«Загадкові світи старої обсерваторії» Дива країни Хісторії
— Я думаю ось що… — блиснула очима Оленка. — Ви, професоре, казали, що у вас є список усіх відомих вам паралельних світів. Так?
— Так… — завагався Філ, міркуючи, до чого хилить дівчинка. — І цей список може допомогти нам охороняти обсерваторію від лихих людей?
— Звичайно! — вигукнула дівчинка. — Адже в кожному “не нашому” світі є споруда на кшталт обсерваторії, чи щось подібне. Певний “вхід-вихід”! І тамтешні мешканці його якось же стережуть. Адже на Землі не з’являються потвори чи неприємні мешканці з інших світів…
— Або майже не з’являються, — похмуро зауважив Влад. — Може, ми ще не все знаємо про наш світ.
— І то правда, — зітхнув науковець. — Іноді тут, у нас, на таке натрапиш, що й не збагнеш, звідки воно береться…
— Проте нам із Владом слід, я гадаю, — вела далі Оленка, — побувати в якомусь гарному, безпечному світі й дізнатися в тамтешніх мешканців, як вони бережуть таємниці своїх обсерваторій. Інакше таке було б, таке коїлося… і в нас, і там!
— А що? — замислився Влад. — Я не проти побувати де-небудь іще!
— Не знаю, не знаю… — невдоволено буркотів Філ. — Якщо ваші батьки дізнаються, що тут відбувається, то відшмагають мене лозою… Ось мій тато колись…
— Вас бив ваш тато? — здивуванню Влада не було меж. — Як це?
— Та коли то було, — зітхнув професор, розуміючи, що бовкнув зайве. — Батько був суворий, і часи були суворі… Втім, я пригадую один із світів, де живуть вигадані істоти. Вигадані людиною. Отже, він є безпечним, бо всі вони — породження уяви. До речі, і вашої також.
— Як вони можуть жити десь там, якщо не існують насправді? — розгубилася Оленка. — То примари якісь!
— Гм… Як тобі сказати… — міркував Філ. — Світ цифр, фігур, тобто математика — начебто суцільна примара, вигадка. Гра розуму! Між тим, цей уявний світ потужно впливає на життя людей. Математичні обрахунки лежать в основі всієї сучасної цивілізації. Комп’ютери, польоти в космос, розвиток економіки, зрештою, і ваші мандрівки — все це математика! Так і світ отих вигаданих істот, точніше — персонажів, героїв античних міфів. їх начебто немає, а водночас вони є. Адже багато з них — приклад для людей!
Влад із Оленкою трохи розгубилися. Професор наче й мав рацію, але уявити світ неіснуючих істот, нехай навіть і героїв міфів стародавнього світу, було важко.
— Але чому саме цей світ ви обираєте? — запитала Оленка науковця.
— Із Мінотавром, Лернейською гідрою та іншими страховищами? — додав Влад.
— Слушне запитання, — усміхнувся Філ. — Річ у тім, що персонажі міфів у інакшому світі теж інакші. Кажу щиро, адже я був на тих Парнасах і Олімпах…
— Як?! — в один голос вигукнули діти.
— Дуже давно… — зітхнув Філ.
— Це після того вас батько відшмагав, вибачте за запитання? — примружився Влад.
— Ні, мандрівка була набагато пізніше… А-пчхи! — професор несподівано знову почав чхати. — До речі, ми з Мігелем… А-пчхи! Знову нежить, перепрошую! Так от, ми з Міґелем передбачили можливість вашої нової подорожі й зійшлися на тому, що слід побувати у світі, де живуть, точніше — існують герої, персонажі всім відомих леґенд Давньої Греції.
— Ну… Ми, загалом, готові до подорожі! — вигукнув Влад. — Так, Оленко?
— Так, але чи не можна було б перед нею трохи поїсти? Я зголодніла…
— І я! — зізнався Влад.
— О, дорогі мої, вибачте! — знітився професор. — Я геть забув про вашу небезпечну подорож… І про час, який минув у ній і після неї. Маю хліб, чай, сир, мисливські ковбаски і печену картоплю! Так, я спік її тут, у грубці. Адже ми живемо в умовах походу, чи не так?
Філ хутенько накрив невеликий стіл, який був у обсерваторії, і діти взялися до їжі. Поки Оленка і Влад наминали смакоту, професор уважно розглядав якісь креслення, щось обраховував і навіть перевірив на міцність Крісло Переміщення, похитавши його й ретельно оглянувши.
— Але як же зветься той чудернацький світ міфічних істот? — запитав Влад.
— Дуже просто: Хісторія, — відповів учений. — Це слово грецькою мовою має багато значень: розпитування, дослідження, розвідування, розповідь, історія як така і взагалі — знання й наука. Як бачите, дуже личить вам і вашим мандрівкам!
— Так… — замислилася Оленка. — Ще одна історія, в якій ми побуваємо… Що ж, ми готові!
— Ну, тоді урочисто запрошую вас до Крісла. Ось вам про всяк випадок ліхтарик, що не гасне. Отже, неначе у Фелліні… Вісім з половиною… обертів, звичайно, — і ви в Хісторії!
— Фелліні? — не зрозумів Влад.
— Ах, то я жартую, — усміхнувся Філ. — Фелліні був моїм давнім знайомим з Італії. Я підкинув йому чимало ідей… Але — до справи!
Діти зручно вмостилися в Кріслі, Оленка повернула Ручку Переміщення… І за якусь мить крізь рожевий туман, який поволі зникав, вони побачили красиві гори, які поступово переходили в рівнину із соковитими луками і гаями. Яскраве сонце пестило невеликі містечка з білого каменю. То був півострів, який омивало синє море.
Влад і Оленка рушили з пагорба, на якому стояли, стежкою, що спускалася в долину.
Йдучи стежиною, вони не могли оминути чепурненьку хату, обсаджену соняшниками й мальвами. Посеред моріжка перед хатою стояв ослінчик, на якому сидів сивий дідусь і грівся під сонцем.
— Добрий день, — привіталася Оленка.
— Доброго дня! — поспішив додати Влад.
— Вітаю, вітаю вас, чудова юнь! — усміхнувся дідусь. — Як вас звати, звідки ви? Бо я щось вас не пригадую…
— Оленка! Влад! — назвалися діти.
— О! — наче здивувався дід. — А я — Зевс!
— Громовержець?! — отетерів Влад.
— Так мене називають! — промуркотів дідусь, явно задоволений, що про нього чули.
— Ми вас уявляли… не зовсім таким, — щиро зізналася Оленка.
— Я можу бути різним! — загадково мовив Зевс. — Просто зараз я відпочиваю. Трохи на городі порався, в хаті прибирав… Проте… От погляньте!
Зевс раптом випростався, зробив швидкий рух правицею й… перетворився на високого стрункого чоловіка міцної, атлетичної статури. На кучерявій голові в нього, тепер справді олімпійського бога, був оливковий вінок, а тіло вкривав золотий плащ. У лівій руці Зевс тримав щит — егіду, а в правій — великий жезл, на якому сидів орел із розпростертими крилами. Він струснув егідою, і враз небо вкрили хмари, здійнявся страшний вітер, буря. Блискавки розривали небо навпіл, і суцільна стіна дощу впала на долину.
Несподівано з хатинки вийшла лагідна бабуся, з докором глянула на Громовержця і тихо мовила:
— Ну годі вже, Зевсе. Всі вірять, що ти цар і батько богів і людей!
Зевс у відповідь вдарив жезлом об землю й знову став звичайним дідусем. А на чистому небі засяяло сонце. Бурі мов і не було…
— Ах, Геро, люба моя дружино, — зітхнув Зевс — Ну, чому ти не дала мені побавитися й показати прекрасним іноземцям, на що я здатен?
— Ви — Гера? — у захваті запитала Оленка. — От не думала, що побачу таку богиню!
— Так, — задоволено мовила Гера. — Це я. А чи можна дізнатися, чому ви завітали до нас? Утім, ми ж боги, і можемо читати думки людей. Вас цікавить, як ми охороняємо від сторонніх священні ходи до інших світів? Так?
— Так! — здивовано відповів Влад. — Ми вже дещо придумали, але хотіли б набути досвіду вашого світу.
— Чудово! — вигукнув дідусь-Зевс. — Зараз я покличу… Хто у нас там є охоронцем і героєм? Атлант? А, ні! Я ж Геракла призначав! Геракле! Агов! До нас, хутко!
Зевс дивився кудись за обрій. А потім сталося щось дивне: повітря начебто побрижилося, потьмяніло, затуманилося… І з такої собі легкої хмарки на поріжок перед хатою вийшов кремезний чоловік у потертій лев’ячій шкурі замість звичного одягу.
— Привіт! — усміхнувся він до Зевса, але, зауваживши присутність незнайомців, зробив обличчя серйозним і промовив, театрально здійнявши руку вгору: — Вітаю тебе, о Зевсе, повелителю й володарю…
— Облиш, Геракле, тут усі свої! — засміявся дідусь. — Ось яка справа… Ми живемо в найкращому зі світів, це зрозуміло… Але ці чудові діти, люди, як ти бачиш, прибули до нас із інших вимірів, з інших світів. Там у них на священний перехід між світами чатують небезпеки. Ми ж позбавлені їх через мою мудрість і твою хоробрість. Чим можна допомогти нашим друзям? Яку хитрість ти вигадав, аби не підпускати, скажімо, сестер Горгон, особливо Медузу, до Великого Проходу?
— Та як сказати… — зашарівся Геракл. — Медузою займається Персей, а я ж даю раду з Лернейською гідрою…
— Ти знову все наплутав, Зевсе, — втрутилася Гера. — Адже Великий Прохід між світами захищає винахід майстра Дедала і його сина Ікара!
— О, Зевсе! — вигукнув сам Зевс. — Я став геть забудькуватим! Вибачайте, діти, — склероз!
І Зевс почав викликати Дедала та Ікара, щось примовляючи й розмахуючи руками. Невдовзі з хмаринки, що прилетіла до хати, вийшли два майстри.
— Вітаю товариство! — протер заспані очі Дедал. — Викликали?
— Авжеж! — випередила Зевса Гера. — Старенькі ми вже, от і забули, як охороняється від сторонніх і лихих богів та людей Великий Прохід до інших світів!
— Так, — сумно додав Зевс, — забули! А ми ж маємо допомогти порадою двом маленьким мандрівникам!
— А, он воно що! — зрадів не менш заспаний І кар. — Усе просто: Чарівне Ліжко Переміщення у Великому Проході ми забудували, оточили нашим чудовим винаходом — Лабіринтом. Ось документи. Виконавці: виконроб Дедал і підмайстер Ікар; замовник: цар Мінос; кошти — від Зевса Громовержця. Підписи, печатки… Все, як належить!
— О, боги! — здивувався Зевс. — Я й справді все забуваю! Так, Лабіринт і сам по собі є надійним охоронцем усіх секретів! Прошу, Дедале й Ікаре, покажіть його шановним… е-е-е…
— Владові й Оленці! — підказала Оленка.
— Так! Саме це я й хотів сказати! — зітхнув із полегшенням Зевс. — Майстрів я зараз сам відішлю до Лабіринту, а вас віднесе туди моя конячка…
— Кінь — віднесе? — не зрозумів Влад.
— Пегасе! — замість відповіді гукнув Зевс.
І вмить перед дітьми постав знаменитий крилатий кінь. Без зайвих розмов діти вмостилися на його широкій спині й, помахавши на прощання Зевсові та Гері, полетіли через море на острів, що зеленів на обрії.
На острові їх уже чекали Дедал та Ікар. Майстри стояли перед великим пагорбом біля входу до якогось підземелля. Там і була заплутана низка ходів, глухих кутів, коридорів і кімнат, що звалася Лабіринтом.
— А Мінотавр там є? — з острахом запитала Оленка.
— Ну, що ви! — усміхнувся юнак Ікар. — То ми з батьком розповідаємо вигадки про страховисько, аби діти не шастали, де не слід.
— Але ми мусимо показати вам Лабіринт, бо крім плутанини ходів, там є ще секрети, які не дозволяють стороннім дістатися Великого Проходу.
— Чи не взяти нам нитку і тягти її за собою, як це зробила Аріадна, щоб не заблукати в Лабіринті? — запитав Влад.
— То зайве! — запевнив Дедал. — По-перше, ми вас не покинемо, а по-друге, пам’ятаємо весь Лабіринт, як свою оселю!
— Гаразд, тоді ходімо! — погодилася Оленка і дістала негаснучий ліхтарик.
Майстри й діти рушили темними коридорами. Лише смолоскипи в руках Дедала та Ікара й ліхтарик Оленки освітлювали звивисті ходи Лабіринту.
Просувалися доволі швидко, адже провідники й справді знали Лабіринт. І, попри побоювання Оленки, минуло не так багато часу, коли мандрівники підземеллям зупинилися перед залізними дверима з двома рядами кнопок і літер на них.
— Ось, — гордо сказав Ікар, — наш із батьком винахід. Навіть якщо хтось і дійде до цих дверей, — чи тут, зовні, чи звідти, прибувши з іншого, невідомого нам світу, — пройти він не зможе. Бо треба знати шифр, код, набравши який на цих ґудзиках, можна буде розчинити двері.
— Гм… — мугикнув Влад, він був розчарований тим, що побачив. — У нас таке є на дверях багатьох будинків. Це кодовий замок… То це і є той секрет, про який ви казали?
— Так! — Дедал був вочевидь ошелешений почутим. — У вашому світі такі замки — звичайна річ? О, тоді ми схиляємо голови перед вашими видатними вченими і майстрами! Ваш світ досяг величезних успіхів у науці й техніці!
— Деякі успіхи є, звичайно, — скромно додала Оленка. — Проте нам би хотілося пройти до Крісла Переміщення, аби повернутися додому.
— Здається, хтось казав про Ліжко Переміщення? — уточнив Влад.
— Так, друзі, за цими дверима стоїть саме Ліжко! — сказав Ікар.
— А оскільки ви добрі прибульці з далеких світів, то, гадаю, вам можна назвати секретне слово, що відмикає двері. Слід натиснути кнопку під певною літерою і скласти заповітне слово.
— Це слово, — засяяв усмішкою Ікар, — ЗЕВС!
Влад лише знизав плечима, а Оленка натиснула відповідні кнопки. Двері розчинилися. Всі увійшли до просторої зали. Посеред неї було узвишшя зі щирого золота. Проте ніякого ліжка чи крісла, навіть стільчика ніде не було!
Діти розгублено дивилися на не менш розгублених майстрів.
Раптом Дедал ляснув себе по лобі.
— Це ж винахідник Дамаст на прізвисько Прокруст забрав Ліжко Переміщення на ремонт! Було багато нарікань на розмір ліжка. От він і взявся його полагодити за старовинними кресленнями.
— А як же нам тепер бути? — знітилася Оленка.
— М-м-м… Зараз щось придумаємо, — замислився Ікар.
Тим часом Влад зійшов на узвишшя і поглянув угору.
— Оленко, — сказав він, — просто над головою в мене якийсь дивний тунель. Може, це одна зі світових “червоточин”, що веде до інших світів?
— Але де ж тоді Ручка Переміщення? — запитала вона.
— Не бачу нічого схожого на ручку… — оглядався Влад. — Утім, тут, на цьому узвишші, є дві виїмки, западини, дуже схожі на відбитки тіл. Може, слід лягти у них?
— Ви не знаєте, звідки ті заглибини? — запитала Оленка в Дедала та Ікара.
Ті заперечливо похитали головами. Оленка піднялася до Влада. Справді, дві заглибини неначе були створені за формою і зростом для них.
— Спробуймо? — запитав Влад у Оленки.
— А що лишається? — зітхнула вона.
Діти не встигли як слід лягти в заглибини й попрощатися з майстрами Лабіринту, коли якийсь вихор підкинув їх і поніс невідомо куди в рожевому тумані…
Корабель її Величності
…За мить мандрівники невідомими світами шубовснули у воду. Вона була тепла й солона. Діти легко змогли триматися на воді, а потім спробували потроху плисти. Коли марево розвіялося, Влад і Оленка побачили, що вони в якомусь морі. Неподалік від них височів дивний корабель — наче дерев’яний, але сучасний за формою.
— Люди за бортом! — почули діти чийсь вигук англійською мовою.
Два рятувальні кола на довгих мотузах опинилися біля них, і малі шукачі пригод ухопилися за коркові кружала. Відтак Оленку і Влада підтягнули до високого борту судна. Один із матросів спустився по трапу до дітей. Він допоміг спочатку Оленці, а потім і Владові піднятися стрімкими сходинками на корабель.
Оленці подав руку якийсь офіцер, пильно глянув на неї й запитав:
— Із маленькою леді все гаразд?
— Так, — відповіла дівчинка.
А офіцер уже допомагав Владові.
— Сер? — запитально дивився він на хлопчика.
— Все о’кей, — відповів Влад.
— Чудово! — полегшено зітхнув чоловік у формі. — Я можу доповісти капітанові Френсісові Лістеру про врятування юних леді й джентльмена…
— Олена, — чомусь поважно сказала дівчинка.
— Влад, — серйозно додав хлопчик.
— О, дуже приємно. Вибачте, я не назвався першим — Джозеф Ґарді, заступник капітана морського флоту її Величності Королеви на бойовому судні “Вікторія”. Зараз я проведу вас до приміщення, де ви зможете перебратися в сухий одяг.
Дорогою до кают Влад встиг зауважити:
— Ось що означає Переміщення навмання — знову потрапили бозна куди…
— Що будемо робити? — прошепотіла Оленка.
— Шукати нормальну обсерваторію. Але перш за все слід зрозуміти, де ми, що це за люди… І діяти відповідно.
— Тільки б вони не були піратами! — зітхнула Оленка.
— Не схожі… Сподіваюся, вони української мови не розуміють. Зате ми їхню англійську знаємо! — підморгнув Оленці Влад. — І це дає нам перевагу в разі небезпеки.
Діти одягли нове матроське вбрання, і Джозеф Ґарді повів представити їх капітанові судна.
Френсіс Лістер виявився високим худорлявим чоловіком з акуратною борідкою і вусами. Оленці дуже сподобалася його біла форма з вишитими золотими якорями і хвацький кашкет.
— Вітаю вас, друзі! Вам пощастило, — почав капітан. — Після нічного нападу піратів на кілька суден одночасно мало хто зміг протриматися на воді до ранку. Ми прямуємо на батьківщину, до порту Плімут…
— До Англії? — не повірив своїм вухам Влад.
— Звичайно, — капітан здивувався запитанню Влада.
— То ми на Землі? — не могла повірити Оленка.
— Гм! — кахикнув капітан. — А де ж нам іще бути? На Місяці? Я розумію, таке потрясіння для вас, ваш круїзний лайнер, очевидно, затонув… Вам слід відпочити! А ви самі звідки будете?
Тут діти трохи розгубилися — адже якщо вони були на Землі, у своєму світі, то й відповідь мала бути очевидною, і Влад сказав:
— З України!
— О! — усміхнувся Френсіс. — Я знаю вашу країну. Пригадую, наше судно “Вікторія” заходило в Маріуполь. Запам’ятав надзвичайно модерну, якусь космічну архітектуру міста. А білі стоповерхові хмарочоси вашого Севастополя просто фантастично гарні з боку моря. Втім, я з друзями був і в старовинному Львові, і в Києві. Моїм синам у вашій столиці страшенно сподобався Дизнейленд на Дніпрі — кращий за каліфорнійський, а також іще одне величезне місто розваг для дорослих і дітей серед парків у лівобережній частині міста. Гарна країна у вас!
— Дякую, — промимрив Влад, усвідомлюючи, що знову коїться щось не те.
Минулого року він із батьками був у Севастополі, проте жодного стоповерхового хмарочосу там не бачив. А яке ж величезне “місто розваг” є в Києві? Щоправда, Дизнейленд, як він чув, в столиці збираються будувати… Та коли ж це буде? Може, їх з Оленкою закинуло в майбутнє? Тоді до чого і звідки пірати? Хоча, можливо, і в майбутньому є пірати?
По обличчю Оленки Влад бачив, що і вона зрозуміла: ця Земля, на якій вони опинилися, — якась дивна, не така, як їхня. Проте Україна, Англія, порт Плімут… Влад напружено думав, але збагнув, що треба просто зачекати. Зараз не було змоги щось вирішити.
— Скажіть, будь ласка, сер Френсіс, — звернулася Оленка до капітана, — ми зараз, наскільки я розумію, в Середземному морі?
— Саме так! Бачите, Джозефе, — глянув на заступника капітан, — потрясіння потроху минає і вони починають згадувати, де опинилися.
— Так, капітане, — запевнив Влад.
Влад мусив погодитися зі словами сера Лістера. Адже як було пояснити цим людям усі неймовірні пригоди мандрівників світами? Влад і Оленка не знали. Та й чи повірили б у карколомні переміщення дітей мужні моряки?
— Пропоную вам, леді Олено і сер Влад, ось що, — міркував уголос капітан. — “Вікторія” прямує крізь Ґібралтарську протоку в Атлантичний океан і, минаючи Біскайську затоку, йтиме до Великої Британії, в Плімут. Із Плімута чи Лондона ви зможете на гіперлітаку за кілька хвилин повернутися в Україну. Але зараз мусимо не гаяти часу, а відійти подалі від небезпечного піратського району Середземномор’я — довкола острова Мальта. Мальтійські пірати чи не найстрашніші в світі!
— Колись ми вже мали справу з піратами Бермудських островів, — не втримався Влад.
— О! Ви розкажете потім моїй команді про ту вашу пригоду. А зараз — усі по місцях! — скомандував Френсіс Лістер. — Повний вперед!
Матроси забігали, готуючи судно рушати далі. Вже за кілька хвилин “Вікторія” почала швидко йти на захід.
— Ще одна дивина, — говорила між тим Оленка Владові. — Наскільки я знаю, на сучасній Мальті жодних піратів немає. Татові знайомі відпочивали на острові й розповідали нам, як їм там сподобалося.
— Так, ця Земля, здається, не зовсім Земля. Які сюрпризи готує нам цей світ, хотів би я знати?
— Капітан Лістер згадав про Лондон…
— Ну, то що? — не зрозумів Влад. — Краще повертатися додому просто з Плімута.
— А ти чув таку назву: Грінвіч? — примружилася Оленка.
— Як я міг забути! — захвилювався Влад. — Адже в цьому передмісті Лондона розташована славетна обсерваторія! Меридіан, який проходить через Грінвічську обсерваторію, визначили початковим, нульовим!
— Атож! — сяяла Оленка. — Гадаю, саме ця обсерваторія нам потрібна!
Влад хотів щось сказати, але не встиг — завив сигнал тривоги. Здійнялася страшна метушня: капітан віддавав накази, матроси займали позиції біля бортів судна і якихось пристроїв на палубі, заступник капітана разом із кількома матросами кидав за борт, у море, металеві кулі завбільшки з людську голову.
Але як не роздивлялися довкола Оленка і Влад, нічого небезпечного чи підозрілого вони не бачили. Чому ж тоді так гарячково працювала команда? Звідки вони дізналися про можливу небезпеку?
Незабаром усе з’ясувалося. Френсіс Лістер покликав дітей зайняти місця поруч із ним, на капітанському містку, сказавши, що тут більш-менш безпечне місце. Як стало зрозуміло, пірати продовжують полювання на кораблі. Оленка і Влад із подивом дізналися: тутешні пірати зовсім не плавають на кораблях і не беруть інші судна на абордаж. Вони мають кілька потужних підводних човнів, субмарин. Пірати підкрадаються під водою до суден, топлять їх за допомогою торпед, не наражаюсь на небезпеку бути потопленими. Адже не кожен корабель може завчасно “побачити” під водою піратський човен. Не у всіх суден є потужні сканери, які виявляють невидиму небезпеку. Між тим пірати, потопивши якесь судно, потім спокійно збирали коштовні речі з дна. Ніхто їх не бачив, ніхто їм не заважав…
На щастя, “Вікторія” мала сканер далекої дії, який і попередив команду про наближення двох піратських субмарин. До того ж корпус “Вікторії” був не металевий, а зі спеціального пластику, який добре поглинав сигнали піратських сканерів і був не такий помітний на екранах ворожих суден. Пірати, мабуть, виявили “Вікторію” через звук двигуна, коли судно рушило до Ґібралтарської протоки.
Капітан Лістер наказав зупинити двигун. Судно лягло в дрейф і спостерігало за пересуваннями піратських підводних човнів. Джозеф Ґарді бачив на великих моніторах у бойовій рубці корабля силуети двох субмарин. Вони поволі, але невпинно наближалися до “Вікторії”. Втім, команда, кидаючи за борт оті круглі предмети, які бачили Оленка і Влад, уже підготувалася до зустрічі небезпечних “гостей”. Дивні кулі були перехоплювачами торпед. Щойно якась із торпед почала би рух від ворожого судна, як назустріч їй помчала б куля-перехоплювач. Ці кулі реагували на пересування в бік судна сторонніх металевих предметів. І на деякій відстані від англійського корабля пролунав би вибух знешкодженої торпеди. Лише після таких дій “Вікторія” сама почала б атаку на піратські судна за допомогою власних торпед.
Власне, так усе й сталося. Субмарини обійшли судно капітана Лістера з двох боків і одночасно випустили кожна по п’ять торпед. Кулі-захисниці помчали назустріч видовженим бойовим зарядам піратів. Після страшних вибухів знешкоджених торпед пірати, зрозумівши, що бажаної мети вони не досягли, зробили ще один залп — знову по п’ять торпед з кожного підводного човна. Але кулі корабля відбили і цей напад. Більше торпед у піратів не було, й вони почали розвертати свої човни. Це й стало сигналом до атаки з боку команди “Вікторії”. По десять торпед погналися за кожною субмариною піратів… І незабаром ті вже лежали на морському дні, саме там, куди вони відправляли мирні судна…
— Сер, — підійшов до капітана Лістера Джозеф Ґарді. — Дозвольте доповісти! Атаку піратських субмарин відбито. Нападників потоплено. З нашого боку втрат екіпажу і пошкоджень судна немає!
— Дякую за службу! — усміхнувся Лістер. — Оголосіть подяку матросам. А коку передайте прохання: нехай приготує команді, нам усім, найкращий святковий пудинг на честь врятування двох молодих іноземців і перемоги над ворогом!
— Так. сер! — і Іарді побіг виконувати накази каптана.
Подальше плавання “Вікторії” і наших мандрівників було не надто тривалим, проте й не легким. В Атлантичному океані, поблизу Біскайської затоки, судно натрапило на страшний шторм. Тут уже було не до жартів. Влада як юнгу залучили до необхідних робіт: адже “Вікторія” тріщала й стогнала під ударами величезних хвиль. Деякі матроси були впевнені, що настав кінець їм і судну. Лише залізна витримка і досвід капітана Френсіса Лістера допомогли здолати натиск стихії й розгубленість кількох моряків.
Оленці, на жаль, було дуже зле під час шторму і бурі. Вона потерпала від морської хвороби. Її нудило, і вона лежала в своїй каюті.
Але буря минула, команда прибадьорилася, а Оленка нарешті змогла вийти на палубу й погрітися на сонці. Невдовзі на обрії з’явилися обриси біло-зеленого суходолу, хмарочоси якогось міста. Черговий матрос вигукнув: “Плімут!” Небезпечна мандрівка морем добігала кінця.
Уже в порту Влад і Оленка довго дякували Френсісу Лістеру, Джозефу Ґарді, всьому екіпажу “Вікторії”. Капітан дав дітям грошей на швидкісний поїзд до Лондона. Наші мандрівники твердо вирішили дістатися Грінвічської обсерваторії.
Небачений прозорий експрес мчав так швидко, що діти й роздивитися довкола не встигли, як були вже в Лондоні. Величне місто вразило їх двоповерховими автобусами і лівостороннім рухом: переходячи вулицю, спершу слід було дивитися не ліворуч, а праворуч, бо саме звідти їхали машини…
Скориставшись метро й автобусом, Оленка і Влад дісталися Грінвіча. Знайти комплекс споруд споглядальні тут було неважко: дорогу знав кожен.
Із хвилюванням діти підійшли до високої чавунної брами, що закривала вхід до огородженої території містечка-обсерваторії. За огорожею нікого не було видно. Складалося враження, що там, на галявинах і між будинків, нікого й не було.
Поки Влад і Оленка міркували, як діяти далі, біля входу до наукового містечка з’явилися школярі з учителькою.
— Приєднуйтеся до екскурсії! — запросила вчителька Влада і Олену.
Підійшов екскурсовод-науковець, почав розповідати історію обсерваторії. Потім він водив усіх старими й новими спорудами, пояснював, як працюють телескопи і що можна побачити на зоряному небі вночі.
— А де найстаріша частина обсерваторії? — не витримала Оленка.
— А! Так! — наче щось згадав екскурсовод. — Там тепер невеличкий музей. Я вас проведу. Якщо хранитель музею дозволить, то ви його зможете оглянути. Проте той хранитель доволі дивакуватий…
Екскурсовод вказав на приземкувату споруду із круглою банею, що ховалася за деревами. У Влада й Оленки тьохнуло серце: то була викапана їхня рідна обсерваторія.
Діти, не чекаючи екскурсовода, побігли до неї…
Двері старої споглядальні прочинилися, і Оленка з Владом увійшли до знайомого приміщення. Яке ж було їхнє здивування, коли вони побачили біля Крісла Переміщення професора Філа, що мирно куняв, сидячи на стільчику.
— Крісло! — не втримався Влад.
— Філе! — вигукнула від подиву Оленка. — Ви тут?!
— Так, я тут, — вмить прокинувся старий, — де ж мені бути? Філ Дуґлас до ваших послуг. А звідки ви знаєте моє ім’я? Я щось вас не пригадую…
Діти уважно поглянули на цього Філа і зрозуміли: попри разючу схожість, то все ж був не їхній професор.
— Вибачте, — тихо сказала Оленка, — але ви так схожі на одну людину…
— Я навіть здогадуюся, на яку… — загадково зауважив Філ Дуґлас. — А молодий джентльмен, як я бачу, навіть упізнав Крісло Переміщення! Хвалю!
— Що ж тут упізнавати? — трохи грубувато сказав Влад. — Воно точнісінько таке, як у нас, на справжній Землі.
— Ну, яка Земля справжня — то ще питання… — усміхнувся Дуґлас. — Колись, так давно, що ви й не уявляєте, вчені клонували, тобто зробили повні копії багатьох людей — з їхніми думками, поглядами, характерами… Було й своєрідне клонування, копіювання різних країн, земель, континентів і океанів… Усе це перенесли задля експерименту в близький до Землі, але паралельний світ. І ось минув час… Ви бачите, що ця, моя Земля виявилася після розвитку майже така, як ваша, правда ж? І навіть старий Філ, що сидить у вас в обсерваторії, схожий на мене?
— Чи ви на нього… — усміхнувся Влад.
— Так, або я — на нього… — замислився Філ Дуґлас. — Такі бувають курйози розвитку світів! До речі, я одного разу був на вашій Зелілі, у Філа! Проте маю зазначити, що наша Земля краща.
— Еге ж, — скривилася Оленка. — Особливо пірати…
— Ну, гаразд, не будемо сперечатися, — примирливо мовив Філ. — Там, у вас воєн теж вистачає…
— Це правда. На жаль, — зітхнув Влад. — Але ми б насправді хотіли…
— Повернутися додому? — вгадав Дуґлас.
— Звичайно! — вигукнула Оленка.
— Гаразд. Тут нічого складного немає, — Філ вказав на Крісло Переміщення. — Курс мені відомий. Прошу сідати.
— Дякуємо! — зраділи діти і вмостилися в Кріслі.
— Ну, бувайте! Якщо забажаєте — приходьте до мене, погомонимо… — старий уже виставляв Ручку Переміщення в потрібне положення. — А професорові Філу — привіт від мене! Хай не забуває!
— Дякуємо, ми передамо! — запевнив Влад.
Оленка замружила очі, Влад узяв її міцно за руку… А Дуґлас щосили крутонув Ручку.
Усе оповив рожевий туман, і діти відчули стрімкий рух…
