Вірші Сосюри про Донеччину передають любов поета до рідної землі.
Вірші Володимира Сосюри про Донеччину
“Як передать, Донбас, твою красу…”1952
Як передать, Донбас, твою красу і силу,
і подвиги в труді синів твоїх ясних,
що у борні за мир незламні мають крила
й упевненість в ході для сонячних доріг.
Комбайна гордий гул і шахтарів обличчя,
що вкрив росою піт, і клич твоїх гудків,
і клекіт орлій домн, і сталі гомін вічний,
що лине в вишину із заводських цехів.
І рейок блискотінь під поїздів вагою,
і у вечірній час дівочий ніжний спів,
де в полі трактори залізною ходою
прокладують путі для пишних врожаїв.
Мені там рідне все – й Дінця зелені хвилі,
і шепіт яворів, і дальній дзвін копит,
і округа озер, степів картини милі,
й на обрії гаї, що серцю шлють привіт.
І неба вишина у хмар ажурній піні,
і квітів аромат в байраків тишині,
і у росі світань там хори солов’їні
нагадують мені далекі юні дні.
“Хто розплете тебе, моя ти косо руса?”
я чую пісню знов, і в’ється довгий шлях,
я бачу таткові козацькі довгі вуса
й шахтарську лампочку в натруджених руках.
До мене він схилив обличчя добре, миле
І в серце дивиться крізь одлетілий час…
О тату, тату мій, якби ти встав з могили,
ти б не пізнав його, свій зоряний Донбас!
Уже не кайла дзвін лунає у забої,
І коногона свист не протинає тьму
у штреків глибині, що знали ми з тобою,
коли життя було подібне на тюрму.
Нам силу мускулів машини замінили,
кругом шумить життя, подібне на весну.
Розкований народ розправив дужі крила
і світло дня приніс в копалин глибину.
Нам вільний труд дає усе, що серце хоче,
якби ти з нами був, о, як би ти радів!
І не землянок сум твої зустріли б очі,
а в майві теплім віт – котеджі шахтарів.
Мов весняна ріка, щасливі дні вирують,
блищить, шумить шосе в проміннях сонця грі,
на ньому біг машин, своїх машин, керують
хазяїни життя – веселі шахтарі.
На горду радість їх мені дивитись любо
і слухать шум знамен, що маком розцвіли
і все густіш димлять нових заводів труби,
як знак, що вільні ми, як ті гірські орли.
Так сяй же, сяй, життя, як прапор, пурпурово,
як сонце угорі, що не потоне в млі,
щоб передать могло моє од серця слово
всю велич і красу донецької землі!
“Над шахтами лине задимлене небо”
Над шахтами лине задимлене небо
в огні заводському заграв.
Донець мій коханий, давно я про тебе
пісень голубих не складав.
Одкрили зорі золотої ворота
ми в битві за щастя своє,
і з попелу згарищ моя Третя Рота
в симфонії праці встає.
Все так же гудок свою пісню заводить
про нашу незламну могуть,
і друзі дитинства ідуть до заводу,
по вулиці Красній ідуть.
Я згадую в синьому димі махорки
про нашу весну дорогу
і бачу вікно прохідної конторки
й незлічні сліди на снігу,
упевнені й рідні… І стежка вузенька
з гори до чавунки біжить,
де мчав я на санках хлопчиськом маленьким
крізь снігу колючу блакить.
І станція та, і вагони, вагони,
і гуркіт невпинний коліс;
і зір мій ясний, як у мареві, тоне,—
там жив, там любив я, там ріс.
1947
Донеччино моя! Сосюра
я відчуваю знов, як в ті далекі дні,
коли квітки в росі солодкого світання
над голубим Дінцем всміхалися мені.Немов душею п’ю твого життя весну я
у радості степів, у гомоні дібров,
і музику гудків твоїх я знову чую,
Донеччино моя, життя мого любов!
і піснею тремтять закохані вуста.
Нехай сніги кругом, та в серце маєм віє
у стороні моїй – і серце розцвіта.І знову юний я, і лине в карі очі
проміння звідусіль, і весь у ньому я,
мов райдуга, звучу, і в жилах кров клекоче,
неначе музика, Донеччино моя!
Іду полями я, а в глибині, під ними,
у штреків плетиві підземний дивний світ
зітхає і гримить, і дзвоном повнить рими,
такий близький мені іще з хлоп’ячих літ.
І мов летять туди думки мої прозорі,
у мареві згадок сплітаючись у спів,
летять у глибину, де лампочки, як зорі,
хитаються й пливуть під кроки шахтарів.
Донеччино моя, героїв світла мати,
твоїх заводів дим, як прапор у очах.
Ти з пісеню мене, коли гули гармати,
послала, щоб тебе прославив я в піснях.
Донеччино моя, моя ти батьківщино,
тобі любов моя і всі мої чуття.
Я до твоїх грудей приникнув, як дитина,
щоб знов набратись сил для пісні і життя.
1952
“Коли потяг у даль загуркоче”
Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні…
Шум акацій… Посьолок і гони…
Ми на гору йдемо через гать…
А внизу пролітають вагони
і колеса у тьмі цокотять…
Той садок, і закохані зори,
і огні з-під опущених вій…
Од проміння і тіней узори
на дорозі й на шалі твоїй…
Твої губи — розтулена рана…
Ми хотіли й не знали — чого…
Од кохання безвольна і п’яна,
ти тулилась до серця мого…
Ой ви ночі Донеччини сині,
і розлука, і сльози вночі…
Як у небі ключі журавлині,
одинокі й печальні ключі…
Пам’ятаю: тривожні оселі,
темні вежі на фоні заграв…
Там з тобою у сірій шинелі
біля верб я востаннє стояв.
Я казав, що вернусь безумовно,
хоч і ворог —на нашій путі…
Патронташ мій патронами повний,
тихі очі твої золоті…
Дні пройшли. Одлетіла тривога…
Лиш любов — як у серці багнет…
Ти давно вже дружина другого,
я ж — відомий вкраїнський поет.
Наче сон… Я прийшов із туману
і промінням своїм засіяв…
Та на тебе, чужу і кохану,
я і славу б свою проміняв.
Я б забув і образу, і сльози…
Тільки б знову іти через гать,
тільки б слухать твій голос і коси,
твої коси сумні цілувать.
Ночі ті, та гітара й жоржини,
може, сняться тепер і тобі…
Сині очі в моєї дружини,
а у тебе були голубі.
