«Тарасові шляхи» скорочено

О. Іваненко «Тарасові шляхи» скорочено читати по частинах варто, щоб дізнатися про життя Шевченка. Письменниця багато часу присвятила вивченню біографії митця, тому твір вийшов цікавий та достовірний, а короткий зміст розповідає про найголовніші події.

«Тарасові шляхи» скорочено читати

ЧАСТИНА ПЕРША

Чорний шлях

Малий Тарас любив слухати оповідки діда про Чумацький шлях. Він був допитливим мрійливим хлопцем, який любив заховатись у бур’янах і довго дивитись на небо. Від діда він дізнався, що Чумацький шлях так називається тому, що ним чумаки їздять по сіль. А попри його дім проходив Чорний шлях. Та пояснення його назви він ще не знав.

Коли батьки йшли на панщину, за страшу вдома лишалась 14-річня сестра Катруся, якій треба було доглянути не лише Тараса, а й Ярину, Марійку, Йосипа. Вона встигала все – навіть в цвітнику біля хати поратись. Одного такого дня Тарас і вирішив піти на пошуки стовпів, що підпирали небо. Його старший брат Микита певно вже бачив їх, коли батько брав його з собою чумакувати. А Тарас вирішив знайти їх самотужки.

Хлопчик минув долину, потім леваду, ще одну долину і дійшов до могили, в якій, казав дід, поховані козаки. Звідти було видно село з церквою. Вечоріло, тож Тарас вирушив назад додому. Та йшов зовсім не в тому напрямку, про що йому сповістили чумаки, що саме проїздили дорогою. Вони взяли хлопця до себе на воза. Тарас запитав чому шлях цей, попри його рідну Кирилівку, називається Чорним. Чумак пояснив, що був він раніше дуже небезпечним і не кожен з нього вертався.

Вдома сім’я вже вечеряла, коли малого Тараса привезли чумаки. Хлопець якраз встиг побачити як місцевого коваля кудись забирали – виявилось, що пан програв його на хорта. Тут хлопець вповні усвідомив, що цей шлях справді Чорний.

Мандрівка до монастиря

Одного разу Тарас з малою Яринкою пішли разом з дідом до Мотронинського монастиря. Дорогою дід щось бурмотів, а Тарас допитувався про що. Дід розповів, що ці місця навіяли йому спогади про гайдамаків, їхніх ватажків Максима Залізняка та Івана Гонту, старого кобзаря Волоха. Вони славно тут погуляли свого часу, розбили немало панів, до них приставали всі, хто міг тримати зброю – навіть жінки з рогачами. Але гайдамацьке повстання придушили – цариця об’єдналася зі шляхтою і на тому повстання закінчилось.

Біля монастиря Тарас побачив чимало вірян. Кожен приніс по копійчині, щоб поставити свічку. Поки правили службу, Тарас гуляв кладовищем і вичитував назви на хрестах. Ввечері всі повкладались спати біля монастирської брами. Тарас запитав у діда чи могло б знову бути повстання, на що він лиш затулив малому рота й сказав мовчати – про таке краще вголос не говорити.

Перший дяк

Тарас був спраглий науки і навчання. Дід заговорив про школу першим, та невдовзі й віддали його туди. За вчителя був місцевий дяк «сліпий» Совгир. Він був кремезного зросту і за непослух бив учнів різками. Чи не найбільше серед усіх отримував Тарас. Він швидко вивчився читати і, поки інші читали по складах, свою частину читання проговорював швидко. Та потім йому ставало нудно й він часто тікав з уроків до стодоли, де його знаходили псалтирники (учні, що вже вивчають псалтир) і відводили назад до школи.

Тарас закінчив азбуку раніше від інших. Тому батьки спорядили його горщиком каші й мідяками, які хлопець заніс вчителеві на знак подяки. Мав приступати до вивчення часослова.

На панській гулянці. Весілля

Катруся, старша сестра Тарасова, виростала гарною, схожою на матір дівчиною. Були в неї дві вірні подружки – Мар’яна та Ганна. Одного дня покликали всіх дівчат у Вільшану – панночку віддавали заміж, то ж і скликали до неї дівчат на гуляння. Спочатку дівчата соромились танцювати й співати при панах, але потім так розійшлись, що вже на них і не зважали. Серед дівчат панночка обрала собі служницю – Мар’яну. Гірко було подругам розставатись, тому з гулянь йшли наче з похорон.

Невдовзі й до самої Катрусі прислали старостів – вона була видна дівчина, а на неї давно задивлявся один парубок. Тарас з Яринкою з цікавістю споглядали всі обряди сватання: і те, як Катруся комин колупала, коли старости прийшли, і як рушниками старостів і нареченого перев’язала, і як про подарунки з короваєм домовлялись. Та найбільше запам’ятався дівич-вечір, коли робили вильце молодій, а Тарас спеціально для цього приніс калини і бруслини.

Тарасові не хотілось розставатись з сестрою, тому весілля Катрусі було справжніми проводами – вона вибиралась до чоловіка в інше село.

Смерть матері

Мати хворіла все літо, але відпочинку їй не дали – і жала, і в’язала, і молотила. А потому вже й померла. Батько йшов за труною і світу білого не бачив. Діти плакали, один одного менший: Тарас, Ярина, Марійка, Микита, Йосип.

Мачуха

Батько вирішив одружитись ще раз, бо вдома діти потопали в злиднях. Була в селі одна вдова з трьома дітьми, з нею й повінчався. Тарас одразу зрозумів, що добра від мачухи чекати не варто. І справді – вона завжди лаяла чоловікових дітей, наказувала багато роботи, а своїх завжди вигороджувала і ставилась прихильно.

Тарас ходив до Катрусі у гості. Сестра жаліла його – і обмиє, і облатає, і нагодує. Але й самій Катрусі жилось важко – чоловік п’є, свекруха свариться, а мале дитя треба брати з собою на панщину.

Одного дня зупинився у Шевченків солдат, що тільки-но вернувся зі служби, де пробув 25 років. Тарас розпитував його що і як і з цікавістю слухав його оповідки. Наступного дня виявилось, що у солдата пропали гроші. Мачуха сказала, що то Тарас украв, хоч насправді то був її син Степанко. Тарас утік з хати і чотири дні ховався в кущах. Та потім його знайшов Степанко. Тараса так били, що довелось зізнатись в тому, чого не робив. Та грошей так і не знайшли, тому мачуха продала свою спідницю і вже ці гроші віддала солдатові. А коли той пішов, Яринка бачила як Степанко вийняв з-за образів вкрадені гроші.

Спадщина

У березні батько поїхав в Київ з паном. Трохи занедужав там, але вдома відлежатись не дали – багато роботи у пана. Тому принесли батька додому вже ледь живого. Він скликав до себе своїх дітей і заповів Микиті, як найстаршому, хату, реманент – Йосипові, Ярині й Марійці материну скриню, а Тарасові не лишив нічого, сказавши: «Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба, він не буде абиякою людиною. Буде з нього або щось дуже добре, або велике ледащо – для нього моя спадщина або нічого не значитиме, або нічого не поможе!».

По смерті батька Тарас вирішив шукати кращої долі в наймах, то ж подався шукати роботу.

По дяках

Спочатку Тарас пішов до школи. Тепер там вчителював дяк Богорський. Він задав хлопцю багато роботи, а потім ще й взяв співати попід хатами. Та заробленим не поділився, і Тарасові довелось засинати голодним. Так почалось його самостійне життя. Він багато працював у школі (прибирав, топив піч, рубав дрова), а потім ще й ходив читати псалтиря над померлими. В селі знали, що краще від хлопця ніхто псалтиря не читає, тож кликали його до кожного покійника. Та заробляв Тарас мізер – майже все відбирав дяк. Так минуло два роки.

З кожним днем Тарасу було все важче жити в дяка. Одного дня йому за читання псалтиря старий швець дав ременя на чоботи. Хлопець заховав зароблене, але дяк знайшов його і пропив. Тоді Тарас відшмагав п’яного дяка і втік.

Він прийшов до лисянського дяка-маляра, бо хотів вчитись малюванню. Але вже за кілька днів важкої праці зрозумів, що дяк його вчити не збирається, лиш всю важку роботу скидує на нього.

Пішов Тарас до дяка в Тарасівку, але той, подивившись на його ліву руку, сказав: «Нічого з тебе не вийде, хлопче, ні швець, ні кравець, ні на дуді грець. Іди собі з богом». Довелось хлопцю повертатись додому.

Чабан, маляр, кухар

В рідному селі Тарас пас ягнят, а через те, що часто або малював в траві, або просто мріяв, череда заходила у шкоду, тому в селі його вважали ледачим. Тут одного разу побачився з Оксаною, з якою грались ще малими дітьми. Було їм вже по 15. Тарас хотів малювати, тому знову подався до дяка-маляра.

У сусідньому селі Хлипнівці жив хороший маляр, тож Тарас пішов саме до нього. Той наказав намалювати хату і вподобав малюнок хлопця. Наказав піти до пана й спитати дозвіл на навчання малярству.

Коли Тарас прийшов до пана, то йому саме потрібні були хатні козачки. Одним з таких і вирішили взяти хлопця.

«Мій власний художник»

Тарас жив з паном у Вільні. Він страшенно не любив свою роботу і навіть саме слово «козачок». Ще коли пан брав його кудись із собою і він міг подивитись на навколишній світ, Тарасові було легше. Але постійне сидіння в чотирьох стінах його страшенно мучило. Він хотів вчитись малювати і робив замальовки з різних картин і навколишнього світу. Коли одного разу пан застав його за цим заняттям, то його добряче відшмагали.

Та під час панських посиденьок, коли кожен з панів хвалився своїми здобутками, Енгельгардт сказав, що має власного кімнатного художника.

ЧАСТИНА ДРУГА

У Вільно, городі преславнім…

Тарас звикся з Вільном і тепер добре почувався тут. А після знайомства з полячкою Дзюнею Гусиковською, його перебування тут стало ще кращим.

Вони вперше побачились в костелі святої Анни. Тарас, побачивши струнку постать дівчини, не зміг відвести від неї очей, а вона була вражена від його захопленого глибокого погляду. Виявилось, що вона швачка й трохи старша за віком від Тараса. Вона заговорила першою і так зав’язалось їхнє товаришування. Вони бачились кілька разів, про що Тарас нікому не казав. Дзюня, або Дуня, як називав її хлопець, розповіла йому, що вся польська молодь мріє про відродження Польщі.

Пан Енгельгардт теж знав про зміни, що наближаються, тому виїхав до Петербурга, а згодом забрав з собою і всю челядь, серед якої був Тарас. Він хотів попрощатись з дівчиною, але не зміг знайти її.

У цехового майстра живописних та малярних справ

За щасливим збігом обставин Тараса влаштували на навчання до управителя брата пана Енгельгардта Ширяєва. Мав вчитись у нього малярству 4 роки. Жив на даху разом з такими ж учениками. Вони змішували фарбу, носили охру й крейду, виконували вказівки дружини Ширяєва, що постійно присікувалась до хлопців. Тарас прагнув справжнього малярства, а не такої роботи. Він продовжував робити замальовки на клаптиках паперу й інші хлопці хвалили його. Сам Ширяєв помітив його талант і додав роботи.

Тарасові минуло 22 роки. Одного дня він пробрався на свято в Петергофі. Його вразило те, наскільки красиво й вишукано все тут влаштовано. Та, побачивши Ширяєвих, довелось повертатись додому. Хлопець мріяв про навчання й читання, але тепер це здавалось йому таким далеким. Навіть залізниця, про яку говорили всі навколо, була йому недоступною.

Біла ніч. Свято

В залах будинку Академії мистецтв всі чекали на повернення Карла Брюллова. Його картина «Останній день Помпеї», що прибула в Петербург раніше, вразила всю публіку. Тож тепер всі очікували автора. Карл Брюллов і сам колись був вихованцем Академії, а тепер став одним з найшанованіших художників. Говорили, що його творчість ознаменувала відродження живопису.

На честь повернення художника влаштували велике свято. Йому подарували лавровий вінок, але він вручив його своєму вчителю з Академії. Серед гостей свята був художник Іван Сошенко.

Біла ніч. Зустріч

Тарас не міг заснути в літню петербурзьку ніч. Він пішов гуляти містом і зупинився в Літньому саду. Думав помалювати трохи, але несподівано замість картини з-під пера вийшли вірші. Хлопець сам здивувався тому, наскільки просто й легко полились з нього вірші рідною мовою. Відтоді він став приходити в Літній сад часто – іноді малював тут, іноді писав вірші. Одного такого вечора він так захопився, що не помітив, як до нього підійшов якийсь чоловік. Він похвалив Тарасові малюнки й познайомився з ним. Це був Іван Сошенко. Він був щиро радий від зустрічі зі своїм земляком і вирішив якось йому допомогти.

Змова друзів

Іван Сошенко сам походив з бідної родини священника, але зміг вступити в Академію мистецтв і тепер радо вчився. Він так само вирішив допомогти Тарасові, бо помітив у хлопця справжній талант.

Сошенко входив у коло учнів, що були близькими до Карла Брюллова. Найперше про Тараса він завів розмову з Аполлоном Мокрицьким, що став учнем Великого Карла. Разом з Аполлоном Сошенко пішов до художника Олексія Венеціанова. dovidka.biz.ua Той, будучи людиною з добрим серцем, порадив зайнятись освітою Тараса: давати йому книги, водити на виставки, познайомити з талановитими земляками Гребінкою та Григоровичем.

Вода камінь точить

Сошенко давно не бачив Шевченка. Наступного разу знайшов його аж в театрі, де хлопець розмальовував стелю. Невдовзі мав розпочатись новий театральний сезон, тож спішили з приготуванням театру – роботи було багато. Тут Сошенко й познайомився з Ширяєвим, вчителем Тараса. Він попросив брати Тараса на виставки й давати йому уроки. Ширяєв погодився. Після цього успіху Сошенко вирішив розповісти про талановитого земляка Брюллову й Жуковському.

Друзі з Олімпу

Прем’єра в театрі вже відбулась. Опера «Іван Сусанін» молодого композитора Михайла Глінки мала великий успіх. Після прем’єри влаштували свято. Тут були Брюллов і сам Глінка, Мокрицький, Сошенко, Жуковський та багато інших. Сошенко розповів Карлу Брюллову про свого земляка Шевченка. Той слухав з цікавістю і співчуттям. Вирішив сам допомогти молодому таланту й поговорити з паном про його звільнення.

Шевченко був здивований і зачарований від того товариства, у яке входив. Йому було приємно й водночас лячно через те, яку увагу йому надають. Він щиро захоплювався своїми новими друзями, радо ходив в Ермітаж і в гості до Брюллова. А коли познайомився зі своїм земляком Гребінкою, то не тямив себе з радості! Йому було дуже приємно чути рідну мову! Гребінка, помітивши талант Тараса, запропонував йому зробити ілюстрації до своєї нової книги – перекладу поеми «Полтава» Пушкіна.

Він побачив Пушкіна

До Жуковського приходив Пушкін, про що Тарасу захоплено розповів Мокрицький. Він повідомив, що ще за три дні великий поет повернеться і запросив Тараса прийти теж, для знайомства. Але за день до зустрічі Пушкін загинув на дуелі. Його оплакували всі знайомі й друзі! Прийшли попрощатись з поетом і Шевченко з Мокрицьким. Вони тихцем робили посмертний портрет Пушкіна, аж доки не побачили, що прийшли жандарми. У Брюллова в майстерні було також сумно – за Пушкіним сумували всі, розуміли, що з життя пішов великий талант.

Ціна портрета

Серед нового товариства Шевченко нарешті почувався людино. Та кріпацьке ярмо все ще висіло над ним. Він малював одного з кріпаків свого пана – Івана Нечипоренка, свого земляка, – коли пан, оцінивши його роботу, звелів малювати портрети прихильних йому дам. Та за цю працю Тарас отримував зовсім мало, або й взагалі нічого. В таких умовах йому було складно працювати. Це помічали його друзі. Тому Сошенко знову заговорив з Брюлловим про звільнення Тараса.

Карл Брюллов сам поїхав домовлятись з паном Енгельгардтом про викуп Шевченка, але нічого не вийшло. Тоді до нього відправився художник Венеціанов. Пан запросив величезну ціну – 2500 карбованців.

Брюллов взявся писати портрет Жуковського, але для чого ніхто не знав. Згодом стало зрозуміло, що портрет стане викупом Шевченку з неволі.

«Час проводили концертом і акціоном»

Час спливав, а Тарас дедалі більше страждав від неволі. Одного разу пан навіть наказав вибити його, та цьому завадив Сошенко, що саме малював портрет дружини управителя Прехтеля. Свої страждання Шевченко виливав у вірші й прозу. Друзі, яким він давав читати свої твори, оцінили його літературний талант і тому намагались усіляко покращити його становище до викупу.

22 квітня 1838 року відбувся аукціон, де розіграли портрет Жуковського. Він дістався імператриці й став основою для викупу Шевченка з волі. Коли Тарас отримав відпускну на волю, то не міг стримати сліз. Разом з ним раділи й плакали усі його друзі.

Академія!

Це були найкращі роки Шевченка. Він нарешті зміг вступити в Академію мистецтв і навчатись малярства, як того давно хотів. Він взявся до роботи з молодечим запалом і намагався наздогнати все те, що пропустив через неволю. Довідник цікавих фактів та корисних знань. Паралельно писав вірші й прозу, розвивався в різних галузях, проводив час із друзями, які любили його веселу вдачу.

Невдовзі Сошенко закінчив Академію мистецтв і мав відправитись назад в Україну вчителювати. Він запропонував Тарасу жити далі зі своїм знайомим Василем Штернбергом. Василь повернувся з України, де влітку гостював з Глінкою в Качанівці у пана Тарновського. Тарас з Василем одразу потоваришували.

Шевченко став учнем Брюллова. Всі високо оцінювали його талант, що, хоч і перебував під впливом учителя, але мав свої неповторні риси. Тарас зображав навколишній світ більш реалістично, глибоко.

Кобзар

Попри всі свої знайомства й заняття, Тарас Шевченко не забував про Україну. Згадуючи рідну землю, він писав. З-під його пера народжувались величні рядки, що змушували плакати всіх, хто їх читав. Сошенко нагадував товаришу не забувати малярство, а Гребінка навпаки запропонував видати книгу. Шевченко погодився й назвав книгу «Кобзар». Ілюстрацію до нього намалював його товариш Штернберг.

Так, згадуючи свою Україну Шевченко написав «Катерину», «Івана Підкову», «Перебендю», Тарасову ніч», присвятив кілька вірші друзям («До Основ’яненка»).

Трохи згодом Штернберг та Айвазовський поїхали в Італію. Шевченко лишився без товариша. Та навколо нього було багато інших друзів. Він саме нещодавно познайомився з критиком Бєлінським, часто бував у Гребінки, продовжував навчання в Академії і в Брюллова, листувався з Квіткою-Основ’яненком. Це були роки розквіту для Тараса.

Шевченко цікавився історією свого краю, згадував оповідки діда, народні пісні й перекази. Так в нього й народився задум написати про гайдамаків. Його поема «Гайдамаки», хоч і була надрукована з цензурою (вилучили забагато), наробила галасу поміж панів. А його «Кобзар» отримав багато схвальних відгуків, та головне, що ним зачитувались ті, для кого і про кого писав Шевченко – прості люди на його рідній землі.

Автор переказу – cup_of_flowers

Матеріал надано лише для публікації на сайті dovidka.biz.ua від 20.09.2021.