«Пісня про себе», розділ 13
Негр цупко тримає віжки четверика,
хитається камінь на ланцюгу під хурою,
Негр виїздить з каменярні на довгій хурі, несхитний, ставний,
ногою зіперся на передок,
Блакитна сорочка відкриває могутню шию та груди,
вона висмикалася з-під пояса
й вільно спадає на стегна,
Погляд у нього спокійний і владний, він заломлює капелюха набакир,
Сонце падає на кучеряве волосся і вуса, падає на чорноту
довершеного й прекрасного тіла.
Я дивлюсь на цього мальовничого велета, я люблю його,
і я не встою на місці,
Йду поруч із його четвериком.
У мені недремний той, хто леліє життя,—
чи вперед я йду, чи вертаюся рвучко назад,
Ні старих, ні молодших за себе я не минаю, ні людини, ні речі,—
Все приймаю до себе й до пісні цієї.
Ви, бики, що гримкочете ярмом та ланцюгом
чи спочиваєте в затінку під деревами,—
що ви хочете сказати очима?
Мабуть, більше за те, що я досі встиг прочитати.
Хода моя в далекій моїй цілоденній дорозі
наполохала каролінського качура й качку,
Вони вгору здіймаються разом і кружляють поволі.
Я вірю в ці мети крилаті,
І визнаю червоне, жовте, біле, що грають в мені,
І розглядаю уважно зелене й фіалкове, й густе верховіття,
І не назву черепаху нікчемною за те, що вона — черепаха,
І сойка в гаях не вивчала гам, а гарно, як на мене, співає,
І погляд кобили гнідої виганяє з мене глупоту ганебну.
«Пісня про себе», розділ 14
Дикий гусак веде табун свій крізь прохолодну ніч,
Я-гонк! — він кричить, і це лунає для мене як заклик,
Дурень назве це безглуздям, але я, наслухаючи пильно,
Розумію, куди й навіщо він кличе,— туди, в це зимове небо.
Прудконогий північний лось, кіт на порозі, синиця, степовий собака,
Льоха, що рохкає, коли поросята сіпають за соски,
Індичка, що виводок свій крильми затуляє,—
Я бачу в них і в собі один і той самий вічний закон.
Тільки торкнуся землі ступнею, звідти так і зринуть сто любовей,
Перед ними нікчемніє все, що я можу про них розповісти.
Я закоханий в тих, хто росте на привіллі,
В людей, що живуть серед стад, серед морів чи лісів,
В суднобудівників, стерничих, дроворубів,
теслів із сокирами та молотками, погоничів,
І тиждень за тижнем я їв би і спав би разом із ними.
Що найзвичайніше, найпростіше, найближче і найприступніше,—
це моє Я,
Я, що робить свої ставки, витрачаючись, щоб виграш великий здобути;
Чепурюся, щоб подарувати себе першому, хто схоче мене взяти,
Я не прошу небеса спуститися на догоду моїй волі,
Добру волю свою роздаю всім щедро, назавжди.
«Пісня про себе», розділ 15
Чисте контральто співає на хорах,
Тесля теше дошку, співає залізко фуганка, і дикий звук його стає
дедалі вищий,
Одружені й неодружені діти їдуть до своїх батьків
на обід в день Подяки,
Лоцман стежить за віссю повороту, впевненою рукою правує,
Матрос стоїть прив’язаний на вельботі,
спис і гарпун його напоготові,
Мисливець, що вирядився на качок, минає тихі й насторожені затони,
Диякони біля вівтаря руки схрестили, їх висвячують,
Юна пряля ходить вперед-назад під дзижчання великого колеса,
Фермер зупиняється біля паркану, йдучи на недільну прогулянку,
і дивиться на овес і жито,
Сновиду відвозять нарешті до психіатричної лікарні
(Ніколи він більше не спатиме, як звик, у маминій спальні в котеджі),
Сивий вилицюватий складальник схилився над касою,
Він сліпає над рукописом, жуючи тютюн;
Скалічені кінцівки прив’язані до операційного столу,
Відтяте падає жахно в відро;
Дівчину-квартеронку продано з молотка,
п’яниця куняє біля грубки в шинку,
Машиніст засукує рукава, полісмен обходить свою дільницю,
прибрамник озирає перехожих,
Юнак-візник на поштовій кареті
(я закоханий в нього, хоч бачу вперше);
Метис зашнуровує легкі черевики перед змаганням з бігу,
Стрілецькі змагання на заході ваблять старих і молодих;
хто сперся на рушницю, хто присів на колоду,
З натовпу виходить стрілець, стає в позицію, прицілюється;
Юрби новоприбулих імігрантів заповнюють верф чи пристань,
Негри просапують цукрову тростину, а наглядач стежить,
сидячи в сідлі,
Ріжок усіх скликає до бальної зали, кавалери кидаються
до своїх дам, танцюристи вклоняються одне одному,
Юнак лежить на горищі під кедровим дахом і слухає музику дощу,
Мічіганець ставить пастки на потічку, що впадає в Гурон,
Скво у своєму вбранні з жовтими торочками продає мокасини
та обшиті бісером торбинки,
Знавець, схиливши голову набік, примруженими очима оглядає виставку,
Матроси пришвартовують пароплав і викидають трап для пасажирів,
Менша сестра тримає пряжу, а старша мотає клубок,
спиняється час від часу і робить вузлик,
Жінка, що рік уже в шлюбі, одужує і радіє,
що тиждень тому первісток народився,
Ясноволоса дівчина-янкі працює на швацькій машині
на фабриці чи заводі,
Мостильник спирається на дворучну трамбовку, олівець репортера
швидко бігає по нотатнику,
маляр вивіски пише блакиттю і золотом,
Юнак-бечівник помалу йде вздовж каналу,
бухгалтер рахує за столиком, чоботар навощує дратву,
Диригент відбиває такт для оркестру, музиканти стежать за ним,
Дитину охрещено, неофіт обітниці перші дає,
Регата вийшла на старт у бухті, почалися змагання
(як мигочуть білі вітрила!),
Пастух стежить за стадом і гучно скликає тварин, що відбились,
Упрів рознощик із коробом за плечима
(покупець торгується за кожнісінький цент),
Наречена розправляє бганки на своєму білому вбранні,
хвилинна стрілка ледь рухається,
Курець опіуму сидить нерухомо, відкинувши голову й розтуливши губи,
П’яна повія волочить свою шаль, її капелюшок теліпається ззаду,
на прищуватій шиї,
Юрба сміється з її брутальної лайки, чоловіки кепкують
і переморгуються
(Нещасна! я не сміюся з твоєї лайки і не кепкую з тебе);
Президент на засіданні кабінету оточений поважними міністрами,
Три матрони, взявшись попідруки, прогулюються по кружганку,
Рибалки на однощогловому судні розкладають шарами
вилов палтуса в трюмі,
Міссурієць перетинає прерії із своєю худобою, з крамом,
Кондуктор іде по вагонах, побрязкуючи дрібняками в кишені —
так попереджує про своє наближення,
Теслі настилають підлогу, бляхарі укривають дах, мулярі кричать:
“Подавайте вапно!”,
Один за одним, несучи на плечах свої ночовки з вапном,
посуваються піднощики;
Змінюються пори року, і ось величезний натовп зібрався,—
це Четверте липня (які салюти з гармат і рушниць!),
Змінюються пори року, орач оре, косар косить,
озиме зерно падає в землю;
На озерах рибалки пильнують щук біля ополонок,
Пні густо обступили галявину, скватер глибоко заганяє сокиру,
У присмерку човнярі прив’язують свої плоскодонки до тополі
чи до горіха-пекана,
Ловці єнотів прочісують долину Червоної річки, Теннессі чи Арканзасу,
Смолоскипи палають у темряві, що сповила річку Чаттагучі чи Алтамахо,
Патріархи вечеряють із синами, синами синів і з синовніх синів
синами,
У ліплянках-адобе, в наметах спочивають мисливці та звіролови
після полювання денного,
Місто спить і спить село,
Поснули живі й поснули мертві,
Старий чоловік спить із своєю дружиною і спить молодий із своєю;
І всі вони вливаються в мене, і я вливаюся в них,
І сутність моя десь така, як у всіх них,
І з них усіх та з кожного з них я тчу цю пісню про себе.
«Пісня про себе», розділ 16
Я — зі старих і молодих, настільки з дурних, як і з мудрих
складений,
Байдужий до інших, завжди уважний до інших,
Материнство в мені та батьківство, дитина я і дорослий,
Я з грубого матеріалу і з матеріалу тонкого,
Один із народу, що складається з багатьох народів, у мені —
з них найменший, так само, як і найбільший,
І південець я, і північанин, я безтурботний і гостинний поселенець
біля Оконі,
Я готуюся торгувати, як янкі, мої суглоби найгнучкіші і
найміцніші в світі,
Кентуккієць, луїзіанець чи мешканець Джорджа йде долиною Елкгорн
у крагах моїх з оленячої шкури,
Я човняр на озерах, у бухтах чи біля узбережжя морського,
я з Індіани, з Вісконсіну, з Огайо;
Я вдома і на канадських снігоступах, і в хащах,
і з рибалками Ньюфаундленда,
Вдома серед швидких буєрів, ідучи по галсу разом з іншими,
Вдома на вермонтських пагорбах, у менських лісах і на техаському ранчо,
Я друг каліфорнійців, друг вільних жителів північного заходу
(мені до вподоби, що високі вони й кремезні),
Я друг плотарів і вуглярів, друг усіх, хто тисне руку і запрошує
до столу,
Я вчуся з неуками і вчу многодумних,
Я новобранець, але маю досвід мільярдів літ,
Я до всіх рас і каст належу, до всіх рангів і релігій,
Я фермер, механік, митець, джентльмен, моряк, квакер,
В’язень, закоханий, скандаліст, адвокат, лікар, священик.
Я можу опиратися будь-чому, та лише не своїй розмаїтості,
Я вдихаю повітря, але після мене його залишається вдосталь,
Я не чванько, і я на своєму місці.
(Нетля і риб’яча ікра — на своєму місці,
Сліпучі сонця, котрі я бачу, і темні сонця, котрих не бачу,—
на своєму місці,
Відчутне — на своєму місці й невідчутне теж на своєму місці).
«Пісня про себе», розділ 17
Все це справді думки всіх людей, всіх епох і земель,
вони зродилися не тільки в мені,
Якщо не ваші вони, а тільки мої, то вони — ніщо чи майже ніщо,
Якщо вони не загадка і не розгадка загадки, вони ніщо,
Якщо вони не так само близькі, як далекі мені, вони ніщо.
Це трава, що росте скрізь, де є грунт і вода,
Це спільне для всіх повітря, що омиває кулю земну.
«Пісня про себе», розділ 18
З гучною музикою приходжу, з корнетами та барабанами,
Я граю свої марші не лише визнаним переможцям,
але й переможеним і полеглим.
Ви чули, що добре виграти битву?
А я кажу, що полягти — це так само добре, бо переможених і звитяжців
надихало одне бажання.
Я б’ю в барабан, славлячи мертвих,
Я видобуваю своєю сурмою найголоснішу радісну мелодію.
Переможеним слава!
І тим, чиї бойові кораблі потонули в морі!
І тим, хто сам потонув у морі!
І всім генералам, що битви програли, і всім героям подоланим!
І незліченним незнаним героям, що рівні героям найуславленішим!
«Пісня про себе», розділ 19
Це пожива, розподілена порівну, це харчі, щоб удовольнити
природний голод,
Для лихих вони і правдивих, я зустріч призначаю усім,
Нікого не буде обійдено, ніхто не лишиться за дверима,
Утриманку, нахлібника і злодія — всіх запрошено,
Раб товстогубий запрошений, і сифілітик запрошений,
Не буде різниці між ними та рештою люду.
Це — потиск сором’язливої руки, це — запах волосся,
Це — доторк наших губ, це — голос жадання,
Це — глибина й височина далекі, що відбили моє обличчя,
Це — замислене моє поринання й виринання знову.
Ти гадаєш, що в мене мета потаємна?
Так, вона в мене є, як у квітневих дощів та в слюди на зламах скелі.
Тобі здається, що я прагну вражати?
Хіба денне світло вражає? чи горихвістка, що вдосвіта в гаю співає?
Хіба я вражаю дужче за них?
Цієї години я розмовляю з тобою по секрету,
Нікому цього не сказав би, але тобі — скажу.
