Було тяжкою натугою змушувати себе йти далі. Скляна брила у його кишені п’яно ляскала його по стегну з кожним кроком, і він був напівдорозі до того щоб витягнути та віджбурнути її геть. Найгіршою річчю була ця біль у його череві. Двійко хвилин він мав таке відчуття, що зараз помре якщо невдовзі не дістанеться до вбиральні. Але у кварталах на зразок цього не було жодних громадських вбиралень. Згодом цей спазм минув, лишивши по собі відчуття глухого болю.
Ця вулиця закінчувалася тупиком. Вінстон спинився, простояв декілька секунд тьмяно уявляючи що ж робити далі, потім розвернувся та почав повертатися тим же шляхом, що й прийшов сюди. Як тільки він розвернувся, то йому відразу ж спало на думку, що ця дівчина пройшла повз нього лише три хвилини тому і якщо він побіжить то зможе можливо наздогнати її. Він міг би впасти їй на хвоста доки вони б не опинилися у якому-небудь затишному місці, а потім розвалити їй черепа брукованою каменюкою. Шмат скла у його кишені мав би бути достатньо важким для такої роботи. Але він відразу ж відмовився від цього задуму, оскільки для нього навіть сама тільки думка про виконання будь-якої фізичної натуги була нестерпною. Він не міг ані бігти, ані завдати спрямованого удару. Окрім того, вона була молодшою, здоровою та дужою і певно могла захистити себе. Він також подумав аби поквапитися до Суспільного Центру і лишатися там доки цей заклад не зачиниться, щоб забезпечити собі принаймні часткове алібі на цей вечір. Але це також було неможливо. Смертельна апатія оволоділа ним. Усе чого він зараз бажав так це дістатися додому якомога швидше та сидіти там тихесенько.
Вже було за двадцять другу годину коли він дістався до квартири. Усе світло мало б бути вимкнене точно о двадцять третій тридцять. Він пішов до кухні та швидко ковтнув майже повну чайну чашку джину Перемога. Потім він пішов до столу у ніші, всівся та дістав щоденника із шухляди. Але не відкрив його відразу ж. З телезахисту металевий жіночий голос пронизливо волав патріотичну пісню. Він сів та витріщився на мармурову обкладинку цього записника, невдало намагаючись вирвати геть зі свідомості цей голос.
Саме вночі вони приходять по твою душу, завжди вночі. Найголовнішим було вбити себе ще до того як вони схоплять тебе. Без сумнівів деякі люди саме так і чинили. Більшість зі зниклих насправді були самогубцями. Але це потребувало відчайдушної хоробрості вбити себе у світі де вогнепальна зброя, або більш надійна та швидка будь-яка отрута, була цілковито недоступною для придбання. Він подумав з певного роду подивом про всю ту біологічну безпорадність болю та страху, про те віроломство людського тіла які завжди інертно застигають саме тієї миті коли так потрібна спеціальна натуга. Він міг би назавжди заткнути пельку тій темноволосій дівчині, якщо б лише діяв достатньо швидко : але вочевидь через відчуття екстремальної небезпеки він втратив силу діяти. Що найбільше вразило його так це те, що у кризові миті людина ніколи не бореться проти зовнішнього ворога, але завжди проти свого власного тіла. Навіть зараз, не зважаючи на джин, цей глухий біль у його череві зробив послідовне мислення просто неможливим. І це цілковито однаково, як він зрозумів, для усіх бачених героїчних або трагічних ситуацій. На полі бою, у кімнаті для тортур, на кораблі що потопає, наріжні ідеали за які ти борешся завжди забуваються, оскільки тіло розбухає та заповнює собою цілковито увесь всесвіт, і навіть тоді коли ти не паралізований жахом або нестерпним болем, життя це щохвилинна, щосекундна сутужна боротьба супроти голоду, або холоду,або безсоння, супроти зіпсованого шлунку або зубного болю.
Він відкрив щоденника. Було дуже важливо записати хоч щось до нього. Та жіночка з телезахисту розпочала співати нової пісні. Її голос здавалося міцно застряг у його мозку неначе зазубрені скляні уламки. Він намагався думати про О’Брайєна, для кого або до кого, цей щоденник писався, але натомість він почав думати про всі ті речі які трапляться з ним коли Поліція Думок забере його. І не мало жодного значення, якщо вони тебе вб’ють. Бути вбитим – це те на що ти сподівався. Але перед смертю (ніхто вголос не казав про такі речі, але цілковито усі знали про це) там була усталена практика зізнання через яку мав пройти кожен : принизливе плазування по підлозі та волаюче виклянчування пощади, пронизливий хрускіт зламаних кісток, розтрощені зуби та вирвані з м’ясом скривавлені жмути волосся.
Чому тобі доводилося зносити усі ці страждання, якщо кінець був завжди той самий? Чому не можна було просто вирвати кілька днів або тижнів з твого життя? Ніхто і ніколи не врятувався від викриття і ніхто і ніколи не уник зізнання. Коли хоча б раз ти не встояв і вчинив думкозлочин було цілковито певно, що до визначеної дати ти помреш. Чому тоді чинився увесь цей жах, що нічогісінько не змінював, якого було невідривно умуровано у твоє майбутнє?
Він намагався з трохи кращим успіхом ніж раніше окреслити образ О’Брайєна. “Ми зустрінемося у місці де немає пітьми.” – так сказав йому О’Брайєн. Він добре знав, що це означає, або тільки думав що добре знав. Те місце у якому немає пітьми це уявне майбутнє, яке ніхто з них не міг побачити, але яке, завдяки передбаченню, вони містичним чином поділяли. Але через той голос що нестримно пиляв з телезахисту по його вухах він вже не міг відстежити ланцюжок своїх думок далі. Він узяв сигарету до рота. Половина тютюну відразу ж випала на його язик, гірка пилюка якої дуже складно позбутися геть. Обличчя Старшого Брата виринало та пропливало його розумом, замінюючи О’Брайєнове. Так само як і декілька днів тому, він дістав монетку зі своєї кишені та подивився на неї. Це обличчя пильно дивилося на нього, важко, незворушно, захищаючи : але якого роду посмішка була прихована за цими темними вусами? Неначе свинцевий похоронний дзвін ці слова повернулися до нього :
ВІЙНА ЦЕ МИР
ВОЛЯ ЦЕ РАБСТВО
БАЙДУЖІСТЬ ЦЕ СИЛА.
Частина друга
Глава 1
Була середина ранку і Вінстон полишив кубікулу та пішов до вбиральні.
Самотня фігура наближалася до нього з іншого боку довгого,яскраво освітленого коридору. Це була та сама дівчина з темним волоссям. Чотири дні минуло опісля того вечора коли він натрапив на неї біля крамнички старих речей. Як тільки вона підійшла ближче він побачив,що її права рука була на перев’язі,не помітному з більшої відстані оскільки він був того ж кольору що і її спецодяг. Можливо вона пошкодила руку доки поралася з одним з тих великих калейдоскопів на яких купи сюжетних шматів романів поспіхом “накладалися”. Це був звичайний нещасний випадок у Відділі Фікцій.
Між ними було приблизно чотири метри, коли ця дівчина затнулася і впала майже плиском обличчям у підлогу. Гострий окрик болю вичавило з неї. Вона певно впала прямісінько на ушкоджену руку. Вінстон різко спинився. Дівчина підвелася на коліна. Її обличчя стало жовто-молочного кольору на фоні чого її рот видавався набагато червонішим ніж завжди. Її погляд застиг на ньому з благаючим виразом,що був більш схожий на страх ніж на біль.
Цікава емоція постала у Вінстоновому серці. Перед ним був ворог який намагався вбити його: також перед ним була людська істота сповнена болю,а можливо і зі зламаною кісткою. Він відразу ж інстинктивно підійшов до неї,щоб допомогти. У мить коли він побачив як вона впала на перев’язану руку,це було так неначе він відчув її біль у своєму власному тілі.
“Ви не забилися?” – запитав він.
“Та нічого. Моя рука. За мить усе буде добре.”
Вона розмовляла так наче її серце несамовито тріпотіло. І було цілком очевидним,що вона дуже зблідла.
“Ви нічого собі не зламали?”
“Ні,я в порядку. Тільки трохи забилася,от і все.”
Вона простягнула до нього свою вільну руку і він допоміг звестися їй на ноги. Її обличчя частково повернуло свій звичайний колір і її вигляд покращився.
“Це дрібниці,” – різко повторила вона – “Я лише трохи забила свій зап’ясток. Дякую, товаришу!”
І з цим вона продовжила рух у тому ж напрямі що й раніше, так само жваво ніби нічого і не сталося. Увесь цей інцидент тривав можливо не більше ніж півхвилини. Не дозволяти жодному відчуттю ніяким чином не проступити на власному обличчі це була звичка що набула рівня інстинкту,до того ж у будь-якому разі вони знаходилися прямісінько перед телезахистом коли усе це трапилося. Хай там як було дуже важко не зрадити себе і не піддатися раптовому здивуванню, протягом двох або трьох секунд доки він допомагав їй звестися дівчина непомітно щось сунула йому у долоню. Не було жодного сумніву,що вона зробила це навмисно. Це було щось мале і пласке. Доки він проходив крізь двері вбиральні він доправив це у свою кишеню і помацав це кінчиками своїх пальців. Це був шматочок паперу складений квадратиком.
Допоки він стояв над пісуаром він розгорнув цей папірець кінчиками пальців. Вочевидь на ньому повинно було бути написано якогось роду послання. На якусь мить він відчув спокусу піти до одної з кабінок ватерклозету і нарешті прочитати його там. Але це було б разючою дурістю,як він добре знав. Не було жодного такого іншого місця де б ти не був би так цілковито певен у тому,що у цьому місці телезахисти спостерігають безперервно.
Він повернувся до кубікули, всівся, мимохідь кинув цей уривок паперу до інших паперів на столі,вдягнув свої окуляри та поставив мовонот перед собою. “П’ять хвилин,” – сказав він собі – “п’ять хвилин щонайменше!” Його серце гуркотіло у грудях з лякаючою гучністю. На щастя той шмат роботи який він зараз виконував був лише рутиною, виправлення довгого переліку цифр,що не потребувало значної уваги.
Хай там що написано на цьому папірці, воно повинно містити певного роду політичний зміст. Як йому здавалося могло бути лише дві можливості. Перша, найбільш ймовірна, це те що ця дівчина була агентом Поліції Думок, те чого він так боявся. Він не знав чому Поліція Думок могла вирішити доставляти свої послання саме таким чином, але можливо вони мали на це свої причини. Ця річ що написана на папері могла бути погрозою, закликом, наказом вчинити самогубство, певного роду пасткою. Але була ще інша, більш дика можливість яка настирливо повставала у його голові, проте він намагався пригнітити її, але марно. Це було, це повідомлення прийшло не від Поліції Думок взагалі, але від певного роду підпільної організації. Можливо зрештою Братерство існує! Можливо ця дівчина частина нього! Без сумнівів ця ідея була абсурдною, але вона раптово з’явилася у його розумі у ту саму мить як він відчув цей шматочок паперу у своїй руці. Це трапилося навіть на двійко хвилин раніше ніж те інше,більш ймовірне пояснення спало йому на думку. І навіть зараз, не зважаючи на те що його розум казав що це повідомлення можливо означає смерть – він все ще не бажав вірити у це,але безпричинна надія наполегливо зберігалася, змушуючи його серце невпинно калатати, і було неймовірно важко втримати власний голос від тремтіння доки він бубонів свої цифри до мовоноту.
Він згорнув завершений пакет роботи та ковзнув його до пневматичної труби. Вже пройшло вісім хвилин. Він поправив на носі свої окуляри, зітхнув та поклав наступний пакет роботи перед собою, з тим шматочком паперу на горі. Він розгорнув його. На ньому було написано, великим безформним почерком :
Я КОХАЮ ТЕБЕ.
Протягом декількох секунд він був настільки приголомшений , що навіть не зміг відразу вкинути цю викривальну річ до душника спогадів. Коли він все ж вчинив так, хоча він добре знав про небезпеку виказування занадто великого інтересу, він не зміг встояти щоб не прочитати її ще раз, просто щоб переконатися що ці слова все ще там.
Решту ранку працювати було дуже важко. Що було найгірше так це те, що йому довелося повністю зосередити свій розум на виконанні серії дріб’язкових завдань, це було вкрай необхідно для того щоб приховати свою хвилюючу зацікавленість від телезахисту. Він почувався так неначе полум’я вирує у його шлунку. Ланч у спекотному, заюрмленому, галасливому буфеті був справжньою тортурою. Він сподівався побути трохи на самоті протягом ланчу, але як на лихо недоумкуватий Парсонс плюхнувся біля нього, різкий присмак його поту майже поглинав металевий запах борщу, і розпочав струменіти невпинним потоком балаканини щодо приготування до Тижня Ненависті. Він з особливим ентузіазмом розповідав про пап’є-маше голови Старшого Брата, два метри завширшки, яка була зроблена за даної нагоди загоном Шпигунів його доньки. Найнестерпнішим було те,що через оглушливий галас з голосів навколо Вінстон міг заледве чути що каже Парсонс, і змушений був постійно перепитувати про повторення його недоумкуватих висловів. Лише раз він упіймав швидкий погляд тієї дівчини, що сиділа за столиком з двома іншими дівчатами у дальньому кінці приміщення. Вона здавалося вдавала що не помічає його і він більше не дивився у тому напрямі.
День видався більш стерпним. Відразу ж опісля ланчу прибув делікатний та складний шмат роботи на який піде декілька годин і який вимагав відкласти усе решту вбік. Він складався з підробки серії звітів про виробництво дворічної давнини, і його потрібно було зробити таким чином щоби кинути невідворотню тінь дискредитації на видатного члена Внутрішньої Партії, над яким зараз згустилися хмари. Це були такого роду речі на яких Вінстон розумівся якнайкраще, і більш ніж на дві години він вдало викинув цю дівчину зі свого розуму взагалі. Згодом пам’ять про її обличчя знову повернулася, разом з лютим, вируючим та нестерпним бажанням усамітнитися. Допоки він не усамітниться, він не зможе як слід обдумати цю нову подію. Сьогодні був один з тих його вечорів у Суспільному Центрі. Він жадібно поглинув чергову порцію ніякої їжі у буфеті, та поквапився до Центру,щоб прийняти участь у офіціозній та урочистій дурості у “дискусійній групі” , зіграти пару ігор у настільний теніс, проковтнути декілька стаканів джину, і висидіти приблизно півгодини на лекції яка звалася “Зв’язок Інгсоцу та шахів”. Його душа корчилася від нудьги, але цього разу від не мав жодної спонуки,щоб прогуляти свій вечір у Центрі. Вигляд слів Я КОХАЮ ТЕБЕ і бажання лишитися живим вщент сповнювали його, і тепер вдаватися навіть до найменшого ризику здавалося йому дурістю. Ще не було двадцяти трьох тридцять, коли він вже був вдома та у ліжку – у суцільній пітьми, де ти був у безпеці навіть від телезахисту, доки зберігав тишу – це повернуло йому здатність міркувати послідовно.
Це було фізичною проблемою яка потребувала вирішення : як зв’язатися з цією дівчиною і призначити зустріч. Він більше не розглядав можливості,що вона могла бути причетна до певного роду пастки для нього. Він знав що це не так, через її безпомилкове хвилювання під час того як вона передавала йому записку у долоні. Вочевидь вона була вщент перелякана майже до непритомності, так сильно як тільки могла бути. Йому навіть на думку не спадало відмовитися від її запрошення. Лише п’ять діб тому він цілком серйозно вирішив розвалити їй черепа брукованою каменюкою, але це було не важливо. Він думав про її оголене, сповнене молодої жаги тіло, таке ж яке він бачив у своїх мріях. Він уявляв її спочатку такою ж дурепою як і усі решта з них, що її голова геть набита брехнею та ненавистю, а її шлунок геть повний криги. Певного роду лихоманка охопила його коли він подумав що може втратити її, біле сповнене молодої жаги тіло могло вислизнути від нього! А що найбільше за все лякало його так це те,що вона могла просто передумати якщо він достатньо швидко не зв’яжеться з нею. Але фізична складність зустрічі була неймовірно величезною. Це було так неначе ти намагаєшся зробити рух у шахах вже після того як тобі поставили мат. Куди б ти не пішов, усюди натикався на обличчя телезахистів. Насправді, усі можливі шляхи зв’язку з нею спали йому на думку ще під час тих п’яти хвилин протягом яких він читав записку; але зараз, коли прийшов час думати, він перебрав їх один за одним, неначе інструменти що лежали рядком на його столі.
Безумовно цю несподівану зустріч яка трапилася цього ранку не можна було повторювати. Якщо б вона працювала у Відділі Записів це могло бути відносно просто,але він мав лише тьмяне уявлення де саме у будівлі знаходиться Відділ Фікцій і він не мав жодного офіційного приводу або відмовки щоб піти туди. Якщо б він знав де вона живе та о котрій йде з роботи, то він би міг якось примудритися зустріти її по дорозі до її дому; але намагатися простежити за нею до її дому було небезпечно, тому що це означало тинятися без діла біля цього Міністерства, що обов’язково буде помічено. Надсилання листа поштою – це він навіть теоретично не припускав. Оскільки усталеною практикою,про яку навіть ніхто й не вдавав що вона була таємницею, було розкривання усіх листів при пересилці. Насправді ж,лише декілька людей могли написати листа. Для повідомлень які зрідка все ж потрібно було відіслати існували печатні поштові картки з довгим переліком фраз і ти просто викреслював не потрібні. У будь-якому разі він не знав ні ім’я цієї дівчини, ні її домашньої адреси. Нарешті він вирішив , що найбезпечнішим місцем для цього є буфет. Якщо б він міг всістися поруч із нею за одним столиком, десь у центрі приміщення, не занадто близько до телезахисту, і з достатнім рівнем дзижчання від розмов навколо – якщо ці умови будуть дійсними на,скажімо, тридцять секунд, то з’явиться можливість обмінятися принаймні кількома словами.
Цілий тиждень після цього його життя було неначе суцільний тривожний сон. Наступного дня вона не з’являлася у буфеті допоки йому не довелося піти, оскільки свисток вже пролунав. Ймовірно її було переведено на іншу пізнішу робочу зміну. Вони розминулися навіть не поглянувши один на одного. За день після цього вона була у буфеті у звичайний час, але з трьома іншими дівчатами і прямісінько під телезахистом. Потім протягом трьох жахливих днів вона не з’являлася взагалі. Усе його тіло та розум здавалося були сповнені нестерпно чутливої болючої зажури, певного роду пронизливості, з якою кожен здійснений рух, кожен звук, кожен контакт, кожне слово які він мав сказати або вислухати перетворювалися на агонію. Навіть уві сні він не міг цілковито втекти від її образу. Він навіть не торкався свого щоденника протягом цих днів. Якщо і була хоч якась розрада, то вона була у його роботі, у якій він міг хоч іноді забутися протягом принаймні десяти хвилин. Він не мав абсолютно жодного уявлення про те, що ж трапилося з нею. І не було жодної можливості за якою він би міг отримати довідку щодо неї. Її можливо вже випаровано, можливо вона вчинила самогубство, можливо її вже перевели до іншого кінця Океанії : найгірше і найімовірніше з усього цього, вона могла просто передумати і вирішити уникати його.
Наступного дня вона з’явилася знову. Її рука вже не була на перев’язі і вона мала лише наліпку з лейкопластиру на своєму зап’ястку. Розрада від того, що він її побачив була настільки великою,що він не зміг втриматися від витріщання прямісінько на неї протягом декількох секунд. Наступного ж дня він був дуже близький до успішної розмови з нею. Коли він прийшов до буфету вона сиділа за столиком,що був на добрячій відстані від стіни, і вона була достатньо усамітнена. Було дуже рано і це місце було майже порожнім. Невеличка черга закінчувалася перед Вінстоном і він був вже майже перед прилавком, потім виникла затримка майже на дві хвилини доки хтось попереду скаржився що не отримав своєї таблетки сахарину. Але ця дівчина була все ще на самоті коли Вінстон безпечно узяв свою тацю та почав торувати шлях до її столика. Він йшов наче ненавмисно прямо до неї, його очі шукали якесь місце за столиком поза нею. Вона була приблизно у трьох метрах від нього. Ще дві секунди і він міг би зробити це. Потім голос з-за спини озвався до нього : “Сміт!” Він вдав що не чує. “Сміт!” – повторив голос більш гучно. Це було марно. Він обернувся. Білявий, з дурникуватим обличчям молодий чоловік на ім’я Вільшер, якого він заледве знав, запрошував його посміхаючись до вільного місця за своїм столиком. Відмовлятися було небезпечно. Після того як його було упізнано, він не міг піти і сісти за столик поруч із незнайомою дівчиною. Це занадто привертало увагу. Він сів з привітною посмішкою. Дурникувате біляве обличчя сяяло радісною посмішкою до нього. Вінстон мав яскраву галюцинацію як він щосили лупить киркою прямо у центр цього обличчя. Столик тієї дівчини заповнився декілька хвилин потому.
Але вона повинна була помітити що він прямував до неї і можливо вона зрозуміла натяк. Наступного дня він попіклувався щоби прийти раніше. Цілком достатньо раніше, вона сиділа за тим же столиком майже у тому самому місці і знову сама. Людина,що знаходилася відразу ж перед ним у черзі, це був маленький, з поспішними смикаючимися рухами, тарганоподібний мужчинка з пласким обличчям і крихітними,підозріливими оченятами. Як тільки Вінстон обернувся від прилавку зі своєю тацею у руках, він побачив що цей маленький мужчинка торує шлях прямісінько до столику тієї дівчини. Його надії знову захлинулися. Там було вільне місце за столиком трохи подалі,але щось у зовнішньому вигляді цього маленького мужчинки підказувало що він достатньо турботливо, заради власного комфорту, обере саме найменш залюднений столик. З крижаним серцем Вінстон пішов слідом. Усе було намарно доки йому не вдалося б залишитися з цією дівчиною на одинці. Цієї ж миті роздався оглушливо роздрузканий гуркіт. Цей маленький мужчинка вщент розпластався по підлозі, його таця відлетіла геть, два потоки борщу та кави струменіли по всій підлозі. Він звівся на ноги злобно зиркнувши на Вінстона, якого він вочевидь підозрював у підніжці. Але нічого страшного. За п’ять секунд потому, із серцем що гуркотіло немов справжнісінький грім, Вінстон сидів за столиком з тією дівчиною.
Він не поглянув на неї. Він розвантажив тацю і відразу ж почав їсти. Було вкрай важливо поговорити саме зараз,коли вони на одинці і до того як хтось інший прийде, але зараз жахливий страх оволодів ним. Вже тиждень минув з того часу як вона вперше наблизилася до нього. Вона могла і передумати, вона повинна була передумати! Це неможливо,що б ця афера могла скінчитися вдало; речі такого штибу не трапляються у справжньому житті. Він міг взагалі ухилитися від розмови якщо б цієї миті він не побачив Амплефорта, поета з волохатими вухами, мляво та кульгаво блукаючого по приміщенню з тацею,що шукав місце де б всістися. На своєму туманному шляху Амплефорта неначе тягнуло якимось магнітом до Вінстона, і він обов’язково б всівся за його столик якщо б тільки побачив його. На дію лишилося не більше хвилини. Обоє і Вінстон і ця дівчина були міцно та непохитно загрузлі у поїдання своєї їжі. Та речовина яку вони їли була ріденьким борщем,насправді ж швидше супом з квасолею. Вінстон розпочав розмову з глухого бубоніння. Ніхто з них навіть не підвів очей; вони грузно спрямовували повні ложки цієї водянистої речовини до своїх ротів і між цими повними ложками обмінювалися лише декількома найбільш необхідними словами глухими безвиразними голосами.
“О котрій ти йдеш з роботи?”
“О вісімнадцятій тридцять.”
“Де ми можемо зустрітися?”
“Площа Перемоги, неподалік того пам’ятнику.”
“Там же повно телезахистів.”
“Не має значення,якщо там буде достатньо людно.”
“Якийсь сигнал?”
“Ні. Не підходь до мене доки не побачиш юрми людей навколо мене. І не дивись на мене. Просто тримайся десь поблизу від мене.”
“О котрій годині?”
“О дев’ятнадцятій годині.”
“Добре.”
Амплефорт так і не побачив Вінстона та всівся за інший столик. Вони більше не розмовляли і, наскільки це було можливо для двох людей що сидять навпроти за одним і тим самим столиком,вони не дивилися один на одного. Дівчина швидко закінчила ланч та пішла,у той час як Вінстон лишився щоб викурити сигарету.
Вінстон прийшов до Площі Перемоги раніше зазначеного часу. Він блукав навколо підмурків величезної рифленої колони, на верхівці якої статуя Старшого Брата пильно вдивлялася у південному напрямі прямо у небеса де він вщент переміг Євразійські аероплани ( лише кілька років тому це були Східазійські аероплани) у Битві за Злітно-посадкову Смугу Один. На вулиці попереду цього пам’ятнику була статуя чоловіка верхи на коні, що певно зображувала Олівера Кромвеля. Вже пройшло п’ять хвилин від зазначеного часу,а дівчина все ще не з’являлася. Знову жахливий страх міцно огорнув Вінстона. Вона не прийде, вона передумала! Він повільно поплентався до північного боку цієї площі і отримав певного роду тьмяне задоволення від впізнавання церкви Св. Мартина , чиї дзвони, коли вони були дзвонами, видзвонювали “Ти винен мені три фартинга”. Згодом він побачив цю дівчину яка стояла біля підмурку пам’ятника та читала або вдавала що читає плакат який був спірально закручений на колоні. Було небезпечно підходити ближче до неї допоки навколо не зібралося трохи більше людей. Там геть по всіх усюдах були телезахисти на фронтонах. Але цієї миті пролунав кричущий гуркіт та дзижчачий гул важкого автотранспорту десь з лівого боку. Зненацька здавалося геть усі побігли крізь площу. Та дівчина спритно, прудко та швиденько немов різкий порив вітру оббігла навколо левів біля підмурку пам’ятника та приєдналася до вируючої юрби. Вінстон попрямував за нею. Доки він біг, він зрозумів по деяких гучних викриках,що це проходить конвой з Євразійськими полоненими.
