Тарас Шевченко «Плач Ярославни» аналіз твору допоможе визначити, яка тема, ідея, головна думка, жанр, художні засоби та скласти літературний паспорт твору.
Аналіз твору «Плач Ярославни» (паспорт)
Автор – Тарас Шевченко
Рік написання – 4 червня 1860р.
Жанр: елегія
Рід літератури: лірика
Вид лірики – інтимна
Напрям, течія: Романтизм.
Тема твору: сум і туга Ярославни за чоловіком-князем Ігорем, що потрапив у полон під час походу на половців.
Ідея: возвеличення вірності, любові й духовної сили жінки, що своїм плачем звертається до сил природи, сподіваючись урятувати коханого.
Головна думка: Любов, вірність і біль жінки сильніші за смерть і відстань.
Образи та символи:
– Ярославна – символ вірної дружини, втілення любові, болю й духовної сили української жінки.
– Вітер, ріка, сонце – стихії природи, яких Ярославна намагається вмовити, звертаючись до них як до живих істот.
Місце дії: Путивль (місто на річкці Сейм)
Час дії: після поразки князя Ігоря у битві з половцями (1185)
Художні засоби:
- Епітети: рукав бобровий; княжім білім, помарнілім; кров суху; глибокії, тяжкії рани; Легкий, крилатий господине; дужому крилі; Дужий і старий, Широкий Дніпре, не малий!; високі скали; прелютий (вітер); постіль весела; святеє сонечко; Святий, огненний господине.
Метафори: словами жалю додає, Полечу, каже, зигзицею, сльозами моря не долить, моє веселіє украв, сонце пресвятеє на землю радість принесло, Спалив і князя і дружину, Спали мене на самоті!. - Порівняння: співає-плаче Ярославна, як та зозуленька кує, тією чайкою-вдовицею
- Повтори: плаче Ярославна
- Уособлення: вітер “метаєш стріли”, “гойдай насади-кораблі”; Дніпро “пробив єси високі скали”, “носив на байдаках… дружину тую Святославлю”; “сонечко зійшло”.
- Риторичні оклики: “Вітрило-вітре мій єдиний! Легкий, крилатий господине!”, “..,ладо моє миле,..”, “Святеє сонечко зійшло”, “ти, прелютий… Горе! Горе!”; “Сумує, плаче Ярославна!”, “Понад Дунаєм полечу!”, “Вітрило-вітре, господине!”.
Настрій твору: сумний, тужливий
Віршовий розмір: чотиристопний ямб
Вид римування: перехресне (абаб)
Особисте ставлення до твору: Цей вірш глибоко зворушує, адже через плач Ярославни передано не лише особисту трагедію жінки, а й біль усього народу, розпач, що не знає меж. Поетична мова і звернення до природи роблять цей твір емоційно потужним і близьким навіть сучасному читачеві. Вражає, як сильно жінка здатна любити й вірити, навіть коли здається, що все втрачено.
«Плач Ярославни» скорочено
У місті Путивлі, рано-вранці, княгиня Ярославна стоїть на високому мурі й сумно плаче за своїм чоловіком — князем Ігорем, який потрапив у полон до половців після невдалого походу. Вона тужить, як зозуля чи самотня чайка, і хоче полетіти до нього, змити з його тіла кров і зцілити рани.
Ярославна звертається до сил природи: просить вітер не шкодити її коханому, а допомогти йому. Потім говорить до Дніпра — просить, щоб він приніс князя додому. Далі вона звертається до сонця й благає, щоб або допомогло їй, або не світило взагалі, бо без коханого її життя втратило сенс.
Вірш «Плач Ярославни» слухати аудіо. Тарас Шевченко
Вірш «Плач Ярославни» читати
В Путивлі граді вранці-рано
Співає, плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю додає.
— Полечу, каже, зигзицею,
Тією чайкою-вдовицею,
Та понад Доном полечу,
Рукав бобровий омочу
В ріці Каялі. І на тілі,
На княжім білім, помарнілім,
Омию кров суху, отру
Глибокії, тяжкії рани…
І квилить, плаче Ярославна
В Путивлі рано на валу:
— Вітрило-вітре мій єдиний,
Легкий, крилатий господине!
Нащо на дужому крилі
На вої любії мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти ханові метаєш стріли?
Не мало неба, і землі,
І моря синього. На морі
Гойдай насади-кораблі.
А ти, прелютий… Горе! Горе!
Моє веселіє украв,
В степу на тирсі розібгав.
Сумує, квилить, плаче рано
В Путивлі граді Ярославна.
І каже: — Дужий і старий,
Широкий Дніпре, не малий!
Пробив єси високі скали,
Текучи в землю половчина,
Носив єси на байда[ка]х
На половчан, на Кобяка
Дружину тую Святославлю!..
О мій Словутицю преславний!
Моє ти ладо принеси,
Щоб я постіль весела слала,
У море сліз не посилала, —
Сльозами моря не долить.
І плаче, плаче Ярославна
В Путивлі на валу на брамі.
Святеє сонечко зійшло.
І каже: — Сонце пресвятеє
На землю радість принесло
І людям і землі, моєї
Туги-нудьги не розвело.
Святий, огненний господине!
Спалив єси луги, степи,
Спалив і князя і дружину,
Спали мене на самоті!
Або не грій і не світи…
Загинув ладо… Я загину!
4 червня 1860р.
