Написати продовження твору “Віють вітри, віють буйні…” Володимира Винниченка можна різне, адже фінал та закінчення цього твору відкрите.
“Віють вітри, віють буйні…” продовження твору
Вранці Гринь прокинувся першим і, побачивши, як поруч Саньку. Він відчув до неї теплоту й вдячність. Він вперше за своє коротке життя зрозумів, що є речі сильніші за страх і гордість — це потреба бути поруч із кимось, хто може підтримати, навіть якщо ця людина зовсім не схожа на тебе.
Коли Санька прокинулася, вона зніяковіло опустила очі, здавалося, наче їй було соромно за казку-дражнилку. Але Гринь несподівано для себе усміхнувся і сказав:
— Казка вчора була чудова, тільки трохи сумна. Може, колись розкажеш, як дівчинка стала щасливою?
Санька мовчки пішла до плити, щоб нагріти води для сніданку. І Гринь вперше за довгий час вирішив допомогти їй. Він зістрибнув із печі, взяв віник і почав замітати підлогу.
— Ти що це робиш? — здивувалася дівчинка.
— А що, не видно? Допомагаю тобі, — відповів Гринь.
Санька не сказала нічого, але на її обличчі з’явилася легка усмішка. Хлопчик раптом зрозумів, що йому подобається, коли вона посміхається.
Відтоді Гринь більше не назвав Саньку Рябухою і не ображав її. Замість цього вони разом підмітали підлогу, прибирали і навіть пекли пиріжки.
А ввечері, коли вітри знову завивали за вікном, але Гринь не боявся. Він знав, що поруч із ним є хтось, хто не дозволить темряві перемогти.
“Віють вітри, віють буйні…” власне закінчення
Після того вечора Гринь більше ніколи не ображав Саньку. Діти ніколи не забували про той вечір, коли страх і пісня об’єднали їх у теплій хаті. Це був початок історії, яка назавжди змінила їхні долі.
Гринь, з кожним роком, ставав серйознішим і відповідальнішим. Його дитяча гордість і самовпевненість перетворилися на впертість і прагнення досягти мети. Він багато вчився і став вмілим теслею, його меблі користувалися попитом навіть у сусідніх селах.
Санька, яка в дитинстві звикла боротися за кожен шматок хліба, стала гарною та доброю молодою жінкою. Вона навчилася шити і влаштувалася на роботу швачкою. Її руки творили красу, і згодом навіть пані з міста замовляли у неї сукні.
Вони часто зустрічалися в селі: то Гринь допомагав їй полагодити меблі, то Санька шила для нього сорочки. Їхні стосунки були дружніми, але відчувалося, що між ними є щось більше, ніж просто взаємодопомога.
Одного разу, під час осіннього ярмарку, Гринь зізнався Саньці, що досі пам’ятає її казку про дівчинку, яку зла царівна перетворила на рябуху. Він додав, що для нього вона завжди була особливою — не “Рябухою”, а найкращою дівчиною, яку він знав.
Санька мовчки дивилася на нього, і на її обличчі з’явилася та сама посмішка, яка колись змінила Гриня. Вона зрозуміла, що цей гордий хлопчик з печі давно став її найближчою людиною.
Згодом вони одружилися. Їхній дім став теплим і затишним місцем, наповненим сміхом дітей та запахом пиріжків. Гринь і Санька завжди підтримували одне одного, згадуючи той вечір, коли маленька пісня зблизила їх серця.
