Алан Маршал “Я вмію стрибати через калюжі” скорочено читати варто, щоб згадати історію хлопця, який попри складні випробування не втратив оптимізму та віри в людей.
“Я вмію стрибати через калюжі” скорочено
Розповідь у творі є автобіографічною та йде від імені автора.Події відбуваються в Австралії на початку ХХ століття
1–4 розділ
Головний герой Алан народився в родині Маршалів. Його батько об’їжджав коней (об’їздив усю Австралію працюючи на фермах) і мріяв, щоб син став хорошим вершником, виграв змагання бігунів. Батько був прикладом для сина, він теж хотів бути схожим на нього. Але їх мрії не втілилися в життя.
На початку дев’ятисотих років Алан у початковій школі захворів на поліомієліт. Тоді Маршали жили у невеликому австралійському селищі Туралі. Спочатку сусіди, дізнавшись про страшну хворобу Алана, об’їжджали їх хату стороною. Про цю хворобу говорили з жахом та пов’язували її з ідіотизмом.
Хвороба Алана була дуже страшною, його спина викривилась, а сухожилля у хворих ногах так стяглися, що він не міг розігнути коліна. Місцевий лікар, який мало знав про поліомієліт, порадив тричі на день випрямляти йому ноги. Процедура ця була дуже болісна. Більше місцевий лікар нічим не міг допомогти хлопчику.
Батьки сильно хвилювалися за сина і вирішили везти Алана до лікарні сусіднього містечка. Хлопчика поклали до просторої палати, де він був єдиною дитиною.
Дорослі у його палаті вважали хворобу Алана ударом долі та називали його хоробрим хлопчиком. Алан же вважав, що не заслуговує на звання сміливця. У своїй хворобі він бачив лише тимчасову незручність
Через кілька днів Алан познайомися уже з усіма пацієнтами. Першим його другом став Ангус Макдональд, чоловік, який робив найкращі вітряки. Одного разу він спитав Алана, чому він так довго молиться. Хлопчик пояснив, що в нього дуже багато прохань до Бога, які він додає до звичайної молитви і переставав називати те чи інше прохання лише після того, як воно задовольнялося.
Ночами хворі стогнали і зверталися до бога. Алану дивно було це чути — він вважав, що дорослі настільки сильні, що ніколи не відчувають страху або болю. Тепер він зрозумів, що дорослі не відрізняються від дітей, що їм теж страшно, що вони теж відчувають біль.
Незабаром старша сестра повідомила Алану, що йому мають зробити операцію.
5–9 розділ
Доктор Робертсон мав зробити операцію Алану. Хлопчик лежав на столі, чекав поки лікар одягне халат, і думав про калюжу біля воріт свого дому. Його сестра не могла перестрибнути через неї, а Алану це завжди вдавалося.
Прокинувшись після операції, Алан побачив, що його ноги були обгорнуті вологим гіпсом. Хлопчика попросили не рухатися, але його ногу звела судома, і через це на гіпсі утворилася складка, а великий палець на нозі зігнувся. Коли гіпс висох, складка почала тиснути на стегно, а палець – нестерпно боліти.
Протягом наступних двох тижнів ця складка врізалася в стегно Алана до кістки. Біль, який відчував хлопчик, ставав все сильнішим. Алан казав про це лікареві, але той спочатку не вірив хлопчикові.
Через тиждень у Алана почалося зараження, і на нозі урвався нарив. Лише після цього лікар розпиляв гіпс на нозі хлопчика. Тиждень у Алана була висока температура, він марив. Згодом йому стало краще, на ногу хлопчика тепер була накладена шина, вона більше не боліла. Лікар Робертсон розпорядився вивозити Алана на лікарняне подвір’я в інвалідному візку. Хлопчик, який не був на вулиці аж три місяці, був щасливий і насолоджувався свіжим повітрям.
Більшість часу Алан був на вулиці один, без доглядальниці. Часто до лікарняного паркану приходив знайомий хлопчик Джордж — він приходив з матір’ю до лікарні та дарував Алану різні речі. Зараз він захотів пригостити друга льодяниками і перекинув пакет через паркан, але до Алан він не долетів. Джордж сказав, що не має часу заходити і подавати пакет, але пообіцяв прийти наступного дня і подати йому пакет.
Та Алан ні на секунду не сумнівався, що не зможе дістати льодяники. Під’їхати до льодяників він не міг — колеса крісла застрягали в піску. Тоді Алан почав розгойдувати крісло, доки не перекинув його. Хлопчик забився, але все ж таки доповз до цукерок.
Вчинок Алана здивував усіх в лікарні, доглядальниці не розуміли, чому він не покликав на допомогу. Алан же не вважав себе безпорадним, тому й не кликав нікого. Батько зрозумів вчинок сина, але попросив падати з крісла лише заради чогось серйозного.
Після цього випадку лікар приніс Алану милиці. Права нога хлопчика була повністю паралізована (він називав її погана), але на ліву ногу можна було трохи спертися. Зрозумівши це, Алан швидко навчився пересуватися на милицях і перестав звертати увагу на свої безпорадні ноги та викривлену спину.
Минуло кілька тижнів і Алана виписали додому.
10–12 розділи
Вдома Алан швидко освоївся і незабаром уже доглядав своїх улюбленців — папуг, канарок і опосума. Сестра Мері розповідала йому про його улюбленців, що з ними було, поки він був у лікарні.
Алан не вважав себе інвалідом, але сусіди постійно жалісливо дивились на нього, просили своїх дітей допомагати йому. Алан же хотів, щоб з ним спілкувалися на рівних, він не хотів співчуття.
Діти у школі та по-сусідству не звертали жодної уваги на його каліцтво. Навпаки, погана нога Алана виділила його з натовпу однолітків, підвищила його авторитет.
Якось у суботу мало відбутися щорічне шкільне свято — пікнік біля річки, на якому проходили змагання бігунів. Торік Алан не брав участь у змаганнях, бо був надто малим, щоб виграти. А тепер уже бігти не міг. Батько порадив йому забути про свої хворі ноги і, дивлячись на інших хлопчаків, «разом з ними битися, і бігати, і змагатися, і скакати верхи…», а «коли перший із бігунів торкнеться грудьми стрічки» розірвати її разом з ним.
13–16 розділи
Щоранку діти відвозили Алана до школи. Їм це подобалося, оскільки вони могли по черзі проїхатися з Аланом на саморобному візку.
Найбільше Алану подобалося, коли його візок везла Меггі Малліген – рудоволоса дівчина, сильна та смілива, яка не боялася ні людей, ні навіть биків. Алан був закоханий у неї, захоплювався її рішучістю та незалежністю. Одного разу під час дороги до школи Макдональдів бугай, переслідуючи іншого бугая, вибіг на дорогу, де були діти. Усі діти злякалися і втекли, залишивши Алана посеред дороги, поруч з ним залишилася лише Меггі. Вона не встигла забрати візок з дороги, бугай перекинув його. На щастя, ні Меггі, ні Алан не постраждали. Дівчинка допомогла йому дістатися додому, бо у візка було зігнуте колесо.
У школі було лише два вчителі — для молодших та старших класів. Містера Такера, вчителя старших класів, Алан боявся, бо той карав дітей кийком. Не плакати під час покарань вважалося найвищою мужністю. Алан, який часто крутився і хихотів на уроках, мужньо зносив покарання, чим викликав захоплення однокласників.
Алан відчував себе замкненим у власному тілі, як у в’язниці. Він мріяв звільнитися від милиць, але вони стали його частиною. Його руки і плечі зміцніли. Але ходити довго він не міг, бо сильно втомлювався, часто падав і ходив весь у синцях і подряпинах, але це його не засмучувало. Алан почав дружити з найсильнішими хлопчиками у школі.
Влітку у дворі школи ставили залізний бак із питною водою. Кожну зміну біля нього починалася тиснява — кожен хотів пити. Алан штовхався у натовпі нарівні з усіма. Якось він побився через воду зі шкільним силачом Стівом Макінтайром.
Цілий тиждень після цього вони ворогували і, нарешті, вирішили з’ясувати стосунки в чесній бійці, про що Алан і повідомив батьків. Мати злякалася, але батько знав, що рано чи пізно це станеться, син має навчитися «тримати удар». Маршалл порадив синові битися сидячи і на ціпках. Алан все ж виграв бій, після чого вчитель покарав їх кийками.
Лише на природі Алан відчував себе вільним, він пірнав у світ мрій, де не було фізичних обмежень. У такі моменти він відчував себе частиною природи, знаходячи в ній натхнення та спокій. Увечері він часто проводив час у хащах, захоплюючись красою землі, трав і папороті. Хлопчик торкався землі, вдихав її запахи, досліджував її поверхню. Для нього природа стала джерелом натхнення та розради, а мрії дозволяли йому долати обмеження.
17–19 розділи
Найкращим другом Алана був Джо Кармайкл, який жив по сусідству. Його батько працював у маєтку місіс Карузерс, а мати була прачкою. Вони були одні з небагатьох дорослих, які не звертали уваги на каліцтво Алана.
Після школи друзі майже не розлучалися. Вони полювали на кроликів у чагарниках і шукали пташині яйця для своєї колекції. До падінь Алана Джо ставився філософськи – він просто сідав поруч і чекав, поки друг відпочине і прийде до тями, і ніколи не кидався на допомогу, якщо Алан про це не просив.
Якось хлопчики з двома приятелями вирушили на гору Турал — згаслий вулкан, у кратер якого було весело скочувати велике каміння. Для Алана це була виснажлива подорож, але він зміг піднятися на вершину.
Скотивши камені, хлопці вирішили спуститися на дно кратера, але Алан не міг цього зробити. Він був роздратований і сердився на Іншого Хлопчика, який жив у ньому (саме цей інший ходив на милицях, був слабким, а себе Алан сприймав здоровим та сильним;
Алан вирішує не звертати уваги на “Іншого хлопчика”, кидає милиці на краю кратера і повзе униз рачки. Спуститися було легше, ніж піднятися нагору. Алану важко давався кожен метр. Джо намагався йому допомогти, але інші хлопці не стали їх чекати й швидко піднялися нагору, скинули на друзів величезний камінь і втекли.
Попри все, Джо та Алан були задоволені мандрівкою і надовго запам’ятали цю пригоду.
20–22 розділи
Маршалл помічав, що його що син сильно втомлюється після прогулянок, тому зібрав грошей і купив Алану інвалідний візок, керувати яким можна було за допомогою спеціальних важелів. Тепер Алан став більш мобільним і навіть почав їздити на річку разом з Джо та рибалити.
Біля будинку Маршаллів росли високі евкаліпти, під якими часто зупинялися на ночівлю волоцюги та сезонні робітники. Батько Алана, який сам об’їздив всю Австралію, називав цих людей мандрівниками і часто запрошував їх на ночівлю. Алан любив слухати розповіді про місця, де вони побували. Ці люди подобалися Алану, це були єдині дорослі, які не співчували йому.
Алана надихнула історія бродяги про чоловіка без ніг, що плавав, мов риба. І хлопець вирішив сам навчитися плавати й літніми вечорами їздив до глибокого озера, що знаходилося за три милі від його дому. Допомогти хлопчику не було кому, і він вчився плавати за малюнками в журналі та спостереженнями за жабами. Через рік він, єдиний зі всієї школи, чудово плавав.
23–28 розділи
Алан дуже хотів навчитися їздити верхи. Батько вважав, що у його стані це неможливо, але хлопець був готовий на все аби втілити свою мрію. У його товариша Боба була поні, і Алан попросив друга проїхатися на ній. Боб погодився, він допоміг Алану сісти на коня. Було важко, але Алану вдалося втриматися верхи і керувати поні. Він навчився самостійно сідати у сідло, керувати поні, впевнено триматись у сідлі. Сидячи верхи, він відчував свободу і незалежність, яких не мав через свій фізичний стан. Перешкоди, що раніше зупиняли його, здавалися дрібницями, коли він їхав верхи. Коли згодом він приїхав додому верхи, батько не на жарт злякався.
Якщо більшість дорослих розмовляли з Аланом поблажливим тоном, то волоцюги та сусід Маршаллів, Пітер Маклеод спілкувалися з ним, як з рівним. Пітер заробляв життя візництвом дров. Якось він пообіцяв хлопчику відвезти його до незайманих лісових чагарників, де працювали лісоруби. Але сусід запропонував це Алану, сподіваючись, що хлопця не відпустить батько. Та Маршалл погодився, вирішивши, що сину буде корисно подивитися на світ. Так Алан вперше поїхав кудись без батьківського нагляду. Першу ніч вони провели в покинутій хатині дроворуба, другу — на березі струмка, і лише наступного дня добрались до табору лісорубів.
Лісоруби були здивовані, побачивши у своєму таборі хлопчика. Коли один з них сказав, що Алан ніколи не зможе ходити, то Маклеод відповів, що «якщо хоробрістю цього хлопця підбити черевики, їм зносу не буде». Чоловік зробив те, чого Алан потребував найбільше: підняв його самооцінку і викликав повагу до нього у дорослих чоловіків. Алан швидко освоївся в таборі, допомагав лісорубам розпалювати багаття та готувати їжу. Ця мандрівка дуже сподобалася йому, повернувшись додому, він про все розповідав батьку.
29–33 розділ
На дорогах Австралії з’являлося дедалі більше автомобілів. Через це роботи у Маршалла ставало дедалі менше. Алан тепер їздив на поні, якого об’їздив батько, хоча й часто падав. Маршалл вчив сина падати правильно, розслаблюючи всі м’язи, щоб удар був м’якшим.
Батьки не знали, чим би міг Алан зайнятися після школи. Місцевий крамар з Туралле запропонував Алану вести документацію, але Алан мріяв стати письменником. Маршалл підтримав сина, але запропонував йому спочатку здобути освіту і трохи попрацювати, щоб стати на ноги, а потім зайнятися улюбленою справою.
Через кілька днів Алан побачив у газеті оголошення про прийом на бухгалтерські курси в комерційному коледжі Мельбурна. Він склав іспити і навіть отримав стипендію. Батьки пишалися своїм сином. Щоб не залишати його у великому місті, вони вирішили переїхати до Мельбурну всією родиною. Алан дуже хотів «вчитися, щоб стати письменником та бухгалтером.
Джо сказав, що другові, напевно, буде важко пересуватися містом на милицях. Але Алан йшов за своїми мріями і не зважав на милиці…
