«Брати Лев’яче Серце» 7 частина
Я розповів Ф’яларові, що для мене означає опинитися самому на коні в горах.
— Невже ти не розумієш, яка це для мене пригода?
Згадай, що я майже весь вік пролежав на канапі в кухні. Не думай, що я бодай на мить забуваю про Юнатана. Та однаково мені кортить крикнути так, щоб аж луна пішла горами, а все тому, що тут так гарно.
Авжеж, там було гарно. Юнатан, мабуть, зрозумів би мене. Які гори! Зроду не думав, що вони бувають такі високі і що серед них є стільки чистих озер, гомінких річок і водоспадів, чудових лук, густо всіяних весняними квітками! І я, Хрущик, сиджу на коні серед цієї краси й бачу її! Я не знав, що на світі може бути так гарно, тому зовсім сп’янів з радості… Спершу!
Потім гори почали мінятися. Я втрапив на стежку, мабуть, ту, що про неї згадував Юнатан. Вона кружляє, звивається горами, і нею можна доїхати до Шипшинової Долини, розповідав він. Справді, ця стежка кружляла і звивалася. Довго покружлявши нею, я від’їхав від квітучих лук, гори стали дикіші і страшніші, а стежка небезпечніша. То вона стрімко пнулася вгору, то спускалася вниз, то в’юнилася вузенькою скелею над глибоким проваллям, і тоді мені здавалося, що ми скрутимо собі тут в’язи. Та Ф’ялар, мабуть, звик ходити небезпечними гірськими стежками, він був добрий кінь.
Під вечір ми обидва стомилися. І я вибрав місце на ночівлю. На зеленій рівній галявині, де Ф’ялар міг попастись, і близько від струмка, з якого ми обидва могли напитися.
Потім я взявся розкладати багаття. Я ціле своє життя мріяв посидіти біля багаття. Адже Юнатан розповідав мені, яка це втіха. І ось нарешті мрія моя збувається!
— Тепер, Хрущику, ти сам переконаєшся, яка це втіха, — сказав я вголос сам до себе.
Я назбирав гілля і хмизу, склав його в купу й підпалив. Дрова горіли, аж гуло, навколо бризкали іскри, а я сидів коло багаття, і на душі в мене було так самісінько, як казав Юнатан. Так самісінько гарно. Я сидів, дивився на полум’я, їв свій хліб і гриз бараняче м’ясо. М’ясо було дуже смачне, тільки аби його дав мені хтось інший, а не Губерт.
Серце моє переповнювала радість, і я заспівав:
— Мій хліб, мій жар, мій кінь! Мій хліб, мій жар, мій кінь!
Кращої пісеньки я не міг скласти.
Довго я так сидів і думав про ті багаття, що палали скрізь по світу колись давно й усі вже позгасали. А от моє багаття горіло!
Навколо почало сутеніти. Гори почорніли, підступили ближче, і їх враз поглинула темрява. Страшно було сидіти спиною до тієї темряви. Здавалося, наче звідти на тебе хтось чигає. Зрештою, вже час було спати. Я підкинув у вогонь дров, попрощався із Ф’яларом і ліг, загорнувшись у ковдру, якнайближче до багаття. Тепер я хотів швидше заснути, поки не встигну навіяти собі всіляких страхів.
І от маєш! Я таки встиг себе налякати, та ще й як! Я не знаю, чи ще хто вміє так швидко наганяти собі страху. У голові в мене почали снувати різні думки: хтось напевне чатує на мене в темряві, і напевне тут у горах вештаються Тенгілові розвідники й солдати, і напевне Юнатана давно вбито. Я все думав про це й не міг заснути.
Раптом з-за вершини гори виплив місяць, тобто, мабуть, не звичайний земний місяць, проте схожий на нього. Такого сяйва я ще зроду не бачив. Але я й зроду не бачив, як світить місяць над високими горами.
Все раптом дивно змінилось. Я опинився в примарному світі ясного срібла й темних тіней. Це був прекрасний світ, трохи сумний у своїй чудній красі. І водночас моторошний. Бо там, куди падало місячне світло, було ясно, але в затінку могла ховатися й чигати на тебе яка завгодно небезпека.
Я натягнув ковдру на очі, щоб нічого не бачити. Але натомість почув, так, щось почув!
Виття далеко в горах. Потім знов і знов, уже ближче. Ф’ялар заіржав, він злякався. І тоді я зрозумів, що то було. То вили вовки.
Такий боягуз, як я, мав би вмерти на місці зі страху, та я бачив, як злякався Ф’ялар, і спробував опанувати себе.
— Ф’яларе, вовки бояться вогню, хіба ти не знаєш? — сказав я.
Але й сам собі не дуже повірив, та й вовки, мабуть, ніколи не чули про таке. Бо тепер я їх уже бачив, вони підходили ближче, скрадалися в місячному світлі, страшні сірі тіні, що вили з голоду.
Я також завив. Заверещав так, що небо здригнулося. Зроду я ще так не кричав, і вовки трохи злякалися.
Але ненадовго. Скоро вони знов почали підступати. Все ближче й ближче. Від їхнього виття Ф’ялар зовсім знавіснів. І я також. Я знав, що тепер ми обидва загинемо. Я мав би звикнути до цього, адже я раз уже був помер. Але тоді я хотів померти, прагнув смерті, а тепер ні. Тепер я хотів жити і бути разом із Юнатаном. О Юнатане, якби ти міг прийти і допомогти мені!
Вовки підступили зовсім близько. Один із них був більший і нахабніший. Видно, їхній ватажок. Я бачив, що він збирався напасти на мене. Він кружляв навколо і так вив, що в жилах у мене застигала кров. Я бачив його пащеку і його страшні хижі зуби, які мали вп’ястися мені в горло. Ось він кидається — Юнатане, рятуй!
І тоді… Що ж тоді сталося? Не встиг вовк доскочити до мене, як раптом заскавулів і впав біля моїх ніг. Мертвий! Мертвісінький! А в голові в нього стирчала стріла.
З чийого лука вона вилетіла? Хто врятував мені життя? Хтось виступив із затінку скелі. Не хто інший, як Губерт! І хоч він глузливо посміхався, як завжди, я ладен був побігти йому назустріч — так зрадів його появі. Спершу. Тільки першої миті.
— Я, здається, вчасно прийшов, — сказав Губерт.
— Так, вчасно, — відповів я.
— Чому ти не вдома, в Рицарському дворі? Що ти тут робиш серед ночі?
“А ти що робиш? — подумав я, бо тепер згадав, хто він. — Яку ще підлу зраду готуєш ти тут, у горах, цієї ночі? Ох, чому саме зрадник урятував мене, чому я мушу бути вдячний Губертові не тільки за шинку, але й за найдорожче, що в мене є, — за своє життя?”
— А ви що робите тут серед ночі? — буркнув я.
— Полюю на вовків, як ти, мабуть, помітив, — відповів Губерт. — Зрештою, я бачив, як ти виїздив рано-вранці з дому, й подумав, що треба не лишати тебе самого, а то ще, бува, станеться якесь лихо. Тому я й поїхав назирці за тобою.
“Бреши, бреши, — подумав я, — та рано чи пізно ти матимеш справу з Софією, і тобі буде непереливки”.
— Де дівся твій Юнатан? — спитав Губерт. — Якщо він полює на вовків, то мав би бути тут і вже кількох убити.
Я озирнувся навколо. Усі вовки повтікали. Мабуть, злякалися, коли загинув їхній ватажок. Може, вони й оплакували його, бо далеко в горах чути було їхнє жалібне виття.
— Ну, то де дівся твій Юнатан? — ще раз спитав Губерт.
І я вирішив знов збрехати.
— Він скоро повернеться, — сказав я. — Він погнався за зграєю вовків от туди, — я показав пальцем вище на гори.
Губерт пирхнув. Видно було, що він мені не вірить.
— Чи не краще було б тобі поїхати зі мною додому, у Вишневу Долину? — спитав він.
— Ні, я мушу чекати на ЙЗнатана, — відповів я. — Він ось-ось повернеться.
— Ну коли так… — мовив Губерт і якось дивно глянув на мене. — Коли так… — Тоді раптом витяг з піхов ножа, що висів у нього на поясі.
Я несамохіть зойкнув: що він хоче робити? З ножем у руках, освітлений місячним сяйвом, він був страшніший за всіх вовків у цих горах.
“Він хоче моєї смерті! — пронизала мене думка. — Йому відомо, що я знаю про його зраду, тому він поїхав за мною назирці, а тепер готується вбити мене”.
Я затремтів з ляку, хоч і який уже був великий.
— Не треба! — крикнув я. — Не треба! — Чого не треба? — спитав Губерт.
— Не треба вбивати мене!
Губерт аж побілів з люті. Він підступив до мене так близько, що я відсахнувся і ледве втримався на ногах.
— Що ти верзеш, шалапуте? — Він схопив мене за чуба і боляче скубнув. — Йолопе! Та якби я хотів твоєї смерті, то лишив би вовкам, хай би тебе роздерли.
Губерт тримав ножа біля самого мого носа, і я бачив, який він гострий.
— Ніж мені потрібен, щоб здирати шкуру з вовків, а не вбивати дурних дітлахів.
Він наостанці дав мені ще стусана, такого, що я аж упав, а тоді заходився білувати вовка, подеколи сердито лаючись.
Я почав швиденько сідлати Ф’ялара. Аби швидше поїхати звідси, куди завгодно, аби тільки втекти від Губерта.
— Ти куди? — спитав він.
— Поїду назустріч Юнатанові, — почув я свій наляканий, жалісливий голос.
— Ну й їдь, бовдуре! — гукнув Губерт. — Скрути собі в’язи, про мене!
Але я вже мчав щодуху і чхати хотів на Губерта.
Переді мною в місячному сяйві звивалася стежка далі в гори. Місяць світив лагідно, неяскраво, але видно було майже як удень. І добре, а то б я пропав. Адже тут на кожному кроці траплялися такі провалля й безодні, такий жах і краса, що дух забивало. Я їхав ніби вві сні. Так, цей залитий місячним світлом краєвид може хіба що приснитися — в гарному й шаленому сні, подумав я і сказав Ф’яларові:
— Як по-твоєму, кому цей сон сниться? Адже ж не мені, бо я навіть у сні не сплету докупи такої неприродної краси й такого жаху. Кому справді сниться цей сон, може, богові?
Я був такий стомлений і сонний, що ледве тримався в сідлі. Доведеться десь зупинитись і поспати.
— Найкраще там, де немає вовків, — сказав я Ф’яларові, і, мабуть, він погодився зі мною.
Цікаво, хто перший протоптав у горах цю стежку між долинами Нангіяли? Хто придумав, кудою ця стежка в Шипшинову Долину має пролягати? Невже вона повинна була неодмінно крутитися по таких небезпечних прискалках понад страшними проваллями? Я знав, що, якби Ф’ялар ступив бодай один хибний крок, ми обидва полетіли б у безодню, і тоді жодна душа не довідалася б, що сталося з Карлом Лев’яче Серце та його конем.
Стежка ставала дедалі гірша. Тепер я вже боявся їхати з розплющеними очима: якщо ми полетимо в провалля, то краще його не бачити.
Але Ф’ялар знав, куди ступати. Він щасливо брався далі, і, коли я нарешті зважився знов розплющити очі, ми під’їхали до невеличкої пласкої місцини. То була гарна зелена галявинка, по один бік якої здіймалися високі гори, а по другий зяяло провалля.
— Тут ми зупинимось, Ф’яларе, — сказав я. — Сюди вовки не доберуться.
І справді. Жоден вовк не міг спуститися з гір, бо вони були надто високі. І жоден не міг видряпатись до нас із провалля, бо воно було надто стрімке. Коли б який вовк захотів прийти сюди, то мусив би добиратись тією стежкою вздовж провалля, що й ми, але я вирішив, що таких хитрих і спритних вовків не буває.
Потім я помітив щось іще краще. Ущелину просто в горі. Немовби печеру, бо зверху її прикривала кам’яна плита. У тій затишній печері з дахом над головою ми зможемо спокійно поспати.
На галявині хтось відпочивав до мене, бо залишився попіл від багаття. Мені й самому кортіло розікласти багаття, але я не мав сили. Я хотів тільки лягти й заснути. Отож я взяв Ф’ялара за повід і завів до печери. Вона виявилась глибокою, і я сказав Ф’яларові:
— Тут вистачило б місця й на п’ятнадцятеро коней. Він стиха заіржав. Може, хотів до своєї стайні.
Я вибачився перед Ф’яларом за те, що вплутав його в таку халепу, дав йому вівса, погладив його і ще раз попрощався з ним. Тоді ліг у найтемнішому й найдальшому кутку печери, загорнувся в ковдру й заснув як мертвий, навіть не встиг навіяти собі ніяких страхів.
Не знаю, скільки я спав. Але раптом прокинувся, і сон з мене мов рукою зняло. Я почув, що перед печерою іржуть коні і хтось розмовляє.
Цього з мене було досить. Я знов перелякався до смерті. Хтозна, може, ті люди, що розмовляють, небезпечніші за вовків?
— Заведи коней у печеру, щоб нам було більше місця, — почувся чийсь голос, і відразу по цьому в печеру, цокаючи копитами, зайшло двоє коней.
Вони заіржали, побачивши Ф’ялара, і Ф’ялар заіржав у відповідь, але потім усі троє замовкли, напевне, заприятелювали в темряві. Люди, які сиділи на галявині, видно, не почули, що іржав якийсь чужий кінь, бо спокійно розмовляли далі.
Звідки вони приїхали? Хто вони? Чого їм треба в горах серед ночі? Все це я мав вивідати, хоч з переляку цокотів зубами і хотів би опинитися за тисячу миль звідси. Але я був тут, і зовсім близько від мене розмовляли люди, які могли виявитися і друзями, і ворогами, а тому я мусив дізнатися, хто вони, хоч би як боявся. Отож я ліг на живіт і поплазував у напрямку голосів. Місяць стояв просто над печерою, сніп світла падав усередину, але я тримався в затінку й поволі посувався все ближче до голосів.
Прибульці сиділи на світлі й лаштувалися розпалити багаття. їх було двоє, з грубими обличчями й чорними шоломами на голові. Я вперше побачив Тенгілових розвідників чи вояків, але відразу здогадався, хто переді мною. Я знав, що це двоє тих нелюдів, які разом із Тенгілом вирушили в похід, щоб знищити зелені долини Нангіяли. Я не хотів попасти в їхні руки, вже краще вовки!
Вони розмовляли стиха, але, схований у темряві, я був так близько від них, що чув кожне слово. Вони вочевидь сердились на когось, бо один із них сказав:
— Я відріжу йому вуха, якщо він і цього разу не з’явиться вчасно.
А другий додав:
— Так, варто його якось провчити. Ми тут чекаємо на нього ніч у ніч, і все дарма. Яка, власне, з нього користь? Ну, підстрілює поштових голубів, це добре, але Тенгіл чекає від нього більшого. Він хоче посадити Софію в печеру Катли. І якщо той мурмило не зможе впоратися з цією справою, то хай нарікає на себе.
Я тепер збагнув, про кого вони балакають і на кого чекають — на Губерта.
“Не хвилюйтесь, — подумав я. — Почекайте, поки він здере з вовка шкуру, тоді прийде, будьте певні! З’явиться он там на стежці ваш лакуза, що має спіймати Софію!”
Мене пік сором. Я соромився, що у Вишневій Долині знайшовся зрадник. А однаково хотів побачити, як він прийде, бо нарешті мав би доказ. Одне діло підозрівати когось, а зовсім інше — знати напевне, щоб можна було твердо сказати Софії:
— А щодо Губерта, то треба якнайшвидше спекатись його! Бо загинете і ви, і вся Вишнева Долина!
Як моторошно чекати на щось страшне! Бо зрадник — це справді щось страшне, я відчував, що в мене мурашки бігають по спині. Я вже майже перестав боятися тих двох біля багаття, бо чекав іще страшнішого — що скоро побачу зрадника. Ось він з’явиться верхи там, де стежка огинає скелю. Я жахався цього, а однаково вдивлявся в те місце, де він мав вигулькнути, так напружено, що в мене аж очі запекли.
Вояки біля багаття теж дивилися в той бік. Вони також знали, звідки він має приїхати. Але ні я, ні вони не знали коли.
Ми чекали. Вони біля багаття, а я — лежачи на животі в печері. Місяць устиг пересунутись від входу в печеру, але час спинився на місці. Нічого не відбувалося, ми просто чекали. Чекали так, що мені кортіло вискочити зі сховку, закричати й покласти цьому край. Здавалося, все чекало: місяць і навколишні гори, вся моторошна місячна ніч затамувала віддих і чекала на зрадника.
І він нарешті приїхав. Далеко на стежці в ясному місячному світлі наближався рицар на коні. Так, він з’явився саме там, де я гадав. І я здригнувся, коли побачив його. “Губерте, як ви могли!” — подумав я.
Очі в мене так пекли, що я зажмурився. Чи, може, зажмурився, щоб нічого не бачити. Я так довго чекав на того негідника, і тепер, коли він нарешті приїхав, я наче не мав відваги глянути йому в обличчя. Тому я й замружив очі і тільки чув дедалі ближчий цокіт копит.
Та ось він під’їхав і зупинив коня. І тоді я розплющив очі. Адже треба було побачити, який вигляд має зрадник, коли зраджує своїх приятелів; я хотів побачити Губерта тієї хвилини, як він приїхав, щоб зрадити Вишневу Долину і всіх, хто там жив.
Але то був не Губерт. То був Йоссі! Золотий півень!
«Брати Лев’яче Серце» 8 частина
Йоссі! Саме він!
Минув якийсь час, поки я збагнув, що
відкрилось моїм очам. Йоссі, такий добрий, веселий, рум’яний чоловік, що дав мені тістечок і підбадьорив мене, як мені було тяжко, виявився зрадником.
Тепер він сидів коло багаття, зовсім близько від мене, разом із вояками Тенгіла — він звав їх Ведером і Каде-ром — і виправдувався, чому не приїхав швидше.
— Цієї ночі Губерт полює в горах на вовків, і я мусив ховатися від нього, розумієте?
Та Ведер і Кадер однаково були невдоволені, і Йоссі додав іще запопадливіше:
— Ви ж пам’ятаєте Губерта? Його треба кинути в печеру Катли разом із Софією, — він теж ненавидить Тенгіла.
— От ти й повинен подбати про це, — сказав Ведер.
— Ти ж наша людина у Вишневій Долині, чи як? — озвався й Кадер.
— Ну так, звичайно, — відповів Йоссі.
Він пробував підлеститись до Ведера й Кадера, запобігав у них ласки, але видно було, що він не подобається їм. Так уже ведеться, що ніхто не любить зрадника, навіть якщо й використовує його.
Принаймні вуха в нього залишились цілі, вони їх не відрізали. Але зробили інше — лишили на ньому тавро Катли.
— Усі Тенгілові люди повинні мати на собі тавро Катли, навіть такі зрадники, як ти, — сказав Ведер. — Аби ти міг показати, хто ти, як у Вишневу Долину прийде розвідник, що не знає тебе.
— Ну так, звичайно, — погодився Йоссі.
Вони звеліли йому розстібнути куртку й сорочку, розпекли на багатті залізо й приклали до його грудей. Йоссі зойкнув.
— Відчуй, хто ти! Відчуй! — сказав Кадер. — Тепер ти довіку знатимеш, що ти наш, хоч ти й зрадник.
Зроду мені ще не випадала така довга й тяжка ніч, принаймні відколи я опинився в Нангіялі. І чи не найтяжче було лежати й слухати, як Йоссі хвалився всім, що він має намір зробити для загибелі Вишневої Долини.
Софію і Губерта він скоро спіймає в пастку, сказав він. Обох.
— Але це треба зробити так, щоб жодна душа не здогадалась, хто за цим стоїть. А то я не зміг би бути й далі таємним помічником Тенгіла у Вишневій Долині.
“Довго ти й так не будеш таємним, — подумав я. — Бо тут є той, хто викриє тебе. Ти ще збліднеш, рум’яний негіднику!”
А потім Йоссі сказав таке, що я мало не вмер.
— Ви вже спіймали Юнатана Лев’яче Серце? Чи він і далі розгулює на волі в Шипшиновій Долині?
Я бачив, що Ведерові й Кадерові не сподобалося це запитання.
— Ми напали на його слід, — відповів Ведер. — Сто чоловік шукають його день і ніч.
— І ми його знайдемо, хоч би довелось перетрусити кожен двір у Шипшиновій Долині.
— Розумію, — поспівчував їм Йоссі. — Юнатан Лев’яче Серце — найнебезпечніший з усіх, я вже вам казав. Він справді лев.
Лежачи в сховку, я запишався, що мого брата назвали левом. І як мені полегшало на серці, що він живий! Та я аж заплакав з люті, коли зрозумів, що зробив Йоссі. Це він зрадив Юнатана. Тільки Йоссі міг винюхати, що Юнатан поїхав тайкома в Шипшинову Долину, й повідомити про це Тенгіла. Це його вина, що тепер сто чоловік день і ніч шукають мого брата і мають передати його Тенгілові.
Але добре, що він живий. І на волі. Чого ж тоді мені приснилось, що він кликав мене на допомогу? Цікаво, чи я нічого не довідаюсь про це, лежачи тут?
Принаймні слухаючи зі свого сховку Йоссі, я довідався багато чого іншого.
— Той Губерт заздрить Софії, що ми вибрали її керувати Вишневою Долиною, — сказав він. — Він, дурень, вважає себе найкращим з усіх.
Он у чім справа. Я згадав, який сердитий був у нього голос, коли він питав: “Що в тій Софії такого незвичайного?” Виходить, він просто заздрив їй та й годі. Можна бути заздрісним і водночас порядним. А я з самого початку уявив собі, що Губерт зрадник, і все, що він потім робив чи казав, міряв однією міркою. Як легко можна помилитися в людині! Бідолашний Губерт, він оберігав мене в горах, урятував мені життя, дав шинку і взагалі — а я віддячив йому лише криком: “Не треба вбивати мене!” Не дивно, що він розсердився. Вибачте мені, Губерте, подумки просив я його, вибачте, так я йому й скажу, якщо нам колись випаде зустрітися.
Йоссі підбадьорився. Чути було, що він задоволений собою. Але в нього ятрилося на грудях свіже тавро Катли, і він часом стогнав. Тоді Кадер сказав:
— Відчуй, хто ти! Відчуй!
Мені цікаво було побачити, яке те тавро. Хоч, мабуть, воно огидне, краще й не дивитися.
Йоссі хвалився далі тим, що він уже зробив і що думає зробити, і раптом сказав:
— Лев’яче Серце має меншого брата і любить його понад усе.
Я тихенько заплакав і затужив за Юнатаном.
— І хлопчину можна використати як принаду, щоб спіймати Софію на гачок, — повів далі Йоссі.
— Ох ти шинкарська голово, чому ж ти досі не додумався до цього? — сказав Кадер. — Якби в наших руках був один брат, то ми швидко примусили б і другого вийти зі свого сховку. Бо хоч би де він заховався й принишк, якимись таємними стежками до нього напевне дійде звістка, що ми спіймали його брата.
— І він тоді прийде до нас, — мовив Ведер. — Скаже: відпустіть мого брата, а натомість візьміть мене. Бо що він може зробити, якщо справді так уболіває за малого й хоче вберегти його від усякого лиха.
Я так перелякався, що навіть перестав плакати. А Йоссі й далі самовдоволено нахвалявся.
— Я це миттю влаштую, як вернуся додому, — сказав він. — Мені за іграшки заманити малого Калле Лев’яче Серце в пастку, для цього досить кількох тістечок. А тоді піддурю Софію, щоб пішла його рятувати.
— А чи не занадто Софія хитра для тебе? — спитав Ка-дер. — Ти певен, що зможеш її піддурити?
— Аякже, — відповів Йоссі. — Вона й не здогадається, хто все це влаштував. Софія покладається на мене.
У горлі в Йоссі забулькав сміх.
— А як ви вже отримаєте і її, і малого Лев’яче Серце, скільки білих коней дасть мені за них Тенгіл, коли захопить Вишневу Долину?
Побачимо скільки, подумав я. Он як, Йоссі, ти, виходить, вернешся додому й заманиш Калле Лев’яче Серце в пастку! А як ти вже не застанеш його у Вишневій Долині, що тоді?
Хоч який я був нещасний, а ця думка мене трохи втішила. Який буде вражений і розлючений Йоссі, коли дізнається, що я зник!
Та потім Йоссі сказав:
— Малий Лев’яче Серце — гарний хлопчик, але насправді ніякий не лев. Такого боягуза я ще не бачив. Йому більше личило б прізвище Заяче Серце!
Так, я й сам це знав. Ніколи я не був відважним. І не мав права називатися Лев’ячим Серцем, як Юнатан! А однаково гірко чути це від Йоссі. Мені стало соромно, і я подумав, що мушу, неодмінно мушу стати хоч трохи відважнішим. Але не тепер, коли я такий наля-каний, тільки не тепер.
Нарешті Йоссі замовк. Він виповів усю свою підлоту, більше не було чим похвалитися. І він почав збиратися в дорогу.
— Мені треба бути вдома до світанку, — сказав він. Тенгілові розвідники ще раз нагадали йому:
— Гляди ж, щоб Софія і брат Юнатана Лев’яче Серце опинилися в наших руках.
— Покладіться на мене, — відповів Йоссі. — Але пообіцяйте не кривдити хлопця. Бо я також трохи вболіваю за нього.
Дякую, я вже бачу, як ти вболіваєш за мене, подумав я.
— І не забудь гасла, як треба буде привезти звістку в Шипшинову Долину, — сказав Кадер. — А то не пройдеш туди живий.
— “Всю силу Тенгілові, нашому визволителю!” — проказав Йоссі. — Ні, я пам’ятаю гасло і вдень і вночі. А Тенгіл не забув, що він пообіцяв мені, га? — Він уже сидів на коні, готовий рушити в дорогу. — Йоссі — управитель Вишневої Долини. Так обіцяв мені Тенгіл, він не забув?
— Тенгіл нічого не забуває, — сказав Кадер.
І Йоссі поїхав. Він зник за тією самою скелею, з-за якої з’явився. Ведер і Кадер сиділи й дивилися йому вслід.
— Цього шинкаря ми віддамо Катлі, коли впораємося з Вишневою Долиною, — сказав Ведер. З його голосу чути було, що означає віддати когось Катлі. Я мало що знав про Катлу, а однаково здригнувся і майже пожалів Йоссі, хоч він і виявився негідником.
Багаття на галявині догоріло. Я сподівався, що Ведер і Кадер зараз також поїдуть. Мені аж у животі щеміло, так хотілося, щоб вони швидше поїхали. Я прагнув звільнитися від них, як пацюк, що попав у пастку. Аби я міг випровадити з печери їхніх коней, поки Ведер і Кадер не зайдуть по них, то, може, врятувався б, думав я. Тоді вони поїхали б собі і ніколи не дізналися б, як легко було їм спіймати Юнатанового брата.
Але Кадер раптом сказав:
— Ляжемо трохи поспати в печері.
Ну, тепер кінець, подумав я. Та вже що буде, те й буде, більше я не витримаю. Нехай хапають мене, аби тільки швидше!
Проте Ведер сказав:
— Чого нам лягати? І так скоро ранок. А мені вже остогидли ці гори. Я хочу швидше вернутися в Шипшинову Долину.
І Кадер здався.
— Про мене, — відповів він. — Виводь коней.
Коли виникає справжня небезпека, то часом наосліп робиш саме те, що треба. Я шаснув назад і забився в найтемніший куток печери, як миша. Я побачив Веде-ра у війсті печери, та за мить його поглинула темрява. Я тільки чув його, і вже це сповнило мене холодним страхом. Він також не бачив мене, але міг почути. Міг почути, як калатало моє серце, коли я думав, що зараз буде, як Ведер знайде троє коней замість двох.
Вони стиха заіржали, коли зайшов Ведер. Усі троє, Ф’ялар також. Я б упізнав його іржання серед тисячі інших. Але Ведер, йолоп, на щастя, нічого не зрозумів і не помітив, що в печері стояло троє коней. Він вивів двох, що були ближче до виходу, їхніх коней, і сам пішов за ними.
Тільки-но я лишився з Ф’яларом сам, як миттю кинувся до нього й затулив рукою йому писок. Любий конику, мовчи, просив я подумки, бо знав, що, якби він тепер заіржав, вояки надворі почули б його і в них з’явилася б підозра. Та Ф’ялар був мудрий кінь. Він усе зрозумів. Коні надворі заіржали, хотіли сказати Ф’я-ларові: “До побачення”. А Ф’ялар стояв тихо й не відповів їм.
Неможливо описати, як я зрадів, коли побачив, що Ведер і Кадер сіли на коней. Ще хвилина — і я буду вільний!
Зненацька Ведер сказав:
— Я забув кресало.
Він зіскочив з коня й почав шукати навколо багаття. Потім сердито буркнув:
— Нема ніде. Мабуть, я загубив його в печері. Отже, пастка знов зачинилася. Мене спіймали. Ведер зайшов до печери й наткнувся просто на Ф’ялара.
Я знаю, що не можна брехати, та коли йдеться про життя, то треба, бо нема іншої ради.
До того ж, руки у Ведера були мов залізні, ніхто ще не тримав мене так міцно. Мені було боляче, і я розлютився — дивно, але лють переважила мій страх. Мабуть, тому я так хвацько брехав.
— Довго ти там лежав і шпигував? — заревів Ведер, коли витяг мене з печери.
— Від учорашнього вечора, — відповів я. — Але я спав. Я прищулив очі, ніби зі сну.
— Спав? — перепитав Ведер. — Ти, може, скажеш, що не чув, як ми галасували й співали тут коло багаття? Тільки не бреши!
Йому, певне, здавалося, що це. така велика хитрість, бо вони зовсім не співали. Але я виявився ще хитрішим.
— Може, й чув трохи, як ви співали, — заникую-чись, відповів я, наче брехав тільки для того, щоб догодити їм.
Ведер і Кадер перезирнулися. Тепер вони повірили, що я справді спав і нічого не чув. Але це мені не дуже допомогло.
— А ти не знаєш, що вештатись горами заборонено і порушників карають смертю? — спитав Ведер.
Я прикинувся, що нічого не знаю, не тільки про смертну кару, а взагалі ні про що.
— Я хотів лише поглянути, як світить місяць у горах, — пробелькотів я.
— І через це важив своїм життям, дурню? — сказав Ведер. — Звідки ти? З Вишневої Долини чи з Шипшинової?
— З Шипшинової, — відповів я.
Оскільки Карл Лев’яче Серце мешкав у Вишневій Долині, я б швидше помер, ніж навів їх на думку, хто я.
— Хто твої батьки? — питав далі Ведер.
— Я живу у… у свого діда, — відповів я.
— А як його звати?
— Я зву його просто дідом, — відповів я,
вдаючи зовсім дурного.
— А де саме він живе у Шипшиновій
Долині? — не вгавав він.
— У… білій хаті, — відповів я, бо подумав,
що в Шипшиновій Долині хати також білі, як і в нашій, Вишневій Долині.
— Ти покажеш нам свого діда і свою хату, — сказав Ведер. — Сідай на коня!
І ми поїхали. Над горами Нангіяли саме сходило сонце. Небо палало червоним полум’ям, вершини гір блищали. Кращого й величнішого видовища я ще ніколи не бачив. І якби не спина Кадера й не чорний зад його коня у мене перед очима, я, мабуть, заспівав би з радощів. Але я не заспівав, мені було не до того.
Стежка в’юнилася і кружляла, як і перше. А потім пішла стрімко вниз. Я зрозумів, що ми наближаємось до Шипшинової Долини. А проте не повірив своїм очам, коли раптом побачив її внизу перед собою. О, вона була така гарна, як і Вишнева Долина! Сонце осявало її маленькі хати, подвір’я, зелені луки й розквітлу шипшину. Там росли цілі гаї шипшини. Згори вони здавались морем з рожевою піною на зелених хвилях. Так, недарма цю долину назвали Шипшиновою.
Але я б нізащо не потрапив до неї без Ведера й Кадера. Бо вона була оточена високим муром. Тенгіл присилував мешканців долини збудувати цей мур, щоб тримати їх у вічному рабстві. Я вже знав про це від Юнатана.
Ведер і Кадер, мабуть, забули запитати, як мені пощастило вибратись із замкнутої долини, і я молив бога, щоб вони й не згадали про це. Бо що б я їм відповів? Як можна перебратися через мур, та ще й з конем?
Зверху по мурі скільки око сягало ходили Тенгілові вартові в чорних шоломах, озброєні списами і мечами. І так само пильно охороняли браму. Так, у мурі, саме там, де кінчалася стежка з Вишневої Долини, була брама.
Тут, де люди споконвіку вільно ходили з долини в долину, тепер стояла замкнена брама, і тільки прибічникам Тенгіла можна було пройти крізь неї.
Ведер постукав у браму мечем. Відчинилося віконце, і вартовий, схожий на казкового велетня, висунув з нього голову.
— Гасло! — гукнув він.
Ведер і Кадер прошепотіли потаємні слова йому на вухо. Мабуть, щоб я не почув. Та даремна була їхня осторога. Бо я також знав їх: “Всю силу Тенгілові, нашому визволителю!”
Вартовий глянув на мене і спитав:
— А цей? Що це за хлопець?
— Якийсь недоумок, ми його знайшли в
горах, — відповів Кадер. — Але не такий уже він дурний, коли йому вдалося вчора ввечері проїхати на коні крізь твою браму. Що ти на це скажеш, начальнику варти? По-моєму, тобі слід спитати своїх людей, що вони роблять на службі вечорами.
Вартовий розсердився. Він з лайкою відчинив браму, але присягнувся, що не впустить мене, тільки Ведера й Кадера.
— Киньте його в печеру Катли! — сказав він. — Отам його місце.
Та Ведер і Кадер уперлися — мовляв, я повинен поїхати з ними й довести, що не збрехав їм. Вони відповідають за це перед Тенгілом.
І разом з Ведером та Кадером, які їхали попереду, мене впустили в браму.
Я подумав: якщо мені ще судилось зустрітися колись із Юнатаном, я найперше розповім йому, як Ведер і Кадер допомогли мені проникнути в Шипшинову Долину. Ото буде йому з чого сміятися!
Але сам я не сміявся. Бо розумів, яка на мене ще чекає біда. Я повинен був знайти білу хату й діда, щоб не опинитися в печері Катли.
— їдь попереду й показуй дорогу, — звелів мені Ве-дер. — Зараз ми побалакаємо як слід з твоїм дідом.
Я підострожив Ф’ялара і звернув на стежку, що йшла зовсім близько від муру.
Білих хат тут було повно, як і в мене вдома, у Вишневій Долині. Але я не зважувався показати на жодну з них, бо не знав, хто там мешкає. Не зважувався сказати: “Тут мешкає мій дід”. Бо уявіть собі, що було б, якби Ведер і Кадер зайшли до хати, а там не виявилось ніякого, бодай найнікчемнішого діда. Принаймні когось, хто захотів би назватися моїм дідом.
Я справді був у скруті, аж весь спітнів. Легко було збрехати про діда, але тепер мені здалося, що моя вигадка не дуже вдала.
Я бачив, як люди поралися на своїх подвір’ях, та ніде не помітив нікого, хто годився б мені в діди, і дедалі більше впадав у відчай. Прикро також було дивитися на мешканців Шипшинової Долини, вони всі були бліді, виголоджені й нещасні, принаймні ті, повз яких я проїздив, зовсім не схожі на мешканців Вишневої Долини.
Але ж у нашій долині ще не було страхітливого Тен-гіла, який змушував би нас бути його рабами і забирав би все, з чого ми маємо жити.
Ми їхали далі й далі. Ведер і Кадер почали нетерпеливитися, але я не зупинявся, ніби хотів добратися на другий кінець світу.
— Ще далеко? — спитав Ведер.
— Ні, не дуже, — сказав я, але вже й сам не знав, що кажу і що роблю. Я був переляканий і чекав, що мене вкинуть у печеру Катли.
І тоді сталося диво. Вірте чи ні, але перед маленькою білою хатиною зовсім близько від муру сидів на лавці дід і годував голубів. Може, я б не зважився на те, що зробив, якби між сірими голубами не помітив білого як сніг. Єдиного такого серед усіх!
Мені на очі набігли сльози. Таких голубів я бачив тільки в Софії і ще раз одного в себе на підвіконні давно-давно, в іншому світі.
І я зробив щось нечуване. Зіскочив з коня й кинувся до діда. Я обняв його за шию і в розпачі прошепотів:
— Допоможіть мені! Врятуйте! Скажіть, що ви мій ДІДІ
Я страшенно боявся, був певний, що він відштовхне мене, побачивши за мною Ведера й Кадера в чорних шоломах. З якої речі він брехатиме задля мене? Щоб попасти через це в печеру Катли?
Але дід не відштовхнув мене, а обняв, і я відчув на собі його ласкаві, добрі руки, що немов захищали мене від усякого лиха.
— Синку, — сказав він голосно, щоб Ведер і Кадер почули, — де ти так довго був? І що ти зробив, нещасний хлопче, що тебе привели додому вояки?
Бідолашний мій дід, як же його лаяли Ведер і Кадер! Довго лаяли й пригрозили,” що коли він не глядітиме онука й дозволятиме йому вештатися в горах Нангіяли, то більше його не побачить та ще й дістане кару, якої довіку не забуде. Проте цього разу вони мене ще відпускають, сказали наостанці вояки й поїхали геть, їхні шоломи все віддалялися і скоро почали здаватися внизу в долині чорними цятками.
І тоді я заплакав. Дід і далі пригортав мене до себе, а я заливався слізьми. Ніч була така довга й тяжка, а тепер нарешті вона скінчилася. І дід не прогнав мене, а легенько колихав, і мені хотілося, ох, як мені хотілося, щоб він був моїм справжнім дідом! Я сказав йому про це, хоч сам гірко плакав.
— Так, я, мабуть, справді міг би бути твоїм дідом, — відповів він. — А взагалі мене звати Матіас. А тебе як?
— Карл Ле… — почав я і замовк. Як міг я бути таким нерозважним і назвати своє ім’я в Шипшиновій Долині! — Любий дідусю, я повинен тримати своє ім’я в таємниці, — мовив я. — Звіть мене просто Хрущиком!
— Он як, Хрущиком, — сказав Матіас і всміхнувся. — То заходь, Хрущику, до кухні й почекай там на мене. Я лише заведу твого коня до стайні.
Я зайшов до кухні, невеличкої і вбогої. Там були тільки стіл, дерев’яна канапа, кілька стільців і місце на вогнище. І біля однієї стіни стояла велика скриня.
Коли зайшов Матіас, я сказав йому:
— У нас також стоїть велика скриня в кухні. Вдома у Виш…
І замовк.
— Вдома у Вишневій Долині, — докінчив Матіас.
Я тільки злякано глянув на нього, бо знов ляпнув те, що не слід.
Матіас більше нічого не сказав. Він підійшов до вікна й визирнув надвір. І ще довго стояв так і роздивлявся, наче хотів пересвідчитись, що поблизу нікого немає. Потім обернувся до мене і стиха сказав:
— Ця скриня особлива. Зараз побачиш…
Він уперся в скриню плечем і відсунув її вбік. За нею в стіні були дверцята. Він відчинив їх, і я побачив маленьку кімнатку. Там хтось лежав на підлозі і спав.
То був Юнатан.
