10
А Марійка тим часом була зовсім не веселою, невідступно згадуючи Миколине освідчення. Що робити? Це ж треба такого! Ніколи би не подумала. Невже Кость аж так їй не довіряє, що вирішив випробувати руками свого приятеля? Може, вони зараз жваво обговорюють цю подію? Але… Якщо Левчик нічого не знає? Казати йому чи не казати? Знову може мучити ревнощами! Марійка згадала минуле літо — і її худенькі плечі пересмикнулися від надто неприємних спогадів.
Слід заспокоїтися і подумати логічно. Якщо Кость не знає, то не варто зайве давати йому привід для роздратування. Якщо знає, то сам розколеться, бо ж його великий друг Микола-освідчувач не посміє збрехати, що саме вона йому відповіла. А якщо добреше… тоді… хай начувається!
Коли після уроків дівчина зустрілася із Костем, то її лице нагадувало непроникний обрис старого вождя-індіанця. Вона не сказала нічого. Судячи з поведінки її доброго і коханого Левчика, він нічого не знав. Марійка здогадалася, що це була ініціатива винятково Миколи. Правильно! Як вона могла навіть подумки звинувачувати Левчика! Адже не так давно у нього з Миколою була якась сварка! Усі події начебто укладалися в логічну схему.
Тим часом Кость хотів розповісти Марійці один античний міф: про тисячі пригод воїнів, що поїхали шукати мрію, про їхні битви і помилки, підступних і жорстоких божків, що діяли за надто людськими принципами, збезумілу жінку, яка, думаючи, що кохає, чинила (в ім’я своєї одержимості…) страхітливі злочини; про добрих і шляхетних богів, що пробачали людям їхні слабощі й страхи. Розповідь текла, переносячи наших закоханих у дивні часи світанку людської культури. Це був міф про аргонавтів — вічних шукальців істини.
— Аргонавти, — ділився Кость уголос із дівчиною своїми міркуваннями, — жили завжди. їхній ватажок міг називатися Ясоном, Гераклом чи Галілеєм. Він міг бути будь-ким — не конче воїном, що володіє багатокілограмовим мечем. Але він мусив бути аргонавтом і канатоходцем, одержимим не кишеньковою мрією про збагачення чи славу, а благородною метою пошуку щастя. Поміж нещасливими й покинутими, самозакоханими і брехливими мін мусив нести свій незламний вогонь віри, яка зігрівала і його, і всіх навколо. Важко стати справжнім аргонавтом. Іноді може здаватися, що неможливо — та й непотрібно… Але треба йти і вірити. Особливо тим, в чиїх жилах тече неспокійна і шляхетна кров шанувальника мрії.
11
Такий гарний листопадовий післяобідок! Кость ішов із футбольної секції. Марійка сьогодні теж тренується, вони зустрінуться завтра.
…Йому снилися якісь нісенітниці. Наче він виходить із лісу й поривається бігти. Так гарно, у вухах свище вітер!..І раптом падає. Хоче підвестись, але ноги заплуталися в якусь сітку, на подобі капкану. Небо стає чимраз похмурішим. Марійки нема ніде. На нього насуваються якісь люди, одягнені чи то в чорні лицарські шати, чи в уніформу гицлів. їх п’ятеро. Коло звужується. Він ніяк не може виплутатися із сітки. Сітка стає тілом. Починається допотопна злива. Чи то лицарі, чи гицлі сміються. Вони мають довгі металічні гаки. Істоти з гаками повільно підходять до Костика. Він кричить… і прокидається…
Сьогодні була класна гра. Лише Микола знову чомусь бурмосився, мовби Кость йому винен сто євро. Раптом у тихому провулку хлопець почув:
— Ей, чувак, куда прьош?
— Себто?!
— Куда прьош, мудаку?
— Що таке?
— Ось ми тобі шчас покажемо, що таке!
Ватага із трьох старших хлопців, жодного з яких Костик не впізнав, раптом кинулася до нього. Трісь! Бух! Бабах!
— Щоб не був таким вумним, гад…
— Нє фіґ випендрюватися, мудило…
— Получай своє, паря! Получай!
Побиття тривало не більше хвилини. Костя навіть не встиг отямитися, хоч усе-таки зацідив комусь із нападників по мармизі, викликавши припадок шаленого реву і лайки. Нестерпно боліла голова. Хлопець обмацав лице — по ньому текло щось липке і червоне. Навколо не було нікого.
12
Лише через якийсь час Кость спробував підвестися. Спершу здавалося, що він підхопиться й піде, похапцем обтрусившись, наче від поганого сну. Якісь хлопці… напад… цього не може бути… це випадковість… це не з ним… Але нестерпно боліло тіло. Він підіймався і падав, мовби хтось сторонній методично робив йому підніжку.
Марійці чомусь було незатишно. Нібито жодних підстав хвилюватись, але… Скільки разів казала Костеві про мобільний! Але він лише відмахувався: пізніше, мовляв, ми ж постійно зтобою зараз бачимося, це якби я поїхав на заробітки в Португалію (жартував), тоді вже обов’язково завів би собі “дебільника”. Може, він на секції?
…Марійці сьогодні снився кажан, що тримає в зубах мишу. Він пролітає над якоюсь розкішною кав’ярнею, у Старомихайлівці таких немає. Усі столики порожні. А вона ходить між ними в уніформі офіціантки, бо господар наказав підходити до столиків, навіть коли вони порожні, мовляв, обов’язково хтось прийде, якщо ти ввічливо стоятимеш біля шикарних порожніх крісел. Величезний кажан пролетів над столиками, мало не зачепивши дівчину своїми неприродно розлогими крилами. Миша впала. Перемагаючи страх, Марійка підбігла до нещасного мишеняти: живе чи мертве? Кажан зник. Мишенятко пищало і просилося до рук, кумедно відставляючи лапки. Нарешті сіло за столик і пролепетало людським голосом:
— Я так втомився, одну каву з вершками, будь ласка, я так втомився, і подвійне морозиво з чорницями, якщо можна…
Марійка виконала замовлення. Кава і морозиво подіяли магічно. Перед нею стояв уродливий хлопець, який чимось дуже нагадував Костика. Дівчина-офіціантка усміхнулася до нього. Страху вже не було, але й перевтілення зникло, залишивши замість грошей пригоршню старовинних золотих монет…
Спортзал, де відбувалися заняття з міні-футболу, був уже зачинений. Дівчина розшукала сторожа. Він бачив, що Кость був на занятті, а потім усі порозходилися, а що таке, може, щось трапилося? Марійка відмахнулася й побігла далі.
У всіх закоханих і в усі часи є той шляхетний поклик, що жене їх до своєї половинки. Можливо, тому, що кожен закоханий підсвідомо хоче розчинитися у своїй половинці. Стати єдиним цілим. Адже закохані можуть усе. Для них немає відстаней, часу, поганого самопочуття чи інших перешкод, вигаданих людьми, не здатними любити. І Марійка йде вулицями свого містечка, не зважаючи на сутінки і тиск у грудях. Вона не знає, чому, але щось їй підказує: йди і шукай! Листопадова погода примхлива, мов юна красуня. Нещодавно було сонячно, а зараз починає накрапати дощ. Гуляє вітер. А Марійка йде, як буде ще не раз іти у своєму житті, відчуваючи власну незамінність для коханого. І б’є її дощ своїми патьоками, і боляче шмагає вітер, а вона йде і йде, як усі закохані в усі часи. Як усі аргонавти в пошуках золотого руна любові.
Раптом дівчина почула якийсь стогін. Щось таке знайоме… що це? Вона, певно, поволі дуріє сьогодні… ЇЇ здається, що це стогне Левчик. Але що би він робив на цій вуличці? Це якісь кажани, миші, тепер ось вже ґалюники починаються. Стогін то затихав, то посилювався. Зрештою дівчина пішла у напрямку тих звуків, переборюючи страх.
А якщо це заманює у пастку добросердних людей якийсь злочинець із хворою психікою? Зараз вона підійде, а він накине на неї капкан і забере з собою для витончених тортур. Або це прокажений, що вирішив перед смертю передати всім випадковим перехожим свою леправість як прокляття. Можливо, це хтось помирає, а коли Марійка підійде, одразу з’явиться міліція — і її засудять, бо застали на місці злочину. Кажуть, у наших тюрмах мучиться багато невинних. Може, це лише плач осіннього вітру? Стогін скрипки музиканта-бродяги? Розвага ірреальної істоти? Іти чи не йти?..
І все ж вона йде, бо сміливий не той, хто нічого не боїться, — таких людей серед здорових душевно не існує, — а той, хто переступає через власні страхи.
Вона бачить якусь фігуру, що силкується підвестися. Це… Кость?!?
— Костику, це ти?
Фігура повільно озирнулася. Боже, це таки Костик!
— Я…
— Що сталося, Левчику? Ти живий?
— Так… тут… якесь непорозуміння… три старші хлопці… і… словом…
Хлопець ледве говорив.
— А як ти тут взялася? Вистежувала мене? — навіть пробував жартувати.
— Я… чесно, не знаю…
Марійка допомогла Костикові підвестися.
— Опирайся на мене, Левчику, — їй шалено хотілося плакати. У голові чомусь промайнуло Миколине освідчення. Нехай… пізніше…
— Нічого… Я зможу сам…
— Але є я, Костю! Не соромся!
Удвох вони якось подолали шлях до хлопцевого будинку. Ішли так повільно, мовби дорогою кректали дід Кость і баба Марія, які довго прожили разом і зараз повертаються від залізниці, відпровадивши внука, що приїжджав на півдня у гості.
— Ти знаєш тих хлопців?
— Ні…
Марійка ще раз згадала про Миколу, нічого не кажучи Костю. Зараз не до того! Вона бачила, як хлопець поволі то блідне, то червоніє. Його руки були то холодними, наче земля Антарктиди, то гарячими, як вогонь.
— А якби ти не прийшла?… Я би… не зміг…
Іти ставало дедалі важче. Марійка вже фактично несла Костя, паралельно видзвонивши з мобільника його батьків. Мовляв, Костику трохи зле, вийдіть, будь ласка, нам назустріч. Через 10 хвилин наляканий Костиків батько приїхав на таксі. Сполотнівши, він одразу повіз сина до районної лікарні. Марійка залишилася, хоч найбільше в світі тепер хотіла бути біля Костя…
13
Миколі було, м’яко кажучи, незатишно. Він винен, адже його думки не залишилися лише думками. Тобі, хлопче, слід було сказати Костеві: так трапилося, мовляв, я позаздрив тобі…
Прийду до нього в лікарню, впаду на коліна, вибач, якщо зможеш, ми вже ніколи не будемо друзями, лихий мене поплутав, добре, що ти залишився живий, я просив їх лише налякати тебе, а вони не послухалися. Якась мана найшла на мене, Костю, каюся на все своє життя наперед, бо від нього слід очікувати тільки того, що сам заслужив. Я вчинив підло, як зрадник. Із цих хлопців два ніде не працюють, і з ними взагалі ліпше не зв’язуватися. Я віддав їм свого велосипеда. Я казав, щоб тебе налякали. Я не казав, щоб били. Але не уточнив, як лякати, а вони зрозуміли по-своєму. А якби вони тебе вбили? Мене б засудили як неповнолітнього замовника злочину. їх теж. І як би я жив після цього?
Навіть не у твоїй Марійці справа. Вона для мене назавше перестала бути стрункою і веселою. Це був лише привід. Відкрию тобі свою страшну таємницю: я ненавидів тебе вже близько двох років. Тобі краще вдавався футбол і навчання, ти маєш дівчину. Тебе майже всі люблять. Я теж так хотів, Костю. Але мені не вдавалося. Напевне, замало хотів. Знаєш, коли тебе Ярема вдарив по нозі — і ти потім лежав у лікарні, я теж був трохи винен, хоча грав з тобою в одній команді. Бо перед тим я одного разу сказав Яремі, типу, Костя може зупинити лише удар по ногах, коли він рветься у штрафну, — але, мовляв, ніхто не відважується, бо всі його бояться. Я знав Яремин характер, знав, що він багато не думає, але схоче зробити наперекір, бо він, типу, не боїться нікого… Я все прорахував! Я справді, коли тебе під час гри забрали в лікарню, спересердя потягнув його по нозі, коли суддя цього не бачив. Ударив, щоб він не був таким ревним виконавцем. Ударив через те, що він дослухався до моєї підступної поради. Адже я тебе, Костю, і ненавидів, і любив водночас. Думаєш, такого не може бути? Ще й як може…
А коли ти відмовився від капітанської пов’язки, то шокував мене. Бо ти знову був, типу, біла і пухнаста цяця, а я — погана і невдячна кака. І мені шалено захотілося вимазати твою шляхетність, обкидати її багнюкою! Я нічого не міг вдіяти з собою. Хлопці підколювали мене, мовляв, був нормальний капітан, а тепер. Я вдавав, що не чую. Хоча справа не в капітанській пов’язці, а в тому, щоб пе-ре-вер-ши-ти тебе, хоч у чомусь перевершити!!!
Але недавно хлопці фактично насильно скинули мене з капітана, передавши пов’язку знову тобі… І тут мені залишалося лише взятися за Марійку, бо я не міг впливати ні на твою класну гру, ні на оцінки в школі, ні на твій компанійський характер. Тебе люблять майже всі, уявляєте? Відтепер любитимуть ще дужче. Усе тобі йде на користь, навіть лікарня, все!
Знаєш, у Марійці теж заковика. Але це трохи складніше, ніж футбол. Я ревнував. Марійку до тебе, а тебе — до Марійки. Спочатку я не знав її, а потім… потім вона теж мені сподобалася. Точніше, я любив вас двох — і вас двох ненавидів. Спочатку — лише тебе, а потім і твою Марійку, спочатку із 7, потім із 8-Б. Узагалі, кілька разів було так, що мені водночас хотілося і знищити тебе, і захистити від… моєї ненависті. Так само з Марійкою. Коли я її освідчувався, то перед тим усе продумав. Якби вона відповіла взаємністю, це була би найперше помста для тебе, мій колишній друже і вороже. Якщо би вагалася або була шокована — я би теж тішився. Але вона повелася так холодно, так байдуже і навіть зневажливо (може, відчула якось мою… ну, фальш?), що це мене несподівано дістало.
Я пішов до лісу. І вперше не міг тверезо мислити. Може, я по-своєму був закохався у колишню струнку і веселу, не знаю. Може, це була закоханість і помста водночас. Така, знаєте, легка закоханість і важке почуття помсти. Така собі, розумієте, трохи надумана любов і реальна ненависть до Костя. І я вирішив поговорити з хлопцями. Без оплати вони навіть не схотіли слухати. Казали, що цей чувак їм по барабану. І тоді я був змушений віддати свого улюбленого велосипеда… Правда, десь за дві години після того — повірте мені, будь ласка! — я розшукав їх знов і сказав, що передумав. Вони облаяли мене і не віддали мою машину. Тоді я сказав, щоб забирали велосипед, але його лишили в спокої. Вони знову облаяли мене і сказали, що вони, типу, чесні фраєри і своє відроблять, і відробили…
Дякую