«Війві» Михайло Слабошпицький читати повністю онлайн та скачати текст у зручному форматі.
Михайло Слабошпицький «Війві» скачати
Книга «Війві» скачати fb2, pdf, epub. Текст «Війві» Михайла Слабошпицького завантажуйте повністю (щоб скачати, обирай і натискай на іконку потрібного формату):
*розшифрування, щоб зрозуміти який формат Вам підходить:
FB2 – легка структурована книга, ідеально для читання з мобільного;
EPUB – підходить для більшості рідерів, структурована книга;
PDF – відкривається будь-де, зручно для друку.
Михайло Слабошпицький «Війві» читати
Коли вона назвала своє ім’я, ми страшенно здивувалися. “Війві” — ніхто з нас ніколи такого не чув.
Того дня Марина Сергіївна зайшла до класу з цим білявим дівчиськом і сказала:
— Діти, у нас поповнення — матимете нову товаришку, вона вчитиметься разом з вами…
Марина Сергіївна, мабуть, хотіла ще щось додати, але дівчисько глянуло на клас своїми зеленими очима і голосно сказало:
— Мене звати Війві.
— Як? — перепитав я голосно.
— Війві… А прізвище Салурі.
— Батьки Війві переїхали до нашого міста з Естонії,— пояснила Марина Сергіївна.
— Аж із Естонії…— здивовано загув увесь клас. Бо в нашій школі ще ніхто не з’являвся аж із Естонії. Були з Сахаліну, були з Вірменії, були з Ленінграда, були з Закарпаття… Всі на світі їздять і переїздять з місця на місце — тільки мої батьки чомусь нікуди не хочуть їхати. Я, як виросту, мандруватиму по всіх республіках і містах або й по всьому світу. От стану, наприклад, капітаном далекого плавання і завжди мандруватиму.
І треба ж було, щоб Війві посадили зі мною!
І тепер вона сидить на уроках, як статуя,— не зворухнеться і від Марини Сергіївни погляду не відводить. Ото, мабуть, зануда — з таких і відмінники народжуються. Їм за поведінку оцінки ставлять.
Я сюди крутнуся, туди крутнуся або повітряного змія конструюю, а Марина Сергіївна — завжди так раптово: “Вовченко, ану повтори, будь ласка, те, що я розповідала!..”
А хто знає, що вона розповідала?
Я зирк на Мишка, зирк на Васька, а вони плечима стенають — теж не слухали.
— Ви розповідали…— повільно починаю я і з надією дивлюся на Війві.
А вона сидить, наче нежива, начеб і не чує, що я чекаю від неї допомоги — тільки очі потупила. І трохи почервоніла. Мабуть, ото їй соромно за мене.
— Ви розповідали, що…— знову повторюю повільно я і непомітно штовхаю Війві в плече.
Але безнадійно — вона мовчить.
А Марина Сергіївна великими літерами пише в моєму щоденнику свою улюблену фразу: “Мирослав знову неуважний на уроках — зовсім не слухає вчителя”. Добре, що хоч двійку за поведінку не вліпила.
Несу той запис у щоденнику додому. Уявляю, як увечері батько запитає:
— То що там у нас нового?
— Та…— сумно махну я рукою.
— Що “та”? — відразу ж суворим стане батько.
— Запис у щоденнику.
Батько відкладе газети, поправить окуляри й одразу ж почне:
— Ну, скажи сам, як тебе виховувати, щоб ти став уважним і сумлінним учнем? Чому до тебе ніякі слова, ніякі мої прохання не доходять? Треба ж хоч трохи совісті мати! Треба бути серйознішим!..
Я мовчу, бо знаю, що ця промова в нього надовго. Не можу сказати, що мені дуже цікаво її слухати, бо не почую нічого нового — все це я чув не раз і не два. Придумав би вже щось нове. Але хай собі бурчить. Я на нього не серджуся, бо він у мене добрий. Сьогодні заборонить телевізор дивитися, на вулицю не випустить, а завтра про все й забуде. Головне — в суботу зауваження чи двійку не схопити, щоб у неділю не заборонив у кіно йти й гулять.
Субота в мене — найважчий день. Хоч бери й не йди до школи. Але як не підеш? У нас же дорослі для дітей закон такий придумали: подобається тобі чи не подобається вчитися — вчись. Хочеш чи не хочеш до школи йти — йди.
Якби моя воля, то вирішив би так: кому подобається вчитися — хай вчиться, кому не подобається — хай не вчиться. Я б теж не вчився, якби не хотів стати капітаном далекого плавання…
Отже, Війві, як я і думав, виявилася відмінницею і занудою. Я таки правильно не злюбив її з першого погляду. Вона не підказувала мені на уроках, не давала списати домашнє завдання і завжди на мене дивилася так, як Марина Сергіївна, коли збиралася записати в щоденник зауваження.
— Ти, мабуть, хочеш бути вчителькою? — запитав якось я її.
— Вчителькою? Не знаю…
— Ти навіть не знаєш, ким хочеш бути?
— Знаю. Чому не знаю?! — раптом різко сказала вона.— Знаю!
— Ти диви! — вигукнув я здивовано.— І ким же?
— Тобі не скажу!
— А чому мені не скажеш!
— Тому!
— Чому?
— Бо це моя таємниця.
— То, значить, і нікому не скажеш? — мені раптом стало трохи легше, бо я подумав, що вона тільки мені не хоче сказати. Якщо ж взагалі-взагалі нікому ні слова, то можна й мені не питати.
Але що ж це може бути у неї в голові?
Мабуть, якась дурниця. Дівчата казали, що вона грає на скрипці, то, певно, музиканткою хоче бути. Бо ким іще може буть тиха, наче перелякана мишка, відмінниця? Знаємо ми їх. У них нічого цікавого. Їхнє життя нудне, як урок арифметики.
…Зима вже тоді закінчувалася. Ми з Мишком і Васьком уже втомилися виглядати весну. Чекали її так нетерпляче, як перелітні птахи, що збираються летіти з теплого вирію додому. Але причини в нас були не ті, що в птахів. Причини наші були серйозніші.
