«Брати Лев’яче Серце» 3 частина
Невдовзі так і сталося. І я не відчув нічого
особливого. Я й не стямився, як опинився біля хвіртки й прочитав напис на зеленій табличці: “Брати Лев’яче Серце”.
Як я тут опинився? Чи довго летів? Як знайшов шлях, нікого не питавшись? Не знаю. Знаю тільки, що раптом опинився перед хвірткою і побачив на ній наше прізвище.
Я погукав Юнатана. Кілька разів погукав, але відповіді не отримав. І тоді я згадав — ну певне, він сидить біля річки й вудить рибу.
І я побіг униз до річки. Довгенько біг вузькою стежечкою і внизу на містку справді побачив Юнатана. Там сидів мій брат, його чуб блищав на сонці. І якби я й спробував змалювати, що я відчув, знов побачивши його, то нізащо не зміг би.
Він не бачив, що я біжу. Я спробував гукнути його, але, мабуть, мене душили сльози, бо з моїх уст злетіло тільки якесь нерозбірливе белькотіння. Та Юнатан однаково почув його. Він підвів очі й побачив мене. І начебто зразу не впізнав. Та потім зрадів, кинув вудку, перейняв мене і почав торсати, ніби хотів упевнитись, що я справді прилетів. Я трохи поплакав, хоч і не було чого, але ж я так скучив за ним.
А Юнатан, навпаки, сміявся. Так ми стояли, обнявшись, біля річки і були невимовно раді, що ми знову разом.
Потім Юнатан сказав:
— Ну от, нарешті ти прилетів, Хрущику Лев’яче Серце! Смішно звучить: Хрущик Лев’яче Серце! Ми обидва захихотіли. Ми сміялися дедалі дужче, ніби давно вже не чули нічого смішнішого, хоч насправді нам просто хотілося сміятись, бо радість переливалась у нас через вінця. Сміючись, ми почали борюкатись, але й далі не могли втриматись від сміху. Ми аж попадали в траву, так сміялися, трохи полежали в ній, почали перекочуватись, а сміх розпирав нас ще дужче. Врешті ми досміялися до того, що скотились у річку, та навіть у воді не перестали сміятися. Я вже думав, що ми потонемо.
Аж ні, ми попливли. Я ніколи не вмів плавати, хоч страх як хотів навчитися. А ось тепер раптом поплив. Та ще й так добре, наче хтозна- відколи плавав.
— Юнатане, я вмію плавати! — гукнув я.
— Звичайно, вмієш, — відповів він.
І тоді мені спало на думку ще щось.
— Юнатане, ти помітив, що я вже не
кашляю? — спитав я.
— Певне, що не кашляєш, — відповів він. —
Ти ж тепер у Нангіялі.
Я трохи поплавав, потім мокрий виліз на
місток. З одягу в мене текла вода. Штани прилипли до ніг, тому я й побачив, що зі мною ще сталося. Вірте чи ні, а ноги в мене стали такі самі рівні, як у Юнатана.
Тоді я подумав: а може, я погарнішав? Я спитав Юнатана, як йому здається, чи не став я часом вродливіший.
— Сам глянь у дзеркало, — порадив він.
Я здогадався, що він мав на думці річку, бо вода в ній була тиха й блискуча, мов дзеркало. Я ліг долілиць на місток, заглянув через його край, побачив себе у воді, проте не помітив, щоб я покращав. Підійшов Юнатан, теж ліг біля мене, і ми довго дивилися у воду на братів Лев’яче Серце — на Юнатана з буйним золотавим чубом, блакитними очима і гарним обличчям і на мене з кістлявим писком, із чубом, як солома, і взагалі.
— Наче не видно, щоб я покращав, — мовив я. Проте Юнатан сказав, що я дуже змінився.
— До того ж, тепер у тебе вигляд цілком здорового, — додав він.
Тоді я почав пильно вивчати себе. Я напружив м’язи лежачи на містку, і відчув, що кожна частка мого тіла здорова й радісна. То навіщо мені ще й врода? Мене переповнювало щастя, все в мені сміялося.
Ми трохи полежали, гріючись на сонці й дивлячись на рибин, що плавали під містком. Та потім Юнатанові захотілось додому, і мені також, адже цікаво було поглянути на Рицарський двір, де тепер я мав мешкати.
Юнатан рушив стежкою попереду, а я пішов за ним, твердо ступаючи своїми рівними ногами. Я не зводив з них погляду і все дивувався, як же ті ноги гарно йдуть. Але, як ми трохи піднялися від річки, я зненацька обернувся і тоді… тоді нарешті побачив Вишневу Долину, геть білу від розквітлих вишень. Крізь білий цвіт на дереві прозирало зелене листя, а трава була вся зелена. І по тому біло-зеленому килимі в’юнилася річка, немов срібна стяжка. Чому я досі всього цього не помітив, невже я дивився тільки на Юнатана? Тепер я стояв на стежці й милувався красою долини.
— Це, мабуть, найкраща долина на землі? — врешті спитав я Юнатана.
— Так, хоч і не на землі, — відповів він, і я згадав, що це Нангіяла.
Вишневу Долину оточували високі гори, і вони також були гарні. А з гірських схилів текли річки, з круч зривалися водоспади, все навкруги бриніло, бо була весна.
Повітря теж було тут особливе. Хотілося його пити, таке воно було чисте й запашне.
— Аби нам такого повітря кілограмів кілька вдома, — сказав я, згадавши, як ще недавно задихався на канапі в кухні і як мені не вистачало повітря.
Зате тут його було вдосталь, я жадібно ковтав його і ніяк не міг наковтатися. Юнатан засміявся й сказав:
— Залиш і мені трішки!
Стежка, якою ми йшли, була встелена вишневим цвітом, над нами також літали тендітні білі пелюстки, набивались у чуб і за комір, але я люблю такі зелені стежечки, всіяні вишневим цвітом, справді люблю.
Нарешті стежка привела нас до Рицарського двору із зеленою табличкою на хвіртці.
— “Брати Лев’яче Серце”, — прочитав я вголос, випередивши Юнатана. — Невже ми тут мешкатимемо?
— Уяви собі, що так, — відповів Юнатан. — Правда, садиба гарна?
Звичайно, гарна. Я бачив, що Юнатанові вона подобається. А щодо мене, то я не міг собі уявити місця, де б мені дужче хотілось мешкати.
Це була стара побілена хата, не дуже велика, з зеленими наріжниками, зеленими дверима й зеленим моріжком навколо, де саме розквітли первоцвіт і стокротки. Мигдаль, бузок і вишні теж були облиті цвітом, а навколо садибу оточував кам’яний мур, невисока сіра огорожа, з якої також пробивались рожеві квітки. Той мур легко можна було перестрибнути, а однаково здавалося, що він надійно захищає садибу, за ним ти почувався вдома, сам собі господар.
Власне, будівель у садибі було не одна, а дві, хоч друга швидше скидалася на стайню чи якусь клуню. Будівлі стояли під кутом одна до одної, і саме в тому місці, де вони стикалися, я побачив лавку, таку стару, ніби вона збереглася з кам’яної доби. Затишна лавка і затишний куток. Так і кортіло сісти на неї, помріяти, побалакати, подивитись на пташок, а може, й випити соку абощо.
— Тут мені подобається, — сказав я Юнатанові. — А всередині теж так затишно?
— Ходімо, сам поглянеш, — запросив він.
Юнатан стояв уже біля дверей і хотів відчинити їх, але тієї миті почулось іржання. Так, справді десь близько заіржав кінь.
І Юнатан мовив:
— Зайдімо спершу до стайні.
Він пішов до другої будівлі, а я побіг за ним.
У мене аж серце завмерло від радісного здогаду.
То справді виявилася стайня, як я й думав, і
там стояло двоє коней, двоє гарних гнідих коней. Коли ми зайшли, вони повернули до нас голови й заіржали.
— Це Грім і Ф’ялар, — сказав Юнатан. — Угадай, котрий із них твій?
— Ет, не дури мене, — сказав я. — Не вигадуй, що тут мій кінь, я однаково не повірю.
Та Юнатан сказав, що в Нангіялі без коня не проживеш.
— Без коня ти нікуди не доберешся, — пояснив він. — А ти ж розумієш, Хрущику, що часом треба добиратися дуже далеко.
Давно я не чув нічого приємнішого. В Нангіялі без коня не проживеш! А я страшенно люблю коней. У них такі ніжні, м’якенькі носи. Важко собі навіть уявити, що на світі може бути щось таке м’якеньке!
У стайні стояло двоє незвичайно гарних коней. Ф’ялар мав на лобі білу лисинку, а Грім був весь однаковий.
— Мабуть, мій Грім, — сказав я, бо Юнатан хотів, щоб я вгадав, котрий із них мій.
— Не вгадав, — сказав Юнатан. — Твій — Ф’ялар.
Я дав Ф’яларові понюхати мене, погладив його і нітрохи не злякався, хоч досі майже ніколи не підступав до коня. Він мені відразу сподобався, і, звичайно, я йому теж, принаймні мені так здалося.
— У нас є ще кролі, — сказав Юнатан. — У клітці за стайнею. Але на них ми подивимось потім.
Добре йому було казати!
— Я мушу зараз на них подивитися! — вигукнув я. Адже я завжди мріяв завести кролів, але вдома, в місті, їх ніде було тримати.
Я побіг за стайню і там справді побачив трьох маленьких, чудових кроликів — вони сиділи в клітці й хрумкали кульбабу.
— Дивно, — сказав я потім Юнатанові. — Тут, у Нангіялі, збувається все, про що ти колись мріяв.
— Так, хіба я не казав тобі те саме? — відповів він. І справді, він казав про це, коли ми ще вдома сиділи вдвох на канапі в кухні. І ось тепер я переконався, що це правда, і дуже зрадів.
Є речі, які ніколи не забуваються. Я, хоч би що зі мною сталося далі, ніколи не забуду свого першого вечора в кухні Рицарського двору. Як гарно, весело було лежати й розмовляти з Юнатаном, ніби в давні часи. Ми й тепер розташувалися в кухні. Хоч вона нітрохи не схожа була на нашу колишню кухню. Мабуть, кухня в Рицарському дворі, з грубим сволоком і величезним відкритим вогнищем, була давня-прадавня. Те вогнище сягало майже на цілу стіну, а варити страву треба було просто над жаром і полум’ям, як варили колись у давнину. Посеред кухні стояв важкий довжелезний стіл — такого довгого стола я ще зроду не бачив, — а обіч нього такі самі довгі лави, на яких, мабуть, умістилося б десятків зо два чоло-, вік, і то не було б тісно.
— Добре, що ми розташувались у кухні, як і раніше, — сказав Юнатан. — Бо коли прийде мама, то зможе оселитися в кімнаті.
Одна кімната й кухня — оце і був весь Рицарський двір, та до більшого ми й не звикли і більше нам не треба було. І так ця хата була не менше як удвічі просторіша за нашу квартиру вдома.
Так, удома! Я розповів Юнатанові про записку, яку залишив мамі на кухонному столі.
— Я написав їй, що ми зустрінемось у Нангіялі. Хоч хтозна, коли вона сюди прибуде.
— Може, й забариться, — сказав Юнатан. — Але вона матиме гарну кімнату, стане місця й на десять швацьких машин, якщо вона захоче шити.
Угадайте, що мені дуже подобається? Подобається лежати в такій прадавній кухні на старій розсувній канапі, розмовляти з Юнатаном і дивитися, як відблиск із вогнища мерехтить на стінах і за вікном вітерець ледь гойдає віття вишневих дерев. Ось полум’я у вогнищі починає пригасати, аж поки там лишається самий жар, у кутки закрадається темрява, мене долає сон, я спокійно лежу й не кашляю, а Юнатан розповідає мені різні історії. Довго розповідає, та врешті голос його починає здаватись мені шепотом, і я засинаю. Саме це й подобається мені, і все це я спізнав першого ж вечора в Рицарському дворі, тому я ніколи його не забуду.
«Брати Лев’яче Серце» 4 частина
А потім настав ранок. І ми їздили верхи на конях. Атож, я вмів їхати верхи, хоч уперше сів на коня, — не збагну, як так виходить, але в Нангіялі людина вміє все, за що візьметься. Я поїхав на коні так, ніби досі тільки те й робив, що їздив верхи.
Та аби ви побачили, як сидів на коні Юнатан! Аби та тітка, що називала Юнатана королевичем з казки, була тут, коли він мчав луками Вишневої Долини, вона б побачила такого королевича, якого б довіку не забула! А коли він з розгону перескочив річку, ніби перелетів через неї, тільки чуб тріпнувся на голові, то тієї хвилини кожен повірив би, що це королевич із казки. Він був і одягнений, як королевич, чи, швидше, як рицар. У шафі Рицарського двору було повно одягу, не знаю, звідки він узявся. Але не такого, як носять тепер, а справді рицарського! На мене також знайшлося вбрання, а моє старе, бридке ганчір’я я викинув геть, щоб і не бачити його. Бо Юнатан сказав, що нам треба вбиратися відповідно до часу, в якому ми жили, а то люди з Вишневої Долини вважали б нас за диваків. Відповідно до часу табірних багать і казок, про який уже казав мені Юнатан. Коли ми їздили верхи по луках у своїх ошатних строях, я спитав його:
— Правда, цей час, у якому ми живемо тут, у Нангіялі, страшенно давній?
— Залежно, як на нього дивитися, — відповів Юнатан. — Звичайно, для нас це давній час. Але з іншого погляду це молодий час. — Він трохи подумав і додав: — Так, так, це молодий, здоровий, добрий час, у якому живеться легко й просто. — Потім очі його посмутніли, і він сказав: — Принаймні у Вишневій Долині.
— А в інших місцях не так? — спитав я.
І Юнатан відповів, що десь-інде може бути й не так.
Як нам пощастило, що ми втрапили саме сюди! Саме у Вишневу Долину, де, на думку Юнатана, живеться так легко й просто. Бо легше, простіше й веселіше, як цього ранку, й не можна жити. Я прокидаюся в кухні від того, що у вікно заглядає сонце й надворі щебечуть пташки, радісно згадую, що нас чекає прогулянка верхи на конях, бачу, як Юнатан тихо й обережно ставить на стіл хліб і молоко. Я снідаю, а попоївши, йду годувати кроликів і обходити коня. Потім сідаю на коня і їду на луку, так, їду верхи на луку, трава виблискує росою, у вишневому цвіту навколо гудуть бджоли, кінь рветься вперед, і я зовсім не боюся. Подумати тільки, я навіть не боюся, що раптом це скінчиться, як звичайно кінчається все гарне. Кінчається, але не в Нангіялі! Принаймні не у Вишневій Долині.
Ми довго гасали луками куди очі бачать, потім звернули на стежку й поїхали вздовж річки і всіх її закрутів та колін, поки нарешті побачили в долині ранковий дим, що здіймався з димарів селища. Спершу тільки дим, а згодом і саме селище, його старовинні будівлі й подвір’я. Кукурікали півні, гавкали собаки, мекали вівці й кози — звичайний ранковий гомін. Селище, напевне, щойно прокинулось.
Стежкою назустріч нам ішла жінка з кошиком у руках, з вигляду селянка, не молода й не стара, а десь середнього віку, із засмаглим лицем, як у кожного, хто за всякої погоди буває надворі. Вбрана вона була по-старосвітсько-му, десь так, як жінки в казках.
— Невже твій брат, Юнатане, нарешті прийшов? — сказала вона, ласкаво всміхаючись.
— Так, прийшов, — відповів Юнатан, і з його голосу чути було, що він радий. — Хрущику, це Софія, — звернувся він до мене, і Софія кивнула головою.
— Так, я Софія, — сказала вона. — Добре, що я вас зустріла, то самі візьмете кошика.
Юнатан узяв кошика як щось звичне, наче наперед знав, що в ньому є.
— Ти, напевне, візьмеш із собою ввечері свого брата до “Золотого півня”, щоб усі привіталися з ним? — спитала Софія.
Юнатан відповів, що візьме. Потім ми попрощались і поїхали додому. Дорогою я спитав, хто такий Золотий півень.
— Заїзд “Під Золотим півнем”, — пояснив Юнатан. — У селищі є заїзд. Ми там збираємось і обговорюємо свої справи.
Я подумав, що цікаво буде піти ввечері до “Золотого півня” й побачити, які люди живуть у Вишневій Долині. Адже я хотів знати все про цю долину і про Нангіялу. Хотів переконатися, що тут справді все таке, як оповідав колись Юнатан. Мені спали на думку одні Юнатанові слова про Нангіялу, і дорогою додому я нагадав йому про них.
— Слухай, Юнатане, ти казав, що в Нангіялі з кожним відбуваються різні пригоди від ранку до вечора і навіть уночі, пам’ятаєш?
Юнатан засміявся.
— Ти вже забув, що тільки вчора з’явився тут. Не встиг навіть нюхнути тутешнього життя, дурненький. Чекай, матимеш іще досить пригод.
А я сказав йому на це, що як добре подумати, то досить уже й того, що є. Адже так цікаво мешкати в Рицарському дворі, мати коней, кролів і взагалі. Більшої пригоди мені й не треба.
Юнатан якось дивно глянув на мене, наче йому було мене шкода, і сказав:
— Так, Хрущику, я б теж хотів, щоб ти жив тільки цим. І більше нічого не зазнав. Бо повір мені — тут є такі пригоди, яких не повинно бути.
Удома Юнатан виклав на стіл усе з Софіїного кошика. Там виявилися хліб, пляшка молока, невеличкий горщик меду і кілька млинців.
— Софія носить нам їжу? — вражено спитав я. Досі я не задумувався про те, як ми будемо харчуватися.
— Часом носить, — відповів Юнатан.
— Зовсім задарма?
— Задарма? Можна й так сказати, — відповів Юнатан. — Тут у Вишневій Долині все задарма. Ми допомагаємо одні одним і даємо одні одним, що треба.
— То й ти даєш щось Софії? — зрадів я. Він знов засміявся і сказав:
— Не бійся, даю, наприклад, кінського гною для її грядок з трояндами. І доглядаю ті грядки зовсім задарма.
Потім він додав так тихо, що я ледве почув: — Крім того, я роблю їй ще й інші послуги. Тієї миті я побачив, як він витяг із кошика
ще щось. Дрібничку: маленький скручений у трубочку папірець. Юнатан розгорнув папірець, прочитав його й наморщив лоба, наче не погоджувався з тим, що там було написане. Але нічого не сказав мені, а я не хотів питати. Хай сам розповість, коли вважає, що й мені треба знати.
У кухні в кутку стояла стара скриня. І першого мого вечора в Рицарському дворі ми з Юнатаном балакали про неї. В тій скрині була потаємна шухляда, яку не можна ні помітити, ні відімкнути, якщо не знаєш секрету. Я, звичайно, відразу ж захотів поглянути на ту шухляду, проте Юнатан сказав:
— Нехай іншим разом. А тепер спи.
Далі я заснув і геть забув про це, а тепер знову згадав. Бо Юнатан підійшов до скрині, і я почув дивне коротке поклацування. Не важко було втямити, що він робив. Він ховав папірець у потаємну шухляду. Тоді він замкнув скриню і сховав ключа в стару ступку, що стояла на полиці високо під стелею.
Потім ми пішли купатися, і я пірнав з містка — уявіть собі, я зважився пірнати з містка! Юнатан зробив мені вудку, таку саму, як у нього, і ми наловили трохи риби. Якраз стільки, щоб вистачило на обід. Я спіймав великого окуня, а Юнатан аж два.
Вдома ми зварили рибу в казанку, що висів над вогнищем на ланцюгу. А коли пообідали, Юнатан сказав:
— Тепер ми побачимо, Хрущику, чи ти вмієш влучати в ціль. Часом і це треба вміти.
Він повів мене до стайні. Там у комірчині, де тримали сідла й вуздечки, висіло й два луки. Я здогадався, що їх зробив Юнатан, бо він ще вдома робив такі луки дітям з нашого подвір’я. Але ці були більші, кращі — справжня зброя.
Ми прилаштували ціль на дверях стайні і від обіду до вечора стріляли в неї з луків. Юнатан показав мені, як треба тримати лук і цілитись. І в мене виходило дуже добре, хоча, звичайно, не так, як у Юнатана, бо він майже щоразу влучав у середину.
З Юнатаном завжди було весело. Хоч він уміє все робити багато краще за мене, а не бачить у цьому нічого особливого. Він ніколи не хвалиться, а все в нього виходить немов саме собою. Мені навіть деколи здається, начебто він хоче, щоб у мене виходило краще, ніж у нього. Я теж раз влучив у середину цілі, і Юнатан так зрадів, ніби дістав від мене подарунок.
Коли почало смеркати, Юнатан сказав, що нам пора їхати до “Золотого півня”. Ми свиснули коням. Вони паслися на луці перед Рицарським двором, та, коли почули наш свист, відразу примчали до хвіртки. Ми їх осідлали, сіли верхи й неквапом рушили до селища.
Зненацька мене пойняв страх і сором’язливість. Я не звик бувати серед людей, а надто серед таких, які жили тут, у Нангіялі, і сказав про це Юнатанові.
— Чого ти боїшся? — мовив він. — Невже ти думаєш, що тебе хтось скривдить?
— Ні, звичайно, але, може, вони сміятимуться з мене. Я й сам зрозумів, що ляпнув дурницю, бо чого їм було сміятися з мене? Ото придумав!
— Знаєш що, мені здається, що тебе треба вже звати Карлом, бо й ти тепер Лев’яче Серце, — сказав Юнатан. — З Хрущика Лев’яче Серце вони, мабуть, хоч-не-хоч сміятимуться. Ми й самі мало не луснули зі сміху, коли я назвав тебе так.
Мені й самому хотілося, щобмене звали Карлом. Це ім’я справді дуже личило до мого нового прізвища.
— Хоч для мене ти й далі будеш любим Хрущиком, — сказав Юнатан. — Ти й сам про це знаєш.
Невдовзі ми доїхали до селища, і наші коні зацокали копитами по бруківці. Не важко було здогадатися, в який бік їхати, бо ще здалеку ми почули сміх і розмову. А потім побачили й вивіску з великим позолоченим півнем. Так, це й був заїзд “Під Золотим півнем” — привітний, старосвітський заїзд, такий, про який пишуть у книжках. Маленькі вікна світилися по-домашньому затишно. Мені закортіло швидше зайти туди. Адже я ще ніколи не був у заїзді.
Але спершу ми заїхали на подвір’я і прив’язали Гріма та Ф’ялара біля гурту інших коней. Правду казав Юнатан, що в Нангіялі треба мати коня. Мабуть, усі мешканці Вишневої Долини з’їхались цього вечора до заїзду. Коли ми зайшли всередину, то побачили там повно людей. Чоловіків і жінок, старих і малих. Усі мешканці селища бавили тут час у приємній розмові, хоч декотрі малі діти вже позасинали на колінах у батьків.
Який там знявся гомін, коли ми зайшли!
— Юнатан! — радісно загукали гості заїзду. — Прийшов Юнатан!
Сам господар заїзду, великий, рудий, дуже вродливий чоловік, крикнув так, що перекричав усіх:
— Прийшов Юнатан! Ні, прийшли брати Лев’яче Серце! Обидва!
Він підступив ближче, підняв мене й поставив на стіл, щоб усім було видно. Я відчув, що почервонів, мов буряк.
Та Юнатан допоміг мені.
— Нарешті сюди прибув мій любий брат, Карл Лев’яче Серце! — сказав він. — Будьте до нього такі самі ласкаві, як були до мене.
— Будемо, — мовив господар заїзду і зсадив мене зі столу. Та поки опустив додолу, потримав трохи у своїх обіймах, і я відчув, який він дужий.
— Ми з тобою будемо приятелями, — додав він. — Такими самими добрими приятелями, як з Юнатаном. Я звусь Йоссі, хоч майже всі мене кличуть Золотим півнем. Ти завжди будеш бажаним гостем у “Золотому півні”, запам’ятай собі, Карле Лев’яче Серце.
Софія також була тут, сиділа біля столу зовсім сама, і ми з Юнатаном примостилися біля неї. Мені здається, що вона зраділа. Вона ласкаво всміхнулася, спитала, чи мені подобається мій кінь і чи Юнатан зможе найближчим часом допомогти їй полоти грядки. А взагалі Софія мало говорила, і я помітив, що вона чимось зажурена. Помітив я й інше. Усі, хто був у заїзді, дивились на Софію шанобливо, а коли хтось підводився, щоб іти додому, то найперше кланявся в бік нашого столика, ніби Софія була кимось особливим. Я не розумів, чому до неї так ставились. Одягнена в просту селянську сукню, запнута хустиною, вона сиділа, згорнувши на колінах засмаглі, спрацьовані руки, як проста селянка. Що в ній було такого незвичайного?
Мені дуже сподобалось у заїзді. Ми співали багато пісень, таких, що я колись знав, і таких, що я ніколи й не чув. Усі були веселі. Та чи справді веселі? Інколи мені здавалося, що долинян мучив якийсь потаємний клопіт, як і Софію. Немов час від часу вони згадували про щось. Про те, чого вони боялися. Але ж Юнатан казав, що у Вишневій Долині жити легко й просто, то чого вони могли боятися? А взагалі вони були веселі, співали, сміялися, зразу впадало в око, що всі тут приятелювали між собою і любили одне одного. А найбільше, по-моєму, вони любили Юнатана. Так само, як і вдома, в місті, його любили всі. І ще, здається мені, всі у Вишневій Долині любили Софію.
Хоч, може, й не зовсім так. Згодом, коли ми з Юнатаном зібралися додому й вийшли на подвір’я відв’язати своїх коней, я спитав його:
— Юнатане, а що, власне, в тій Софії такого незвичайного?
І враз ми почули біля себе невдоволений голос:
— Отож-бо! І я давно міркую, що в тій Софії такого незвичайного?
Надворі було темно, і я не побачив, хто це сказав. Та ось він ступив до вікна, з якого падало світло, і я впізнав чоловіка, що сидів у заїзді неподалік від нас. У нього був рудий кучерявий чуб і така сама руда коротенька борідка.
Я вже раніше звернув на нього увагу, бо він весь час сидів насуплений і не співав разом з усіма.
— Хто це? — спитав я Юнатана, коли ми виїздили з подвір’я.
— Його звати Губерт, — відповів Юнатан. — І він дуже добре знає, що в Софії такого незвичайного.
Ми поїхали додому. Вечір був прохолодний і зоряний. Я ще ніколи не бачив на небі стільки зірок і таких яскравих. Я спробував угадати, котра з тих зірок наша Земля. Але Юнатан сказав:
— Земля? О, вона кружляє в просторі далеко, дуже далеко від нас, її звідси не видно.
Від цих його слів мені стало трохи сумно.
