“Шопен” аналіз вірша Максим Рильський
У творі М. Рильського „Шопен” прослідковується доля польського композитора-вигнанця та стверджується безсмертя художніх витворів людського генія.
Автор – Максим Рильський
Рік написання – 1934
Тема: зображення могутності впливу творчості на людину
Стиль – романтизм.
Настрій – оптимістичний
Віршовий розмір – білий вірш, написаний п’ятистопним ямбом.
У творі М. Рильського „Шопен” підноситься ідея могутності впливу творчості на людину.
Художні засоби:
- Епітети: усмішка примхлива, звуків кокетно-своєвільних, срібна даль, злагідніле серце, сива невідомість, лукава чи журлива, гаряча чи холодна усмішка, сумних, жагучих; ласкавих ліній; синій ліс; сиву сніжну невідомість тощо.
- Анафора: „Шопена вальс”, „Це щастя! Щастя!”, „То сльози…”,
- Метафори: „шукає злагідніле серце ласкавих ліній і негострих фарб”; „земля ховає непереборні парості трави…”; „блиснув із-під вій… усміх”; „б’є сніг з холодних копитів”; „вечір палить вікна незнайомі”; „вітер віти клонить і співає мені в ушах”.
- Порівняння: кокетливо-свавільні, сумні, як вечір золотого дня; жагучі, як нескінчений цілунок.
- Риторичні запитання: Ну хто не грав його І хто не слухав?.. Лукавий чи журливий – хто вгадає?
Максим Рильський “Шопен” читати
Шопена вальс… Ну хто не грав його
І хто не слухав? На чиїх устах
Не виникала усмішка примхлива,
В чиїх очах не заблищала іскра
Напівкохання чи напівжурби
Від звуків тих кокетно-своєвільних,
Сумних, як вечір золотого дня,
Жагучих, як нескінчеиий цілунок?
Шопена вальс, пробреньканий невміло
На піаніно, що, мовляв поет,
У неладі “достигло идеала”,
О! даль яку він срібну відслонив
Мені в цей час вечірньої утоми,
Коли шукає злагідніле серце
Ласкавих ліній і негострих фарб,
А десь ховає і жагу, і пристрасть,
І мрію, й силу, як земля ховає
Непереборні парості трави…
В сніги, у сиву сніжну невідомість,
Мережані, оздобні линуть сани,
І в них, як сонце, блиснув із-під вій
Лукавий чи журливий — хто вгадає? —
Гарячий чи холодний-хто, збагне ?-
Останній, може, може, перший усміх.
Це щастя! Щастя! Руки простягаю
Б’є сніг із-під холодних копитів,
Метнулось гайвороння край дороги
I простяглась пустиня навкруги.
Сідлать коня! Гей, у погоню швидше І
Це щастя! Щастя! — Я приліг до гриви,
Я втис у теплі боки остроги —
І знову бачу те лице, що ледве
Із хутра виглядає… Що мені?
Невже то сльози на її очах?
То сльози радості — хто теє скаже?
То сльози смутку-хто те розгада?
А вечір палить вікна незнайомі,
А синя хмара жаром пройнялася,
А синій ліс просвічує огнем,
А вітер віти клонить і співає
Мені в ушах… Це щастя! Це любов!
Це безнадія! Пане Фредеріку,
Я знаю, що ні вітру, ні саней,
Ані коня немає в вашім вальсі,
Що все це — тільки вигадка моя
Проте… Нехай вам Польща , чи Жорж Занд
Коханки дві, однаково жорстокі! —
Навіяли той ніжний вихор звуків,-
Ну й що ж по тому? А сьогодні я
Люблю свій сон і вас люблю за нього,
Примхливий худорлявий музиканте…
