Терміни та поняття: розвиток Київської Русі та Галицько-Волинської держави в 9-14 ст.

Терміни та поняття

Політичний, соціально-економічний і культурний розвиток Київської Русі та Галицько-Волинської держави в IX-XIV ст.

Апокрифи (від гр. «таємничий, прихований») — 1) релігійно-міфологічні твори на біблійні теми, які з пе­вних причин не визнавалися церквою канонічними й заборонялися; 2) твори сумнівної історичної вірогідності, часом свідома містифікація; 3) твори невідомого походження, безпідставно приписувані якомусь авторові.

Билини (старини) пам’ятки давньоруської усної нар. творчості, нар. пісні про подвиги богатирів. Найдавнішими, найбільшими за обсягом і найвартіснішими в художньому й історичному аспектах вважаються билини Київського або Володимирового циклу (Х-ХІ ст.). У ХІІІ-ХІV ст. билини наповнюються новими сюжетами.

Бояри (від старослов’янського «бой» — воїн, або «болій» — вел., можливо, від тюркського «вельможа, багатій», чи староісландського «знатна людина») — збірна назва представників правлячого стану в Київській Русі, які займали друге, після князів, панівне становище в управлінні державою. Виникли в VІ-ІХ ст. Б. були васалами князя, зобов’язаними служиш в його війську за право володіння земельними наділами. Могли переходити від одного князя до ін. без втрати своїх наділів. У часи Київської держави не були замкнутим станом, до них могли потрапляти представники міщан, духовенства і навіть селянства (смердів). В епоху роздробленості посилилася економічна і політична міць бояр. Особливо великий був їхній вплив у Галицько-Волинському князівстві. Бояри займали найважливіші посади при князівському дворі. Найбільш заслужені входили до складу Боярської ради, що була дорадчим органом при князі.

Боярська дума — у часи Київської держави — вища рада при князеві, що складалася з представників земського боярства, княжої дружини, а згодом і духовенства. Рішення її мали дорадчий характер. Дума не мала постійного складу, її засідання скликалися князем у необхідних випадках. Особливо зросла її роль у період феодальної роздробленості, зокрема в Галицькій землі.

Волхви — у Київській Русі (в дохристиянський період) служителі язичницького релігійного культу. Вважалося, що вони мали вплив на сили природи, вміли пророкувати майбутнє і лікувати людей. Найдавніша згадка про в. належить до 912. їхні діяння (ворожба, чаклунство) переслідувалися за часів християнства.

Вотчинне землеволодіння (вотчина; від укр. «отчина», тобто батьківська власність) — одна з форм феод, земельної власності в часи Київської держави. Її власник мав право передати у спадщину, продати, поділити тощо (у IX—XI ст. були князі, дружинники та земські бояри — нащадки родоплемінної верхівки). В епоху Київської Русі володіння вотчиною не було прирівняне до права власності на неї. У період роздробленості стала основною формою феодального землеволодіння (у цей період так називали також окремі удільні князівства, що успадковува­лися від батька). Після переходу більшої частини українських земель під владу Литви та Польщі вотчинне землеволодіння суттєво зросло. Велике землеволодіння було ліквідоване національно-визвольною війною під проводом Б. Хмельницького. Однак згодом на Правобережжі було відновлене.

Глаголиця — перша відома самобутня слов’янська абетка, створена Кирилом (Костянтином).

Графіті (від іт. «видряпані») — написи і малюнки, видряпані на стінах давніх будівель, на посудинах та інших предметах. Відомі графіті на стінах Софійського собору в Києві.

Гривня — 1) грошова одиниця Київської держави (гривна); 2) грошова одиниця УНР, встановлена законом від 1.03.1918 р.; 3) грошова одиниця суч. України, запроваджена в ході грошової реформи 2-16.09.1996.

Донжон (від фр. «донжон») — головна вежа у середньовічному замку, яку будували у найнедоступнішому місці, окремо від інших споруд і в яку ховалися під час нападу ворога. Будівництво донжонів у Волинському князівстві за­початкував князь Роман Мстиславич, згодом кілька таких укріплень постали у Галицько-Волинському князівстві за князя Данила Романовича.

Дружина — І) загін воїнів, об’єднаних навколо вождя племені, а згодом князя, короля; 2) збройні загони у Київській державі, які становили постійну військову силу князя, члени якої брали участь в управлінні князівством і особистим господарством князя. Члени дружини — дружинники — одержували від князя утримання на­турою або землями. На чолі д. стояв князь. Старші дружинники називалися боярами, які були радниками князя у військових і адміністративних справах. Молодші дружинники становили основу княжого війська, несли особисту охорону кня­зя, його майна, виконували різні доручення. Дружина як основа військ, сила князів існувала до ліквідації в Україні удільних князівств (кінець XVI ст.).

Духівництво (духовенство) – привілейований у період середньовіччя та за нових часів стан, пов’язаний із служінням церкві. Тривалий час було найосвіченішою верствою населення, тому впливало і на духовне життя, і на культуру. Поділялося на верхівку (митрополит, єпископи, ігумени монастирів) і рядових священнослужителів. Помітну роль відігравали також ченці монастирів.

Євангеліє (від ір. «добра звістка») —- ранньохристиянський твір, що оповідає про земне життя Ісуса Христа. Євангеліє частиною Біблії (Новий Заповіт). Церква визнає чотири Євангелія. У нашій історії особливо відомі Реймське Євангеліє (Анна Ярославівна привезла до Франції), Остромирове Євангеліє (перша датована книга, яка зберег­лася), Пересопницьке Євангеліє (на ньому приймають присягу Президенти України).

Закупи — категорія напіввільних селян у Київській державі XI—XII ст. і в Україні XIV XVI ст., у Київсь­кій Русі так називалися люди, які брали у землевласника позику («купу») і за це були змушені виконувати феод, повинності. 3. дозволялося піти від феодала, щоб заробити гроші для сплати боргу. Він отримував від земле­власника знаряддя праці та коня і був зобов’язаний працювати на його полі. Сплата боргу робила з. вільним, хо­ча умови виплати залишалися невідомими.

«Ізборники» — збірник різних творів гр. авторів богословського та повчального змісту, більшість яких розтлумачує складні місця з Біблії, своєрідні енциклопедичні довідники. Особливо відомі «Ізборники Святосла­ва» 1073 і 1076.

Ізгої — категорія неповноправних людей у Київській державі ХІ-ХІІ ст., які вийшли зі свого звичайного середовища у зв’язку з різними обставинами. Ізгоєм міг стати навіть князь, позбавлений уділу. У XIV ст. ізгої як окрема категорія людей перестали існувати.

Ікона (від гр. «зображення, образ») — живописне, мозаїчне або рельєфне зображення Ісуса Христа, Богородиці, святих і подій Святого Письма. Виникли у II ст. н. е. Культ і. був офіційно прийнятий 787. Перші з них в Україні були візантійського походження. Найстарші і., які збереглися до нашого часу, датуються ХІ-ХІІ ст. Найвідоміші з особливо шанованих і.: Вишгородська («Володимирська», XI ст., пограбована князем Андрієм Боголюбським і вивезена у Владимир-на Клязьмі), Чернігівська (XII ст.), Печерська (XIV ст.), Холмська (XI ст., знайдена у 2000 р. на Волині), Зарваницька, Покрови з Січової церкви на Запоріжжі та ін.

Києво-Печерська лавра — один з найдавніших і найбільших чоловічих монастирів на українських землях. Засно­ваний 1051 в с. Берестове, поблизу Києва (нині у складі міста). Засновником вважається Антоній Печерський. Першим відомим ігуменом був чернець Варлаам (1061), після нього Феодосій Печерський. З XII ст. монастир отримав назву лаври. Вона відігравала велику роль у духовному житті Київської держави. У перші століття існування лавру кілька разів руйнували, але щоразу вона відновлювалася. 1598 офіційно одержала статус лаври та права ставропігії від Константинопольського Патріарха.

Києво-Печерський патерик (від укр. «Києво-Печерський» і гр. «батько») і— видатна рукописна церковна-літературна пам’ятка, збірка творів про історію Києво-Печерської лаври та перших її подвижників. Створений між 1215 і 1230. Уперше надрукований 1635. Патерик — один з найвизначніших творів давньоукраїнської літератури, цінне історичне джере­ло для вивчення подій історії України XI—XIII ст.

Київський літопис — одна з найдавніших історичних і літературних пам’яток княжої доби, продовження «Повісті минулих літ». Охоплює події з 1111-1117 до 1200. Переклад К. л. увійшов до «Літопису руського» (1989).

Київські повстання — 1) повстання київських міщан і частини населення Київської землі 1068-1069 про­ти князя Ізяслава Ярославича. Повсталі вимагали роздати зброю для б-би з половцями, які перемогли у битві на Альті восени 1068. Було звільнено і проголошено великого князем полоцького князя Всеслава Брячиславича. Ізяслав з допомогою польських військ у квітні 1069 придушив повстання. 2) Повстання міщан і, можливо, сільського населення відразу після смерті князя Святополка Ізяславича через підвищення цін на хліб, голод, зловживання влади (1113). Налякані виступом бояри запросили на київський стіл переяславського князя Володимира Мономаха, який видав «Статут», що містив деякі поступки повстанцям.

Кирилиця — слов’янська писемність на основі гр. абетки.

Книжкова мініатюра (від фр. «кіновар або сурик, фарба») — невеличкий кольоровий малюнок у старо­винному рукописі чи книзі. Переносно «мініатюра» — будь-що невеликого розміру.

Літописи — історичні твори в Київській Русі, а згодом на українських, білоруських і рос. землях, у яких розповідь вела­ся по роках. За своєю формою і змістом подібні до анналів і хронік. Історик М. Брайчевський припускає, що літописання на Русі почалося в часи князів Аскольда і Дира (IX ст.). Перше літописне зведення, що дійшло до нас, славетна «Повіть минулих літ», укладена і відредагована на початку XII ст. ченцем Нестором, згодом ігуменом Сильвестром і ще одним невідомим автором. Літописи Київської Русі є визначними пам’ятками іст. літератури, головним джерелом для вивчення цього періоду української історії. У ХІІ-ХІІІ ст. відомими літописами були Київський і Галицько-Волинський. У XIV ст. складалися літописні зведення Лаврентіївський та Іпатіївський (поч. XV ст.).

Мозаїка (від гр. «святилище муз») — сюжетні або орнаментальні композиції, зроблені з окремих, щільно припасованих один до одного шматочків смальти, мармуру, камінчиків тощо; мистецтво складати такі композиції. Переносно — строката суміш різнорідних елементів.

Наймит – особисто вільна людина, яка працювала в умовах найму. Відомі з часів Київської держави.

Натуральне господарство (від лат. «природа» і укр. «господарство») — господарство, продукти якого призначалися не на продаж, а тільки для власного споживання.

Огнищанин – головний управитель княжого двору в Київській Русі Х-ХІІ ст., боярин. Відповідав за ведення вотчинного господарства і збереження князівського майна.

Остромирове Євангеліє найдавніший датований східнослов’янський рукопис. Містить євангельські чигання для вихідних і святкових днів. Написане 1056-1057 для новгородського посадника Остромира дяком Іригорієм, правдоподібно у Києві. Написане уставом на 294 аркушах пергаменту. Зберігається у Публічній бібліотеці Петербурга. Написане церковнослов’янською мовою з мовними особливостями, характерними для української мови.

«Повість минулих літ» — найвидатніша пам’ятка літописання Київської Русі. Відомо три редакції. Перша укладена близько 1113 ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором, друга — 1116 ігуменом Видубецького монастиря Сильвестром, третя — 1118 невідомим автором у Києво-Печерському монастирі. «Повість» — зве­дення з попередніх літописів, різних іст. і літ. творів, пам’яток права. Основна увага в творі приділяється політ., воєнним і династичним подіям. Містяться відомості про походження і розселення східних слов’ян, утворення Київської держави та її сусідів. Виклад матеріалу подається нерівномірно. Уперше повний переклад укр. мовою і грунтовний аналіз «Повість минулих літ» здійснив 1990 Л. Махновець, запропонувавши називати її «Літописом руським за Іпатським списком».

Повоз — державна повинність у Київській державі, що полягала в обов’язку доставляти продукцію сільського господарства за розпорядженням князя чи феодала на княжий двір, погост, ринок або в похід. П. поступово був замінений грошовим податком — «повозними грішми».

«Повчання» Володимира Мономаха («Повчання Володимира Мономаха дітям») — видатна пам’ятка літератури Київської Русі. Збереглося у Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ» у кількох неповних частинах. Напи­сано, правдоподібно, 1117. Це перша спроба життєписної розповіді в давній укр. л-рі. Володимир Мономах висловлює думки загальнодержавного, політ, та морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними прави­телями, захищати інтереси держави, боротися з усобицями, учитися і поширювати освіту, власною поведінкою да­вати приклад ін. Свої настанови він підкріплює прикладами з власного життя.

Православ’я (православна церква) — т. звана грецька або східна церква. Остаточно утворилася 1054 після роз­колу християнства на католицизм і православ’я. Особливість — віра в те, що Святий Дух йде лише від Бога. Відзначається особливою обрядовістю.

Рукописна книга — кодекс, що містить твір або зб. творів, написаних вручну. Найдавніші з’явилися в Україні після запровадження християнства. У першій половині XI ст. Ярослав Мудрий заснував при Софійському соборі скрипторій. Саме звідси вийшли найдавніші рукописні пам’ятки: Остромирове Євангеліє (1056-1057), Ізборники Святослава (1073 і 1076). До київського книжкового осередку належить найвидатніша пам’ятка рукописного мистецтва ранньої доби — Київський Псалтир (1397), оздоблений 302 високохудожніми мініатюрами.

Рядовичі — категорія залежних людей у Київській Русі, згадуються в ХІ-ХІІ ст. Були змушені укладати на певних умовах договір («ряд») із землевласником. Р. відбували повинності у вотчині або сплачували данину, ви­конували дрібні господарські доручення. Входили до складу челяді, були близькі до закупів за соціальним та юридичним ста­новищем.

Скоморохи — митці часів Київської держави; танцюристи, фокусники, актори, музиканти, дресируваль­ники. Артисти різнобічних жанрів, які виступали на святах і торгах. Деякі із с. постійно жили при дворах князів чи бояр.

«Слово о полісу Ігоревім» — видатна пам’ятка л-ри Київської держави, присвячена невдалому походові новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців 1185. Написане, очевидно, не пізніше 1187. Уче­ний Л. Махновець доводить, що автором твору є Володимир Ярославич, брат Ярославни, ш ватро головного ге­роя, син галицького князя Ярослава Осмомисла, а згодом і сам — галицький князь. Нині багато дослідників по­годжуються з цим. Автор «Слова» у високохудожній формі закликав руських князів об’єднати свої зусилля для відсічі ворогові. Твір перекладено багатьма мовами народів світу.

Смальта (від іт. «емаль») — сплав свинцю та скла; кольорове непрозоре (заглушене) скло у вигляді неве­ликих кубиків або пластинок, застосовуване для виготовлення мозаїк.

Смерди — особисто вільні члени сільської громади у Київській державі, мали власне господарство, землю, мешкали в князівських селах і платили князеві данину.

Собор — 1) гол. міська чи монастирська церква (храм); 2) збори, з’їзд, наприклад, собор церк. — зібрання християнського духовенства.

Феодалізм (від франкського «худоба як майно») — сусп.. лад, який характеризується власністю панівних верств на землю та чіткою ієрархічністю (системою залежністю).

Фольклор (від англійського «народна мудрість, народне знання»)— усна нар. творчість.

Фреска (від іт. «свіжий») — живопис фарбами (водяними або на вапняному молоці) по свіжій вогкій шту­катурці (тиньку); твір, виконаний у цій техніці.

Холопи – І) у Київській Русі та пізніше у Москві (до XVIII ст.) категорія залежного населення, яка за своїм правовим становищем була близька до рабів. Xолопами ставали внаслідок полону, одруженям з холопом чи холопкою, само- продажу, продажу за борги та народження від холопів-батьків. Згідно з законом, холопи не мали жодних юридичних прав. Господарі могли ними необмежено розпоряджатися. За часів Київської держави з холопів складалася челядь. Частина їх використовувалася на військ, і адмін. службі. У XV-XVІ ст. холопи були поступово перетворені на кріпаків. 2) У Речі Посполитій холопи (хлопи) —- загальна назва залежного селянства.

Челядь – назва залежною населення у Київській державі. До IХ ст. назва вживалася щодо рабів у стані патріархального рабства, IХ-Х ст. – щодо рабів, які стали об’єктами купівлі-продажу. З XI ст. – збірна назва населення феодальної вотчини, яке перебувало у різних формах залежності від землевласника (холопи, закупи, смерди та інші). В Україні у XV XIX ст. ч. називали слуг у господарстві.

• Політичний, соціально-економічний розвиток Київської Русі та Галицько-Волинської держави в 9-14 ст.
• Культурний розвиток Київської Русі та Галицько-Волинської держави в 9-14 ст.
• Хронологічний довідник: розвиток Київської Русі та Галицько-Волинської держави в 9-14 ст.
• Персоналії: розвиток Київської Русі та Галицько-Волинської держави в 9-14 ст.