Анна Ахматова вірші українською

Анна Андріївна Ахматова вірші писала переважно російською, але найвідоміші з них перекладені українською. Ахматова писала і короткі вірші, і довгі, і про кохання, і про політичну ситуацію.

Вірші Анни Ахматової українською

Давній Київ ніби вимер…

Давній Київ ніби вимер,
Дивний мій приїзд.
Над рікою Володимир
Чорний хрест підніс.

Серед саду темнокорі
Липи й осокір,
І до Бога світять горі
Діаманти зір.

Шлях високий, шлях офіри
Тут закінчу я,—
Де лиш ти, мені до міри,
І любов моя.

Літо 1914

Переклав М. Москаленко

“В київськім храмі Премудрості Бога”

В київськім храмі Премудрості Бога
Поклялась я тобі край святого стола,
Що буде моєю твоя дорога,
Куди б вона не вела.

Все те почули янголи злотні
І в білій труні Ярослав.
Як голуби, в’ються слова незворотні,
Що їх мені Бог послав.

Коли мені тяжко, я бачу ікону
І сходинок дев’ять на ній.
І в голосі грізнім Софійського дзвону
Вчувається голос твій.

1915

Переклад з російської Дмитра Павличка

“Рідше в сни приходить, слава Богу”

Рідше в сни приходить, слава Богу,
Більше не ввижається ніде.
Ліг туман на збілену дорогу,
І на плесо бистра тінь паде.

Цілу днину не вмовкали дзвони
Над ріллистим простором землі.
Тут дзвіниці Лаврські від Іони
Над усе сильніші в дальній млі.

Із кущів бузкових буйноквітних
Зрізала гілки, що відцвіли.
Мурами укріплень старожитних
Два монахи тихо перейшли.

Світ збагненний, рідний і тілесний,
Ти мені, незрячій, розповий.
Дав цілющий трунок цар небесний –
Нелюбові спокій крижаний.

Вірші Ахматової про кохання

“Востаннє ми зустрілися тоді…”

В перекладі Марти Тарнавської

Востаннє ми зустрілися тоді
На набережній, де завжди стрічались.
У Неві тісно стало вже воді
І всі у місті повені боялись.

Він говорив про літо, клявся тим,
Що жінка як поет — то сміховиння.
Мені ж запам’ятався царський дім
і петропавлівська твердиня.

Тому, що день був зовсім, мов не наш,
А мов дарунок Божий, благовісний,
І в час цей подарована вона —
Остання із усіх, безумна пісня.

“І знов мені листа не принесли…”

“Сегодня мне письма не принесли” в перекладі Марти Тарнавської.

І знов мені листа не принесли:
Невже забув, невже кудись поїхав?
Весна дзвенить, як срібні трелі сміху,
У гавань з моря кораблі прийшли.
І знов мені листа не принесли…

Він був зо мною зовсім ще недавно,
Ласкавий, і закоханий, і мій,
Та це було тоді ще — узимі,
Тепер весна — і смуток непоправний.
Він був зо мною зовсім ще недавно.

Я чую трепет лагідних смичків,
Мов передсмертний біль, по струнах б’ється
І страшно так, що серце розірветься,
Не допишу я ніжних цих рядків…

“Не пити нам із однієї склянки”

Не пити нам із однієї склянки
Води, ані солодкого вина,
Не поцілуємось ми рано-зранку,
А ввечері не глянемо з вікна.
Ти сонцем дишеш, я — нічною тьмою,
Проте любов’ю ми живі одною.

Мій вірний друг зі мною день при дні,
Весела подруга з тобою поряд.
Та острах твій — провиною мені,
І через тебе я неначе хвора.
Короткі стрічі наші, як завжди.
Так спокій нам судилось берегти.

Лиш голос твій звучить в моїх рядках,
Мій подих — у твоєму вірші віє.
О, є вогонь, якого не посміє
Торкнутися ні забуття, ні страх…
Коли б ти знав, як мені зараз любі
Твої рожеві пересохлі губи!

“Я навчилася просто, мудро жити”

Я навчилася просто, мудро жити,
Дивитися на небо і молитися Богу,
І довго перед вечором бродити,
Щоб втомити непотрібну тривогу.

Коли шарудять в яру лопухи
І никне гроно горобини жовто-червоної,
Складаю я веселі вірші
Про життя тлінне, тлінне і прекрасне.

Я повертаюся. Лиже мені долоню
Пухнастий кіт, муркоче умильней,
І яскравий вогонь загоряється
На башточці озерної лісопилки.

Лише зрідка тишу прорізує
Крик лелеки, залетівшего на дах.
І якщо у двері мої ти постукаєш,
Мені здається, я навіть не почую.

“Двадцять перше. Ніч. Понеділок”

Двадцять перше. Ніч. Понеділок.
Очертанья столиці в імлі.
Написав якийсь нероба,
Що буває любов на землі.

І від лінощів або з нудьги
Всі повірили, так і живуть:
Чекають побачень, бояться розлуки
І любовні пісні співають.

Але іншим відкривається таємниця,
І спочине на них тиша…
Я на це натрапила випадково
І з тих пір все наче хвора.

“Пощо прикидаєшся ти?”

Пощо прикидаєшся ти? –
То вітер, то камінь, то птиця.
Пощо посміхаєшся ти,
Як з неба раптова зірниця?

Не муч, не торкайся долонь!
Оддай мене віщій гризоті…
Тиняється п’яний вогонь
На висохлім сірім болоті.

І Муза протяжно співа,
Діряву накинувши хустку,
Її чудотворні права —
В жорстокім і юному туску.

Ахматова вірші короткі українською

Думали: вбогі, немає у нас нічого,
А як стали втрачати одне за одним,
Що кожен день обертався
На поминальний день,—
То почали складати пісні
Про безмежну щедроту божу
Та про наше колишнє багатство.

***

Довкола жовтий вечір ліг,
Тремтить квітнева прохолода.
Ти запізнивсь на стільки літ,
Та радість буде там, де згода.
Присядь до мене ближче ти,
I подивись веселим оком:
Блакитні зошита листки —
Віршів моїх дитячі спроби.
Пробач, що сумно так жила
I сонце бачила несміло.
Пробач, пробач, що багатьма
Я багатьма переболіла.

Перекладач: С.Жолоб

***

І впало кам’яне слово
На мої ще живі груди.
Нічого, адже я була готова.
Впораюся з цим як-небудь.
У мене сьогодні багато справи:
Треба пам’ять до кінця вбити,
Треба, щоб душа закам’яніла,
Треба знову навчитися жити.
А не то… Гарячий шелест літа
Немов свято за моїм вікном.
Я давно передчувала цей
Світлий день і опустілий будинок.
(З поеми «Реквієм»)

***

Широке і жовте вечірнє світло,
Ніжна квітнева прохолода.
Ти запізнився на багато років,
Але все-таки я тобі рада.

Сюди до мене ближче сядь,
Дивись веселими очима:
Ось цей синій зошит –
З моїми дитячими віршами.

Пробач, що я жила уболіваючи
І раділа сонцю мало.
Пробач, пробач, що за тебе
Я занадто багатьох приймала.

***

Є в близькості людей заповітна риса,
Її не перейти закоханості і пристрасті, –
Нехай у моторошній тиші зливаються вуста
І серце рветься від любові на частини.

І дружба тут безсила і року
Високого і вогняного щастя,
Коли душа свободна і чужа
Повільною тузі солодкого пристрастя.

Прагнуть до неї божевільні, а її
Досягли — вражені журбою…
Тепер ти зрозумів, чому моє
Не б’ється серце під твоєю рукою.

РЕКВІЄМ (скорочено)

По чужинах не шукала зроду
Я притулку для своїх скорбот.
Я була тоді з моїм народом –
Там, де був, на лихо, мій народ.
1961

ПРИСВЯТА

Горе це і гори пригинає,
І ріка під кригою стає.
У в’язниці виходу немає,
Там, за муром, каторга конає,
Смертний смуток п’є.
А для когось віє свіжий вітер,
Лине захід в золото зірок.
Ми не бачимо, бо є на світі
Тільки скреготи несамовиті
Та важкий солдатський крок.
Мов до церкви, вдосвіта вставали,
Здичавілим містом йшли туди,
Зустрічались, з мертвих повставали,
А надія плакала з води.
Вирок… Наче смерть у серце вступить.
Відокремлена вже і від них, –
Наче з кров’ю вирвуть з серця стукіт,
Наче вдарять підло і підступно.
Та ідеш… Не падаєш із ніг.
Де оті, кого пізнала зблизька
У лихій недолі двох років?
Що їм плаче віхола сибірська,
Що гойдає місячна колиска?
Їм присвячую прощальний спів.
Березень 1940

ВСТУП

Це було, коли в нас посміхався
Тільки мертвий – ні втрат, ані ґрат,
Коли власної тіні сахався
Біля власних в’язниць Ленінград.
І коли, збожеволівши з муки,
Йшли приречених цілі полки,
І в знедоленій пісні розлуки
Захлинались станційні гудки.
Зорі смерті ми вчились плекати.
Безневинно розчавлено Русь
Під скривавленим чоботом ката
Та під шинами чорних марусь1.

1.

Як забрали тебе на світанні,
За труною неначе ішла.
Плач дитячий почув ти востаннє,
Під божницею свічка спливла.
На вустах твоїх посміх-приблуда,
Смертний піт відчуваю здаля.
Як стрілецька дружина, я буду
Голосити на вежі Кремля.
1935. Січень. Москва

2.

Тихо ллється тихий Дін,
Жовтий місяць входить в дім.
Прослизає поміж стін,
Бачить жовтий місяць тінь.
1 «Чорна маруся» (те саме, що й «воронок») – машина для перевезення арештантів.
Жінка ця у самоті,
У знемозі, в небутті.
Син в неволі, муж – в землі.
Помоліться по мені!..

4.

Показати б тобі, любительці
Насміхатися до нестям,
Царськосільській веселій жительці,
Що накоять з твоїм життям –
Як трьохсотою, з передачею
Ти затерпнеш біля воріт
І сльозою, іще гарячою,
Пропечеш новорічний лід.
Як тополя в’язнична хилиться, –
Не шелесне. А скільки там
Безневинних життів у потилицю…
1938

5.

Вже другий рік кричу на крик
Тебе додому кличу.
Я кату кидалась до ніг,
Мій сине і мій відчаю.
Все переплуталось, повір,
Мені не розібрати,
Хто тут людина, хто тут звір,
Коли чекати страти.
Лиш квітів золоте шиття,
Кадильний дзвін, передчуття,
Неначе скоро щезну.
І в очі дивиться мені
В своїй безмежній однині
Та зірка величезна.
1939

6.

Легко пролітають тижні.
Що це, як мені збагнуть,
Як до тебе зазирнуть
Білі ночі дивовижні.
Зазирають знов і знов
Круковим запеклим оком.
При хресті твоїм високім –
Смерть, в’язниця і любов.
1939. Весна

7.

ВИРОК

І упало скам’яніле слово,
Поховало начебто живцем.
То нічого. Я була готова.
Якось там переживу і це.
В мене справ сьогодні забагато:
Треба пам’ять знищить до ноги,
Треба душу у каміння вбгати,
Треба вчитись до життя снаги.
Бо інакше… Святом небувалим
Літо мліє під вікном моїм.
Я давно оцей передчувала
Світлий день і спорожнілий дім.
1939. Літо. Фонтанний дім

8.

СМЕРТІ

Ти прийдеш все одно – то опір не чиню,
Чекаю, бо вже понад силу скрута.
Я світло вимкнула і двері відчиню
Тобі, омріяна отруто.
Хоч би в якому вигляді – скоріш.
Чи кулею отруєною в лоба,
Злочинцем, що у тінь ховає ніж,
Чи жаром смертної хвороби.
Біля в’язниці
Чи казкою, з якої вже нудить,
Проте її довіку не забуду, –
Щоб шапці голубій мене збудить
І зблідлому закляклому кербуду.
Все байдуже. Вирує Єнісей.
Зоря Північна сяйвом лине.
І синій блиск укоханих очей
Тепер останній жах поглине.
19 серпня 1939. Фонтанний дім

9.

Так, божевілля, мов крилом,
Душі накрило половину,
І вогняним п’янить вином,
І в чорну кличе домовину.
Я зрозуміла, що йому
Віддати перемогу маю,
Бо я пірнула у пітьму,
Де я собі чужою марю.
І не дозволено мені
Нічого із собою взяти,
Бо не перепросити, ні,
Оту недолю заповзяту:
Жахливих синових очей –
Закам’янілого страждання,
Ні сліз, ні зайвих вже речей,
В’язничних зустрічей жадання,
Ні прохолоди милих рук,
Ні лип, схвильованих до краю,
Ні той далекий перегук –
Слів, із якими помираю.
4 травня 1940

10.

РОЗП’ЯТТЯ

«Не ридай мене, мати, во труні сушу».

І

Хор янголів співати славу вийшов,
Розплавилося небо у вогні.
Рік батькові: «Пощо мене залишив?»
І матері: «О, не ридай мені…»

II

Магдалина сліз спинить не може.
І найкращий учень скам’янів.
Місця, де застигла Матір Божа,
Поглядом ніхто не осквернив.

ЕПІЛОГ

II.

І знов поминальний наблизився час.
Я бачу, я чую, торкаюся вас.
І ту, що насилу свій погляд здійма,
І ту, що її вже на світі нема.
І ту, дуже гарну, та дуже бліду,
Що каже: «Сюди, як додому, іду».
Хотіла б я кожній належне віддать,
Та список відібрано, ніде спитать.
Зіткала хустину для донь і для вдів
Із тих, що у них же підслухала, слів.
Я їх пам’ятаю, слова віднайду
І знову згадаю в прийдешню біду.
Якщо ж мені стулять навічно вуста,
Котрими Росія кричить із хреста, –
Так само вони пригадають мене,
Допоки мій день поминальний мине.
Якщо ж коли-небудь в країні моїй
Надумають пам’ятник ставити мій, –
Я згодна на це вшанування сумне,
Та тільки умова – не ставте мене
Ні там, біля моря, де зріс мій бузок:
Останній із морем урвався зв’язок,
Ні в Царськім, де є заповідні місця,
Де тінь безневинна блукає оця;
А тут, де простояла триста годин
І де пожалів мене хоч би один.
Бо вже і в омріяній смерті боюсь
Забути я туркоти чорних марусь.
Забути, як грюкали двері у двір
І вила стара, як поранений звір.
І хай з металевих незрушних повік
Стікає сльозою розплавлений сніг,
І горлиця стогне в’язнична в імлі
І повагом йдуть по Неві кораблі.
1940. Березень. Фонтанний дім

Переклад з російської Валерії Богуславської