“Планетник” скорочено

Б. Харчук “Планетник” скорочено читати

Мене перекинули агрономувати пiд Славуту. Так я опинився в селi Вербiвцях, де й порадили стати на квартиру до Олени Булиги. Я прийшов до неï травневого вечора. Зупинився за причiлком i задививсь…
Коло хати цвiте вишня, на порозi сидить бабуня. Вона тримає на колiнах мищину. Встає вечiрня зiронька. Бабуня щось повiльно жує. Не довечеряла й покинула, ïï не бере сон.
Такою я i застав ïï — Олену Булигу: в iзсунутiй на потилицю хустинi, в камiзельцi, сидiла на дубовому порозi, спустивши ноги в шкарбунах на зачовганий камiнь, i дивилася в небо.
Пробираючись мiж зорями, летiв супутник. Вона спостерiгала за цiєю зiронькою й запитала:
– Лiтаєш?..- раз. I вдруге:
– Лiтаєш?..
Зеленаво-голуба цяточка рухалась i миготiла. Стара обiруч тримала мищину з недовечiрком.
Коли супутник закотивсь, я привiтався й сказав, чого прийшов.
– А ви часом не впали з неба? — запитала вона радо.
Я подумав: насмiхається з мене, й вiдповiв, що я агроном i не вiдриваюся вiд землi.
– Небо нам усе дарує…- така була вiдповiдь, у якiй приховувалися
загадковiсть i цiлковита байдужiсть до моєï професiï. (…)
Стара не стояла за цiною. Вона безсрiбренниця — про грошi не хотiла й чути, вважаючи ïх просто за нiщо. (…)
Теплими травневими вечорами Олена Булига зосереджено й помiрковано оповiдала менi легенду про Планетника, оповиту чарами давнiх часiв i наче облиту мiнливим сяйвом мiсяця.
А почалося з квiтки, з нарциса. Планетник був малим хлопчиком. Вiн, як усi ми, прилетiв з вирiю казки на свiй берег. Тодi й не помишляв, що йому судилося стати бурiвником, хмарником. Бо хто знає, що йому написано на роду? Ми всi, мов листя на деревi — кожен листочок iнакший. (…)
Минав час.
Цiлу зиму сидiв у курнiй хатi, наче ота насiнинка, запхнута й зав’язана у торбинку. Чимало вузликiв висiло у сухих кутках пiд сволоком i лежало в кобашцi. Втiшався, грiючись у теплому просi на печi. А ще було втiхою, коли корова привела теля й окотилися вiвцi. Маленьке телятко, дрiбнi ягнятка жили в хатi. Хлопчик розумiв ïхню мову, сам мукав i бекав: разом чекали тепла. З ранньоï весни й до морозiв не хотiв повертатися до хати, навiть у нiй спати, бо на те була клуня. Вiн рiс, як бiб на городi, як журавель на болотi.
Найбiльшою мрiєю стало самому щось посiяти i щоб воно зiйшло. Хлопчик i робив це, наслiдуючи маму. Серед лiта, пiсля теплого дощу, пересадив у глевке болото траву, але вона чомусь не прийнялася. (…)
Землю зверху розпустило, а всерединi вона була ще промерзла. Хлопчик присiв бiля нарцисового кущика, обдивився його зi всiх бокiв, погладив гривку, яка зiйшла з-пiд снiгу, зеленiючи, i почав викопувати. Робив це своïми пальчиками. Не пошкодив жодного корiнчика, перенiс гривастого кущика i посадив його коло маминоï грядки.
Доглядав його з ранку й до вечора. Оченята зорiли: мамина грядка чорнiла, а його кущик розпустив зеленi коси.
Йому хотiлося, щоб нарцис швидше зацвiв, тому принiс у глечику води i пiдлив його з рота, щоб вода була теплiша. Так вiн пiдливав квiтку кожного вечора. Мати називала його робiтником i гладила по головi.
З кущика виткнулася стрiлка. На стрiлцi з’явилася бубляшечка. Стрiлка витягувалася, несучи вгору загострену бубляшечку. Його поривало доторкнутися до неï бодай пучечками, але був попереджений, що чинити цього нiяк не можна, бо замацане зiв’яне, закоцюрбiє i засохне. Можна лише дивитися, й то не кожному, бо, кажуть, є таке наврочливе око, що його все на свiтi боïться. Од того ока начебто худоба миршавiє i нидiє, дерево починає всихати, звiр, i той утiкає. Коли таке наврочливе око гляне на вишню, вона не розцвiте; на тiльну корову – корова може скинути теля. Є i така недобра зла рука нiбито. Годi ïй до чогось доторкнутися, як воно погибає.
Хлопчик не знав, яке в нього око, тому вiн, завмираючи, зупинився перед нарцисом, боязко очiкуючи, розцвiте чи захирiє?
Вранцi вибiг на город, спинився на протряхлiй стежцi й повiльно, тягнучи ногу за ногою, пiдступив до свого кущика, начеб мiг його злякати чи наполохати. Розпустивши крила, iз саду вишугнула сойка. Нiби подала йому знак, i вiн став, вiддалiк спостерiгаючи за нарцисом. Було тихо. Раптом вiн побачив, як довга стрiлка зi своєю бубляшечкою повертається й тягнеться до нього. Малий так злякався, що його аж затрясло. Вiн закляк. Очi затьмарило. Вiн щiльно ïх склепив i обiмлiв. Вiдчув, як йому щось дiється всерединi,- ласкаве й трепетне, чисте, урочисте й високе… Хтось начеб розсклепив йому очi, хтось начеб узяв його за руку й повiв. Хлопчик навшпиньки пiдступив до кущика, присiв i розкинув рученята. Бубляшечка захиталася на довгому стеблi, пориваючись то до однiєï, то до другоï його долонi. Вiн не доторкався до пуп’янка. Довге стебло витягнулося ще дужче, i бубляшечка почала розпускатися. Скидаючи зелененьке сороченя, викрадався бiлий цвiт.
Нарцис розцвiв наче з його долонь — став квiткою. Ця квiтка на довгiй нiжцi була вся бiла, а всерединi рожевий вiночок — непорочнiсть зi знаком сонця.
Нарцис, похитуючись, доторкнувся хлопчиковi до пальцiв, i його пелюстки стали ще бiльшi й ще бiлiшi.
Хлопчик хотiв закричати з радостi, кинутися стрiмголов до матерi, розказати, що нарцис розцвiв наче з його долонь, що став найгарнiшою у свiтi квiткою, але онiмiв, а ноги пiдгиналися. Єдине, на що спромiгся — доторкнувся своïми устами до пелюсточок, не вiдаючи навiщо. Вони нiби поцiлувалися — дитина i квiтка.
Вiн нiкому про це не розповiв, навiть матерi. Затаïвся i зберiгав, як таємницю. (…)
Вiн i не помiтив, як з мокрого кутка — з пiвнiчного заходу насувалося рогате хмарище, мовби чорний-пречорний бугай. I лише тодi, коли знявся шалений вихор — бугай крутнув головою, пастушок скочив на ноги. А бугай уже над ним, заступаючи собою вигiн, озеро, рiчку, лiс. Вiн хльоскав вогняним хвостом, ревiв, наставивши роги, з-пiд його ратиць сипався дощ iз градом.
Не чекаючи, коли пастушок цвьохне лозиною, гуска заҐелҐотала, забила крильми, скликала гусенят, i вони вервечкою побiгли за нею з вигону додому.
Дощ iз градом сiкли, били в обличчя й по головi. Вiн згадав про свою квiтку: зробив з торбинки каптура, пiдняв подiл сорочини i через калюжi погнав зi всiєï сили додому.
Ковзаючись i зашпортуючись, прибiг на город i запiзнився: висока нiжка нарциса зламалася. Голiвку ïй. вiдтяло, пелюстки розкидало й прибило болотом, а сам кущик розпався. Його присипало градом. Квiтка перестала жити.
Малий почервонiв, зцiпив зуби i мiцно стиснув кулаки. Впершись ногами в землю, вiн пiдняв угору голову. З нього знесло каптура й вiдкинуло геть. Зроду не стрижене волосся, намокнувши, прилипло до чола, до вух та шиï. Вiн пiдняв своï мiцно стиснутi кулаки i, грiзний, похмурий, пiшов проти хмари. Сорочка розпанахана, а очi палають.
Блискавки ламалися над його головою — на якусь мить робилось так ясно, що аж болiли очi. З дерев опадало, згорнувшись, молоде листя, а цвiт згорав й iржавiв. Небо темнiло, бив грiм, аж земля вгиналася. Ще густiше полив дощ. Як з вiдра. I град, завбiльшки з горобинi яйця, знищував городину.
Хмара облягла, накривши свiт, i стояла непорушно.
Хлопець вдивлявся в чорний небозвiд, наче хотiв розняти хмару, i, несамовитий, пробивав ïï закляклими кулаками. Не схилявсь, не ховав свого лиця вiд дощу й граду.
Ще раз рiзонула блискавка. Малий вiдчув, як йому осмалило брову. Брова аж зашкварчала. Гучно трiснув грiм i подаленiв. Хлопець кинув очима через плече — там, за рiчкою, на горi, зайнялася сосна.
– Туди i йди! — крикнув до хмари. — Посувайсь! — i дивився ще рiзкiше, i ще нахрапистiше гнав ïï кулаками.
Вгорi заклекотiло, загуло. Невблаганна холодна хмара зрушилася з мiсця. Хлопчик побачив, як це сталося: хмара зворохобилася, заклубувала, пiднiмаючись над ним.
Вiн стояв на городi, врiсши по колiна в землю.
Гроза перейшла на лiс. Виглянуло сонце, i свiт обновився.
Кинувшись за ним, мати знайшла його на городi. Вiн стояв. I коли мати вихопила його з глею — забрьоханого, в порванiй сорочцi,- узяла на руки, вiн зашептав, наче в гарячцi:
– Я, мамо, бився з бугаєм…
– Ой, синку, нам городину вибило. Десь-то i поле наше пропало. Ми загинули… — бiдкалася, несучи його, мати. — Я думала, що ти в клунi або в хлiвцi.
А вiн вишептав:
– I я його подужав, мамо… — та й заснув у неï на руках. (…)
Матерi як за ним приглянути? ïï мучило: вивезти, витягнути, щоб не опухнути з голоду та не замерзнути вiд морозу, — ось чим переймалася.
Якось вiн поважно, мовби цiлком дорослий, а тому суворо обiзвався до неï:
– Я, мамо, виплекаю квiтку — я стану над громом…
Вона, кваплячись iз серпом на поклик ланового, теж сердито обiзвалася до нього i сварливо наказала пильнувати хату й пташву. (…)
Сам i сам — завжди сам. Уже й пошито йому з грубого валу штани. Вже трубить у воловий рiг i поганяє кавулею* череду. Чередник — пасе громадську худобу. Збирає ïï з одного кiнця села до другого i жене греблею в лiс. Село ще нiколи не мало такого пастуха: не кричить, не галасує: Куди, ряба? А щоб ти здохла й витягнулася!.. — не чути його лайки, прокльонiв. Нiяких помiчникiв йому не треба. Корови напасенi, телята i вiвцi не губляться, ïх не крадуть вовки. Мiж людьми йде поговiр: Вiн щось знає… А пiдлiток чередникує, самуючи, i нiкому не здогадатися, яке в нього бистре око, яке чуйне вухо. (…)
Дуби й берези, явори i сосни понахиляли до нього своє вiття. Вiн почув вихлюп рiчки i шум полiв. Паслися корови, телята i вiвцi. За деревами стояли вовк i лисиця. На скелi пiд хмарою завмер орел.
– Красо моя,- промовив чередник. — Я вiзьму й поселю тебе у своï груди.
Щойно це сказав, як бузиновий кущ затрiщав, розчахнувся i з нього вийшов дiдо — сам заввишки з лiкоть, а борода в сiм лiктiв.
– Здоров! — вiтається. — Ну й давно я на тебе чекаю: сотнi лiт. Я — Капуш, а ти, отроче, призначений менi в учнi.
Хлопець злякався, але запитує:
– Ви — дiдо Капуш, той, що сидить у бузинi й править свiтом?
– Той самий, — вiдповiдає Капуш. Повiв оком в один бiк — квiти перестали цвiсти, дерева вiдхитнулися; повiв у другий бiк — дикi звiрi поховалися. — Будеш учнем i моïм помагачем.
– Коли ж я чередник, як же я, дiдусю, зможу? — вiдмагається хлопець.
– Ну й що з того, що чередник? — кидає дiдо i хрипко смiється.-Нас iз тобою чекають не такi череди.
– Я не можу покинути матiр.
– Вона тебе сварить, а ти ïï любиш? — запитує Капуш, пильно дивлячись iз-пiд кошлатих брiв.
– Як би вона мене не сварила, я ïï все одно люблю.
– Може, ти скажеш, що любиш i людей! ïхнi дiти обзивають тебе, кидають на тебе камiнцями, а ти ïх любиш? — i вiн смiється ще хрипкiше. Кудлате довге бородище розпускається по травi.
– Люблю… Я нiколи ïх не покину, дiдусю, хоч я серед них i останнiй — чередник,- тихо, але гiдно вiдповiдав хлопець.
Дiдо Капуш перестав з нього насмiхатися. Пригладив своï вуса й бороду, розчесав ïх пальцями, як гребiнцем, i каже, хвалячи його:
– Це добре, що ти правдивий i вiрний. Менi якраз такого й треба. (…)
– А чому ж ви мене вчитимете?
Дiдо Капуш заклав собi руки за спину, ступає по галявинi. Борода йому трiшки заважає, i вiн ступає повiльно, розважливо.
– Ми будемо, отроче, шукати з тобою корiнь… Корiнь весни i лiта, корiнь осенi й зими… А шукатимемо його до схiд сонця i при зорях…
Я спостерiгаю за тобою iз самого твого малечку, але не вiдкривався тобi — ще було рано. Тепер твоя пора прийшла… — вiн промовляв чiтко, розмiрковано. — Отож чекай, аж покличу. А поки прощавай! (…)
Вони зустрiлися на греблi. Капуш наче вигулькнув iз дупластоï верби i повiв чередника, спроваджуючи його вгору i вгору крутою стежкою. Сам попереду, хлопець за ним: учитель i учень. Цю стежку називали прощанською, бо люди ходили нею на прощу. Почавшись з греблi, вона заводила в лiс, а тодi вилась i крутилася по горi, де рiдко росли сосонки, кущi терну, глоду i де бiгли кам’янi скелi, iнодi вкритi мохом. Учитель не проронив i слова, поки не дiсталися шпиля.
Ставши на каменi, як на великому млиновому колесi, промовив:
– Дивись…
Хлопець стоïть поряд з ним.
Над ними здiймається, вiдкриваючись у високостях, зоряне небо, а навкруги розлягається земля.
– Я ще нiколи такого не бачив, дiдусю.
– Бо ти спав, сину. Ми стоïмо серед ночi i серед землi,- почав Капуш свою науку.
Вiн казав: почалися серпневi ночi, а це саме той час, коли зорi достигають у небi, вони тихi, тому ïх добре видно й можна прочитати. А хiба не так i на землi? У серпнi вже достигло зело в полi, молодняк у кошарi, виводки на болотах. Усе на свiтi зв’язане. Ось над нами в небi зоряний Вiз. Вiн ïде Чумацьким Шляхом, але це й дороги людей.
Хлопець дивився на червонi, вишневi, на ледь видимi у срiбних туманах зiрки, запам’ятовуючи ïх. Зоряна картина неба мерехтiла i миготiла, змiнюючись. Мiнялися й самi зорi. Червонi засвiчувалися зелено, зеленi вишневiли, а то ставали блакитними. А простори неба, його глибини, чорнiли i нiби дихали холодом…
I старий навчав: подих цих незвiданих, недосяжних глибин вривається у людськi почуття. Що не бачиш оком, що не чутне вуху, що не понюхаєш, що не вiдчуєш шкiрою, те невпiзнане вiдгукується у нас, у всьому сущому. Хмари i яснiсть, сонце i мiсяць, мiнливе небо й мiнлива земля живуть у людинi. I хiба лишень у нiй? Не тiльки звiрина, кожен листочок трави несе в собi крапельку небесного мороку. В тому-то й рiч, що в усiх нас гуде крапелька небес. Життя землi залежить вiд життя сонця: воно налило зерном колосок, вiд нього зацвiла квiтка, з його теплом пiднявся на крильця метелик…
У цей час зiрвалася зiрка i, залишаючи слiд, покотилася небом. Хлопець бачив i чув, як вона черкає, похолов, йому стало моторошно — затулив долонями очi. (…)
– Ти не бiйся: мороку нема. Є недоступне, яке називається мороком.
Ти повинен знати стiльки, скiльки може знати людина. (…)
Випало якось йому сидiти самому дома. У печi гоготiв вогонь. Тут i прийшов дiдо Капуш — нiс червоний, вуса в iнеï, борода в бурульках. Усiвся на припiчку, а юнак не дає йому перепочити, — якби пересiлися морози, синички замерзають на льоту, люди дубiють з холоду. Терпцю нема!
– Куди й чого квапитися,- заспокоïв старий,- усе має свiй час. Вище голови скачуть нерозумнi. Свiт пiдлягає суворiй необхiдностi: зима вiдповiдає лiту, весна — осенi.
Й провадив про розважливiсть, мовлячи, що свiт збудувався i держиться на двох силах — на потузi любовi й на потузi терпiння. Ненависть i нетерпець — не менш потужнi, але вони великi сили спротиву, i тому не варто пiддаватися ïм. З любовi й терпiння народжуються людина i хлiб. Ненависть, нетерпець i незгода на таке нездатнi. Грози, вiхоли випробовують потуги любовi й терпiння. Хто не витримує, той пропав.
– Так пропав вiд граду i мiй нарцис,- пожалкував юнак.
– Знаю,- каже учитель. — Я тодi був з тобою.
– Чому ж ви не захистили мою квiтку?
– Щоб ти це затямив i сам був готовий до захисту… — промовив старий. — 3 цiєï весни ти вже не трубитимеш у рiг, а вiзьмешся за чепiги**.
– Мати менi ще не казали…
– Скаже… Ти ж виходь сiяти найранiше, бо травневих дощiв чекати марно. А як буде назарiк, я не знаю, сам здогадуйся. Нам випадає бачитися з тобою ще тiльки один-єдиний раз. (…)
Травень справдi випав без дощiв, i хто посiяв пiзно, в того мало й зiйшло.
А в нього вродило. Люди дивувалися. Мати радiла, а вiн сумував i журився: дiдо Капуш не викликав його — як же здогадатися, коли сiяти на майбутню весну?
Юнак зробився ще пильнiшим, ще зосередженiшим. Часто не ночував дома, а в лiсi, над рiчкою, в полi. Вже знав: птицi тлумачать явища природи, а звiрi охороняють ïï. Тому стежив за птахами й за звiрами. Бусли рано вiдлетiли у вирiй, бiлки полиняли за тепла — це вiщувало нагальну зиму. Але яка вона буде — довга чи коротка? Осiнь вiдповiдає веснi — i прикладав осiннi днi до весняних, якi ще колись настануть.
Снiгу випало мало. Вiн одразу й розтанув. Стряхало, просихаючи, але чомусь не вились, спiваючи, жайворонки, бiлки барилися червонiти, а мишi не вилазили з нiрок. Село заквапилося сiяти, а вiн лише споряджав воза.
Мати розсердилася, обзиваючи його ледащом, ïхав селом — село знову глузувало: не має кебети!
Вiн ледве встиг посiяти, пiшов теплий дощик. I травень випав дощовий. Його поле вiдразу зазеленiло. Хто ж поквапився, кинувши насiння в суху й холодну землю, зерно лежало й не поспiшало сходити.
– Е, вiн щось знає… — почали казати люди. — Не iнакше, як зв’язаний з нечистою силою.
Хiба є бiльше зло, як тупа i слiпа заздрiсть?
Йому було кривдно, але мовчав.
Лiто загримiло грозами, вибило, столочило поля — панськi, людськi i його. Вiн вийшов на поле — вся праця пропала. Ячмiнь повклякав. Бiла гречка пiдпалилася. I вiн стояв, мов зламаний колосок, а йому всерединi щось наче осмалилось.
Заскреготав зубами, наче вовк. I, наче вовк, кидав злiсними розчервонiлими очима — у небо, по землi. Земля раювала пiд блакитним небом. Непогано червонiв мак, i синiли вмитi волошки. Спалахнула прекрасна веселка. А йому хотiлося, скрегочучи зубами, усе це топтати, перемiшуючи з болотом. Якби з’явився Капуш, ото б ухопив за бороду!
Розлiгся заливистий свист — дiдо на лiкоть заввишки, а борода на сiм лiктiв, викликав його востаннє. Одначе йому не треба було нiкуди йти: старий спускався до нього з райдуги.
– Бачите, ви бачите?! — закричав юнак.
I той вiдповiв йому хрипко й насмiшливо:
– А ти думав, що все можеш? Колись маленьким ти похвалявся мамi, що станеш над громом. Знiмайся, ставай…
Цi слова, як сiль на рану хлопець понурився.
— Наскреготався зубами? Тебе перелихоманило? — глузує учитель. — Учись перемагати самого себе, поборювати слабкiсть i бути хоробрим.
– Учителю, я нiкчемнiший вiд найнiкчемнiшоï комашки, — вихопилося в нього.
– Ти нижчий трави i тихiший води? — кипить дiдо Капуш. — Невже ж днi i роки навчання пропали марно?
Вони стояли перед ворiтьми райдуги. I старий сказав:
– Ти людина…
Спокiйно зайшло сонце, вiщуючи погоду. Лагiдно вечорiло. Нiде й знаку вiд важких хмар. Хто ïх наслав i хто розiгнав? Вiльно ширяв пiсля грози дух полiв.
– От i настала наша остання зустрiч, — почав старий, рушаючи межею.
Юнак iшов поряд, ступаючи по вкляклому ячменевi, по опаленiй гречцi.
– Ми нарозмовлялися з тобою про небо i землю, про пастухiв, дерева i звiрiв, про зiлля… Чому ж нинi ти озлобився? Тебе злякала невдача, i ти наповнився люттю? Але хiба ми з тобою не балакали про любов i терпiння?
– Учителю, буде неврожай — люди голодуватимуть! — рiзко кидав юнак.
– Невже ти гадаєш, що допоможеш людям скреготанням зубiв? Що ïм допоможе ïхня злоба? Ненависть i нетерпець гiркi помiчники. Хiба ти не помiчав, що роблять комашки, коли наступити на мурашник?
– Я все одно не змирюсь з негодою!
– Ти — людина… — проказав учитель.
Юнак не знав: добре чи зле, що вiн людина?
Ступаючи поряд iз старим, ловив кожне його слово.
Вони iшли, не шукаючи дороги,- навпростець. Не вибирали броду, переходячи через рiчку. Адже ж старий був не просто собi старий, а дiд о Капуш — перед ним усе поступалося. Перебрiвши сiножатями, вибралися на гору й поставали на каменi, що був схожий на велике млинове колесо.
– Тут погомонимо про людину… — повiв учитель, вiдкашлявшись, бо трохи втомився.
Вiн казав: людина — дитина неба й землi, але чи вона завжди те пам’ятає?
I вiн промовчав: небо й земля — не добрi й не злi. Вони — досконалi. Хто заперечить сонце чи родючiсть поля? Вони всемогутнi — це краса. I нарцис — твоя квiтка — теж. Б’є грiм, молотить град, а ти плекай свiй нарцис, не забувай, чий ти син.
– Чому ж я добрий i злий, учителю? — запитує юнак.
– Хiба тiльки ти один? Кожна людина, людський рiд — з кореня добра i зла, — почув у вiдповiдь. I учитель додав:
– Тому, що людина з добра i зла, вона i зла, i добра.
– Але навiщо, учителю? Чому я недосконалий, як квiтка?
– Ти хотiв сказати, як природа?
– Хай по-вашому,- згодився вiн.
I старий казав: а тому, щоб жити i вдосконалюватися — пiднятися до краси i сили природи, до волi i єдностi.
– Природа — наша мати, учителю? -Так.
– ïï треба любити й тодi, коли вона жорстока?
– Матерi не вибирають, — промовив учитель. — ïï любити — закон i совiсть. Жодна материнська сльоза не пропадає даром. Коли плаче мати, розверзається небо i стогне земля…
I вiн на завершення сказав:
– Шукай пiзнання у трьох коренях — у землi, з якоï пiднявся, у
небi, до якого прагнеш, i в самому собi, у своïй душi. (…)
На сходi начеб розвиднялося, i юнак запитав:
– Учителю, якщо в нас, у кожнiй людинi, є хоч краплина сили небес, то чому б i не осiдлати хмару?
Дiдо Капуш мовчки сходив з каменя. Оглянувся, перепитав:
– Осiдлати хмару? Хочеш стати Планетником? Ти мiй учень i помагач… — Хрипко розсмiявся i пропав.
Його не стало.
– Спробуй! — почув юнак тiльки його голос.
Усе меркло: темнiла гора. Лiс шумiв, i хлюпало озеро, зустрiчаючи досвiток. I обiзвалося луною з лiсу: Спробуй! Спробуй!.. I попливло рiчкою. Так закiнчилася остання зустрiч юнака з учителем.
Вiн ще не знав, що стане Планетником.
Його чекали випробування. (…)
Село подейкувало, що Планетник знається з Водяником, русалками, що вiн заодно з Лiсовиками, що його слухається Польовик… Якби вiн схотiв, то мiг би обернутися у Вовкулаку. Ходили всякi плiтки вiд заздрощiв. Навiщо йому така нечисть, як Вовкулачисько? А от з чистими духами, якi бережуть води, лiси i поля, мабуть, зустрiчався не раз. Правда, старим i дорослим навiдрiз заперечував, що є, що може бути щось подiбне, а дiтям оповiдав, хто пасе дерева, звiрiв, рибу… (…)
Планетник бiльш нiж будь-хто радiв урожайним рокам. Вiн був щасливий: не треба накликати дощ i не треба розганяти хмари. Погода наступала мовби по замовленню, впору. Людям здавалося, досить сказати полям: Половiйте! — i поля половiють; досить сказати вишням: Наливайтеся! — i вишнi наливаються.
А вiн, до якого горнулися колоски в полi, до чиïх рук i очей самохiть тягнулося гiлля яблунь i груш, вкриваючись цвiтом, знав, що добра погода, що полiття не назавжди, не навiчно. Тому його не покидала зухвала думка осiдлати хмару. I Планетник, орючи, жнучи, а то й сидячи над озером чи блукаючи лiсом, не раз чув, мовби з роси i води, голос Капуша: Спробуй!.. (…)
Для початку спробував пiдкинути капелюха i спостерiгав, як той кружляє, а потiм опускається на землю. Вiн узяв хустину, прив’язав до ïï чотирьох кiнцiв нитки й пiдвiсив камiнчика. Пiдкинув, хустинка надулася й, зависши в повiтрi, легенько осiдала. Побачив, як лiтають мильнi бульки. Так спало на думку пошити великого круглого полотняного мiшка. (…)
Не так воно швидко робиться, як мовиться. Але на те вiн i Планетник. Нiхто й не бачив, i не здогадувався, як просмолював мiшка, готуючись до польоту. (…)
Тим часом настав березень. Сухе, кострубате груддя розмерзлося. Подули бурi. Не задзюркотiли струмки й потоки. Чорнi вiтри пiдiймали розмерзлу землю i, вириваючи корiннячко озимини, крутили й розносили, розкидаючи по свiту. Сонце зовсiм пропало, зникло: серед бiлого дня було темно. Ревiли корови, iржали конi, мекали вiвцi. Люди поопускали голови — страшний суд настав…
Найбiльше свято — воскресiння трави — було сумне, як похорони, бо трава i не зiйшла.
Хоч би жменька, хоч би крапелька дощу! Берези викинули сережки, i вони поскручувались. Лiщина й не бралася бростю. Лiс i сади — немов скелети. Нема роси — гуде чорна буря.
Треба починати сiвбу. Планетник вибрався в поле. Розiм’яв грудку, понюхав, а вона не пахне нiякими соками. Занурив руку, набрав землi — холодна, наче камiнь, i як мертва. Вернувся з поля, думаючи:Озимину пересiвай, ярину сiй — час, пора, а земля не хоче… — i постановив: дочекається, пересiє, обсiється й тодi пiднiметься в небо, щоб осiдлати хмару. Село теж чекало, потерпаючи.
Вiтри втихомирилися, земля степлiла, i вiн почав роботу. Всi обсiялися. Поля i городи волали дощу. Дощу! — волали трави й дерева. Люди з ранку й до ночi товпилися на Планетниковому подвiр’ï:
– Наклич дощу! — благали його й матiр.
Вiн вибрався на гору над озером. Люди стояли внизу, на греблi, а вiн стояв на шпилi, на каменi i весь у бiлому, у бiлiй сорочцi, в бiлих штанях, височiв, звiвши своє гартоване лице до неба. Зняв руки й почав боротися за дощ. Пасма бiлого волосся трiпотiли на його головi.
Дощ закрапав. Спочатку дрiбний, теплий. На очах зазеленiли береза й лiщина — лiс i сади вiдроджувалися. А дощ не вщухав, цебенiв, як iз прорваноï гатки. Заблискало, загримiло — це недобрий знак, бо гiлля голе. Лило тиждень. Озеро вийшло з берегiв, зламавши греблю. Рiчка теж вийшла з берегiв, затопивши городи. Перестало лити — вiдразу почалася спека. Сонце палюче, мовби вихопилося з горна. Надворi наче в кузнi — шкварчать кущi й бур’яни. На городах, у полi нiщо не виткнулося, не проросло: то його залило i притовкло, а потiм вхопило у цiлець — земля рiвна, як збитий тiк, i гаряча, як пiч. Колеться, репається i зяє, вишкiрюючись, наче мрець.
Пора летiти, — подумав Планетник. — Дочекаюся вечора, пiду в печеру… — i готував кресало та губку.
Та люди його випередили. Вони заремствували. Спочатку тихо. Потiм голоснiше. Хто винен, що зима була без снiгу? Чому довго не падав дощ i полилася злива? Хто винен, що залягла спека?
ïх нiхто не скликав — зiбрав вiдчай, i вони громадою прийшли до Планетника. Старi баби розмахували коцюбами, чоловiки були з сокирами, вилами, цiпами й косами, молодицi iз заступами й прачами, дiти з камiняччям.
— Це ти! Ти в усьому винен — ти знаєшся з нечистою силою! — загукали, як в одне горло.
Вiн вийшов на порiг. Босий, у вишиванцi, штани на очкурi — звичайний, як i вони. Хотiв щось сказати, але на нього посипалися камiнцi, погрозливо наставилися кочерги, вила, цiпи, сокири.
– Хмарник! Бурiвник! Смерть йому! Смерть!..
Над’ïхав пан у малиновому кунтушi, а з ним i пiп у чорнiй рясi. Вони не втихомирили село. Пан сказав:
– Скараємо, але без самосуду. А пiп проголосив:
– Спалити. …Вечорiло. Його закували — не боронивсь. Повели в холодну.
Село повалило з подвiр’я, пильнуючи, щоб часом не обернувся у вовка чи у птаха й не втiк. Зовсiм стемнiло. А в те, що вiн може обернутися вовком чи птахом, мабуть, не дуже вiрили: прив’язали до спини двi свiчки — не втече, нехай свiтить… А його вже стара мати побiгла слiдом, але спiткнулася у воротях, упала, ридаючи i б’ючись головою об землю.
Не було кому пожалiти нi Планетника, нi староï матерi: народила виродка! Злi, сердитi, страшнi люди… Очi банькатi, груди ходуном, руки трясуться i на лобах написано: ненависть i нетерпець.
Горять двi свiчки, якi несе на своïх плечах,- вiн освiтлює дорогу, а перед ним темрява.
Пан i пiп перемовляються в колясцi: навезти, нарубати дров, припнути до стовпа! Нiч пересидить у холоднiй, а вранцi почнуть…
Планетникова мати, припадаючи до землi, пiдвела голову, а перед ïï очима розцвiв нарцис. Бiлий, аж холодний — з материнських слiз. I вона почула голос:
– Бери мене: сторожа поснула, перед тобою вiдчиняться дверi холодноï, йди i випусти сина.
Планетник сидiв у холоднiй i думав: Я нiс засвiченi свiчки, а вранцi сам згорю,- ну й дарма, тiльки жаль, що не встиг злетiти в небо, не встиг…
Мати зiрвала нарциса, пiшла й розкувала сина. Вiн узяв з ïï рук бiлу квiтку й сказав:
– Я пiду, мамо…
– Куди, сину? — запитала вона.
– Хiба ви не знаєте? Я казав вам ще малим. Пiду i стану над громом.
Мати його поблагословила.
Серед ночi на горi над селом спалахнуло велике вогнище. Люди попрокидалися, побiгли з лементом на греблю й попадали вiд великого страху. З вогнища, яке сипало iскрами, в небо пiдiймалася куля. I в той час задзвонили дзвони. У далекому острозькому соборi, на сiльськiй дзвiницi… Маленькi, бiльшi, головнi — усi дзвони.
З настанням дня шукали Планетника, але не знайшли. Чи вiн розтанув у небi, чи запався в землю?
Як почув, так i передав я цю легенду — слово в слово з уст Олени Булиги, в якоï квартирував у Вербiвцях.
Завжди, коли менi тоскно, я згадую Планетника, вдивляюся в небо i чую: дзвонять дзвони.
* Кавуля — палиця погонича.
** Чепiга — рукоятка на плузi.