Іван Франко «У кузні» (Із моїх споминів) скорочено читати варто, щоб дізнатися про те, які спогади мав автор про своє дитинство.
Франко “У кузні” скорочено
Розповідь ведеться від імені Івана Франка, який згадує своє дитинство. У центрі спогаду — кузня його батька. Письменник описує, як батько розпалює вогонь у кузні, як слуга Андрусь допомагає йому дмухати міхом на жар, і як сам хлопчик сидить поруч, спостерігаючи за всім із захопленням і трохи зі страхом. Коли Андрусь жартує, що з ковальського міха дме «дика баба», то хлопчика охоплює жах, бо він вірить у казкових істот з розповідей служниць (про мар, упирів, страчуків). Батько заспокоює сина, пояснюючи, що то просто вітер у міху. Дитина заспокоюється і знову з захопленням дивиться на чарівне і величне вогнище. Поступово починається робота: батько готується до кування, оглядає інструменти, а перші удари молотка сповіщають, що в кузні розпочався трудовий день.
Батько був відомим і шанованим ковалем на всі навколишні села, особливо прославилися його сокири. Навіть через тридцять років після його смерті люди згадували його майстерність. Кузня працювала переважно взимку, а влітку лише в короткі сезони. Робота в кузні була не лише трудом, а й подією — люди приходили ніби в гості: з розмовами, з чаркою, допомагали один одному. Батько не брав встановлену плату, робив охоче і з душею.
Згадує оповідач, як робив батько ті сокири: збирання гонталів, розігрів у горні, формування обуха і леза, зварювання частин. Процес потребував великої уваги, знання й допомоги інших. Усі хто приходив до кузні допомагали, хто чим міг. Особливо вражаючим для оповідача був момент, коли з вогню виривалися яскраві іскри — зиндри. Батько все робив уважно і дбайливо, а сокири його роботи виходили дуже міцні й красиві. Син спостерігав за процесом кування із захватом, хоч і боявся іскор, і захоплювався тим, як залізо перетворювалося на справжній витвір мистецтва.
Коли у кузні збиралися селяни, то починалися розмови про місцеві новини та події. Найбільше людей цікавив Борислав — місце, де почалося активне видобування нафти й озокериту. Селяни розповідають про небезпеки роботи в шахтах, злидні, шахрайство євреїв і нещасні випадки, що там трапляються. Говорять про те, що з’явився новий тип заробітчан — ріпники. Автор, хлопчик, слухає ці оповіді із захопленням і мріє побачити Борислав або ріпників на власні очі. Батько хлопця — коваль — не підтримує нових порядків, хоча відкрито не висловлюється проти. Він поважає традиції, працьовитість і засуджує нероб. У кузні часто звучать народні притчі, анекдоти, спогади, роздуми. Коли робота над сокирою закінчена, її «обливають» — святкують у тісному сільському товаристві. Після частування люди діляться мріями, побутовими клопотами й жартами. Батько завжди стежив, щоб розмови не перетворювалися на плітки.
Батько не любив непристойностей у розмовах — ні сам, ні його компанія не дозволяли собі нічого сороміцького. Він іноді жартував про жінок, розповідаючи притчу про “дівку-скуску”, аби довести, що жіноча привабливість може звести навіть невинного з правильного шляху.
У притчі йдеться про батька і сина, які двадцять років жили в лісі, не бачачи нікого, крім одне одного. Коли минуло двадцять років, батько вирішив показати синові світ. У селі вони зайшли до кузні, і син почав кувати розпечене залізо голими руками — вогонь його не обпікав.
Потім на вулиці їм трапилась дівчина. Син, не знаючи, хто це, спитав батька, і той відповів, що це “скуска”. Хлопець захоплено промовив, що хотів би мати таку в лісі. Батько зрозумів, що в синові прокинулася чоловіча природа, і вирішив повертатися назад. Та перед тим запитав сина чи не хоче він ще в кузні попрацювати. Хлопець погодився і знову взявся до роботи в кузні, але тепер залізо обпекло йому всі руку. Батько пояснив: це сталося через те, що він захотів тої “скуски”.
Попри повчальний зміст, батько оповідача переказував цю притчу жартома. Насправді він був товариською людиною, життєлюбом, для якого головне було — бути серед людей і для людей.
Та найбільше враження на малого оповідача справила розповідь батька про лікаря Валентина, якого всі дуже любили, бо він щиро допомагав людям. Але така надмірна увага й любов з боку людей почала його втомлювати. Одного разу в лісі він зустрів старця, який жив у печері, відмовившись від світу, й молився Богу. Старець сказав, що служить лише Богові, а не людям, бо “не можна служити водночас Богові й мамоні”.
“Хто кому служить, від того нехай і платні жде. Я служу богу, і бог мені відплатить, а хто служить людям, то чим йому відплатять люде в день страшного суду?”
Минуло сорок років відтоді, як у кузні в слободі востаннє лунав звук молота, яким батько кує залізо. Відтоді все дуже змінилося — зникла не лише сама кузня, а й цілий уклад життя. Вже нема й сліду від того патріархального світу, де жваво працювали, жартували й дружньо спілкувались люди. Більшість із них давно померли.
Та дитяча пам’ять автора зберегла той теплий спогад — яскравий вогонь у кузні, веселу атмосферу, батькову турботу. Маленький хлопчик босоніж сидів біля вогнища й, незважаючи на свій вік, назавжди запам’ятав той живий, гарячий вогонь. Він ніби став символом душевного тепла, сили й наснаги, яку автор проніс через усе життя.
Автор переказу – Гнатюк Юлія
Авторські права на опублікований короткий зміст належать сайту dovidka.biz.ua.
