«Сватання на Гончарівці» читати. Григорій Квітка-Основ’яненко

Григорій Квітка-Основ’яненко «Сватання на Гончарівці» читати повністю текст соціально-побутової комедії, яка була написана у 1836 році.

«Сватання на Гончарівці» читати

Українська опера в трьох діях

ДІЙОВІ ОСОБИ:

П р о к і п Ш к у р а т — обиватель з-за Лопані.
О д а р к а — його жінка.
У л я н а — їхня дочка.
О л е к с і й — панський кріпак.
П а в л о К а н д з ю б а — обиватель з-під Харкова.
С т е ц ь к о — його син.
О с и п С к о р и к — відставний солдат.
Т и м і ш — обиватель із Заїківки.
Д і в ч а т а, п о д р у г и У л я н и.

Дія у місті, на Гончарівці.

«Сватання на Гончарівці» ДІЯ ПЕРША

Вулиця на Гончарівці. Удалині видно Холодну гору.

ЯВА ПЕРША

П р о к і п (напідпитку, виходить зі свого двору без пояса й шапки, свиту несе на плечі й співає):

Спить жінка, не чує,
Що мужик її мандрує.
Спи, жінко, спи!
Я тим часом одягнуся,
Та на вольну заберуся,
А ти, жінко, спи!
Хоч немає ні алтина,
Відвічатиме свитина,
А ти, жінко, спи!
Як заставлю я свитину,
То і вип’ю четвертину,
А ти, жінко, спи!
О, та мудра ж і сивуха!
А ти, жінко, псяюха,
Спи кріпко, спи!
Як уволю я нап’юся,
Чорта й жінки не боюся —
Нехай вона спить!

(Крадеться через театр).

О д а р к а (виходить із хати, не виходячи з двору).
А куди це вже поперся, йолопе? Чи знову на вольну? Вернися лишень сюди!

П р о к і п (роздратовано, убік).
От чортова доглядачка! Таки підгледіла!
(Кричить їй сердито.)
Чого там вертатися? Ніколи!

О д а р к а.
Яке там «ніколи»? Вернися, бузовіре!
(Він її не слухає, вона погрожує кулаками.)
Вернись, кажу, вернись! Чи хочеш, щоб за патли знову притягла?

(Він іде далі; вона, розлютована, вибігає і кричить):
Вернись, вернись, вернись!

П р о к і п (дратуючись, повертається).
Та вже ж вернувся! Ну, чого там так припекло?

О д а р к а.
А кажи, куди було помандрував?

П р о к і п (сердито).
Та де ж би я мандрував? Хотів піти до шевця, щоб чобіт залатав.

О д а р к а.
Яке латання? Неділька свята! Забув, католиче? Ще добрі люди й з церков не повиходили, а ти вже швендяєш на вольну!
Знаю я тебе! Це ж було б, як позавчора: п’ятниця свята, люди й крихти до рота не беруть, а він на вольній так напився, що додому не дійшов. Упав у провалля на Холодній горі та й проспав усю ніч. Іще диво, що москалі не обібрали! Чи то ж не сором?
Ой, лихо мені з тобою! Занапастила я свою головоньку з таким п’яницею! Тільки б йому по вольних шлятися!

П р о к і п.
Атож! А чого вольну зробили так далеко? Якби на нашій вулиці, то я б випив та й додому дістався. А то біда — йдеш, йдеш, поки доплетешся!

О д а р к а.
А, дурний та безтолковий! А чому не скажеш: нащо пити? От коли б кабатчики перемістились аж за Залютин — тоді б я спасибі сказала!

П р о к і п.
Та й туди недалеко. Аби дійти — а там байдуже!

О д а р к а.
Бач, п’яниці море по коліно! Він своє товче! Я тобі кажу: нащо ти п’єш? Чи мало худоби пропив? Був господар як господар: волики, корівка була. Одежа — як у міщанина. Все попропивав, на ніщо звівся! Одна свитина, а пояса й шапки катма!

П р о к і п.
Брешеш — не все пропив! Шапка й тепер у тебе в скрині, а пояс заставив.

О д а р к а.
А бодай тебе заставляла трясця! Нащо заставляв?

П р о к і п.
А що я винен, коли шинкар у борг не дає?

О д а р к а.
Та нащо ти п’єш?!

П р о к і п.
А нащо ж! Шинкар до мене добрий, хоч опівночі прийди — відчинить. І горілка не розведена! До кабатчиків не піду. Та нащо й вигадали горілку, коли її не пити? Якби не було — не пив би! Тоді б тебе слухав.

О д а р к а.
Ох, моя бідна голівонька! Що мені з ним робити? Усе пити та й пити! Якби не я бубликами торгувала — з голоду б пропали! Який мене біс поніс за цього п’яницю?
Була я колись козир-дівка: і на вулиці, і в танцях, і в дружках, і в колядці — всім була голова! Матері казала: «Не віддавай мене за мужика-хлібороба, я собі дівка не проста: дідусь був на Іванівці попом». А матір мені: «Он твоя баба сластьонами торгувала!» А я собі бублейниця, та ще й перша на базарі! Старша сестра за школярем — може, й за мене панич знайдеться».
Отак і йшла — та й пішла! От і живу! Люди собі в щасті — й горя не знають; а я все життя занапастила!
Де моя молодість? Де краса? Все заїв цей п’яниця, шибеник, харцизяка, воло…

(Бачить, що Прокіп тихцем намагається утекти, біжить за ним).
А куди це? Стій лишень! (Тягне його за чуб). Отак-то, коли по-хорошому не слухаєш!

ДУЕТ

О д а р к а:
Чи я ж тобі не говорила?
Чи я ж тобі та не веліла,
Щоб ти дома сидів
І на вольну не ходив?

П р о к і п (кланяється):
Ой ти, жінко моя!
Ти, голубко моя!
Пусти ж мене прогулятись,
Коли ласка твоя!

О д а р к а (штовхає його у двір і зачиняє ворота):
Ой, тут гуляй, мій миленький!
Мов той цуцик кривенький.
Сиди там, пропадай
І нікуди не втікай!

П р о к і п (із-за воріт).
Та тут же я нудитиму,
Усім, усім казатиму:
Била жінка мужика,
Била, била й товкла!
(Разом).
Не брешу я, не брешу:
Била жінка й товкла!
Брешеш, брешеш, песька донько,
Била мене й товкла.

О д а р к а.
Брешеш, брешеш, вражий сину!
Я не била, не товкла.
Потягла я за чуприну,
Тільки страху задала.

О д а р к а.
Сиди, сиди собі там, мандрований цуцику! Та гляди: тільки но лиш ногою вийдеш — не побоюся гріха, битиму, кажу тобі, що битиму. Коли б мені знати, як то в панів бува? Адже розказувала клюшниця того пана, що у великих хоромах із зеленим верхом живе. Так, каже, пані так над паном вередує, що й борони, боже! Чого б не забажала — чи мочених кисличок, чи німецьких медяничків, чи якої хустки або одежі — все є: хоч опівночі забажає, то все їй і поставля, і без її волі з хати не йде. Через що-небудь же вона так їм овладіла? Бо ж не приходиться жінці чоловіка бити; хіба у панів така мода? От уже було б добре, якби й ми по-панському над чоловіками вередували!

ЯВА ДРУГА

Ті ж і Кандзюба.

К а н д з ю б а.
Дай, Боже, день добрий! З неділею будьте здорові.

О д а р к а.
Спасибі, будьте й ви здорові. Як ся маєте?

К а н д з ю б а.
Та до якого часу — ще б то й не теє.

О д а р к а.
А ваші за-харківці, чи всі живі?

К а н д з ю б а.
Та вже нашим за-харківцям така біда прийшла, що й сказати годі.

О д а р к а.
А що там за біда?

К а н д з ю б а.
Таких салдатів найшло, що й сказати не можна! Що вулиця — то й салдат на квартирі. Видимо-невидимо! Аж тридцятеро, кажуть, прийшло. Така біда! — А старий ваш дома?

О д а р к а.
Та через силу дома. Оце тільки спинила мандрувати.

К а н д з ю б а.
А куди ж то?

О д а р к а.
Та ви знаєте його натуру? Йому ні празника, ні неділеньки; усе б йому швендяти по шинках.

К а н д з ю б а.
Ось знаєте що — пораджу я вам: така була в мене перша жінка — п’яниця непросипенна. От же я повіз її до знахаря; він дав якоїсь води та й побожився, що вже не буде пити. Та, мабуть, і перестала б, та не до горілки їй стало: кричала, що в животі пече, та до вечора й умерла. От коли хочете щастя — повезіть і ви свого.

О д а р к а.
Та я ж возила, і де вже не була! Бувала і в Тишках, і в Деркачах, на правій середі аж у Водолагу їздила. Та що ж? Усі в один голос: «Починено та й починено». Далі, спасибі, в Островерхівці ворожка заочі вгадала: каже, що любощів давано, та, не вміючи, переборщили. А хто ж то дав — аж дивина! Каже: чорнява молодиця, а на хаті дах — немазаний. От як в око влучила! Знаєте Грициху, невістку старого Пискавки? Вона, вона й починила! Чорнява ж, і верх немазаний! Я ще її, гадюку, позиватиму — не відбивати ж чоловіка!

Ну, ворожка дала мені зілля й каже: «Звари та дай йому рівно на молодику, у глуху північ, як перші півні заспівають». А я, собі на лихо, чи проспала, чи так на мене наслано — перших півнів не почула та дала, як другі заспівали. Що ж? Як випив — як скочить, як дерне з хати, та на вулицю! А там як чкурне — аж ляпотить; та й поченчекував аж на Косолапівку. Пив, пив три дні, усе з себе попропивав. Я сама знайшла та насилу додому доволокла. Та відтоді ще гірш п’є. Уже хіба крадькома вирветься, а то тримаю, як того цуцика, на вірьовці.

К а н д з ю б а.
Де ж він тепер?

О д а р к а.
Отам заперла — нехай висидиться.

П р о к і п (за воротами співає).
Била жінка мужика, за чуприну взявши…

К а н д з ю б а.
Бач, де озвався! — Здоров, приятелю, а ходи-но сюди!

П р о к і п.
Рада б душа в рай — так гріхи не пускають. Як жінка скаже.

К а н д з ю б а (Одарці).
Випустіть його, будьте ласкаві. Маю до вас діло.

О д а р к а.
Ану, іди сюди, іди!
(Прокіп виходить).

ТЕРЦЕТ

К а н д з ю б а.
Послухайте мене.
Ось будьмо ми сватами!

О д а р к а.
Кажіть, кажіть — у чім?
Цьому ми раді самі.

П р о к і п.
На вольну щоб сходить?
Горілки принести?

О д а р к а.
Та годі тобі, дурню,
Не знать, про що товкти!
(Кандзюбі).
Він, знай, своє.
Кажіть же — що таке?

К а н д з ю б а.
А що? Дочка у вас є?

П р о к і п і О д а р к а.
Є, є!

К а н д з ю б а.
Та вже на виданні?

О д а р к а.
Хоч і сьогодні віддавати.

К а н д з ю б а.
Сина маю.

П р о к і п і О д а р к а.
Знаємо.

К а н д з ю б а.
Так віддайте!

О д а р к а.
Потурайте! Чи він нам рівня?

П р о к і п.
От і треба добувати! Та на вольну швидш чухрати! А де твоя гривня?

О д а р к а (чоловікові).
Відчепись, врагова дитино!
(Кандзюбі).
Усяк зна,
Що в вашого сина
Та клепки нема!

К а н д з ю б а.
Що б то як?

О д а р к а.
Та так:
Прибитий на цвіту.

К а н д з ю б а.
Тю-тю!
Та ще фіть-фіть!
Ви діло тут кажіть:
Чи віддасте,
Чи нехай іще росте?
Мене не підводіть.

(Разом).

К а н д з ю б а.
А чому ж і не віддати?
В нього всього є.

П р о к і п.
Як же можна віддавати,
Коли горілки він не п’є?

О д а р к а.
Як же можна віддавати?
Дурний — його всяк б’є.

К а н д з ю б а.

Гай, гай! Товкуєте не знать об чiм! Горшка окропу не стоїть. Та хоч би i зовсiм дурний був, так не узяв його кат, буде багатий пiсля моєї смерти; аж розумнiй жiнцi за ним i добре буде. Слава тобi, господи! Є воликiв пар, може, двадцятеро; ходимо у Крим за сiллю i за рибою на Дiн, i усякую хуру беремо, чи у Кирсон, чи ув Одесу. Є й коров’ят з п’ятнадцятеро, та овечат там чи двi сотнi, чи й бiльш; батракiв дома з десяток, та при скотинi на бразi скiльки є. Буде чим орудувати; перепадатиме копiйка. А мiй же Стецько та не зовсiм i дурний: вiн, собi на лихо, трошки непам’ятливий та нерозсудливий, та до сьома не налiчить, та не зна, що руб, а що гривня; а то зовсiм парень друзяка. Та й яка нужда, що нiчого не зна; жiнка навчить i усьому товк дасть, та й буде панею жити. Коли схоче яке ремество держати, чи коцарювати, чи по-вашому бублейничати…

П р о к i п.

Або й шинкарювати; i то дiло дуже добре!

К а н д з ю б а.

Та що захоче, то вже не пiде до людей позичати. Нуте, чого тут думати? Так чи не так, так я пiду по других; бачите, вже не рано.

О д а р к а.

(з явним задоволенням слухала його).

А що, Прокопе, як думаєш?

П р о к i п.

Ти думай, а я вже за тобою.

(Співають).

К а н д з ю б а.

Так будьмо ж ми сватами!

О д а р к а.

Сьому ми радi сами.

(Разом).

К а н д з ю б а.

Пришлю, пришлю людей,

Свати мої любезнi!

Отецька свого пришлю.

П р о к i п.

Пришлiть, пришлiть людей,

Ой сватушко любезний!

Горiлки накуплю.

О д а р к а.

Пришлiть, пришлiть людей,

Ой сватушко любезний!

Я хустку почеплю.

(Обнявшись, танцюють).

О д а р к а.

Е! тривайте лишень: ще треба дiвки спитати, як-то вона ще скаже?

К а н д з ю б а.

Хiба вона часом i не туди?

О д а р к а.

Та таки трошки вередливенька. То скаже: не варiте з салом, а з яловичиною; то м’яса не схоче, а сала забажа; то тараня солона, та що-небудь i вигадує; така вже собi нiжна! То щоб i з женихами не стала вередувати.

К а н д з ю б а.

Та вона ж не панянка! Нехай вже тi вередують, поки довередуються до свого. Та нiчого грiха таїти, тепер i усюди така мода: нашi мужички — так усе б то за мiщан; а мiщанка вже i об купцевi не дуже дума, а щоб вискочити за палатського або за скубента! то i гляди: дiвують, сердешнi, до того, що можна буде їми на Донцi греблю загатити. — А з своєю як хочете, а я людей пришлю. Не наробiть тiльки бешкету.

О д а р к а.

Та не бiйтесь, не бiйтесь, присилайте-таки старостiв; вже ж вона не без розуму, вмiє розсудити.

К а н д з ю б а.

Спасибi ж за ласку. Ждiть вiд нас людей по закону, увечерi; а я Стецька пришлю, нехай з дiвкою… Я щось її не знаю; а як її зовуть?

О д а р к а.

Та Уляна ж i досi.

П р о к i п.

Та ще й Прокiпiвна.

К а н д з ю б а.

Так нехай мiй Стецько з Уляною, як там треба, поговорють; а ви її навчiть, щоб часом не брикалась. Прощайте до якого часу.

(Повторюють останній куплет).

(Разом).

К а н д з ю б а.

Пришлю, пришлю людей,

Свати мої любезнi!

Стецька свого пришлю.

П р о к i п.

Пришлiть, пришлiть людей,

Мiй сватушко любезний!

Горiлки накуплю.

О д а р к а.

Пришлiть, пришлiть людей,

Мiй сватушко любезний!

Я хустку почеплю.

(Обнявшись, танцюють, потім Кандзюба йде).

П р о к i п.

От же скверно, що свата без чарки горiлки вiдпустили! Чому б то дома про нужду не держати? Тепер треба збiгати на вольну та на сватання придбати.

О д а р к а.

А вже ти менi з тою вольною остив та споганiв! I як би то ти пронiс вiд об’їздчикiв?

П р о к i п.

Але! будьте i первина! Через лiсок, та через ярок, та вскочив у садок, та й дома, от їм i дуля пiд нiс! Так посилай же.

О д а р к а.

Нехай лишень виясниться, бач, нахмарило! Iди лишень додому, я пiдожду Уляни, та й прийду, i сядемо обiдати.

П р о к i п.

(неохоче). Та вже i пiду. Таки-то i урвався на вольну! (Йде).

ЯВА ТРЕТЯ

О д а р к а і У л я н а.

У л я н а.

Здоровi, мамо, були! 3 недiленькою будьте здоровi.

О д а р к а.

Спасибi, будь i ти здорова! Де-то ти так рано ходила? Поки я упоралась, дивлюсь, вже тебе i нема.

У л я н а.

Ходила, мамо, на базар, поки до ранньої, та купила дещо. Ось скиндячки у коси, а оце шпалерiв купила на голуби та на квiтки. А оце, бач, так обiщалась: на тi грошi, що по п’ятинкам заробляла, так вiдкладала, та, зiбравши, от i купила, платок. Бач, який? (Розвертає хустку). I не гарний, скажеш? Великий та модний, з квiтками; тепер усюди такi на мiщанках.

О д а р к а (розглядає хустку).

Нащо було тратитись? Мабуть, i дорогий?

У л я н а.

Дала я за нього сiм кiп та золотого з п’ятаком; та вже торгувалась, торгувалась! Морока та й годi! Бiля круглого трахтиря чугуєвська перекупка, так аж забожилась, що не можна дешевше. Та ще там смiх: вона узяла, та на мою голову примiряє i каже: виш, як тобi к лицю! — А тут де узявсь пан, таки справжнiй пан; тут хрест (указывая на грудь), а тут кавалерiя (указывая на шею), та й каже: “От славная девушка! Пристало, пристало. Вот красавица!”— А я як засоромилась. Ув очах почервонiло, та не знаю, куди й дивитись; а вiн усе хвалить та смiється.

О д а р к а.

Потурай панам, чого вони не набрешуть! То вiн над тобою глузував.

У л я н а.

Будто б то пани i брешуть? Вони сього не вмiють i над дiвкою не будуть гнущатись. Вони письменнi.

О д а р к а.

Та знаю я i письменних. Є, душко, з них усяковi. Чи мало тут на Гончарiвцi дiвчат з ума позводили i письменнi, i купцi, i усякi? Хто молодого чоловiка зупинить!

У л я н а.

Та сей, мамо, вже пiдтоптаний.

О д а р к а.

Потурай, потурай! Такий ще бiльш лиха наробить, чим молодий. Ох, знаю я такiвських! — Та скажи ж ти менi, нащо тобi сей платок?

У л я н а.

Оттак, нащо? Лучиться чоловiк, от у мене i хустка. Рушники є, хустки не було, тепер пiде йому на хустку, а як вийду замiж, так буду сама пов’язуватись. Тепер вже така мода, що очiпкiв не носють, i на попадях не побачиш; не так, як ви усе у очiпцi, по-старосвiтськи.

О д а р к а.

Тим-то й горе, що новина старовину прогонить. Потурай людям! Пркинули свiй закон, та усе б то по-панськи, то й нашi будуть, як паннi з мужиками жити. А се добре зробила, що купила хустку. Увечерi жди старостiв, казали, прийдуть.

У л я н а. (ніяково).

Якi там старости? Вiд кого б то?

О д а р к а.

Чи знаєш iз-за Харкова Павла Кандзюбу, що чумакує? Вiн колись до нас заходив з монастиря на спаса.

У л я н а.

От за того старого? Лисого?

У л я н а.

Тю-тю, дурна! — За Стецька, його сина, коли знаєш.

У л я н а.

За того божевiльного? Се ще краще! Та вiн, мамо, зовсiм дурний!

О д а р к а.

Дурний! — Так багатий.

У л я н а.

Цур йому з його багатством, коли в нього глузду нема.

О д а р к а.

Глузду нема, так багатий.

У л я н а.

Як i по нашiй вулицi йде, то малi дiти з нього смiються.

О д а р к а.

Нехай смiються, а вiн собi багатий.

У л я н а.

А як прийшов раз до нас на Оснiв’янську мойку, так там такий з нього регiт був, що вже хазяїн насилу прогнав, щоб ми через нього не гуляли. Се вже побила лиха година та нещаслива, коли за такого iти; неначе усi люди повимирали.

О д а р к а.

Так кажу тобi, що багатий! Скiльки пар волiв чи усякої худоби! У нього будеш у золотi ходити; а помре старий, так усьому добру будеш господиня. Нема на свiтi луччого щастя, як з дурнем жити! Вiн тебе не б’є, не вередує; а коли там здуру хоч i налає, так тiльки крикни на нього, то вiн i замовче. Куди схочеш, пiдеш; як задумаєш, так i худобою орудуєш. Та що то й казати! Усе не те, що з розумним; нема тобi воленьки; нi погуляти, нi в хорошi походити. А сварка, а лайка, а бiйка!.. Ось i мiй п’яниця: що з нього, що вiн не дурний? Коли б пак одурiв, то я б зрадувалась.

У л я н а.

Та вже, мамо, що хочете, кажiте, а я за того дурня, за того бецмана не пiду та й не пiду.

О д а р к а.

Нiчого вередувати. За такого багатого не пiдеш, так кого ще тобi треба? Чи якого повитчика будеш ждати? Та доки нам тебе i содержати? Бач, батько п’яниця непросипенний; я своїми бубликами тiльки вас i содержу, та вже i в мене сила не та; звалюсь, хто вас буде годувати?

У л я н а.

Чим я тобi, мамо, у тягiсть? Лiтом на мойцi — слава тобi, господи, — скiльки заробляю? А зимою пряду; та й зiбрала чимало: повнiсiнька скриня на колесах. Коли ж я стiльки у дiвоцтвi зiбрала, то можу себе i содержувати, i зодягати i без мужика-дурня.

О д а р к а.

Те-таки, що зiбрала, то гаразд, а що за багатим мужиком бiльш збереш, так то ще лучче. Послухай мене, Улясю! Послухай мене, доню! Не дрочись! Iди за Стецька, даром що дурний. Бач, нiхто не трапляється. За кого ж тебе i вiддати? Де тi люди?

У л я н а (соромливо).

Мамо!.. Я б вам… щось сказала…

О д а р к а.

Ану, кажи.

У л я н а.

Адже ви знаєте Олексiя?

О д а р к а.

Якого се?

У л я н а (сміливіше).

Коваля. Ось чи впам’ятку вам, що доварив вам кочергу, а оце недавно чаплiю зробив?

О д а р к а (згадуючи).

Еге-ге-ге! Коваль? Знаю. А що? Чи не дума вiн?

У л я н а (соромливо).

Атож!

О д а р к а.

Нехай собi i у головi не доклада. Чи можна, щоб я за нього вiддала? Хiба вiн тобi казав?

У л я н а.

Еге!

О д а р к а.

А ти що? А ти йому i не плюнула межи очi?

У л я н а.

От так пак! А за що?

О д а р к а.

Щоб не сiкався за нерiвню. Чи не думаєш ти за нього?

У л я н а.

Атож!

О д а р к а.

Та що се ти узяла у голову? Чи вiн же тобi рiвня? Правда, вiн парень добрий, коваль мудрий, усячину зробить, не п’є, з бурлаками не гуля, протiв мене звичайний; усе правда. Так що ж? Крепак!

У л я н а.

Що нужди, мамо, що крепак. Пани у нього добрi, про них усюди така чутка iде.

О д а р к а.

Та хоч вони i добрi, та пани! Як-таки се можна, щоб тобi з волi та у неволю; була казенна, та пiдеш у пiдданство; була городянка, та станеш селянкою!

У л я н а.

Де б я нi була, чим би я нi стала, то менi i байдуже. Менi за ним буде усюди добре, бо я люблю його!

О д а р к а.

А того i не подумаєш, як тебе поженуть на панщину?.. Ох, менi лихо! Мою Улясю та на панщину!

У л я н а.

А чим панщина страшна? Так зате не знатимемо нi подушних, нi десятських, нi хвонарних; усе то пани за своїх людей платють. Та i на мойцi — чи мало там панських? Так усi-то, крий боже, як то хвалються, що як добре за панами жити!

О д а р к а.

Та вже ж, Улясю, як собi хоч, а я тобi мати, так я тобi скажу: скорiш в мене на долонi волосся виросте, чим я вiддам тебе за Олексiя. Та вже тут нiчого патякати: я вже старому Кандзюбi казала, щоб сьогоднi i старостiв присилали.

У л я н а.

Ох, менi лихо! сьогоднi?..

О д а р к а.

Сьогоднi, сьогоднi. Чого тут вiдкладати? Постiй же, доню, тут; Стецько прийде, та й поговорите собi любенько; а ти не безумствуй, будь до нього приязна…

У л я н а.

Об чiм з таким дурнем i говорити? Я не вмiю…

О д а р к а.

Потурай! Дiвка з парубком аби б зiйшлись, а то найдуть, об чiм говорити, а часом i мовчки ще й лучче подружать; я се добре знаю. —Посидь же за воротами, а я пiду лагодити обiдати. (Уходит).

У л я н а (одна).

Так такая-то моя доленька нещасливая? Так такому-то дурневi достанеться орудувати надо мною? Так такий-то йолоп наругається над моєю русою косою? Що менi у його багатствi? Казала ж наша паламарка: через золото, каже, сльози ллються. Наварю i борщу, i усякої страви, та як воно буде розведено моїми слiзоньками, чи пiде ж у душу? Буде i одежа хороша, i постiль бiла, та коли стiна нiма, з ким буду розмовляти, у кого порадоньку узяти? З Олексiєм пiшла б на край свiта, старцевому сухаревi буду рада, з калюжi водицi нап’юся, аби б вiн, мiй милий, мiй голубонько сизий, мiй Олексiєчко, менi подав! Коли ж горе i бiда постигне, то аби б вiн був бiля мого серденька, вiн не дасть менi сплакнути; а як приголубить мене, то i усю бiдоньку забуду. (Развертывает купленный платок и, рассматривая его, поет).

Хусточко ж моя шовковая!

Чи на те ж я заробляла,

Щоб нелюбу, та й немилому,

Та її я почiпляла?

Хусточко моя шовковая!

Обiтри мої слiзоньки!

Нехай же, нехай же вiд них

Полиняють квiтоньки!

Хусточко моя шовковая!

Прийшлось тебе заховати.

З плiточкою та i дротяною

Тепер треба привикати!

Хусточко моя шовковая!

Не доставайся ворогу.

Покрий мої яснiї очi,

Як я ляжу у гробу!