«Брати Лев’яче Серце» 5 частина
Та ось настав день, коли я також довідався, що в Софії такого незвичайного.
Якось уранці Юнатан сказав:
— Сьогодні ми поїдемо в гості до Голуб’ячої королеви.
— Чудово! — зрадів я. — А що це за королева?
— Софія, — відповів він. — Це я її так жартома прозиваю.
І скоро я збагнув, чому.
До Тюльпанового двору, де мешкала Софія, був добрий шмат дороги. її хата стояла з самого краю Вишневої. Долини, зразу за нею здіймалися високі гори.
Ми приїхали до неї верхи рано-вранці. Софія стояла на подвір’ї й годувала своїх голубів. Білих як сніг голубів! Побачивши їх, я згадав того білого голуба, що сидів у мене на підвіконні колись давно, мабуть, тисячу років тому.
— Пам’ятаєш? — шепнув я Юнатанові. — Чи не котрийсь із цих голубів позичив тобі свого пір’я, коли ти прилітав до мене?
— Так, — відповів Юнатан, — як же інакше я зміг би прилетіти? Тільки Софіїні голуби здатні літати небесними просторами хоч би як далеко.
Голуби, лопочучи крильми, оточили Софію, немов біла хмара. “Отака й має бути Голуб’яча королева”, — подумав я.
Аж тепер Софія помітила нас. Вона привіталася з нами ласкаво, як завжди, але сама була невесела. Навіть дуже сумна і відразу сказала Юнатанові тихим голосом:
— Учора ввечері я знайшла Віоланту мертву, зі стрілою в грудях. Там вище, у Вовчій ущелині. І записка зникла.
Юнатан потемнів на виду. Я ще ніколи не бачив його таким засмученим. Я його не впізнавав, і голосу його теж.
— Виходить так, як я й думав, — сказав він. — У Вишневій Долині є зрадник.
— Так, є, — погодилась Софія, — хоч я все не вірила в це. Але тепер я розумію, що так воно й є.
Я бачив, як їй тяжко на душі, а проте вона обернулась до мене і сказала:
— Ходімо, Карле, однаково треба показати тобі, як я живу.
Софія мешкала в Тюльпановому дворі сама зі своїми голубами, бджолами й козами. На грядках у неї росло стільки квіток, що ніде було ступити.
Поки Софія показувала мені своє господарство, Юнатан копав грядки й виривав бур’ян, як звичайно навесні.
Я оглянув усе — велику Софіїну пасіку, тюльпани й нарциси, її цікавих кіз, а сам весь час думав про Віоланту й про те, хто її міг застрілити в горах.
Невдовзі ми повернулися до Юнатана, який так завзято рвав бур’ян, що пальці в нього стали геть чорні.
Софія сумно подивилась на нього, помовчала, а тоді сказала:
— Слухай, мій любий садівниче, мабуть, скоро тобі доведеться братись до іншої роботи.
— Розумію, — відповів Юнатан.
Бідолашна Софія, вона, звичайно, була дужче стурбована, ніж хотіла показати. Вона все поглядала в напрямку гір так схвильовано, що і я стривожився. За чим вона стежила? Кого виглядала?
Невдовзі я довідався про це. Софія раптом сказала:
— Он вона! Дякувати богу! Палома не пропала.
То летіла одна з її голубок. Спершу видно було над горами тільки маленьку цятку, та скоро голубка вже опинилась біля нас і сіла Софії на плече.
— Ходімо, Юнатане, — квапливо сказала Софія.
— Іду, але Хрущикові… тобто Карлові тепер теж треба все знати, — сказав Юнатан.
— Авжеж, — відповіла Софія. — Ходіть обидва, швидше!
Вона квапливо рушила попереду до хати, завела нас до маленької кімнати поряд із кухнею, засунула двері на засув і зачинила віконниці. Хотіла бути певною, що ніхто нас не почує і не побачить.
— Паломо, серденько моє, — сказала Софія, — може, ти принесла кращу звістку, ніж останнього разу?
Вона засунула руку під голубчине крило, витягла невеличку трубочку, а з неї витрусила скручений папірець, схожий на той, якого при мені Юнатан витяг із кошика й сховав до нашої скрині.
— Читайте мерщій!… — схвильовано мовив Юнатан. Софія прочитала записку й несамохіть зойкнула.
— Вони спіймали Урвара, — сказала вона. — Тепер не залишилось нікого, хто справді може щось зробити.
Софія віддала записку Юнатанові. Прочитавши її, він ще дужче потемнів на виду і сказав:
— Зрадник у Вишневій Долині. Як ви гадаєте, хто тут може бути таким негідником?
— Не знаю, — відповіла Софія. — Ще не знаю. Та хоч би хто він був, нехай його бог боронить, коли я дізнаюся.
Я слухав їхню розмову й нічого не розумів. Софія зітхнула, тоді мовила:
— Поясни все Карлові, поки я приготую вам сніданок. І вона вийшла до кухні.
Юнатан сів на долівку і прихилився спиною до стіни. Він трохи помовчав, дивлячись на свої замащені пальці, потім сказав:
— Тепер, коли Софія дозволила, ти довідаєшся про все. Слухай.
Він багато розповідав мені про Нангіялу і до того, як я прибув сюди, і після того, але не такого, як я почув тут, у Софіїній кімнатці.
— Пам’ятаєш, — почав він, — я казав тобі, що у Вишневій Долині жити легко й просто. Так було і так повинно бути, але тепер усе змінилося. Бо коли в іншій долині життя тяжке і нестерпне, у Вишневій воно також стає тяжким, розумієш?
— Хіба тут не одна долина? — спитав я.
І Юнатан розповів мені про дві зелені долини Нангія-ли, розташовані серед величних гірських хребтів, про Вишневу й Шипшинову Долини, з усіх боків оточені високими дикими горами, які важко перейти, коли не знаєш непомітних і безпечних стежок. Але мешканці обох долин знають ті стежки і вільно спілкуються між собою.
— Чи, радше, спілкувалися досі, — додав Юнатан. — Бо тепер ніхто не може ні пробратися у Шипшинову Долину, ні вибратися звідти, крім Софіїних голубів.
— Чому? — спитав я.
— Бо Шипшинова Долина вже не вільна земля, — сказав Юнатан. — Вона опинилася в руках ворога. — Він глянув на мене так, що я зрозумів, як йому не хочеться лякати мене. — І ніхто не знає, що буде з нею далі, — додав він.
Мені стало страшно. Я ходив собі скрізь так спокійно, думав, що в Нангіялі нема ніяких небезпек, а тепер аж увесь похолов.
— Що ж то за ворог? — спитав я.
— Його звати Тенгіл, — сказав Юнатан таким тоном, що те ім’я прозвучало гидко й зловісно.
— А де він живе? — знов спитав я.
Тоді Юнатан розповів мені про Карманяку — землю, що лежала вище, серед верховин Прадавніх Гір за Прадавньою Річкою. Там володарював Тенгіл, жорстокий, мов дракон.
Я злякався ще дужче, але не хотів показати цього.
— Чому ж він не сидить собі в своїх Прадавніх Горах? — спитав я. — Навіщо йому нищити Нангіялу?
— У тім-то й річ. Якби хтось пояснив, навіщо, то пояснив би й багато чого іншого. Я не знаю, чого йому треба руйнувати все навколо. Але це правда. Він не дає людям долин жити так, як вони жили. І йому потрібні раби.
Юнатан замовк і знову глянув на свої замащені руки. Потім промурмотів собі під ніс, але так, що я почув його:
— Аби в того нелюда не було ще й Катли!
Катла! Не знаю чому, але це ім’я здалося мені ще страшнішим за все, що Юнатан розповів. І я спитав його:
— Що це за Катла?
Проте Юнатан похитав головою:
— Ні, Хрущику, я знаю, що ти вже й так наляканий. Про Катлу я тобі не розповім, бо ти не заснеш.
Натомість він розповів мені дивні речі про Софію.
— Вона очолює нашу таємну боротьбу з Тенгілом, — сказав Юнатан. — Розумієш, ми боремось проти нього, щоб допомогти Шипшиновій Долині. Хоч доводиться боротись таємно.
— Але чому цю боротьбу очолює саме Софія?
— Тому, що вона сильна й розважна, — пояснив Юнатан. — А ще тому, що вона нічого не боїться.
— І ти ж нічого не боїшся, Юнатане, — сказав я. Він трохи подумав, а тоді мовив:
— Так, я теж не боюся.
О, як би я хотів бути таким відважним, як Софія і Юнатан! А я був такий наляканий, що в мене всі думки вилетіли з голови.
— А про те, що робить Софія, і про її голубів, які переносять таємні звістки через гори, всі знають? — спитав я.
— Тільки ті, про кого ми певні, що на них можна покластися, — відповів Юнатан. — Та між ними виявився зрадник, і через нього може загинути все!
Очі його знов потемніли, і він похмуро сказав:
— Віоланта летіла з таємним листом від Софії, коли її підстрелено. Якщо той лист потрапить до рук Тенгіла, багато хто в Шипшиновій Долині буде рокований на смерть.
А я подумав: як це підло — підстрілити голуба, білого й невинного, навіть коли він летить із таємним листом.
Раптом я згадав, що лежить у нашій скрині. І спитав Юнатана, навіщо ми тримаємо ті таємні повідомлення у себе вдома, адже це небезпечно.
— Так, небезпечно, — відповів він. — Хоч іще небезпечніше тримати їх у Софії. Якби у Вишневу Долину прийшли Тенгілові розвідники, то найперше вони кинулися б шукати їх у неї, а не в її садівника.
Якраз і добре, пояснив Юнатан, що ніхто, крім Софії, не знає до пуття, хто він, власне, такий. Що він не тільки садівник, а й найближчий її помічник у боротьбі з Тенгілом.
— Софія сама так вирішила, — сказав Юнатан. — Вона хоче, щоб у Вишневій Долині про це ніхто більше не знав. Тому й ти повинен заприсягтися, що мовчатимеш доти, доки Софія оголосить про це сама.
Я заприсягнувся, що швидше помру, ніж зраджу комусь те, що сьогодні почув.
Ми поснідали в Софії, а тоді поїхали додому.
Того ранку не лише ми були в дорозі. Ще хтось вирушив із дому — ми зустріли його на стежці, тільки-но виїхали з Тюльпанового двору. Того рудобородого, як же його звати — здається, Губерт?
— Он як, ви були в Софії, — сказав він. — І що ж ви там робили?
— Пололи їй грядки, — відповів Юнатан, показуючи свої замащені пальці. — А ви їдете на полювання? — й собі спитав він, бо Губерт тримав перед собою в сідлі лука.
— Так, хочу вполювати кілька диких кролів, — відповів той.
Я згадав про наших кролів удома і зрадів, коли Губерт поїхав своєю дорогою, — краще його не бачити.
— А хто такий цей Губерт? — спитав я. — Він тобі подобається?
Юнатан хвильку подумав.
— У всій Вишневій Долині він найкраще стріляє з лука.
І більше нічого не сказав. Він підострожив коня, і ми поїхали далі.
Листа, якого принесла Палома, Юнатан узяв із собою. Він засунув його в шкіряну торбину і сховав під сорочку, а коли ми приїхали додому, переклав у потаємну шухляду скрині. Але спершу дав мені прочитати. Там було написано:
“Учора схопили Урвара і ув’язнили в печері Катли. Хтось із Вишневої Долини виказав його схованку. Серед вас є зрадник, довідайтеся, хто він!”
— “Довідайтеся, хто він”, — ще раз проказав Юнатан. — Я й сам би хотів довідатись про це.
У листі було написано ще щось, але вже таємною мовою, якої я не розумів, і Юнатан сказав, що мені й не треба розуміти. Це, мовляв, мова, яку знає тільки Софія.
Зате він показав мені, як відчиняється поітаємна шухляда в скрині. Я кілька разів відчиняв і зачиняв її. Потім Юнатан зачинив її сам, замкнув скриню і знов поклав ключа в стару ступку на полиці.
Цілий день мені не сходило з думки те, про що я довідався, і вночі я теж погано спав через це. Мені приснилися Тенгіл, застрілені голуби, в’язень у печері Катли, і я так закричав уві сні, що сам прокинувся.
І тоді, вірте мені чи ні, я побачив, що хтось стоїть у темному кутку біля скрині. Він також злякався мого крику і зник у дверях, мов чорна тінь, ще й не встиг я прокинутись як слід.
Все це відбулося так швидко, що я подумав, чи, бува, не сниться мені й далі сон. Я збудив Юнатана й розповів йому про все. Але Юнатан заперечив:
— Ні, Хрущику, це був не сон. Тобі той чоловік не привидівся, то був зрадник.
«Брати Лев’яче Серце» 6 частина
— Колись настане й Тенгілова година, — сказав Юнатан.
Ми лежали на зеленій траві біля річки. Ранок був чудовий, аж не вірилося, що на світі є Тенгіл чи якесь інше зло. Скрізь панували тиша і спокій. Під містком між камінням ледь чутно хлюпала вода. Гарно було лежати горілиць і не бачити нічого, крім білих хмаринок високо в небі.
Отак би лежати, мугикати якусь пісеньку й відганяти від себе неприємні думки.
А Юнатан завів такого чудового ранку розмову про Тенгіла. Мені не хотілося згадувати про нього, та я все-таки спитав:
— Настане й Тенгілова година? Як це?
— А так, що з ним станеться те, що рано чи пізно стається з усіма тиранами. Його розчавлять, мов гниду, раз і назавжди.
— Хоч би вже швидше, — сказав я. Юнатан промурмотів ніби сам до себе:
— Хоч Тенгіл сильний. У нього є Катла!
Він знов вимовив те страхітливе ім’я. Я хотів докладніше розпитати в нього, хто то такий, але передумав. Такого гарного ранку краще було не знати нічого про Катлу.
А потім Юнатан сказав найгірше з усього:
— Хрущику, ти на якийсь час залишишся в Рицарському дворі сам, бо мені треба їхати в Шипшинову Долину.
Як йому язик повернувся вимовити таке? Як він міг подумати, що я здатен лишитися в Рицарському дворі без нього бодай на хвилину?
Навіть якщо він має намір кинутись у пащу тому Тенгілові, я поїду з ним. Так я йому и сказав.
Тоді він глянув на мене дивним поглядом і відповів:
— Бачиш, Хрущику, ти мій єдиний брат, і я хочу вберегти тебе від усього лихого. Як ти можеш вимагати, щоб я взяв тебе з собою, коли мені потрібна буде моя сила на інше? На таке, що справді небезпечне.
Та я не слухав його. Я був такий сердитий, що аж тремтів, і почав кричати на нього:
— А ти? Як ти можеш вимагати від мене, щоб я сидів сам у Рицарському дворі й чекав на тебе, коли ти, може, й не вернешся!
Я раптом згадав ті дні, коли Юнатан помер і пішов від мене, а я лежав на канапі в кухні й не був певен, чи справді знов його побачу. Навіть подумати про це було все одно, що заглянути в чорну безпросвітну прірву!
А тепер він знов хоче покинути мене, наразитися на небезпеку, якої я добре й не уявляю. А коли б він взагалі не повернувся, то все пропало б, я б навіки залишився сам.
Я відчував, що мене опановує дедалі більша лють, я ще дужче закричав на нього й виповів йому всі погані слова, які лише знав.
Юнатан насилу заспокоїв мене. Бодай трохи. Але ясно було, що станеться так, як він надумав. Адже я розумів, що він знає все краще за мене.
— Певне, що я вернуся, дурненький, — сказав він.
Це було ввечері, коли ми грілися біля вогню в нашій кухні, напередодні його від’їзду. Я вже був не сердитий, тільки зажурений, і Юнатан розумів мене. Він був дуже ласкавий до мене. Дав мені свіжого хліба з маслом і з медом, оповідав різні історії й казки, але я не мав сили їх слухати. На думці в мене була казка про Тен-гіла, найстрашніша з усіх, як я тепер починав розуміти. Я спитав Юнатана, чому йому неодмінно треба наражатись на таку небезпеку. Міг же він спокійно сидіти собі в Рицарському дворі. Та Юнатан відповів, що є речі, які треба робити, навіть якщо вони й небезпечні.
— Чому треба? — спитав я.
— А то будеш не людина, а грудка гною, — відповів Юнатан.
Він розповів мені, куди їде. Він спробує визволити Урвара. Адже Урвар потрібен людям навіть більше за Софію. Без нього зелені долини Нангіяли загинуть.
Був пізній вечір. Вогонь вичах, настала ніч.
І настав день. Я стояв біля хвіртки й дивився, як Юнатан поїхав і сховався в тумані, бо того ранку над Вишневою Долиною висів туман. Повірте, серце в мене мало не розірвалося, коли я дививсь, як туман поглинув Юнатана, як він почав ніби розпливатися в ньому, а потім зовсім зник. А я залишився сам. Я не міг цього витримати. Я наче збожеволів з горя, кинувся до стайні, вивів Ф’ялара, сів у сідло й помчав за Юнатаном. Ще раз побачити брата, поки втрачу його, може, навіки!
Я знав, що найперше він подасться до Тюльпанового двору по накази, тому поїхав туди. Я мчав, мов шалений, і догнав^ Юнатана біля самого двору. Мені стало так соромно, що захотілося сховатись. Та Юнатан уже побачив і почув мене.
— Чого ти приїхав? — спитав він. Так, чого, власне, я приїхав?
— Ти певен, що повернешся? — промурмотів я, бо нічого більше не спало мені на думку.
Юнатан під’їхав до мене, й наші коні стали поряд. Він змахнув пальцем у мене щось зі щоки, може, сльозу, і сказав:
— Не плач, Хрущику! Ми неодмінно зустрінемось! Якщо не тут, то в Нангілімі.
— В Нангілімі? — перепитав я. — А що це таке?
— Я розповім тобі іншим разом, — сказав Юнатан.
Сам не знаю, як я витримував ті дні, коли жив у Рицарському дворі без Юнатана, і чим я їх заповнював. Звичайно, я доглядав кролів і коня. Майже не залишав стайні. І цілими годинами розмовляв зі своїми кролями. Я трохи рибалив, купався, вчився стріляти з лука, та все це здавалося безглуздим без Юнатана. Інколи Софія приносила мені їсти, і ми розмовляли про Юнатана. Я все чекав, що вона нарешті скаже: “Тепер він швидко повернеться”, — але вона не казала цього. Я хотів її спитати, чому вона сама не поїхала рятувати Урвара, а послала мого брата. Та нащо було питати, я й сам знав чому.
Тенгіл ненавидить Софію, пояснив мені Юнатан.
— Софія у Вишневій Долині і Урвар у Шипшиновій — найзапекліші його вороги, і будь певен, що він знає про це, — сказав Юнатан тоді, коли розповідав мені про все. — Урвара він уже тримає в печері Катли, а тепер дуже хотів би запроторити туди й Софію, щоб вона там загинула. Тенгіл пообіцяв у винагороду п’ятнадцять білих коней тому, хто віддасть йому в руки Софію, живу чи мертву.
Все це розповідав мені Юнатан. Отож я розумів, чому Софія повинна була триматися віддалік Шипшинової Долини. Замість неї довелось поїхати туди Юнатанові. Про нього Тенгіл нічого не знав. Принаймні була надія, що не знав. Хоча все- таки хтось здогадувався, що Юнатан не просто садівник у Софії. Той, хто приходив до нас уночі. Той, кого я помітив біля скрині. Той чоловік не давав Софії спокою.
— Він надто багато знає, — сказала вона.
І звеліла мені негайно повідомити її, якщо хтось ще буде нишпорити в Рицарському дворі. Я сказав, що, коли хтось знов з’явиться, нічого він у скрині не знайде. Бо ми переховали таємні листи в інше місце. Тепер вони лежали в табакерці на дні діжки з вівсом, що стояла в комірчині біля стайні.
Софія пішла зі мною до комірчини, вигребла з вівса табакерку і поклала туди ще одного листа. їй сподобався новий сховок, мені він також здавався добрим.
— Ну, тримайся, — сказала на прощання Софія. — Я знаю, що тобі важко, але треба триматися.
Звичайно, мені було важко. А надто вечорами і вночі. Мені снився Юнатан, сни були погані, але й кожна хвилина, коли я не спав, була сповнена тривогою за нього.
Одного вечора я поїхав до “Золотого півня”. Я вже не міг усидіти вдома в Рицарському дворі, там було так тихо, що я чув свої власні думки. А ті думки були аж ніяк не веселі.
Аби ви побачили, як усі витріщились на мене, коли я зайшов до заїзду без Юнатана.
— Що це? Тільки половина братів Лев’яче Серце? Де ти дів Юнатана? — спитав Йоссі.
І нащо я приїхав! Я зразу згадав, що мені наказували Софія і Юнатан. Хоч би що сталося, я не повинен нікому признаватись, чого й куди поїхав Юнатан. Жодній живій душі! Отож я вдав, ніби не почув запитання Йоссі. Але й Губерт, що сидів біля свого столика, також поцікавився, де мій брат.
— Ай справді, де Юнатан? — спитав він. — Чи, може, Софія десь діла свого садівника?
— Юнатан поїхав на полювання, — сказав я. — Він тепер у горах, полює на вовків.
Треба ж мені було щось відповісти, і, здається, мені спала добра думка, бо Юнатан казав, що в горах повно вовків.
Цього вечора Софії не було в заїзді. Але, як звичайно, тут зібралося все селище. Люди співали й розважались, як завжди. Та я не співав з ними. Не хотілося. Без Юнатана мені було тут незатишно, і я скоро поїхав додому.
— Не сумуй, Карле Лев’яче Серце, — сказав Йоссі, коли я прощався. — Адже полювання довго не триває, і Юнатан скоро вернеться додому.
О, який я був йому вдячний за ці слова! Він поплескав мене по щоці й дав мені з собою кілька смачних тістечок.
— Буде чим розважити душу, коли ти сидітимеш удома й чекатимеш на Юнатана, — сказав він.
Який ласкавий цей господар “Золотого півня”! Я навіть відчув себе не таким самітним.
Я поїхав додому з тістечками й поласував ними, сидячи біля вогню. Стояли теплі весняні дні, майже такі, як улітку, а однаково мені доводилося розпалювати вогнище, бо сонячне тепло ще не встигло нагріти грубих стін нашої хати.
Я змерз, коли залазив у свою постіль, але скоро заснув. І снився мені Юнатан. Сон був такий страшний, що я від нього прокинувся.
— Іду, іду, Юнатане! — крикнув я і схопився з постелі. У навколишній темряві ніби й досі луною котився відчайдушний крик. То кричав Юнатан! У моєму сні він кликав мене, кликав на допомогу. Я був певен цього. Я ще й досі чув його і ладен був кинутись у темну ніч, щоб добратися до нього, хоч би де він був. Але скоро зрозумів, що це неможливо. Як я йому допоможу, я, такий безпорадний! Залишилось тільки знов залізти в постіль. Я лежав і тремтів. Я був малий, наляканий, відчував себе самітним, мабуть, найсамітнішим у світі.
І мені не полегшало, коли настав ранок і засяяло сонце.
Звичайно, я вже не пам’ятав докладно свого страшного сну, але того, що Юнатан кликав мене на допомогу, я не міг забути. Мій брат кликав мене, то чи не повинен я вирушити в дорогу і спробувати добутися до нього?
Я довго сидів біля своїх кролів і міркував, що мені робити. Я не мав із ким поговорити, не мав у кого спитати поради. Мусив вирішувати сам. До Софії я не міг піти, бо вона б мені лише стала на заваді. Нізащо в світі не пустила б мене в дорогу, вона ж не божевільна. А мій задум, певне, був таки божевільний. І небезпечний. Такий небезпечний, що годі й сказати. А я був великий боягуз.
Не знаю, скільки я так просидів, прихилившись до стіни стайні й неуважно рвучи траву. Навколо мене не лишилося жодного стебельця, та я помітив це аж згодом, не тоді, коли сидів і мучився від нерішучості. Минали години, мабуть, я б і далі сидів там, якби раптом не згадав Юнатанових слів про те, що інколи треба наражатись на небезпеку, а то будеш не людина, а грудка гною.
Тоді я зважився. Я стукнув кулаком по клітці так, що кролі аж підстрибнули з ляку, і проказав уголос, щоб додати собі певності:
— Я зроблю це! Зроблю! Я не грудка гною! О, як мені полегшало від того, що я зважився!
— Я знаю, що роблю так, як треба, — сказав я кролям, бо мені більше не було з ким говорити.
Ох, а кролі? Ну що ж, тепер вони стануть дикими кролями. Я витяг їх із клітки, виніс на руках за хвіртку й показав їм Вишневу Долину, широку й зелену.
— У долині повно трави, — сказав я, — і повно інших кролів, з якими ви можете жити. Вам тут напевне буде веселіше, ніж у клітці, тільки стережіться лисиць і Губерта.
Вони всі три трохи здивувалися і ледь відбігли від мене, наче перевіряли, чи вони справді вільні. А тоді кинулись навтіки і зникли серед зелених купин, наче їх і не було.
Тепер я почав швидко збиратися. Дістав усе те, що мав узяти з собою. Ковдру, щоб загортатись у неї, коли доведеться десь ночувати, кресало, щоб можна було розпалити багаття, торбу з вівсом для Ф’ялара. І торбину з харчами для себе. Я мав тільки хліб, оце були й усі мої харчі, зате дуже смачний, житній Софіїн хліб! Вона принесла його багато, і я напхав його повну торбину. Вистачить надовго, подумав я, а коли хліб скінчиться, можна їсти й траву, як кролі.
Завтра Софія мала прийти знов, обіцяла принести каші, але на той час я вже буду далеко. Бідолашна Софія, доведеться їй самій їсти кашу! Але не можна, щоб вона хвилювалась через мене. Треба, щоб вона довідалась, де я дівся. Проте аж тоді, коли вже буде запізно. Запізно стати мені на заваді.
Я дістав з вогнища вуглину і написав на стіні великими чорними літерами:
“Хтось гукнув мене вві сні, я шукаю вдалині, аж за горами високими, його”.
Отакий хитрий напис залишив я на стіні, бо вважав, що коли б до Рицарського двору знов прийшов той вивідувач, то він не зрозумів би його.
Мабуть, подумав би, що я пробував скласти вірша абощо. А Софія повинна була відразу збагнути, що це означає: “Я поїхав шукати Юнатана”.
Я повеселішав і навіть відчув себе дужим і відважним. Я заспівав:
— Хтось гукнув мене вві сні, я шукаю вдалині, аж за горами високими, його-о-о!
“О, як гарно звучала моя пісня! І про це я розповім Юнатанові, коли знайду його”, — подумав я.
Якщо знайду. А якщо не…
Моя відвага вмент розвіялась. Я знов став грудкою гною. Маленьким боягузом, таким, як був завжди. І мені, як звичайно в таких випадках, захотілось піти до Ф’ялара. Просто потягло до нього. Біля коня мені на крихту легшало, коли я знемагав від туги й страху. Скільки разів я стояв біля нього, як уже не міг витримати самоти, скільки разів заспокоювався, дивлячись у його розумні очі, відчуваючи його тепло і м’якенькі губи! Без Ф’ялара я б не пережив тих днів, коли Юнатан поїхав від мене.
Я кинувся до стайні.
Але Ф’ялар був у стійлі не сам. Біля нього стояв Губерт. Губерт плескав мого коня по клубах, а побачивши мене, усміхнувся.
Серце загупало в мене в грудях. “Ось хто зрадник”, — подумав я. Мені здавалося, що я давно вже здогадувався, хто він такий, а тепер остаточно в цьому переконався. Губерт — зрадник, бо чого ще він прийшов до Рицарського двору і шпигує тут?
“Той чоловік надто багато знає”, — казала Софія. Губерт і є той чоловік, тепер я зрозумів це.
Та що він знав? Усе? Знав, що ми сховали в діжці з вівсом? Я намагався не показати свого страху.
— Що ви тут робите? — спитав я якомога самовпевне-ніше. — Що вам треба від Ф’ялара?
— Нічого, — відповів Губерт. — Я йшов до тебе й почув, як твій кінь заіржав, а я люблю коней. Гарний кінь.
“Мене ти цим не здуриш”, — подумав я і спитав:
— А навіщо вам я?
— Хочу дати тобі ось це, — відповів Губерт і простяг мені щось загорнене в білу полотнину. — Ти вчора ввечері здавався дуже пригніченим і голодним, от я й подумав собі: може, в Рицарському дворі тепер, коли Юнатан ще не вернувся з полювання, сутужно з харчами?
Я не знав, що казати й що робити. Взяв пакуночок і промимрив: “Дякую”. Але ж не міг я прийняти їжу від зрадника! Чи міг?
Я розгорнув полотнину й витяг із неї чималий шмат баранини — такої копченої й підсушеної, що зветься шинкою. Пахла вона дуже смачно. Мені закортіло негайно вп’ястися в неї зубами. Хоч, власне, я мав би повернути Губертові його шинку й сказати, щоб він забирався геть звідси.
Та я цього не зробив. Зрештою, це Софіїна справа — чинити суд над зрадником. А мені треба вдати, що я нічого не знаю і не розумію. До того ж, мені була дуже потрібна та шинка. Нема кращого харчу за неї в дорогу.
Губерт і далі стояв біля Ф’ялара.
— У тебе справді гарний кінь, — сказав він. — Майже такий, як моя Бленда.
— Бленда біла, — сказав я. — Ви любите білих коней?
— Так, дуже люблю, — відповів Губерт.
“Тому тобі й хочеться мати їх ще п’ятнадцять”, — подумав я, але не сказав нічого. Зате сказав Губерт — і таке, що в мене в душі похололо.
— Може, дамо Ф’яларові вівса? Він також хоче чогось смачного.
Я не міг спинити його. Він пішов просто до комірчини, і я кинувся за ним. Я хотів крикнути: “Не треба!”, але не зміг вимовити й слова.
Губерт відкрив діжку з вівсом і взяв коряка, що лежав зверху. Я зажмурився. Не хотів бачити, як він витягне табакерку. І враз почув,’ як Губерт вилаявся, а коли розплющив очі, то помітив невеличкого пацюка, що тікав вінцями діжки. Губерт спробував ударити його ногою, але пацюк стрибнув на долівку і шаснув у якусь нору.
— Укусив мене, проклятий, за палець! — сказав Губерт, смокчучи великого пальця.
Я скористався нагодою, швидко набрав у коряк вівса і перед носом у Губерта зачинив діжку.
— Ф’ялар буде радий, — сказав я, — бо в таку пору дня я не годую його.
“Але ти не такий радий”, — подумав я, коли Губерт раптом попрощався і вийшов зі стайні.
Цього разу в його пазури не попав ніякий таємний лист. Але треба було знайти інший сховок. Я довго думав і нарешті закопав табакерку в льоху. Ліворуч біля дверей. А тоді написав у кухні на стіні для Софії нову загадку:
“Руда борода хоче мати білих коней і знає надто багато. Бережіться!”
Більше нічого я не міг зробити для неї.
Другого ранку зі сходом сонця, коли у Вишневій Долині ще всі спали, я залишив Рицарський двір і поїхав у гори.
