“Божественна комедія” скорочено

“Божественна комедія” короткий зміст частин – Пекло, Чистилище, Рай нагадає про головні події твору Данте Аліг’єрі.

«Божественна комедія» скорочено (аудіокнига)

“Божественна комедія” скорочено читати

Події поеми відбуваються на початку XIV століття у потойбічному світі.

Пекло скорочено

У зрілому віці Данте заблукав в дрімучому похмурому лісі, який лякав його. Він спробував дістатися до гір, позолочених першими променями сонця, але безуспішно.
У лісі Данте побачив дух улюбленого давньоримського поета  Вергілія і попросив його про допомогу. Вергілій пропонує вирушити в подорож по загробному світу,  через Пекло та Чистилище, щоб дістатися заповітного Раю.

Данте боявся вирушити в дорогу, але, дізнавшись, що це Беатріче – його кохана, яка померла в юності, просила Вергілія бути його провідником у мандрівках по загробному світу, погодився пройти всі кола Пекла.  Вергілій каже, що проведе Данте через Пекло та Чистилище до житла блаженних, через яке його поведе гідніша душа.

Біля брами Пекла Данте поділився своїми страхами з Вергілієм, але той відповів, що «тут страх не повинен подавати поради». Взявши Данте за руку, він повів його всередину. Прямо за входом, стогнали жалюгідні душі, що не творили за життя ні добра, ні зла.

Підійшовши до річки Ахеронт, Данте помітив старого Харона, який перевозив душі померлих на інший берег, де й було Пекло.

Пекло має вигляд величезної воронки, яку утворюють концентричні кола. Вузький кінець воронки упирається у центр Землі. Пройшовши передоднем пекла, що населений душами нікчемних, нерішучих людей, вони вступають у перше коло пекла, так званий Лімб, де перебувають душі доброчесних язичників, які не пізнали істинного Бога, однак наблизилися до цього пізнання і за те позбавлені пекельних мук. Тут Данте бачить видатних представників античної культури — Аристотеля, Еврипіда, Гомера, Горація, Овідія та ін.

Друге коло Пекла, в якому господарював демон Мінос, було заповнене душами порушників шлюбної вірності, що колись віддалися неприборканій пристрасті. Саме Мінос визначав, якого грішника в яке місце Пекла слід відправити. Мінос був незадоволений присутністю живого у Пеклі, але Вергілій його заспокоїв. Серед грішників другого кола Данте зустрічає Клеопатру, Олену Прекрасну, бачить Франческу да Ріміні і її коханця Паоло, що стали жертвами забороненої любові один до одного.

У колі третьому лютував звіроподібний пес Цербер, який загавкав на Данте, але Вергілій приборкав його. Тут валяються в багнюці, під зливою та градом, душі грішників, що переїдали.

Демон Плутос охороняв четверте коло, там знаходилися скнари і марнотратники, які невтомно котили величезні камені. (У цьому колі було багато духовних осіб – папи, кардинали)

У п’ятому колі Данте побачив душі загублені лінощами та гнівом.

Незабаром перед мандрівниками постало місто Діт, вхід до якого охороняли демони. Після нетривалої розмови вони пустили всередину відважних мандрівників.
Тут Данте зустрів Медузу Горгону, але, попереджений Вергілієм, вчасно встиг заплющити очі – «жахливо побачити обличчя Горгони», яка може назавжди засліпити людину.

У шостому колі Пекла Данте побачив охоплені полум’ям гробниці, з яких лунали стогони єретиків.

Поблизу спуску з шостого кола до сьомього, Вергілій пояснив Данте як влаштовано останні три кола, розташовані в нижньому ярусі Пекла, біля самого центру Землі, та які гріхи там караються.

Сьоме коло було стиснуте горами і охоронялося демоном-напівбиком Мінотавром. Там Данте та Вергілій побачили киплячий кров’ю потік, в якому варилися тирани і розбійники, а з берега в них кентаври стріляли  з луків. Кентавр Несс став нашим провідником, розповів про страчених гвалтівників і допоміг перейти киплячу річку вбрід.

У другому поясі сьомого кола Данте бачить лише колючі рослини. Він випадково зламав якусь гілку, а з неї заструмувала чорна кров, і стовбур застогнав. Виявляється, що кущі – це душі самовбивць. Їх клювали пекельні птиці Гарпії, топтали мерці, що пробігали повз, завдаючи їм нестерпний біль. Один розтоптаний кущ попросив Данте зібрати зламані сучки і повернути їх йому.
У третьому поясі сьомого кола нудилися богохульники, на їх непокірні голови «опускалася вогнева завірюха».

А ось назустріч Данте та Вергілію йщли душі нових грішників, обпалені вогнем. Серед них я насилу впізнав мого високоповажного вчителя Брунетто Латини. Він серед тих, хто винен у схильності до одностатевого кохання. Вони розговорилися. Брунетті передбачив, що в світі живих чекає Данте слава, але будуть і тяготи, перед якими потрібно встояти. Учитель заповідав берегти його головний твір – «Скарб».

І ще троє грішників (гріх – той самий) танцювали вогні. Всі флорентійці, колишні шановні громадяни. Данте поговорив з ними про безталання рідного міста. Вони просили розповісти живим землякам, про їх зустрія.

Потім Вергілій повів Данте до глибокого провалу у восьме коло. Їх спустив туди пекельний звір строкатий хвостатий Геріон. Поки він готувався до спуску, то дивився на останніх мучеників сьомого кола – лихварів, які страждали у вихорі палаючого пилу. З їх ший звисали різнокольорові гаманці з різними гербами.

Потім Данте з Вергілієм сіли верхи на Геріона і полетіли в провал, до нових мук. Після спуску Геріон негайно ж полетів.

Восьме коло розділено на десять ровів, званих Злопазухами (Злі Щілини). У першому рові страчуються звідники і спокусники жінок, у другому – підлабузники. Звідників по-звірячому бичують рогаті біси, підлабузники сидять в рідкій масі сморідного калу – сморід нестерпний. До речі, одна повія покарана тут не за те, що чинила розпусту, а за те, що лестила коханцеві, кажучи, що їй добре з ним.

Наступний рів (третя пазуха) викладений каменем, майорить круглими дірками, з яких стирчать палаючі ноги високопоставлених духовних осіб, які торгували церковними посадами. Голови ж і тулуби їх затиснуті свердловинами кам’яної стіни. Їх наступники, коли помруть, будуть так само на їх місці дригати палаючими ногами, повністю усунувшись в камінь своїх попередників. Так пояснив мені папа Орсіні, спочатку прийнявши мене за свого наступника.

У четвертій пазусі мучаться віщуни, звіздарі, чаклунки. У них скручені шиї так, що, ридаючи, вони зрошують собі сльозами не груди, а зад. Я і сам заплакав, побачивши таке знущання над людьми, а Вергілій присоромив мене; гріх жаліти грішників! Але і він зі співчуттям розповів мені про свою землячку, віщунку Манто, ім’ям якої була названа Мантуя – батьківщина мого славного наставника.

П’ятий рів залитий киплячою смолою, в яку чорти чорні, крилаті, кидають хабарників і стежать, щоб ті не висовувалися, а то спіймають грішника гаками і оброблять найжорстокішим чином. У чортів клички: Злохвост, Косокрилий та ін. Частину подальшого шляху мандрівникам доведеться пройти в їхній страшній компанії. Вони кривляються, показують язики, їхній шеф справив задом оглушливий непристойний звук.

Данта та Вергілій йшли з чортами уздовж канави. Бачать, як грішники пірнають в смолу – ховаються, а один забарився, і його тут же витягли гаками, збираючись терзати, але дозволили мандрівникам поговорити з ним. Бідолаха хитрістю приспав пильність чортів і пірнув назад – зловити його не встигли. Роздратовані чорти побилися між собою, двоє звалилися в смолу.

Вергілій та Данте побігли в шосту пазуху, де лицеміри знемагали під вагою свинцевого позолоченого одягу. Тут був розп’ятий (прибитий до землі колами) іудейський первосвященик, який наполягав на страті Христа. Його топтали ногами лицеміри.

Важкий був перехід: скелястим шляхом – в сьому пазуху. Тут жили злодії, яких кусали жахливі отруйні змії. Від цих укусів вони розсипалися на порох, але тут же відновлювалися. Серед них Ванни Фуччи, він обікрав ризницю і звалив провину на іншого. Людина груба й богохульна: Бога послав геть, звівши догори дві дулі. Тут же на нього накинулися змії.

У восьмому рові жили підступні порадники. Серед них Улісс (Одіссей), його душа заточена в полум’я, здатне говорити! Улісс розповів про свою загибель: спраглий пізнати невідоме, він поплив зі жменькою сміливців на інший кінець світу, зазнав аварію корабля і разом з друзями потонув.

Інше полум’я, що також говорило – була прихована душа лукавого порадника, що не назвав свого імені, він розповів Данте про свій гріх: цей порадник допоміг римському папі в одній неправедній справі – розраховуючи на те, що папа відпустить йому його гріх. До простодушного грішника небеса терпиміше, ніж до тих, хто сподівається врятуватися покаянням.

Данта та Вергілій перейшли в дев’ятий рів, де страчували  сіячів смути (організатори кривавих чвар і релігійних смут). Диявол калічили їх важким мечем, відсікали носи і вуха, дробили черепи. Тут і Магомет, і Куріон який спонукав Цезаря до громадянської війни, і обезголовлений воїн-трубадур Бертран де Борн (голову в руці несе, як ліхтар).

Далі Данте зустрів свого родича, сердитого на нього за те, що його насильницька смерть залишилася невідплаченою. Потім герої перейшли в десятий рів, де алхіміки страждали він вічної сверблячки. Один з них був спалений за те, що жартома хвалився, ніби вміє літати, – став жертвою доносу. У Пекло ж потрапив не за це, а як алхімік. Тут же страчували тих, хто видавав себе за інших людей, фальшивомонетників та брехунів. Двоє з них побилися між собою і потім довго сварилися (майстер Адам, що домішував мідь в золоті монети, і стародавній грек Синон, який обдурив троянців).

Подорож по Злопазухам закінчилася. Герої підійшли до криниці, що вела з восьмого кола Пекла в дев’ятий. Там стояли стародавні гіганти, титани. У їх числі Немврод, який злобно крикнув щось на незрозумілій мові, та Антей, який на прохання Вергілія спустив їх на своїй величезній долоні на дно колодязя.

Герої були на дні всесвіту, поблизу центру земної кулі. Перед ними було крижане озеро, в яке вмерзли ті, хто зрадив своїх рідних. Нестерпні були їхні страждання…

У центрі землі вмерз в лід володар Пекла Люцифер, повалений з небес і продовбавши при падінні безодню пекла, спотворений, триликий. З першої його пащі стирчив Іуда, з другої – Брут, з третьої – Кассій. Він жував їх і терзав кігтями. Гірше за всіх було найбільш мерзенному зраднику – Іуді.

Минувши вузький коридор, що з’єднує центр землі з другою півкулею, Данте і Вергілій виходять на поверхню землі.

Чистилище короткий зміст

Страж Чистилища старець Катон зустрів героїв непривітно. З морської далечі до них плив керований ангелом човен. У ньому душі покійних, яким пощастило не потрапити в Пекло. Причалили, зійшли на берег, і ангел поплив. Тіні прибулих стовпилися навколо героїв, і в одній Данте дізнався свого друга, співака Козеллу. Хотів обійняти його, але ж тінь безтілесна – обняв самого себе. Козелла  заспівав про любов, всі заслухались, але тут з’явився Катон, на всіх накричав, і всі заспішили до гори Чистилища.

Новоприбулі тіні помітили, що Данте не тінь, не пропускає крізь себе світло. Здивувалися. Вергілій все їм пояснив. і вони далі попрямували до підніжжя чистилищної гори. Але чи всі спішили, чи всім так вже не терпиться? Біля великого каменя знаходилася група тіней, які не дуже квапилися йти нагору. Серед цих лінивців Данте впізнав свого приятеля Белаква, який і за життя нікуди не поспішав.

У передгір’ях Чистилища Данте довелося спілкуватися з тінями жертв насильницької смерті. Багато з них були неабиякими грішниками, але, прощаючись з життям, встигли щиро покаятися і тому не потрапили в Пекло.

Неподалік від усього цього герої побачили величну тінь Сорделло. Він і Вергілій, впізнавши один в одному поетів-земляків (мантуанців), обнялися.  Сорделло погодився бути їх провідником до Чистилища. Це для нього велика честь – допомогти високоповажному Вергілію. Статечно розмовляючи, герої підійшли до квітучої ароматної долини, де, готуючись до нічлігу, розташувалися тіні високопоставлених осіб – європейських государів.

Настав вечірній час… Втомлений Данте приліг на траву, заснув і уві сні був перенесений до брами Чистилища. Охороняв її ангел і він сім разів написав на його лобі одну і ту ж літеру – першу в слові «гріх» (сім смертних гріхів; ці букви будуть по черзі стерті з його чола в міру сходження на гору Чистилища). Данте та Вергілій увійшли у друге царство потойбічного життя, ворота закрилися за нами.

Почалося сходження. В першому колі Чистилища спокутували свій гріх горді. В сором гордині тут споруджені статуї, що втілюють ідею високого подвигу – смирення. А ось і тіні тих хто страждав через Гординю, тут вони в покарання за свій гріх гнуться під вагою навалених на них кам’яних брил.

«Отче наш …» – цю молитву співали зігнуті душі. Серед них – художник-мініатюрист Одеріз, що за життя хвалився своєю гучною славою. Тепер, каже, усвідомив, що хизуватися нічим: всі рівні перед обличчям смерті – і старець, і немовля. Чим раніше це зрозумієш і знайдеш у собі сили приборкати свою гординю, змиритися, – тим краще. Ангел, що з’явився, стер з чола Данте одну з семи літер – на знак того, що гріх гордині мною подоланий.

Піднялися до другого кола. Тут заздрісники, вони тимчасово засліплені, їхні колишні «завидющі» очі нічого не бачать. Ось жінка, що через заздрощі бажала зла своїм землякам і раділа їхньої невдачі … Данте зрозумів, що у цьому колі після смерті він буде очищатися недовго, бо рідко і мало кому заздрив.   Ось вони, засліплені грішники, чию кров колись спалювала заздрість. Вергілій пояснив, що вище вічне світло недоступне заздрісникам, які захоплені земними принадами. Минули друге коло. Знову явився ангел, і тепер на лобі Данте залишилися лише п’ять букв, від яких потрібно було позбутися надалі.

У третьому колі очищаються одержимі гнівом. Навіть у пітьмі Пекла не було такої чорної імли, як у цьому колі, де упокорюється лють гнівних. Один з них, ломбардец Марко, розговорився зі мною і висловив думку про те, що не можна все, що відбувається на світі розуміти як наслідок діяльності вищих небесних сил: це означало б заперечувати свободу людської волі і знімати з людини відповідальність за скоєне їм. Данте відчув дотик ангельського крила до чола –  ще одна буква була стерта.

Герої піднялися в коло четверте, що освітлювалось останнім променем заходу. Тут очищаються ледачі. Вони повинні стрімко бігати, не допускаючи ніякого потурання своєму прижиттєвому гріху. Коли коло було пройдене, то зникла ще одна буква з чола Данте.

Вони піднялия в коло п’яте – до скнар і марнотратників. Скупість, жадібність, жадібність до золота – огидні вади. Розплавлене золото колись влили в глотку одному одержимому жадібністю: пий на здоров’я! Мені незатишно в оточенні скупих, а тут ще трапився землетрус. Чому? За своїм неуцтвом не знаю … Виявилося, трясіння гори викликано радістю з приводу того, що одна з душ очистилася і готова до сходження: це римський поет Стацій, шанувальник Вергілія, зраділий тому, що відтепер буде супроводжувати нас в дорозі до вершини Чистилища. З чола Данте була стерта ще одна буква, що позначала гріх скупості.

У колі шостому очищалися ненажери.  Колишнім ненажерам доводилося терпіти муки голоду: охляли, шкіра та кістки. Серед них Данте побачив свого покійного друга і земляка Форезе. Поговорили про своє, посварили Флоренцію, Форезе осудливо відгукнувся про розпусних дам цього міста. Данте розповів приятелеві про Вергілія і про свої надії побачити в потойбічному світі кохану Беатріче.

З одним із ненажер, колишнім поетом старої школи, у Данте сталася розмова про літературу. Він визнав, що однодумці Данте, прихильники «нового солодкого стилю», досягли в любовній поезії набагато більшого, ніж сам він і близькі до нього майстри. Тим часом була стерта передостання літера з чола, і Данте відкрився шлях у вище, сьоме коло Чистилища.

Данте згадував худих, голодних ненажер: як це вони так охляли? Адже це тіні, а не тіла, їм і голодуватито не пристало б. Вергілій пояснив: тіні, хоч і безтілесні, але повністю повторюють обриси тіла.

Тут же, в сьомому колі, очищаються вогнем коханці. Вони горять, співають і прославляють приклади стриманості і цнотливості.

Охоплені полум’ям коханці розділилися на дві групи: вдавалися до одностатевої любові і ті, що не знали межі в двостатевих зляганнях. Серед останніх – поети Гвідо Гвініцеллі і провансалець Арнальд, вишукано вітав героїв на своєму діалекті.

А тепер героям треба пройти крізь стіну вогню. Данте злякався, але його наставник сказав, що це шлях до Беатріче (до Земного Раю, розташованого на вершині чистилищної гори). Вони втрьох (з Стацієм) пройшли через полум’я. Уже вечоріло, вони зупинилися на відпочинок. Данте поспав; а коли прокинувся, Вергілій звернувся до нього з останнім словом напуття і схвалення …

Вони опинилися в земному раю, у квітучому, співочому  гаю. Данте побачив прекрасну донну, що співає і збирає квіти. Вона розповіла, що тут був золотий вік, дотримувалися невинність, але потім, серед цих квітів і плодів, було погублено в гріху щастя перших людей. Почувши таке, я подивився на Вергілія і Стація: обидва блаженно посміхалися.

Єва погубила все своєю примхою! Повз героїв пливуть живі вогні, під ними простують праведні старці в білосніжних шатах, увінчані трояндами і ліліями, танцюють чудові красуні.

Раптом Данте побачив свою кохану. А Вергілій зник, повернувся на своє місце у потойбічномі світі. Беатріче злилася на Данте, бо він був спокушений  приманкою насолод, був невірний їй після її смерті. Данте було соромно, він відчував провину.

«Підніми бороду!» – Різко сказала вона, звелівши не відводити від неї очі. Данте зомлів, а прокинувся зануреним в Літу – річку, яка дарує забуття скоєних гріхів.  Після десятирічної розлуки Данте дивився їй в очі, і зір його на час потьмянів від її сліпучого блиску. Прозрівши, він побачив багато прекрасного в Земнім Раю, але раптом на зміну всього цього прийшли жорстокі бачення: чудовиська, про ганьбу святині, розпуста.

Беатріче сумувала, розуміючи, скільки поганого криється – в цих видіннях, але висловила впевненість у тому, що сили добра зрештою переможуть зло. Вони підійшли до річки Евноє, випивши з якої зміцнюєш пам’ять про скоєне тобою добро. Данте і Стацій обмились в цій річці. Ковток найсолодшої води влив в них нові сили. Тепер Данте очистився і був гідний піднятися на зірки.

Рай скорочено

З Земного Раю Данте з Беатріче удвох полетіли в Небесний, в недоступні розумінню смертні висоти. “Невже я, залишаючись живим, здатний на це? Втім, Беатріче цьому не здивувалася: людина, що очистилася духовно, не обтяжена гріхами і її дух легше ефіру.”

Вони опинилися в першому небі Раю – у небі Місяця, який Беатріче назвала першою зіркою. У надрах Місяця вони зустріли душі черниць, викрадених з монастирів і насильно виданих заміж. Не з власної вини, але вони не дотримали даної при постригу обітниці невинності, і тому їм недоступні більш високі небеса.   “А все-таки дивуюся: чому ж вони винні, скоряючись насильству? Чому їм не піднятися вище сфери Місяця? Звинувачувати треба не жертву, а насильника!” Але Беатріче пояснила, що і жертва несе відповідальність за вчинене над нею насильство, якщо, чинячи опір, не виявила героїчної стійкості.

Невиконання обітниці, стверджує Беатріче, практично непоправні добрими справами (дуже вже багато треба їх зробити, спокутуючи провину).

Потім вони полетіли на друге небо Раю – до Меркурія. Тут мешкають душі честолюбних праведників. Це вже не тіні на відміну від попередніх мешканців загробного світу, а світила: сяють і випромінюють. Один з них спалахнув особливо яскраво, радіючи спілкуванню з Данте. Виявилося, це римський імператор, законодавець Юстиніан. Він усвідомлює, що перебування у сфері Меркурія (і не вище) – межа для нього, бо честолюбці, роблячи добрі справи заради власної слави (тобто люблячи перш за все себе), упускали промінь істинної любові до божества.

Світло Юстиніана злилося з хороводом вогнів – інших праведних душ. Данте задумався, і хід думок привів його до питання: навіщо Богу-Отцю було жертвувати сином? Можна ж було просто, верховною волею, пробачити людям гріх Адама! Беатріче пояснила: вища справедливість вимагала, щоб людство саме спокутувати свою провину. Воно на це нездатне, і довелося запліднити земну жінку, щоб син (Христос), поєднавши в собі людське з божеськими, зміг це зробити.

Ми перелетіли на третє небо – до Венери, де розкошували душі велелюбних, сяючі у вогненних надрах цієї зірки. Один з цих духів-світил – угорський король Карл Мартелл, заговоривши з Данте, висловив думку, що людина може реалізувати свої здібності, лише діючи відповідно потреб її натури: погано, якщо природжений воїн стане священиком …

Солодке сяйво інших велелюбних душ. Скільки тут блаженного світла, небесного сміху! А внизу (в Пеклі) безрадісно і похмуро густіли тіні …

Четверта зірка – Сонце, житло мудреців. Ось сяє дух великого богослова Фоми Аквінського. Він радісно привітав Данте, показав мені інших мудреців. Фома розповів мені про Франциска Ассизького. Це за його прикладом ченці, в тому числі його найближчі учні, стали ходити босими. Він прожив святе життя і помер – голий чоловік на голій землі – в лоні Злиденності.

Не тільки Данте, а й світила – духи мудреців – слухали промову Фоми, припинивши співати і кружляти в танці. Потім слово взяв францисканець Бонавентура. У відповідь на хвалу своєму вчителеві, віддану доминиканцем Фомою, він прославив вчителя Фоми – Домініка, хлібороба і слугу Христового. Хто тепер продовжив його справу? Гідних немає.

І знову слово взяв Фома. Він міркує про великі достоїнства царя Соломона: той попросив собі у Бога розуму, мудрості – не для вирішення богословських питань, а щоб розумно правити народом, тобто царської мудрості, яка і була йому дарована. Люди, не судіть один про одного поспішно! Цей зайнятий доброю справою, той – злою, але раптом перший впаде, а другий повстане?

Що буде з мешканцями Сонця в судний день, коли духи знайдуть плоть? Вони настільки яскраві і духовні, що важко уявити їх матеріалізованими.

Данте та Беатріче прилетіли до п’ятого неба – на Марс, де блискучі духи войовників за віру розташувалися у формі хреста і звучить солодкий гімн.

Один зі світил – це дух мого доблесного прапрадіда, воїна Каччагвіди. Данте пишався своїм предком, своїм походженням (виявляється, не тільки на суєтній землі можна переживати таке відчуття, але і в Раю!). Каччагвіда розповів про себе і про своїх предків, які народилися у Флоренції, чий герб – біла лілія – нині забарвлений кров’ю.

Данте запитав ясновидця, про свою подальшу долю. Він відповів, що його буде вигнано з Флоренції, в безрадісних поневіряннях він пізнає гіркоту чужого хліба і крутизну чужих сходів. Наприкінці ж противники Данте будуть осоромлені, а його чекає тріумф.

З червоного Марса мандрівники перемістилися на білий Юпітер, де витали душі справедливих правителів. Їх світила складаються в літери, в букви – спочатку в заклик до справедливості, а потім у фігуру орла, символ правосудної імперської влади, невідомої, грішної, страждаючої землі, але затвердженої на небесах.

Цей величний орел вступив зі Данте в розмову. Він називає себе «я», а чується «ми» (справедлива влада колегіальна!). Йому зрозуміло те, що Данте ніяк не може зрозуміти: чому Рай відкритий тільки для християн? Чим же поганий доброчесний індус, що зовсім не знає Христа? Так і не зрозумію. А й то правда, – визнає орел, – що дурний християнин гірше славного перса або ефіопа.

Орел втілює ідею справедливості, і у нього не кігті і не дзьоб головний, а всевидяче око, складене з найбільш гідних світил-духів. Зіниця – душа царя і псалмоспівця Давида, в віях сяють душі дохристиянських праведників.

Вони піднеслися до сьомого неба – на Сатурн. Це обитель богословів та ченців («споглядачів»). Беатріче стала ще красивіша і яскравіша. Вона не посміхалася – інакше б взагалі спопелила Данте і засліпила. Блаженні духи споглядальників мовчали, не співали – інакше б оглушили героя. Про це сказав священний світоч – богослов П’єтро Дам’ян. Дух Бенедикта, за іменем якого названо один з чернечих орденів, гнівно засудив сучасних самокорисливих ченців.

Вислухавши його, герої піднялися до восьмого неба, до сузір’я Близнюків, під яким я народився, вперше побачив сонце і вдихнув повітря Тоскани. Данте глянув вниз, і погляд його, пройшовши крізь сім відвіданих райських сфер, впав на сміховинно маленьку земну кульку, цю жменьку праху з усіма її річками і гірськими кручами.

У восьмому небі палають тисячі вогнів – це торжествуючі духи великих праведників. Захоплений ними, зір мій посилився, і тепер навіть посмішка Беатріче не засліплювала Данте. Вона дивно посміхнулася і знову спонукала Данте звернути погляди до променистих духів, що заспівали гімн цариці небес – святій діві Марії.

Беатріче попросила апостолів поговорити з Данте. Наскільки він проник у таїнства священних істин? Апостол Петро запитав його про сутність віри. Данте відповідь: віра – довід на користь незримого; смертні не можуть своїми очима побачити те, що відкривається тут, в Раю, – але нехай увірують вони в чудо, не маючи наочних доказів його істинності. Петро залишився задоволений отиманою відповіддю.

Апостол Яків поставив Данте питання про сутність надії. Поет відповідь, що надія – очікування майбутньої заслуженої і дарованої Богом слави. Зраділий Яків осяявся.

На черзі питання про кохання. Його поставив апостол Іоанн. Відповідаючи, Данте не забув сказати і про те, що любов звертає нас до Бога, до слова правди. Всі зраділи. Іспит (що таке Віра, Надія, Любов?) успішно завершився. Данте побачив душу праотця Адама, що недовго жив в Земному Раю, і був вигнаний звідти на землю; після смерті довго він тужив в Лімбе; потім перемістився сюди.

Чотири світла палали переді Данте: три апостола і Адам. Раптом Петро почервонів і вигукнув: «Земний захоплений трон мій, трон мій, трон мій!» Петру ненависний його наступник – римський папа. Після цього герої підносяться в дев’яте небо, верховне і кристальне.

Перше, що я побачив у сфері дев’ятого неба, – це сліпуча точка, символ божества. Навколо неї обертаються вогні – дев’ять концентричних ангельських кіл. Найближчі до божества і тому менші – серафими і херувими, найбільш віддалені і великі – архангели і просто ангели. На землі звикли думати, що велике більше малого, але тут, як видно, все навпаки.

Ангели, розповіла Данте Беатріче, ровесники світобудови. Їх стрімке обертання – джерело всього того руху, яке скоюється у Всесвіті. Ті, що поквапилися відпасти від її сонму були скинуті в Пекло, а що залишилися досі захоплено кружляють у Раю, і не потрібно їм мислити, хотіти, пам’ятати: вони цілком задоволені!

Вознесіння в Емпірей – вищу область Всесвіту – останнє. Всюди іскри і квіти – це ангели і блаженні душі. Вони зливаються в якусь сяючу річку, а потім набувають форми величезної райської троянди.

Споглядаючи троянду і осягаючи загальний план Раю, Данте про щось хотів запитати Беатріче, але побачив не її, а ясноокого старця в білому. А Беатріче у цей час повернулася до вічної святині, на своє місце у Раю.

Старець в білому – святий Бернард. Відтепер він став наставником Данте. Вони з ним споглядали троянду Емпірея. У ній сяють і душі непорочних немовлят. Це зрозуміло, але чому і в Пеклі були подекуди душі немовлят – не можуть же вони бути хибними на відміну від цих? Богу видніше, які потенції – добрі чи погані – в якій дитячій душі закладені. Так пояснив Бернард і почав молитися.

Бернард молився діві Марії за Данте – щоб мені помогла. Потім дав знак, щоб Данте подивився вгору. Там він побачив верховне і найяскравіше світло. При цьому не осліп, але знайшов вищу істину. Споглядав божество в його світлій триєдності…