«Про козу» читати – Ярослав Стельмах

«Про козу» Ярослав Стельмах читати онлайн та скорочено варто, адже це цікава та повчальна історія.

Ярослав Стельмах «Про козу» читати

У бабусі на селі, обіч дороги, що вела до річки, на просторій, порослій бур’яном місцині завжди паслася велика брудно-біла коза. Цілими днями вона завзято скубла траву, і якби той лужок був меншим, то давно б уже виїла на ньому всю зелень. Та, на щастя (певна річ, козине щастя), він був досить великий, і їжі їй вистачаю.

Коли хто проходив мимо, вона, здавалось, не звертала на нього щонайменшої уваги. Але якось я озирнувся й побачив: коза стоїть біля кілочка, до якого була прив’язана довгою мотузкою, й дивиться ніби трохи зажурено мені вслід. Перейнявши мій погляд, тварина опустила голову, повернулася боком і заходилась коло якогось бадилля.

Мені стало ясно: вона тільки вдає, що нікого не помічає, а насправді їй, певне, прикро, бо всі подорожні бачать її, припнуту до кілка, і невідомо, що про те думають. Це повинно було дошкуляти її самолюбству. Потім я ще кілька разів проходив повз неї, різко обертався і щоразу ловив на собі сумний і незалежний козиний погляд. То було дуже горде і, без сумніву, волелюбне створіння.

Деякі хлопці, з котрими я ходив на річку, вздрівши її, зачинали по черзі мекати, і вона відповідала їм тим же. Хлопці вважали, що відповідає коза тому, хто найбільш вдало її перекривить. Тільки-но чулося її “ме-е-е”, всі починали сміятись, але мені завжди здавалося, що це “ме-е-е”, так би мовити, в її устах звучато трохи насмішкувато й зверхньо. Бо був певен: коза ніскільки не страждає від того, що вона коза, як і ми не страждаємо від того, що ми люди. І кожну спробу ввійти з нею в стосунки вона розцінювала як намагання бути схожим на неї чи, скажімо, піднятися до її рівня. А раз ні в кого не виходило оте “ме-е-е” так гарно, як у неї, то й зрозуміло — ставилась вона до всіх пересмішників відповідно.

Іноді вона не жувала, а лежала, підібгавши ноги, і, вгледівши кривдників, одверталася чи навіть заплющувала очі й удавала, що спить. Тоді навіть найвправнішим передражнювачам не вдавалося витягнути з неї ні звуку. Хлопці, розсердившись на таку неувагу, кричали: “Манька! Манька!” — і показували язики. Почувши своє ім’я, тварина трохи здригалась і швидко обдивлялася весь гурт, а далі знов заплющувала очі й усі подальші спроби викликати її зацікавленість зневажала.

Увечері, в постелі, я уявляв її саму обіч дороги в місячному сяйві і в цілковитій тиші. Я розумів, що в неї десь має бути хазяїн, який забирає її на ніч додому, — та все одно серце мені щеміло. Це ж якщо хазяїн забуває забрать, так сердешна й лежить там, дрімає, а часом зводить голову й дивиться на зірки, бо через навколишню темінь куди ж їй іще дивитись?

І от одного такого вечора я вирішив визволити козу з рабства.

Коли до мене зайшли друзі, щоб разом іти на річку, — самого мене не пускали, — план визволення кози був уже готовий. Пройшовши з усіма півдороги. — до річки було йти хвилин п’ятнадцять, — я сказав, що забув удома надувний рятівний круг, без якого мені купатися не дозволялося. Отож я сказав, що повернуся за кругом і прийду трохи пізніше. При свідках я одв’язуватн козу не хотів, боячись, що цей мій душевний порух викличе кепкування товаришів.

Я побіг додому, вхопив свій рятівний круг, надягнув його через ноги на пояс, — завжди так носив, щоб руки були вільні, — й пішов назад, наперед тішачись і вимальовуючи в уяві вдячні погляди приреченої на постійне кружляння навколо свого кілочка безсловесної тварини.

Кінець ознайомчого фрагменту…

Ярослав Стельмах «Про козу» скорочено

У бабусі на селі біля дороги до річки завжди паслася велика брудно-біла коза. Вона була прив’язана до кілка і цілими днями скубла траву. Авторові здавалося, що коза лише вдає байдужість до людей, а насправді сумує через своє становище. Він вважав її гордою і волелюбною твариною.

Хлопці часто дражнили козу, передражнюючи її мекання. Вона іноді відповідала їм, а іноді демонстративно не звертала уваги. Автор був переконаний, що коза ставиться до таких витівок зверхньо і не вважає себе гіршою за людей.

Увечері хлопчик часто думав про козу і жалів її. Йому уявлялося, що вона самотньо стоїть біля дороги, дивиться на зорі й мріє про волю. Тому одного дня він вирішив визволити тварину.

Щоб здійснити свій задум, хлопчик повернувся додому нібито за рятівним кругом, а сам поспішив до кози. Він підійшов до неї і, побоюючись наближатися надто близько, просто вирвав кілок із землі. Хлопчик був певен, що коза зрадіє свободі.

Проте сталося зовсім не те, чого він очікував. Коза раптом нахилила голову, виставила роги і кинулася за ним. Переляканий хлопчик щодуху побіг додому. Через рятівний круг він упав і ліг на землю, прикривши голову руками.

Через деякий час він помітив, що коза спокійно пасеться поруч. Але щойно хлопчик намагався підвестися, вона знову насторожувалася. На щастя, дорогою проходив парубок. Він легко взяв козу за мотузку і повів назад на лужок. Парубок пояснив, що це коза дядька Карпа, яка завжди тут пасеться.

Хлопчик не став розповідати правду про свою невдалу спробу визволення. Коли ж пізніше він знову побачив козу, то вже не відчував до неї колишнього жалю. Він навіть передражнив її: «Манька! Ме-е-е!». Коза лише байдуже поглянула на нього і відвернулася.

Після цієї пригоди хлопчик дійшов висновку, що кіз прив’язують не для того, щоб вони не втекли, а щоб вони не нападали на людей. Особливо таких досвідчених, хитрих і підступних кіз, як Манька.

Автор переказу – Гнатюк Юлія