«Брати Лев’яче Серце» 9 частина
Я лише двічі на своєму віку нетямився з радощів, більше такого не пам’ятаю. Раз, коли Юнатан подарував мені на різдво санки, на які він довго збирав гроші. А другий — коли я опинився в Нангіялі й зустрів Юната-на біля річки. Та й весь перший вечір у Рицарському дворі з мене аж хлюпала радість. Але все те було ніщо, ніщо в порівнянні з тим, як я зрадів, коли побачив на долівці в Матіаса сонного Юнатана. Я навіть не уявляв собі, що так можна радіти. Наче нескінченний сміх бринів у моїй душі чи десь іще, де в людині ховається радість.
Я не чіпав Юнатана. Не будив його. Навіть не закричав із захвату абощо. Я просто тихенько ліг біля нього й також заснув.
Скільки я спав? Не знаю. Мабуть, цілий день. Та коли я прокинувся… Так, коли я прокинувся, Юнатан уже сидів біля мене. Сидів і всміхався. Ніхто не вміє так всміхатися, як Юнатан. Я боявся: може, йому не сподобається, що я прийшов? Може, він уже забув, як кликав мене на допомогу? Але тепер побачив, що він такий самий радий, як і я. І всміхнувся у відповідь йому. Ми сиділи й довго мовчали, тільки дивилися один на одного.
— Ти гукав мене на допомогу, — нарешті озвався я. Юнатан перестав усміхатися.
— Чого ти кричав?
Згадувати про це йому, певне, було неприємно. Він так тихо відповів мені, наче взагалі не хотів говорити:
— Я бачив Катлу. Бачив, що Катла зробила.
Я не хотів мучити Юнатана розпитуванням про Катлу, до того ж, мені самому треба було багато що розповісти йому, найперше про Йоссі.
Юнатан не хотів повірити мені. Він аж зблід і мало не заплакав.
— Йоссі? Ні, ні не може бути! — вигукнув він, і в очах у нього виступили сльози.
Та потім схопився на ноги.
— Треба негайно повідомити про це Софію! — Як? — здивувався я.
— Тут є одна її голубка, — сказав він. —
Б’янка. Сьогодні ввечері вона полетить назад. Софіїна голубка, так я й думав! Я розповів Юната-нові, що завдяки голубці я тепер сиджу з
ним, а не в печері Катли.
— А все-таки дивно, — сказав я, — що з усіх хат Шипшинової Долини я вибрав саме ту, де є ти. Та коли б на подвір’ї не сиділа Б’янка, я проїхав би мимо.
— Б’янко, Б’янко, дякую, що ти там сиділа, — сказав Юнатан.
Проте більше він не мав часу мене слухати. Він квапливо пошкрябав нігтем у ляду. Звук вийшов такий, ніби шкрябала миша. Та не минуло й хвилини, як дверці відчинились і до нас заглянув Матіас.
— А Хрущик спить і спить…— почав він, проте Юнатан не дав йому докінчити.
— Принесіть, будь ласка, Б’янку, — сказав він. — Вона повинна вилетіти, тільки-но стемніє.
Юнатан пояснив, чому. Він розповів Матіасові про Йоссі. Матіас похитав головою, як усі старі люди, коли вони чимось засмучені.
— Йоссі, — сказав він. — Я так і думав, що хтось із Вишневої Долини. Тому Урвар і опинився в печері Кат-ли. Боже, і бувають же такі негідники.
Він пішов по Б’янку, але спершу знов зачинив дверці й заставив їх скринею.
Юнатан знайшов собі в Матіаса добрий сховок. Це була маленька потайна комірчина без вікон. Вийти з неї можна було лише крізь дверці, затулені скринею. Тут не було ніяких меблів, тільки лежав сінник, щоб спати на ньому, і стояв старовинний каганець, щоб часом світити в чорнющій темряві.
Юнатан написав при каганці повідомлення Софії:
“Ім’я навіки проклятого зрадника — Йоссі Золотий півень. Негайно візьміться до нього. Мій брат тепер тут”.
— Це тому й прилетіла Б’янка сюди вчора ввечері, — пояснив Юнатан. — Із звісткою, що ти зник, подався шукати мене.
— Виходить, Софія таки розгадала загадку, яку я написав на стіні в кухні, — сказав я, — коли прийшла з кашею.
— Яку загадку? — спитав Юнатан.
— “Я шукаю вдалині, аж за горами високими, його”. І я пояснив Юнатанові, чому так зробив:
— Щоб Софія не хвилювалася.
Юнатан засміявся.
— Не хвилювалася! Нічого собі придумав!
А я? Гадаєш, я був спокійний, знаючи, що ти блукаєш десь у горах Нангіяли?
Мабуть, він помітив, що мені стало соромно, бо квапливо додав:
— Любий, відважний Хрущику, однаково це величезне щастя, що ти там опинився. А ще більше щастя, що ти тепер тут!
Це вперше Юнатан назвав мене відважним, і мені здалося, що коли й далі так піде, то я здобуду право носити прізвище Лев’яче Серце, хоч би що думав про мене Йоссі.
І враз згадав, що ще написав на стіні в кухні. Про руду бороду, яка хотіла білих коней. Довелось Юнатанові дописати ще один рядок у повідомленні: “Карл каже, що з рудою бородою вийшла помилка”.
Я розповів йому й про те, як Губерт урятував мене від вовків, і Юнатан сказав, що довіку буде вдячний йому за це.
Коли ми відсилали Б’янку, над Шипшиновою Долиною вже залягав присмерк. Скрізь по хатах запалювали світло. Селище здавалось мирним і спокійним. Можна було подумати, що люди сидять собі, смачно вечеряють або просто розмовляють, граються зі своїми дітьми й наспівують їм пісеньки, одне слово, приємно бавлять вечір. Але я знав, що це тільки так здається. Знав, що їм нічого їсти і що вони зовсім не веселі й не спокійні, а нещасні. Тенгілові вояки, що походжали по мурі зі списами та мечами, весь час нагадували про їхнє горе, якщо хтось забував про нього.
У Матіасовому вікні не світилося. Його хатина тонула в темряві. Але ми там були, хоч не в хатині, а надворі. Матіас стояв на причілку й вартував, а ми з Юнатаном прошмигнули з голубкою в шипшинові кущі.
їх повно росло навколо Матіасового подвір’я, і мені вони подобалися. Шипшина дуже гарно пахне. Не міцно, а ніжно. І я подумав, що віднині запах шипшини завжди нагадуватиме мені, як калатало в мене серце, коли ми пробиралися між її кущами. Так близько від муру, де Тенгілові вояки вслухаються і вдивляються в темряву, може, найдужче прагнучи спіймати хлопця на прізвище Лев’яче Серце.
Юнатан трохи підчорнив собі обличчя й насунув шапку на самі очі. І тепер зовсім не був схожий на себе. А однаково було небезпечно, він важив життям щоразу, коли залишав свій сховок у таємній комірчині, яку звав “кублом”. Я знав, що сотня людей шукає його день і ніч, і розповів про це Юнатанові, але він тільки сказав:
— Що ж, нехай собі шукають.
Він пояснив, що мусить сам випустити голубку. Хоче бути певний, що ніхто не помітить, як вона полетить.
Видно, кожен із вартових глядів свою частину муру. Один, гладкий, весь час ходив по мурі зразу за Матіасовим подвір’ям, і насамперед слід було остерігатися його.
Того Матіас і стояв на причілку з ліхтарем. Ми домовились, як він даватиме нам знак:
— Коли я опущу ліхтар донизу, то принишкніть і навіть не дихайте, бо це означатиме, що Гладкий Додір зовсім близько. А коли я підійму його, то вартовий буде за поворотом муру, де він звичайно перемовляється з іншим вартовим. Тоді не гайте часу й випускайте Б’янку.
Так ми й зробили.
— Лети, Б’янко, — сказав Юнатан голубці, — лети через гори Нангіяли у Вишневу Долину. І стережися стріл Йоссі!
Не знаю, чи Софіїні голуби розуміли людську мову, але Б’янка, здалось мені, розуміла. Бо вона притулила дзьоба до Юнатанової щоки, ніби хотіла заспокоїти його, а тоді знялася вгору. Біла як сніг, небезпечно біла, вона замерехтіла в чистому небі. Додірові так легко було помітити її, коли вона перелітала через мур!
Але він її не помітив. Він так захопився розмовою, що нічого не бачив і не чув. Матіас стояв на чатах і не опускав ліхтаря.
Ми почекали, поки Б’янка зникла, тоді я смикнув Юнатана за рукав, щоб він швидше вернувся до свого сховку. Та Юнатан не хотів іти, ще не хотів. Був такий гарний вечір, так легко дихалось чистим, теплим повітрям. Звичайно, він не мав бажання вертатися до тісної комірчини. Я розумів його як ніхто, бо мені самому довелося стільки пролежати прикутому до канапи в кухні, коли ще ми з ним жили в місті.
Юнатан сів на траву, обхопив коліна руками й задивився на долину. Він був зовсім спокійний, здавалося, що він хоче просидіти так цілий вечір, хоч би скільки Тенгілових людей ходило по мурі за його спиною.
— Чого ти сидиш? — нетерпляче спитав я.
— Бо мені приємно, — відповів Юнатан. — Я люблю цю Долину в присмерку. Люблю відчувати на щоках прохолоду, люблю ніжні квітки шипшини, що пахнуть літом.
— І я люблю, — сказав я.
— Я люблю квітки, траву й дерева, люблю луки, й ліс, і маленькі чисті озерця, — повів далі Юнатан. — Люблю дивитися, як сходить і заходить сонце, як світить місяць, як мерехтять зірки, і люблю ще багато всього, що мені тепер не спадає на думку.
— І я люблю все це.
— Усі люди люблять це, — мовив Юнатан. — І коли самі вони більше ні на що не зазіхають, то скажи мені, чому їм не дають жити в мирі і спокої, а знаходиться якийсь Тенгіл і все руйнує?
Я не знав, що йому відповісти.
— Ходімо, вже пора! — нарешті сказав Юнатан.
Але ми не могли просто встати й побігти. Треба було спершу довідатись, що там у Матіаса і де тепер Гладкий Додір.
Уже стемніло. Ми не бачили Матіаса, видно було тільки світло його ліхтаря.
— Він тримає ліхтар угорі, отже, Додіра нема, — прошепотів Юнатан. — Біжімо!
Та тільки-но ми вискочили з кущів, як світло миттю опустилось, і ми стали. До нас долинув кінський тупіт, потім коні зупинились, і ми почули, як хтось заговорив із Матіасом.
Юнатан штовхнув мене в спину і прошепотів:
— Іди туди, до Матіаса!
Сам він кинувся просто в кущі шипшини, а я, тремтячи з ляку, пішов на світло.
— Та просто вийшов подихати свіжим повітрям, — почув я голос Матіаса. — Сьогодні такий гарний вечір.
— Буде тобі гарний вечір, — сказав хтось низьким голосом. — Ти хіба не знаєш, що належить тим, хто виходить надвір після заходу сонця? Смертна кара!
— Ти зухвалий дідуган, ось ти хто, — сказав інший голос. — А де твій онук?
— Ось іде, — сказав Матіас, бо я був уже біля нього.
Я відразу впізнав вершників: то були Ведер і Кадер.
— Ти цієї ночі не подався в гори дивитись на місяць, га? — спитав Ведер. — Як тебе звати, шибенику, ти нам і не сказав?
— Мене звати просто Хрущик, — відповів я.
Це ім’я можна було їм сказати, бо його не знав ніхто, крім Юнатана й Матіаса.
— Ти й справді, мов хрущ, — сказав Кадер. — Як ти гадаєш, Хрущику, чого ми приїхали?
В мене підігнулися коліна.
“Забрати мене в печеру Катли, — подумав я. — Певне, вони пошкодували, що дали мені волю, а тепер приїхали по мене”. Бо що я ще міг подумати?
— То затям собі, — повів далі він, — що ми вечорами їздимо по долині й перевіряємо, чи люди слухаються Тенгілових наказів. Твій дід ніяк не второпає, що можна, а чого ні, тож поясни йому, яка вас кара чекає, і його, й тебе, коли він після смерку не сидітиме в хаті.
— І запам’ятай ще, — додав Ведер, — що другого разу ти так легко не відбудешся, коли ми застукаємо тебе там, де тобі не слід бути, Хрущику! Чи твій дід житиме, чи помре, однаково. А ти ще молодий, ти повинен вирости і стати вояком Тенгіла. Правда?
“Нізащо в світі, краще вмерти”, — подумав я, але не сказав цього вголос. Я страшенно хвилювався за Юнатана і не зважувався дратувати вояків, тому покірно відповів:
— Так, правда.
— От і добре, — сказав Ведер. — То приходь завтра вранці до річкової брами й побачиш Тенгіла, визволителя Шипшинової Долини. Він припливе золотим човном Прадавньою Річкою і пристане до великого причалу.
Вони вже були рушили, але Кадер ще притримав свого коня і спитав:
— Слухай, старий! — гукнув він Матіасові, який уже йшов до хати. — Ти часом не бачив вродливого білявого хлопця, якого звуть Лев’ячим Серцем, га?
Я тримався за Матіасову руку й відчув, як вона затремтіла, проте відповідь його була спокійна:
— Я не знаю ніякого Лев’ячого Серця.
— Ага, не знаєш, — сказав Кадер. — Але якби ти випадково його зустрів, не забудь, що чекає того, хто його захищає і переховує. Смертна кара, розумієш?
Та Матіас уже зачинив за нами двері.
— Начхати мені на вашу смертну кару, — сказав він. — Тільки й торочите, що про неї.
Ще не затих остаточно тупіт копит, як Матіас уже знов опинився надворі з ліхтарем. І скоро з’явився Юнатан. Він подряпав шипшиною руки й лице, але був радий, що не сталось чогось гіршого, що Б’янка летить уже десь над горами.
Потім ми сіли вечеряти в Матіасовій кухні. Але дверці стояли відчинені, щоб Юнатан міг швидко сховатися, часом би хтось надійшов.
Та спершу ми з Юнатаном пішли до стайні й дали їсти нашим коням. Приємно було бачити їх разом. Вони стояли, прихиливши голови один до одного. Наче розповідали один одному про все, що з ними сталося за цей час. Я насипав їм обом вівса. Юнатан хотів був мене спинити, але потім сказав:
— Нехай поїдять задля такого свята! Проте в Шипшиновій Долині люди вже не дають вівса коням.
Коли ми зайшли до кухні, Матіас поставив на стіл миску з юшкою.
— Чогось іншого в нас нема, та й це майже сама вода, — сказав він. — Та принаймні тепла.
Я кинувся по свою торбу, бо згадав, що в ній було. А коли витяг хліб і шинку, Юнатан і Матіас аж розцвіли, і очі в них заблищали. Я зрадів, що можу їм улаштувати маленький бенкет. Я порізав шинку великими скибками, і ми заходилися всмак їсти — юшку, хліб і м’ясо. Усі довго мовчали, та нарешті Юнатан сказав:
— Аж дивно, що можна наїстися досхочу. Бо я майже забув, як почувати себе наїденим.
Я дедалі дужче переконувався, що недарма приїхав у Шипшинову Долину, відчував, що зробив добре. Тепер мені довелось розповісти докладно про свої пригоди — відколи я виїхав з дому й до того часу, як Ведер і Кадер допомогли мені пробратися в Шипшинову Долину. Головне я вже раніше встиг розповісти, проте Юнатан хотів послухати все ще раз, а надто про Ведера й Кадера. Він реготав із них, як я й сподівався. І Матіас реготав.
— Отже, не такі вони хитрі, ті Тенгілові посіпаки, — сказав Матіас. — Хоч самі вважають себе дуже хитрими.
— Так, навіть мені пощастило їх обдурити, — сказав я. — Аби вони знали, що це Юнатанів брат, якого вони так хочуть спіймати! І саме йому вони допомогли пробратися в Шипшинову Долину й там відпустили його!
І тоді я згадав, що сам і досі не спитав про одне Юнатана. Якось не подумав.
— Юнатане, а як ти пробрався в Шипшинову Долину?
— Стрибнув у неї, — засміявся він.
— Як стрибнув? Разом із Грімом? — вражено спитав я.
— Із ним, — відповів він. — Я ж бо іншого коня не маю.
Я не раз бачив, як високо стрибав Юнатан на своєму коні. Та щоб перестрибнути мур, який оточує Шипшинову Долину, — це вже щось неймовірне.
— Бачиш, цей мур ще не зовсім добудований, — пояснив Юнатан. — Не скрізь іще має однакову висоту. Хоч треба сказати, що й та висота не мала.
— Ну, а вартові? Ніхто з них тебе не побачив? Юнатан укусив хліба і знов засміявся.
— Побачили! За мною гнався цілий гурт, і в Гріма влучила ззаду стріла. Але я втік від них. Один добрий селянин сховав у своїй клуні і мене, і Гріма. А ввечері провів нас до Матіаса. Тепер ти знаєш усе.
— Ні, не все, — втрутився Матіас. — Ти не знаєш, що люди в нашій долині співають пісні про той стрибок і про Юнатана і що його поява — єдина радісна подія в Шипшиновій Долині, відколи сюди вдерся Тенгіл і зробив нас рабами. “Юнатан наш визволитель”, — співають люди, бо вірять, що він звільнить Шипшинову Долину. І я також вірю. Тепер ти вже знаєш усе.
— Ні, ще не все, — підхопив Юнатан. — Ти не знаєш, що, відколи Урвара схопили і вкинули в печеру Катли, підпільною боротьбою тут керує Матіас. І визволителем треба величати його, а не мене.
— Ні, я надто старий, — сказав Матіас. — Ведер правду казав: однаково, чи я житиму, чи помру.
— Не кажіть цього, — втрутився я. — Адже ви тепер мій дід!
— Що ж, коли так, то мені ще треба жити. Та очолювати боротьбу я вже не здатний. Для цього треба бути молодому. — Він зітхнув. — Якби Урвар був із нами! Та він сидить у печері Катли й чекає, поки вона запустить у нього свої пазури.
Я помітив, як зблід Юнатан.
— Ще побачимо, в кого Катла запустить пазури, — сказав він. Тоді додав: — Ну, мені пора ставати до праці. Ти ще не знаєш, Хрущику, що ми тут спимо вдень, а працюємо вночі. Ходи, зараз побачиш.
Він поліз перший крізь дверці до комірчини, відсунув убік сінник, на якому ми спали, і витяг з підлоги кілька дощок, що були не прибиті.
Під ними я побачив глибоку чорну яму.
— Тут починається мій підземний хід, — сказав Юнатан.
— А де він кінчається? — спитав я, хоч мав би й сам здогадатись де.
— На пустищі по той бік муру, — відповів Юнатан. — Там він має скінчитись, коли буде готовий. Ще треба покопати зо дві ночі — і, мабуть, годі. — Він заліз у яму. — Але ще доведеться добре попрацювати. Ти ж розумієш, що я не хочу вилізти з-під землі перед носом у Гладкого Додіра.
І він зник у ямі. Я довго сидів і чекав на нього. Коли ж він нарешті з’явився, то пхав перед собою ночви, повні землі. Він подав ночви мені, а я посунув їх за дверці Матіасові.
— Ще трохи землі на мою грядку, — сказав той. — Аби в мене були горох і квасоля, я б посадив їх і не знав би потім голоду.
— Аякже, не знали б, — заперечив Юнатан. — Хіба ви забули, що з десяти квасолин вашої грядки дев’ять забере Тенгіл?
— Так, — погодився Матіас. — Поки буде Тенгіл, будуть злидні і голод у Шипшиновій Долині.
Тепер Матіасові треба було непомітно вийти з хати й висипати землю на грядку, а я мав стояти біля дверей на чатах.
— Засвистиш, як помітиш бодай найменшу небезпеку, — звелів мені Юнатан.
Я вмів свистіти коротеньку мелодію, якої він навчив мене давно, коли ми ще жили на землі. Тоді ми любили свистіти разом. Вечорами, як уже вкладалися спати. Стільки, як тоді, я ніколи не свистів.
Юнатан поліз під землю далі копати, а Матіас зачинив дверці до комірчини й посунув скриню на місце.
— Добре запам’ятай собі, Хрущику, — сказав він. — Ніколи, хай би що сталося, не залишай Юнатана в комірчині, не зачинивши дверцят і не посунувши скрині на місце. Не забудь, що це земля, де володарює Тенгіл.
— Ні, не забуду, — пообіцяв я.
У кухні було темно. На столі горіла єдина свічка, та й ту Матіас загасив.
— У Шипшиновій Долині ночі повинні бути темні, — сказав він. — Бо тут надто багато очей, які хочуть побачити те, чого їм не слід бачити.
Він узяв ночви й поніс на грядку, а я став на чати на порозі відчинених дверей. Було темно, саме так, як і хотів Матіас. І в хаті було темно, і над долиною здіймалося темне небо. Не світили ні зірки, ні місяць, усе здавалося чорним, і я нічого не бачив. Зате й усі ті очі, що їх треба було стерегтися навіть уночі, як нагадував Матіас, теж нічого не бачили, і я був задоволений.
Мені було незатишно і боязко стояти самому надворі. Матіас довго не повертався. Мене вже охопила тривога, з кожною миттю дедалі більша. Чого він бариться? Я вдивлявся в темряву. Вона вже начебто стала не така непроглядна. Раптом я похопився, що надворі зробилося ясніше. Чи це, може, просто мої очі звикли до пітьми? І тоді я зрозумів, у чім річ: крізь хмари почав пробиватися місяць. Гіршого не могло статися, і я палко забажав у душі, щоб Матіас устиг вернутися, поки не зовсім виясниться. Та він уже не встиг. Місяць цілком виплив із хмар і залив своїм сяйвом усю долину.
І тоді я побачив Матіаса. Він пробирався між кущами шипшини з ночвами в руках, ще досить далеко. Я швидко озирнувся навкруги, адже я був на чатах. І побачив ще когось — Додіра, Гладкого Додіра, який позад мене злазив із муру мотузяною драбиною.
Важко свистіти, коли ти наляканий, тому пісенька в мене вийшла не дуже вдала. Але я все- таки просвис-тів її, і Матіас, спритно, мов ящірка, шаснув назад у кущі.
До дір уже був біля мене.
— Чого це ти розсвистівся? — гримнув він. — Бо я… бо я сьогодні навчився свистіти, —
затинаючись, відповів я. — Досі я не вмів, а сьогодні раз — і раптом засвистів. Хочете послухати?
Я знов заходився свистіти, проте Додір зупинив мене.
— Годі, не треба, — сказав він. — Правда, я добре не знаю, чи свистіти заборонено, чи ні. Мабуть, таки заборонено. Бо навряд, щоб свист сподобався Тенгілові. А крім того, не можна тримати двері відчиненими, зрозумів?
— Тенгілові не подобається, коли в когось відчинені двері? — спитав я.
— Не перебріхуй моїх слів! — крикнув він. — Роби, що я тобі наказую. Але спершу дай мені корячок води. Стільки ходиш по тому мурі, що аж у роті пересихає.
Я ще дужче злякався. Що буде, як він зайде зі мною до кухні й не застане там Матіаса? Бідолашний Матіас, адже я чув, що того, хто не сидить уночі в хаті, чекає смертна кара.
— Зараз принесу, — квапливо мовив я. — Почекайте, я швиденько.
Я кинувся до хати й навпомацки пробрався до діжки з водою. Я знав, у котрому кутку вона стоїть. Потім знайшов корячок і зачерпнув води. Враз я відчув, що в темряві в мене за спиною хтось стоїть. Не знаю, чи в мене була колись у житті страшніша хвилина.
— Засвіти світло, — звелів Додір. — Я хочу подивитися на ваше щуряче кубло.
Руки в мене тремтіли, я весь тремтів, проте мені пощастило засвітити свічку.
Додір узяв корячок і почав пити. Жлуктив, наче в нього був не живіт, а бездонна діжка. Тоді шпурнув корячок додолу, підозріло обвів кухню своїми маленькими очима і спитав саме те, чого я й сподівався:
— А де дід Матіас, що мешкає тут?
Я не відповів йому. Не знав, що відповісти. — Чуєш, що я тебе питаю? — підвищив
голос Додір. — Де Матіас?
— Спить, — відповів я. Треба ж було щось вигадати.
— Де?
Поряд із кухнею була ще маленька кімнатка, і я знав, що там стоїть Матіасове ліжко. Але знав також, що тепер воно порожнє. А проте показав пальцем на двері, що вели туди, й ледь чутно пробелькотів:
— Там, у кімнаті.
Голос у мене зривався, відповідь вийшла така непереконлива, що Додір глузливо зареготав.
— Не вмієш ти, голубе, брехати, — сказав він. — Стривай, я сам перевірю!
Додір був задоволений, він знав, що я брешу, і йому дуже кортіло підвести Матіаса під смертну кару — може, Тенгіл похвалить його.
— Дай мені свічку, — наказав він, і я дав.
Я хотів чкурнути з хати, знайти Матіаса і сказати йому, щоб він тікав, поки ще не пізно, але не міг зрушити з місця, ноги в мене підгиналися зі страху.
Додір усе те бачив і втішався моїм переляком. Він не квапився, ні, він зволікав, — дуже йому подобалось дивитися, як я млію зі страху. Та врешті він сказав:
— Ходи, голубе, покажеш мені, де спить твій дід Матіас.
Додір розчахнув ногою двері й так турнув мене до кімнатки, що я перечепився через високий поріг і впав. Додір схопив мене за комір і поставив на ноги. В другій руці він тримав свічку.
— Ану показуй, брехло! — крикнув він, підіймаючи свічку вище, щоб освітити всю кімнату. Я боявся ворухнутись, боявся підвести очі.
З розпачу я ладен був провалитись крізь землю.
І тієї страшної миті я почув Матіасів сердитий голос:
— Що тут діється? Вже й спати людині не дають уночі?
Я підвів очі й побачив Матіаса. Так, він сидів на ліжку в найдальшому й найтемнішому кутку кімнатки і мружив очі на світло. Він був у самій сорочці й розпатланий, ніби давно вже спав. А біля відчиненого вікна стояли прихилені до стіни ночви. Ну й дід у мене, прудкий, мов ящірка!
На Додіра жаль було дивитися. Зроду я не бачив ні в кого такого розгубленого і безглуздого виразу обличчя, як був у нього, коли він стояв, витріщивши очі на Матіаса.
— Я просто зайшов напитись води, — похмуро сказав він.
— Води? Добре мені діло! — сказав Матіас. — Ти хіба не знаєш, що Тенгіл заборонив вам брати в нас воду? Він вважає, що ми можемо отруїти вас. І як ти ще раз прийдеш і збудиш мене вночі, то я так і зроблю, поскаржусь на тебе Тенгілові.
Я не розумів, як дід зважився сказати таке Доді-рові. Але, мабуть, так і треба було розмовляти з Тенгіловими посіпаками. Бо Додір щось буркнув собі під ніс і чимшвидше поліз на свій мур.
«Брати Лев’яче Серце» 10 частина
Мені зроду не довелось зустрічати справді жорстокої людини, поки я не побачив Тенгіла з Карманяки.
Він приплив Прадавньою Річкою на своєму золотому човні, а я стояв у натовпі разом із Матіасом і чекав на нього.
Мене послав туди Юнатан. Хотів, щоб я побачив Тенгіла.
— Бо тоді ти краще зрозумієш, чому мешканці Шипшинової Долини тяжко працюють, голодують і йдуть на смерть з єдиною думкою — знов побачити свою землю вільною.
Тенгіл мав замок високо в Прадавніх Горах. Там він жив. І тільки зрідка спускався річкою в Шипшинову Долину нагнати людям страху, щоб вони не забували, хто він, і не дуже мріяли про волю, пояснив мені Юнатан.
Спершу я мало що бачив. Переді мною стояло надто багато Тенгілових вояків. Вони вишикувались у довгі лави, щоб захищати Тенгіла, поки він перебуватиме в Шипшиновій Долині.
Мабуть, він боявся, що з якогось кутка в нього засвистить стріла. “Тирани завжди бояться”, — сказав Юнатан. А Тенгіл був найгірший із тиранів.
Отже, ми спершу майже нічого не бачили, ні я, ні Матіас. Потім я здогадався, що робити. Тенгілові вояки стояли, випнувши груди й широко розставивши ноги. Я ліг долілиць за одним із них, що розчепірив свої ноги, мов ворота, і крізь них мені стало видніше. Але Матіаса я не міг намовити зробити те саме.
— Головне, щоб ти побачив, — сказав він. — І щоб ніколи не забув того, що побачив тут.
І я багато чого побачив. Великого позолоченого човна і одягнених у чорне людей на веслах. Тих весел було багато, більше, ніж я вмів порахувати, вони поблискували щоразу, коли здіймалися над водою. Гребцям довелось добре натужуватись. Течія була прудка й несла з собою човен. Мабуть, його засмоктував водоспад нижче на річці, бо я чув шум, наче десь падала згори вода.
— То водоспад Карма, — пояснив Матіас, коли я спитав його, що то шумить. — Його шум — це колискова пісня наших дітей, під яку вони засинають.
Я подумав про дітей Шипшинової Долини. Тут, біля річки, вони раніше бігали, купались і весело гралися. А тепер їм немає сюди стежки. її заступив мур, зловісний мур, що з усіх боків оточив долину. В тому довгому мурі було тільки дві брами: та, якою я в’їздив, — її звали головною брамою — і друга, біля річки з пристанню, де тепер стояв припнутий Тенгілів човен. Цю браму щойно відчинили, і крізь неї між вояковими ногами я побачив пристань і чорного коня, який чекав на Тен-гіла, — дуже гарного коня, з сідлом і вуздечкою, що блищали золотом. Побачив, як Тенгіл зійшов із човна на поміст, сів у сідло, проїхав крізь браму і раптом опинився так близько від мене, що я розгледів його жорстоке лице й жорстокі очі. Він жорстокий, як гадюка, сказав Юнатан. Такий він і був — по-звірячому жорстокий і кровожерний. І шати на ньому були червоні як кров, і китиця на шоломі теж була червона, ніби її вмочили в кров. Дивився він просто поперед себе, не помічав людей навколо, немов для нього не існувало нікого в світі, крім нього самого, Тенгіла з Кар-маняки. Так, він був страшний!
Усім мешканцям Шипшинової Долини наказано зійтися на майдан. Там до них мав промовляти Тенгіл. Звичайно, ми з Матіасом також подалися туди.
То був невеличкий гарний майдан, оточений старовинними будівлями. Тепер за наказом Тенгіла там зібралися всі долиняни. Вони мовчки стояли й чекали, але відчутно було, як їм тяжко й сумно. Адже саме на цьому майдані раніше їм було так весело. Тут вони літніми вечорами грали, танцювали й співали. Або просто сиділи на лаві перед заїздом у затінку лип і мирно розмовляли.
Тут росли дві старі липи. Тенгіл заїхав між них і зупинився. Він сидів на коні, дивився на майдан і на людей, але не бачив нікого, я був певен цього. Він приїхав разом зі своїм пихатим дорадником, що звався П’юке, як сказав мені Матіас. П’юке сидів на білому коні, майже такому самому гарному, як Тенгілів чорний. Вони сиділи на конях, мов два ідоли, й дивилися просто поперед себе. їх оточували охоронці — одягнені в чорне вояки з чорними шоломами на голові і з оголеними мечами в руках. Видно було, як з них котився піт, бо сонце вже підбилося високо і день випав теплий.
— Як ви гадаєте, що Тенгіл зараз скаже? — спитав я Матіаса.
— Що він незадоволений нами, — відповів Матіас. — Чогось іншого ми від нього ніколи не чули.
А втім, Тенгіл говорив не сам. Не міг же він промовляти до рабів. Він звертався тільки до П’юке, а той уже переказував мешканцям Шипшинової Долини, який Тенгіл невдоволений нами. Вони погано працюють і переховують Тенгілових ворогів.
— Лев’яче Серце й досі не знайдений, — виголошував П’юке, — наш вельможний володар невдоволений цим.
— Ще б пак, я його розумію, — промурмотів хтось біля мене — старий жебрак, невеличкий, сивий дідок зі скуйовдженим чубом і розкошланою бородою.
— Його вельможності скоро урветься терпець, — повів далі П’юке, — і він суворо й нещадно покарає Шипшинову Долину.
— І добре зробить, добре зробить, — заварнякав дід біля мене, і я зрозумів, що він, мабуть, юродивий.
— Та володар у своїй добрості ще трохи почекає з кривавою карою. Навпаки — він навіть підвищив винагороду, — виголошував П’юке. — Двадцятеро білих коней отримає той, хто спіймає Лев’яче Серце.
— То я вполюю того лиса, — сказав дід і штовхнув мене під ребра. — І отримаю двадцятеро білих коней. О, добру платню дає його вельможність за таке нікчемне, таке миршаве лисеня!
Я так розлютився, що мало не вдарив старого. Навіть юродивому не можна верзти таких дурниць.
— У вас є хоч крихта сорому? — спитав я.
— Ні, майже нема, — відповів дід і засміявся.
Він глянув просто на мене, і я побачив його очі. Такі гарні, блискучі очі мав тільки Юнатан.
Він справді був безсоромний! Як він зважився з’явитися тут, перед самим носом у Тенгіла! Хоч, звичайно, його ніхто б не впізнав. Навіть Матіас не впізнав, поки Юнатан не поплескав його по плечі й не сказав:
— Діду, ми часом з вами ніде не здибалися? Юнатан любив перебиратися. Вечорами він розігрував у кухні для мене справжні вистави. Тобто тоді, коли ми ще жили на землі. Він справді вмів зробити з себе опудало і розважатися цим. Часом я так сміявся, що в мене аж живіт болів.
Але влаштувати комедію тут, перед Тенгілом, було просто зухвальством.
— Мені також треба побачити, що тут відбувається, — прошепотів він і перестав сміятися.
Та сміятися не було чого. Тенгіл наказав усім чоловікам Шипшинової Долини вишикуватись перед ним у лаву і почав показувати своїм страшним пальцем на тих, кого мали відвезти річкою в Карманяку. Я знав, що це означало, Юнатан уже розповідав мені. Жоден із тих, кого вибрав Тенгіл, не повернеться живий. їх чекала каторжна праця в Карманяці — вони мали носити каміння на фортецю, яку Тенгіл звелів спорудити високо в Прадавніх Горах. Таку фортецю, що її не зміг би здобути жоден ворог. Там жорстокий Тенгіл сподівався засісти на довгі роки й нарешті відчути себе в безпеці. Але щоб збудувати таку фортецю, потрібно було багато рабів, вони працювали, поки не падали від виснаження.
— Тоді їх віддають Катлі, — сказав Юнатан.
Я згадав про це, і по спині в мене пройшов мороз, хоч як було тепло. Хоч Катла й досі була для мене тільки страшним ім’ям та й годі.
Тенгіл показував пальцем, і на майдані стояла тиша. Тільки весело виспівувала вгорі над ним пташка. Вона не знала, що відбувається під липами.
Тоді знявся плач. Тяжко було слухати, як голосили жінки, що навіки розлучалися зі своїми чоловіками, й діти, що ніколи вже не побачать своїх батьків. А втім, плакали всі. І я також.
Тенгіл не чув того плачу. Він сидів на коні і раз по раз показував пальцем. Діамант на тому пальці щоразу блискав, коли він рокував когось на смерть. То був жах — він засуджував людей на смерть, просто показуючи на них пальцем!
Та один із тих приречених, мабуть, збожеволів, коли почув, як заголосили його діти. Він раптом вийшов з лави і, перше ніж вояки встигли його спинити, кинувся до Тенгіла.
— Тиране! Тобі не спадало на думку, що й ти колись помреш? — крикнув він і плюнув на Тенгіла.
Той і оком не змигнув. Тільки дав знак рукою, і вояк, що стояв найближче, підняв меча. Я бачив, як блиснуло на сонці лезо, але тієї миті Юнатан схопив мене за голову й притиснув до своїх грудей, затулив мені обличчя, щоб я більше нічого не вгледів. Та я відчув, а може, й почув, як він хлипнув.
Дорогою додому Юнатан плакав. А він ніколи не мав звички плакати.
Того дня в Шипшиновій Долині було сумно. Всі плакали. Всі, крім Тенгілових вояків. Ті, навпаки, раділи, коли Тенгіл приїздив у Шипшинову Долину, бо він тоді влаштовував для них бенкет. Ще не встигла висохнути кров бідолахи, якого щойно закатували, а на майдан викотили велику діжу з пивом і заходилися пекти на рожнах цілих поросят. Над долиною нависав густий чад, а Тенгі-лові вояки їли, пили й вихваляли свого володаря, що дав їм стільки добра.
— Але ці поросята, якими вони напихаються, і те пиво, яке вони жлуктять, — наше, з Шипшинової Долини, — сказав Матіас.
Сам Тенгіл не брав участі в бенкеті. Натикавшись удосталь пальцем на людей, він подався річкою додому.
— Тепер він сидить задоволений у своєму замку й думає, що нагнав страху всім у Шипшиновій Долині, — сказав Юнатан, коли ми йшли додому. — І гадає, що тут у нас самі лише залякані раби.
— Та він помиляється, — сказав Матіас. — Тенгіл не розуміє, що він не зможе підкорити народ, який бореться за свою свободу і тримається разом так, як тримаємось ми.
Ми проходили повз хатину, що потопала в яблунях, і Матіас сказав:
— Тут мешкав той, що його сьогодні вбили.
На порозі сиділа жінка. Я впізнав її, бо бачив, як вона голосила на майдані, коли Тенгіл показав пальцем на її чоловіка. Тепер вона сиділа й ножицями відрізала свою довгу русяву косу.
— Що ти робиш, Антоніє? — спитав Матіас. — Навіщо ти відрізаєш косу?
— На тятиви для луків, — відповіла жінка.
Більше вона нічого не сказала. Але я ніколи не забуду, які в неї були очі, коли вона вимовляла ці слова.
Багато за що в Шипшиновій Долині карали смертю, ще раніше розповідав мені Юнатан. Та найнебезпечніше було тримати зброю, цього нікому не прощали. Тенгілові вояки по всьому селищі, в кожній хаті і в кожному дворі шукали схованих луків, мечів та списів. Але ніколи нічого не знаходили. А проте не було жодної хати й жодного двору, де б люди не ховали й не кували зброї для боротьби, що колись нарешті мала початися.
Тенгіл обіцяв білих коней і тим, хто виказуватиме, де схована зброя.
— От же йолоп, — сказав Матіас. — Невже він сподівається знайти в Шипшиновій Долині хоч одного зрадника?
— Ні, тільки у Вишневій Долині є зрадник, — гірко мовив Юнатан.
Так, я знав, що поруч зі мною бородатий, у лахмітті, йде Юнатан, хоч мені й досі ніяк не вірилось, що це він.
— Йоссі не довелося спізнати тієї жорстокості й гніту, що спізнали ми, — сказав Матіас, — а то б він нізащо не робив того, що робить.
— Цікаво, як там Софія, — мовив Юнатан. — І дуже мені хотілося б знати, чи долетіла до неї Б’янка.
— Маймо надію, що долетіла, — сказав Матіас. — І що Софія вже вгамувала Йоссі.
Біля Матіасової хати ми побачили Гладкого Додіра. Він простягся на траві і грав у кості з трьома іншими вояками. Мабуть, вони мали вільний день, бо пролежали під кущами шипшини аж до вечора, нам їх було видно з вікна. Вони грали в кості, їли свинину й пили пиво, якого принесли з майдану ціле відро. Згодом вони кинули. грати в кості, вже тільки їли й пили. Тоді кинули їсти, лише пили. А потім уже не робили нічого, лише лазили під кущами шипшини, мов жуки. Нарешті всі четверо поснули.
Їхні шоломи та плащі лежали на траві, де вони їх поскидали, бо кому приємно було б такого теплого дня пити пиво в товстому вовняному плащі!
— Якби про це довідався Тенгіл, то залив би їм сала за шкуру, — сказав Юнатан.
Він вийшов надвір, і не встиг я ще стривожитись за нього, як він вернувся з плащем і шоломом.
— Навіщо тобі ця погань? — спитав Матіас.
— Я ще не знаю, — відповів Юнатан. — Але, може, й знадобиться.
Він скинув із себе лахміття, відірвав бороду, надяг плаща та шолом, і перед нами з’явився страшний Тенгілів вояк. Матіас аж затремтів і попросив його задля безпеки віднести ту погань у сховок. Юнатан так і зробив.
Потім ми лягли й проспали до вечора, тому я не чув, що було, коли Гладкий Додір та його приятелі прокинулись і почали з’ясовувати, чий шолом і чий плащ зникли.
Опісля Матіас розповів нам, що він також заснув, та скоро прокинувся й чув у шипшинових кущах крик і лайку.
Вночі ми знов копали підземний хід.
— Ще три ночі — і скінчимо, — сказав Юнатан.
— А тоді що? — спитав я.
— Тоді я виберуся звідси, — відповів він. — Може, мені не пощастить, але принаймні треба спробувати. Я мушу звільнити Урвара.
— Тільки разом зі мною, — сказав я. — Більше я без тебе не залишусь. Куди підеш ти, туди й я.
Юнатан довго дивився на мене, потім сказав:
— Гаразд, якщо ти так хочеш, то я також хочу.
