в свою оселю,
Посадив їх там на шкурах
Горностаїв і бізонів,
А Нокоміс подала їм
їжу в мисках із берези,
Воду в корчиках із липи
І Поквану, Люльку Згоди.
Всі пророки — Джосакіди,
Характерники — Вебіни,
Вояки-діди і Міди —
Всі зійшлись перед вігвамом,
Щоб чужинців привітати.
І у коло посідали
На землі біля порога,
І люльки палили мовчки.
А коли до їх з вігваму
Вийшли гості, так сказали:
“О брати! Які ми раді,
Що навідались до нас ви
Із країн далеких Сходу!”
І напутник блідолицих
Одповів їм, що прийшов він
Розказати всім народам
Про святу Марію-Діву,
Про її Ісуса-Сина,
Розказать, як в дні минулі
Він прийшов на землю з неба,
Як Він жив, навчав, молився,
Як народ, проклятий Богом,
На хресті розп’яв Ісуса,
Як він знов воскрес із мертвих,
Знов ходив з учениками
І з землі ввійшов у небо.
І народ сказав до його:
“Ми прослухали уважно
Всю твою промову мудру,—
Дай подумати про неї.
О брати! Які ми раді,
Що навідались до нас ви
Із країн далеких Сходу!”
І, сказавши, попрощались,
До своїх пішли вігвамів
І на селах розказали
Воякам, жінкам і дітям,
Що гостей з країни Сходу
Гітчі-Маніто прислав їм.
Від страшної спеки Півдня
Розпікалося повітря,
Перешіптувалися сосни.
Ледве-ледве за вігвамом
На пісок лилися хвилі,
Скрекотав у полі коник,
Невгомонний Па-пок-кіна…
Спали гості Гаявати,
Спочивали після втоми
В тихій сутіні вігваму.
Тихо вечір наближався,
Відсвіжав палке повітря,
І пускало сонце стріли,
Пробивало пущі лісу,
В тайники його вривалось
І все пильно оглядало.
Спали гості Гаявати
В тихій сутіні вігваму…
І підвівся Гаявата,
І з Нокоміс попрощався,
І озвався тихо-тихо,
Щоб чужинців не збудити:
“Ну, прощай, прощай, Нокоміс!
Я в далеку йду дорогу,
В край Ківайдіна на Захід!
Але всіх гостей, Нокоміс,
Я на тебе залишаю.
Бережи ти їх, турбуйся,
Щоб гаразд було чужинцям,
Щоб ніщо їх не смутило,
Щоб в вігвамі Гаявати
Завжди їм були готові
І обід, і місце, й захист”.
Так сказав він і покинув
Свій вігвам на вічні віки;
Потім він з своїм народом
Попрощався і промовив:
“Я іду, о мій народе!
Я відходжу в край далекий,
І багато зим і весен
Прийде знов і знову зникне,—
А тебе я не угледжу.
Та своїх гостей-чужинців
Залишив я у вігвамі.
Ви їх слухайтесь, о друзі,
Слову мудрості навчайтесь,
Бо послав їх в нашу землю
Гітчі-Маніто могучий”.
І на березі востаннє
Гаявата обернувся
І на хвилі зсунув човна,
На ясні, блискучі хвилі
Одіпхнув свою пірогу,
І сказав він їй: “На Захід!”
І в дорогу довгу рушив.
І огнем червоним хмари
Загорілися, і небо,
Наче прерії, палало.
І розпаленим потоком
Відбивався в Гітчі-Гюмі
Сонця слід. Все далі й далі,
Все на Захід і на Захід,
В червоніючі тумани
Плив по морю, по потоку,
Плив до Сонця Гаявата.
Довго з берега дивився
І прощавсь народ востаннє.
Бачив, як його пірога
Піднеслась під саме небо
В морі сонячного блиску
І сховалася в тумані,
Молодик немов, сховалась,
Потонула тихо-тихо
У півмлі, в червоних далях.
І сказав: “Прости навіки,
Ти прости, о Гаявато!”
І лісів пустельних пущі
Затрусились, і понісся
Стогін в темряві по лісу:
“О, прости, о Гаявато!”
І об берег хвилі бились,
Розбивались і ридали,
І гудів їх стогін дужий:
“О, прости, о Гаявато!”
І Шух-шух-га на болоті
Прокричала сумно-сумно:
“О, прости, о Гаявато!”
Так в рожевій млі вечірній
В сяйві гаснучого сонця
Зник навіки Гаявата,
Одійшов у край Поніма,
В край Ківайдіна далекий,
В Землю Праведну Блаженних,
У життя щасливе, вічне!
«Пісня про Гайавату» СЛОВНИК
індіанських слів, що трапляються в поемі
Авейсо — ластівка
Аджидомо — білка
Акозівін — лихоманка
Амік — бобер
Амо — бджола
Аніміка — грім
Бем-вава — звук грому
Бімагут — виноград
Бюкадевін — голод
Вабассо — кролик; назва північної країни,
де водиться кролик
Вава — дика гуска
Вава-тейзі — світляк
Вавбік — урвище
Вавонейса — дрімлюга
Вагономін — крик горя
Вампум — намисто, пояс і взагалі прикраси з мушлів та скляних намистин
Вебіно — чарівник
Вебіно-веск — свиріпа
Вевесімо — блискавка
Вендіго — велетень
Вігвам — індіанське житло
Ве-мок-квана — гусениця
Во-бі-вава — біла гуска
Вобівайон — шкіряний плащ
Мема — зелений дятел
Мешинова — помічник, служник
Міди — лікарі
Мінога — чорниці
Мінджикевон — рукавиці
Мінні-вава — шелест лісу
Міскодіт — квітка, що зветься “Слід Білого”
Міше-Моква — Великий Ведмідь
Міше-Нама — Великий Осетр
Мондамін — маїс
Моно-моні — дикий рис
Мускоде — зелений луг
Мушкодаза — глухарка
Нама — осетр
Нама-веск — настойка з зеленої м’яти,
зелена м’ята
Него-Воджу — дюни Верхнього озера
Непавін — Дух Сну
Нешка — дивись
Нінімуша — милий друже, коханий
Ноза — батько
Овейса — сиворакша
Одамін — суниці
Озавобік — мідний диск (фігура для гри
в кості)
Окагавіс — річковий оселедець
Омімі — голуб
Оневе — прокинься, встань
Опечі — снігур
Оссео — син Вечірньої Зорі
Па-пок-кіна — коник
Пібоан — зима
Пімікан — сушене оленяче м’ясо
«Пісня про Гайавату» Назви індіанських племен Північної Америки, що трапляються в поемі
Гурони, деяавери, докоти, команчі, мендени, могоки, оджибуеї, амоги, поки, чоктоси, чорноногі
Назви деяких місяців у поемі
Місяць Ясних Ночей — квітень
Місяць Листя — травень
Місяць Суниці — червень
Місяць опадання Листя — вересень
Місяць Лиж — листопад
