«Аргонавти» читати. Степан Процюк

Аргонавти Третя історія Марійки і Костика Процюк степан читати Степан Процюк

Степан Процюк «Аргонавти» (Третя історія Марійки і Костика) читати повністю твір, що був написаний у 2008 році та є за жанром підлітковою повістю.

«Аргонавти» читати повністю

1

І знову вічний вир змін. Нещодавно літо вирішило трішки поспати — і вже вересень.

— Цей місяць знаковий для нас, Костю.

— Чим, Неспокійко?

— Не прикидайся! Ти знаєш!

— У вересні ми вперше зустрілися?

— І цим також.

— А ще?

— Костику! У вересні я тебе полюбила!

— Але ж модно закохуватися весною: пташки-бруньки, розумієш, і всіляка інша травичка, — піджартовував хлопець.

— Модно не закохуватися, а остерігатися залежності!

— Ти, як завше, кажеш правду.

— А ти хіба не так думаєш? — до грайливого дівчачого голосу вплелася тривожна нотка.

— Не так! Не так! — тішився Кость зустріччю.

Їхні весняні душі були непідвладними ні трохи сумовитій осені, ані депресивній нульградусній зимі із її частою слякотою і рідким снігом. Може, теперішня зима пристосовується до наших корисливих сердець із їхнім туманом і негодою, де нема ні великого холоду, ні великої спеки?

— А як?

— Модно остерігатися залежності, але все ж наважитися.

— Хіба це залежить від нас?

Від нас залежить усе, Неспокійко. Тільки ми не завше це розуміємо.

— Костю, чуєш? Давай знову кудись поїдемо?!

— Наприклад?

— Наприклад, в Антарктиду. Ми будемо жити на полярній станції, навколо п’ятдесяти градусний мороз, ми будемо цілуватися не губами, а кожухами! А потім ти притягуватимеш на вечерю білого ведмедя. Я білуватиму тушу, смажитиму м’ясо, словом, усе, як у печерних людей…

— Марійко! А хочеш пожити при поселенні первісних людей?

— Хоч би на Місяці, аби з тобою, Костю.

— Дівчинонько мила, а що будеш їсти на Вкраїні, на далекій?

— Сухарі з водою, аби, любий, із тобою, на Вкраїні, на далекій…

— Дівчинонько мила, а де будеш спати на Вкраїні, на далекій?

— В полі під вербою, аби, серце, із тобою, на Вкраїні, на далекій…

Задзвенів голосильник, тобто дзвінок, сповіщаючи початок чи то першого, чи то шостого уроку.

2

Отже, Кость не проти подорожей із Марійкою. Але кожна подорож дає додатковий досвід. Може, довгі подорожі не лише щось додадуть, а й щось віднімуть?

Кохання — це пір’їнка невідомого. Подув — і нема.

Кохання — це обмін серцями. Бо коли хтось не віддає свого, від нього слід якнайхутчіш тікати.

Кохання — це волосина, загублена нею і збережена ним.

Це те, що противиться зоднаковінню. Не вписується у визначення. Подібне, як і в більшості людей. Характерне лише для тебе.

Кохати — означає пожбурити в найдальший куток маску тигра чи лисиці;

Це теж різновид жертви — ти є одночасно старим волхвом із сивим волоссям і лляною — як у діда Хо — бородою — і раб, якого використовують як матеріал для жертвопринесення — якщо пощастить — усе обійдеться відносно непогано — проте зовсім наївні ті, котрі сподіваються на безкровні парадизи і опереткові гепі-енди — у будь-якому випадку й за будь-якого перебігу цієї хвороби навіть парадиз і гепі-енд плавно перетікає у товсту копицю сімейного обов’язку;

…Жив собі хлопчик І жила собі дівчинка. Хлопчик любив похмурі та суворі краєвиди своєї землі.

Кажуть, кожен хлопчик більше прив’язаний до свого місця народження, ніж кожна дівчинка. Але кажуть для того, щоб спростувати сказане. Або підтвердити. Менше з тим.

Вона була менше прив’язана до похмурих і суворих краєвидів своєї землі, ніж він, але, побачивши, що хлопчик справді любить ті місця, які не любив ніхто, вона полюбила хлопчика.

Кажуть, що є люди, яким любе щось нетипове. Наприклад, багато дівчаток вам скажуть, що люблять багатосерійні мелодрами про кохання. Але із сотні таких знайдуться принаймні три, яким мильні серіали будуть не до шмиги. І кожна з трьох матиме власні, одиничні, причини байдужості або неприязні до кінопопси. Бо типові — подібні, а нетипові — різні.

Хлопчик став юнаком, а дівчинка — юнкою. Двоє були вродливими та розумними, а таким людям нелегко впоратися із своїми природними дарами. Юнак, хоч і далі любив юнку і похмурі краєвиди своєї землі, вирушив у мандри світом. Дівчина залишилася заради нього вдома. У неї було багато залицяльників, але вона всім відмовляла, чекаючи на свого юнака. Була впевненою, що покохати можна лише раз.

Юнак, здобувши освіту і спізнавши багато пригод, поволі забував про свою дівчину. Він мав багато друзів і багато красивих жінок. Особливо під час своїх успіхів.

Одного разу він приїхав глянути на понурі краєвиди рідної землі. Вони здалися йому непривабливими й сірими. Також він сказав своїй дівчині, яка вірно чекала, що він не знає, чи вони зараз є такою гарною парою, як колись. Дівчина плакала. Але він покинув її напризволяще й поїхав геть, подалі від споконвічного суму рідної землі, ближче до великих міст і веселощів.

Проминуло ще кілька літ. Юнакові перестало таланити в житті. Від нього поволі відверталися віроломні друзі. Він невдало одружився. І настала така мить, коли він раптом збагнув, що те, чого він прагнув, було завжди біля нього. Але він не зумів розпізнати найрідніше обличчя і власну долю, вдивляючись у міріади чужих лиць і доль.

Він знову приїхав на свою батьківщину. Там небагато змінилося. Лише ті, що колись були молодими, постаріли і зневірилися. Його колишня дівчина була хворою і самотньою жінкою. І він уже не зміг упізнати в ній свою, найріднішу. Вона не вірила, що він став іншим.

І колишній юнак поїхав назавше від суворих ландшафтів свого краю. Він уже ніколи не повернувся туди. А колишня дівчина через якийсь час померла, спалювана образою, каяттям і жалем.

І одного разу, коли старий дід, у скорботному обличчі якого ніхто би не впізнав колишнього юнака, доживав свої останні дні, самотній і покинутий усіма, він подумав, що так і не прожив те життя, яке хотів. Йому було нестерпно боляче, але вже нічого не можна було змінити. І ті двоє, що могли бути разом щасливими, повмирали далеко одне від одного, нещасні й зневірені.

Висновку не буде…

3

Кость Онишкевич перейшов до 10-А. Марія Ковальчук — до 9-Б. Уявіть, вони попридумували собі нові імена!

…Можливо тому, що наш розум противиться застиглості — і ми час від часу хочемо побувати в різних масках, помилуватися різними ролями, які вправніше чи нездарніше виконуємо, щоб відтак повернутися до основної?..

Кость був Левом. Завдяки цьому іноді смішному, іноді величному знаку Марійка назвала його Левчиком. Вона народилася під сузір’ям Стрільця — і Кость, окрім Неспокійки, вигадав її ще одне ім’я — Мисливчик. Неспокійко і Неспокійка, Левчик і Мисливчик, Марійка і Костик, Ромео та Джульєтта, два знаки Вогню, два юних вулкани, пряма лінія, перетнута перпендикуляром, десятикласник і дев’ятикласниця Старомихайлівської середньої школи № 2, одні з кількох мільярдів землян, голка і нитка, він і вона.

“Як добре, що ми помирилися!” — часто думали Костик і Марійка, будучи на самоті. Але це перше розхолодження багато навчило їх. Кость зрозумів, що кривих дзеркал у нашому житті значно більше, ніж може видатися на перший погляд. Вони здатні спотворити й закаламутити. Людина і без них докладає титанічних зусиль, щоб якнайбільше зрозуміти іншу людину. А коли на перешкоді ще стають примхливі дзеркала нашої уяви, тоді порозуміння стає неможливим.

…Коли ми були посвареними, то розмовляли різними мовами. Мали різнокольорові серця. Наші групи крові були несполучними. Бо Той, що об’єднує, і Та, яка допомагає подати руку, водночас відвели від нас свої літургійні погляди. Ми не знаємо цих причин. Можливо, це було перше входження до світу дорослих? лабіринту Мінотавра, який ще називають життям? гра сліпих сил Хаосу, які, врешті, позіхнувши, облишили Марійку і Костика як до пори, до часу малоцікавих об’єктів? Але коли настане час — що буде тоді? Чому одні люди мають більше випроб, а інші — менше? Деякі — за десятьох? Як заслужити Його прихильність? Чи існують у нашому житті знаки-попередження й події-символи? Як навчитися розпізнавати їх із пащеки випадковостей і недоладностей? Чому ніхто не може дати чітких відповідей?..

4

Марійчина мама плакала.

— Що трапилося, мамо?

— Нічого, доню, все добре, — сльози котилися на стіл, наче перетворившись на річку, що одного разу насмілилася вийти з берегів.

— Чому ж ти плачеш?

— Бо…

— Щось із татом? Він же вчора телефонував? Про що ви говорили? — прокидалися у дочки туманні здогадки.

— Ні, ні… Усе нормально…

Сьогодні — і вперше у житті — Марійка нагадувала маму, а мама — Марійку. Наче якийсь ляльковод, що рухає ниточками нашого життя, вирішив знічев’я розважитися.

…Може, тато хворий і йому не вистачає грошей на ліки? У тій Москві, де він працює на будові в якогось голомозого скоробагатька, є шикарні аптеки й офіси, але вони не вточують тепла бідному татові, що згинається в чотири погибелі для майбутнього своїх дочок… Може, йому не виплатили зарплатні — і він третій день голодний? Навколо сновигають чужі люди, з чужою мовою і чужими думками — вони не дадуть батькові ні крихти хліба, адже тій Москві треба лише його сильних рук, якими тато розмішує й носить розчин для будівлі розкішних апартаментів невеликої сім’ї голомозого скоробагатька, хоч там могла би поміститися сотня знедолених та бездомних…

— Ні, ні, дитино… Він не голодний… Просто…

— Що, ма? — починала плакати дочка разом із мамою.

— Просто… Я за ним скучила…

…Може, тато, набираючи правою рукою телефонний домашній номер, лівою пестить якусь тітку, адже він любить робити жінкам компліменти? Може, тато вже забув про маму, яка так чекає на нього, забув про дочок? Кажуть, на тих заробітках таке часто трапляється, що люди їдуть туди з однією душею, а повертаються — з іншою. Або взагалі не повертаються, лише пересилають гроші. Але навіщо тих грошей, коли немає любові?..

— Ні, доню… Що ти таке кажеш на тата? Він би ніколи цього не зробив! Просто мені буває важко…

Мама і Марійка ще довго розмовляли. Світилося віконце — здається, вже єдине на всю Старомихайлівку. Була друга година ночі, коли вони полягали, сповнені тривоги й надії. Мама згадувала, як вона познайомилася з татом, навіть трохи розповіла Марійці про свої хвилювання і любов.

— Це ж як у мене і Костика! — зробила дівчина приголомшливе для себе відкриття. І одразу мама видалася їй ріднішою і зрозумілішою. Хотілося гладити мамину голову, шепочучи якісь заспокійливі й дуже ніжні слова.

Ще довго голосно стукотіли дві беззахисні грудочки їхніх сердець. Світло вже вимкнулося, але вони говорили-говорили. І про те, що мама допомагатиме їм, коли Марійка з Костиком одружаться, і про те, як Марійка колись назве свою дочку чи сина, і про те, що їй треба вступати до вишу, і про ті невибагливі жіночі секрети, які мама знала з власного досвіду, і про те, як мама любить тата, особливо, коли його нема поруч, і про мамину роботу та Марійчиних учителів.

Надворі почало світати. Було тихо, анішелесь. Лише красивий молодик-місяць безпристрасно, навіть байдуже, підслуховував розмови дочки та матері…

5

— Щось мене мама насторожує…

— Моя?

— Не жартуй, Левчику!

— А що трапилося, Мисливчику?

— Мама моя чомусь захандрила… Якась депресія…

— Не журися, Неспокійко. У батьків так буває, коли вони борюкаються з собою…

— Як це?

— Ну… Коли вони мають внутрішні конфлікти…

— А це ще що таке? А ми? Теж маємо ці конфлікти? — з ледь підмальованих уст Марійки градом посипалися питання.

— Тільки якщо пробуємо сперечатися, хто з нас краще рахував зірки…

— Коли?

— У п’ятницю о 21:59 або у вівторок о 22:01 — віджартовувався Костик

— Але справді, Левище, не тягни! Як виникають ці конфлікти і чи їх можна уникнути?

— Я ще багато не знаю… Але їх провокують різнокольорові бажання.

— Як це?

— Тобто, протилежні.

— Наприклад, Левчику, наприклад!

— Наприклад, ти одночасно хочеш і не хочеш цілувати мене.

— Хіба таке можливе?

— Ще й як, Мисливчику! Хочеш — бо любиш, а не хочеш, бо боїшся збудження.

Аргонавти

Марійка зашарілася.

— Ти про це?

— Так.

— А чого б це я мала боятися?

— Ну, не знаю. Напр…

Марійка несподівано обірвала:

— Костю, давай-но залишимо це питання, типу, відкритим. Хіба що… хіба що відкриємо йому ліве вікно і праву руку!

— А хіба питання мають вікна та руки? — розмова мимоволі текла деінде.

— Навіть голову і язик, Левчику, мають! — задерикувато віджартовувалася Марійка.

— І цей язик роздвоєний? Чи потроєний? Може, шестикутний? Перекотипольний?

— Знову загинаєш своєю метафорикою… А ти для мене потроєне левенятко у п’ятикутнику, ось так!

— А ти… ти — Мисливчик, який грає водночас на десятьох крихітних піаніно арію Зеленої Свободи!

— А ти — іграшковий гном!

— А ти — стоколірний ельф!

— Двохсотлітній пес!

— Десятилітровий дім! І всім добре жити в нім!

— Ящірка-хамелеод, що приносить сім пригод!

— Перехрестна веселка! А ще ніж і виделка!

— Перекроєний сюртук, що турбує нас: “Тук! Тук!”.

Нарешті Костик і Марійка, після радісних окриків, наповнених задерикуватими шифрограмами і навіть змінами окремих слів, заспокоїлися. Верх брала ніжність, що знову нахлинула на них, наче очисна червнева злива. Хотілося туркотіти, як голуби, і шепотіти на інше вушко щось таке гарне і недосяжне, неначе золоте руно для Ясона і його друзів.

— Мій Левчику…

— Моя Неспокійко…

За їхніми забавами підстерігав не місяць, а сонце, що було набагато привітніше від чванливого молодика. Сонце сміялося. І та широка відкрита усмішка робили Марійку і Костика такими ж розсміяними і радісними, як і їхній покровитель — Сонце.

6

Із Миколою коїлося щось недобре. Уперше він відчув цей дурманний заштрик ще до сварки з Костем. Одного разу, на перерві, він побачив Марійку. “Яка ж вона струнка і весела”, — подумав. Відтоді ці два слова не давали йому спокою. Скажете, як таке можливо, щоб мордували два слова? У людському житті нема неймовірного, бо нерідко наша дійсність строкатіша від найхимерніших снів.

…Якби так трапилося, що Костик із Марійкою посварилися б… Може, їх якось посварити? Але тепер це нелегко, бо цей Ромео зі своєю Джульєттою нерозлийвода. Майже всюди разом, наче хто пришпилив їх одне до одного! Але ж навколо стільки дівчат, Миколо, чому тебе хвилює чужа любов?

Не знаю, вона струнка і весела, але Костикова. Позавчора мені снилося урвище. Марійка сидить на стільчику і грає на скрипці. Мелодія така знайома, як речі у моїй кімнаті. Але я не можу розгадати її. Мелодія набирає сили, із лагідної стає грізнішою. Починає накрапати дощ. Я з Костем танцюю над урвищем… білий вальс. Він запросив мене. “Танець має тривати п’ять хвилин”, — каже Марійка, відкидаючи скрипку вбік. Раптом Кость замахується, щоб мене вдарити. Я б’ю його — і він летить в урвище так легко, як птаха. Марійка скрикує…і летить за ним. Ось вони вже пролітають над моєю головою, трохи обважніло махаючи руками-крилами. Із ними все гаразд! Я ридаю від безсилля й сорому. Урвище поволі стає моєю кімнатою, дзвонить будильник. Час уставати і збиратися в школу…

На перерві Микола вітається з Костем. Після тієї сварки їхні стосунки стали значно прохолоднішими. Принаймні друзями зараз їх назвати важко.

…Якби Кость знав про справжню причину… Цікаво, що би він зробив? А нічого! Я не винен, що мені подобається його Джульєтта! Ось візьму і скажу їй про це! Нехай жене геть цього психолога! Теж мені розумака знайшовся. І відмінник цього року, і спортсмен, ще й… ще й струнка і весела його любить. (По Миколиному обличчі пробігла якась м’язова судома). А не забагато тобі, фацете, всього одразу? Може, зі мною поділишся? Ні оцінок, ні твоїх лідерських замашок мені не треба. Мені треба її… ось що мені наразі треба… Але він не винен… Як це не винен? Чого ніхто інший не став на моїй дорозі? У бойовиках чітко навчають: кожного суперника слід знищувати! Але… як це… знищувати? Не знаю… Спочатку скажу Марійці, що люблю її. І якщо все буде добре, то дам йому спокій.

Але якщо вона закомизиться чи як там, тоді…

Микола тиснув Костеві руку, порушуючи неписаний, але від того не менш реальний чоловічий кодекс честі.

Якщо ти шануєш людину, то потиск руки означає твою відкритість до неї та відсутність поганих намірів. Якщо не шануєш — то не подаєш руки, даючи їй таким чином лицарський знак: “Стережися!” Микола ж тиснув Костеві руку, потайки замишляючи щось недобре.

Оцініть статтю
Додати коментар

  1. Nazar007

    Дякую

    Відповіcти