«Брати Лев’яче Серце» 13 частина
Так, я побачив Катлу, а що було далі, не пам’ятаю. Я наче провалився в чорну яму і отямився аж тоді, коли буря вщухла, а над гірськими вершинами почало світати. Я лежав, поклавши голову Юнатанові на коліна, і мене відразу знов опанував страх, коли я згадав: он там, на скелі по той бік річки, високо над водоспадом, стояла Катла. Я застогнав, згадавши про це, і Юнатан почав мене втішати:
— її вже там нема. Вона пішла. Але я крізь сльози спитав його:
— Хіба є щось таке як Катла? Це чудовисько, чи що?
— Так, Катла — чудовисько, — відповів Юнатан. — Дракониха з прадавніх часів. І вона така сама жорстока, як Тенгіл.
— Звідки він її взяв?
— Кажуть, ніби вона вилізла з печери Катли. Там вона в прадавні часи ночувала. А потім заснула й не прокидалася тисячі років, і ніхто про це не знав. Та одного ранку, страшного ранку, вона прокинулась і поплазувала до Тенгілового замку, дихаючи смертельним вогнем на кожного, кого зустрічала. Там, де вона плазувала, люди падали мертві з обох боків.
— То чому ж вона не вбила Тенгіла? — спитав я.
— Тенгіл тікав, рятуючись від неї, з однієї зали замку до іншої. А як побачив, що вона вже доганяє його, то вихопив бойовий ріг і засурмив, скликаючи на допомогу своїх вояків. І як він засурмив у ріг…
— То що тоді?
— То Катла поплазувала до нього, мов покараний пес. І відтоді слухається Тенгіла. Більше нікого. Тенгілів бойовий ріг наганяє на неї страх. Тільки-но він засурмить, вона сліпо скоряється йому.
Надворі світало. Вершини гір у Карманяці палали, мов вогонь із ніздрів Катли. І туди ми мали їхати. Я боявся, ох, як страшенно я боявся! Хтозна, може, Катла десь причаїлася? Де вона живе? Якщо в печері Катли, то як там міг сидіти Урвар? Я запитав про це Юнатана, і він розповів мені все, що знав.
Катла не жила в печері Катли. Ні, туди вона вже не повернулася після свого тисячолітнього сну. Тенгіл тримає її в невеличкій печері біля водоспаду Карма. Вона сидить там завжди прикута на золотому ланцюзі, крім тих випадків, коли Тенгіл бере її з собою, щоб нагнати людям страху. Бо він любить наганяти страху.
— Я бачив її в Шипшиновій Долині, — сказав Юнатан.
— І тоді ти закричав?
— Так, тоді я закричав.
Страх ще дужче стиснув мені серце.
— Я боюся, Юнатане, Катла вб’є нас. Він
знов спробував заспокоїти мене:
— Таж Катла прив’язана. Вона не може
досягнути далі, ніж дозволяє її ланцюг. Не досягає далі за ту скелю, де ти її бачив. Там вона любить стояти, втупивши очі у водоспад.
— Чого?
— Не знаю. Мабуть, шукає Карма. — А хто такий Карм? — спитав я.
— Ет, це просто Ельфрідині теревені, — відповів Юнатан. — Ніхто ніколи не бачив Карма. Його немає. Проте Ельфріда каже, що колись давно він жив у водоспаді Карма і що Катла ненавидить його й не може цього забути. Тому й стоїть на скелі, втупивши очі у воду.
— А хто він, що міг жити в такому пекельному місці?
— Теж чудовисько. Ельфріда казала, що то змій завдовжки від берега до берега. Та це лише давня казка.
— Мабуть, він не білвша казка, ніж Катла? — спитав я. Замість відповіді Юнатан сказав:
— Знаєш, що ще розповідала Ельфріда? Поки ти збирав у лісі суниці? Розповідала, що як вона була ще малою, дітей лякали Катлою і Кармом. Казку про драко-ницю в печері Катли і про змія у водоспаді Карма вона дитиною чула не раз, і їй та казка подобалася, тільки що була страшна. Тією прадавньою казкою у всі часи лякали дітей, казала Ельфріда.
— Хай би та Катла й далі сиділа в своїй печері, — мовив я, — і залишалась тільки казкою.
— Ельфріда теж такої думки, — сказав Юнатан.
Я здригнувся, уявивши, скільки в тій Карманяці чудовиськ. Мені не хотілось туди їхати, дуже не хотілося. Але треба було.
Спершу ми трохи підживилися, хоч ощадили їжу для Урвара, бо Юнатан знав, що в печері в’язні голодують.
Грім і Ф’ялар напилися дощової води, що натекла в розколини. Так високо в горах їм не було доброї паші. Але біля мосту росло трохи трави, і, певне, вони сяк-так попаслися перед дорогою.
І ми рушили на міст. До Карманяки. До володінь Тенгіла й чудовиська. Я так боявся, що весь тремтів. Що в річці є змій, я не дуже вірив, але подумати тільки: ану ж він вирине з глибини і стягне нас з мосту у свій водоспад! А Катла! її я найдужче боявся. Може, вона чекає на тому березі і нам не уникнути її страхітливих зубів і смертельного вогню? Ох; як я боявся! Проте ми переїхали міст, і я не побачив Катли. її не було на скелі.
— Добре, що її немає! — сказав я Юнатанові.
Та вона була! Не на скелі, її страшна голова витикалася з-за великого каменя біля стежки, що вела до Тен-гілового замку. Там ми її й побачили. І вона побачила нас. І так страхітливо заревіла, що здавалося, ще трохи — і гори розколються від її крику. З ніздрів у неї бухкали дим і полум’я, вона шаленіла з люті, раз по раз рвалася з ланцюга й ревіла. Грім і Ф’ялар схарапудились, їх насилу стримали. Я злякався не менше за них. Та хоч як я благав Юнатана вернутися в Нангіялу, він сказав:
— Ми не можемо кинути Урвара напризволяще. Не бійся, Катла до нас не дістане, хоч би як шаліла і рвалася з ланцюга. Але нам треба поспішати, — додав він. — Адже Катлине ревіння чути і в Тенгіловому замку. Якщо ми не втечемо й не сховаємось серед гір, за нами скоро поженеться цілий загін вояків.
І ми помчали стрімкими гірськими стежками, вузькими й ненадійними, так що з-під копит у коней полетіли іскри. Ми кружляли поміж скелями, щоб збити з дороги переслідувачів. Я часто обертався послухати, чи не чути за нами тупоту коней і вигуків Тенгілових людей, що хотіли досягти нас своїми списами, стрілами й мечами.
Але нікого не було. Та й важко було б переслідувати когось серед гір і скель Карманяки. А переслідуваному сховатися в них було дуже легко.
Коли ми промчали досить довго, я спитав Юнатана:
— Куди ми їдемо?
— До печери Катли, а куди ж, — відповів він. — Ми вже майже доїхали. Он перед тобою гора Катли.
Он вона яка! Невисока гора з пласким верхом і стрімкими узбіччями, що спадали майже прямовисно вниз. Тільки з одного боку вона виявилась пологішою, і там ми легко могли б вибратись на неї, якби захотіли. І ми почали спинатися, бо нам треба було переїхати через гору, пояснив Юнатан.
— Вхід до печери з боку річки, — сказав він. — А нам треба подивитись, що там робиться.
— А ти справді віриш, що ми зможемо якось пробратись в печеру? — спитав я.
Юнатан уже раніше розповідав мені про міцну браму, яка замикає вхід до печери, і про Тенгілових вояків, що стережуть її вдень і вночі. Як же ми добудемось усередину печери?
Він не відповів на моє запитання, сказав, що доведеться сховати коней, адже вони не вміють лазити по горах.
Ми завели їх у непомітну ущелину під горою Катли й залишили там. Юнатан погладив Гріма і сказав:
— Стійте тут, а ми підемо на розвідку.
Я не мав ніякого бажання йти на розвідку. Не хотів залишати Ф’ялара. Але йти треба було.
Не так легко було вибратись на вершину, і я добре стомився, поки ми нарешті її досягли. Юнатан сказав, що тут можна трохи відпочити, і я відразу кинувся на траву. Юнатан зробив те саме. Ми лежали на пласкій вершині, над нами синіло небо, а під нами в горі була печера. Аж не вірилось, що вона десь тут, унизу, та страшна печера з безліччю переходів і закамарків, де мучилось і гинуло стільки людей. А тут, нагорі, світило сонце, літали метелики, голубіло небо з білими хмаринками, росла трава і квітки. Дивно, що над печерою Катли росла трава і квітки!
І тоді я подумав: якщо в цій печері загинуло стільки людей, то, може, й Урвара вже немає живого. Я спитав Юнатана, як йому здається. Але він не відповів мені. Він лежав горілиць, дивився в небо і, видно, думав про щось своє. Нарешті він сказав:
— Якщо правда, що Катла спала в цій печері з прадавніх часів, то як вона вийшла з неї, коли прокинулась? Адже виходу вже не було, його заступала мідяна брама. Тенгіл увесь час використовував печеру як в’язницю.
— Тоді, як там спала Катла? — здивувався я.
— Так, і тоді, як вона там спала, — сказав Юнатан. — Тільки ніхто про це не знав.
Я здригнувся. Щось гірше важко було собі уявити. Сидиш ув’язнений у печері, аж гульк — до тебе лізе дракон! Та Юнатан думав про інше.
— А коли так, то Катла мала вийти якимось іншим ходом, — сказав він. — І той хід ми повинні знайти, хоч би довелося шукати його цілий рік.
Довго нам не довелось відпочивати, Юнатан нетерпеливився. Ми обережно рушили до печери. Йти було недалеко, тільки трохи спуститися узбіччям. Нам уже видно було річку ген унизу і Нангіялу за нею. Ох, як мені хотілося опинитись там!
— Глянь, Юнатане, — сказав я, — он та верба, де ми купалися! На тому березі!
Та Юнатан спинив мене.
— Мовчи, а то нас можуть почути, — сказав він.
Ми були вже зовсім близько біля урвища. Десь тут, у кам’яній стіні під нами була мідяна брама, що замикала печеру Катли, хоч згори ми її не бачили.
Зате побачили вартових. Трьох Тенгілових вояків. Від самого вигляду їхніх чорних шоломів у мене закалатало серце.
Ми підповзли до самого краю урвища, щоб добре на них роздивитися. Якби вони глянули вгору, то теж побачили б нас. Але вони нікуди не дивилися, просто грали в кості, а до всього іншого їм було байдуже. Якщо крізь мідяну браму не може проникнути жоден ворог, то навіщо її стерегти?
Раптом ми побачили, що брама внизу відчинилась і з неї хтось вийшов. Ще один Тенгілів вояк! У руках він ніс порожню миску й за брамою кинув її на землю. Брама за ним зачинилась, ми чули, як клацнув замок.
— От я й нагодував ту свиню востаннє, — сказав вояк, що вийшов з печери.
Вартові засміялися, а один запитав:
— А він знає, яке сьогодні свято? Останній день у його житті! Ти сказав йому, що ввечері, коли смеркне, на нього чекає Катла?
— Сказав, і знаєте, що він відповів? “Ну нарешті!” І попросив передати вітання Батьківщині. Як же він сказав? Ага: “Урвар може померти, але воля ніколи не помре!”
— “Поцілуй мене, красуне!” Ось що скаже він сьогодні Катлі, — зареготали вартові. — І гарну почує відповідь!
Я глянув на Юнатана. Він зблід.
— Ходімо, — мовив він. — Нам нема чого тут сидіти. Ми якомога тихіше й швидше поплазували геть від краю урвища, а коли вже нас не могли побачити вартові, схопилися на ноги. Всю дорогу назад ми бігли й зупинились аж коло Гріма й Ф’ялара.
Ми посідали біля коней в ущелині, бо не знали, що нам тепер робити. Юнатан був дуже зажурений, і я не міг його потішити, бо й сам зажурився. Я розумів, як йому шкода Урвара. Тепер він уже не мав надії, що зможе допомогти йому.
— Урваре, мій незнайомий друже, я тебе так і не побачу, — сказав Юнатан. — Сьогодні ввечері ти загинеш, і що тоді стане з зеленими долинами Нангіяли?
Ми з’їли по шматочку хліба, поділившись ним зі своїми кіньми. Я хотів був узяти й зо дві грудочки козячого сиру, досі ми його не чіпали.
— Ще рано, Хрущику, — спинив мене Юнатан. — Сьогодні ввечері я віддам тобі його весь до крихти.
Він довго сидів сумний і замислений, та врешті озвався:
— Я розумію, це те саме, що шукати голку в сіні. Але треба спробувати.
— Що спробувати? — спитав я.
— З’ясувати, кудою Катла вийшла з печери. Та я бачив, що він і сам не вірить у цей задум.
— Якби в нас був цілий рік, то, може, ми й з’ясували б, — додав він. — А в нас лишається тільки один день.
Не встиг він сказати це, як сталося щось несподіване. У вузенькій ущелині, де ми сиділи, біля самої кам’яної стіни росло кілька густих кущів. І з них раптом вискочив наляканий лис. Він шаснув повз нас і швидко зник, ми не встигли й роздивитися на нього.
— Звідки той лис вибіг? — здивувався Юнатан. — Треба поглянути.
І він зник у кущах. Я залишився чекати на нього. Але він довго не повертався, і навколо було так тихо, що я вже почав хвилюватися.
— Юнатане, де ти? — гукнув я.
Він зразу ж озвався. І в голосі його бриніла радість.
— Знаєш, звідки вибіг той лис? Зсередини гори! Зрозумів, Хрущику? Зсередини гори Катли! Тут є отвір!
Може, все було визначене наперед ще в прадавні казкові часи. Може, вже тоді вирішено, що Юнатан урятує Урвара задля щастя Шипшинової Долини. І, може, якісь невидимі казкові духи непомітно керували нашими діями. А то як би сталося, що Юнатан залишив коней саме там, де був вхід до печери Катли? Це була така сама дивина, як і те, що з усіх садиб Шипшинової Долини я вибрав Матіасову, а не якусь іншу.
Ми не сумнівалися, що це і є той отвір, яким Катла вибралася з печери. Це був хід просто всередину гори. Невеликий, але досить широкий, щоб виголоджена дракониця, прокинувшись після тисячолітнього сну й переконавшись, що той отвір, яким вона виходила раніше, замкнений мідяною брамою, протиснулась ним назовні.
І досить широкий, щоб ним пролізли ми! Я втупив очі в темне війстя. Скільки заснулих драконів ще може бути в печері? Тих, що прокинуться, коли ми зайдемо туди й ненароком наступимо на них?
Я відчув на своєму плечі Юнатанову руку.
— Хрущику, — сказав він, — я не знаю, що спіткає мене в печері, але я зараз лізу туди.
— І я також, — сказав я, хоч голос у мене ледь тремтів. Юнатан погладив мене по щоці вказівним пальцем, як часом любив гладити.
— А може, ти краще почекаєш біля коней?
— Хіба я тобі не казав, що більше ніколи не залишуся без тебе, завжди йтиму туди, куди й ти?
— Казав, — відповів Юнатан, і я відчув, що він зрадів.
— Бо я хочу бути з тобою, — вів я далі. — Де б ти не був, хай би навіть і в підземному царстві. Таким підземним царством і виявилась печера Катли. Я опускався в чорний хід, наче в страшний сон, від якого не можна прокинутись, ніби навіки прощався з сонячним світлом,
занурювався у вічну ніч.
Ця печера Катли старе, вимерле драконяче
кубло, просякнуте духом зла з прадавніх часів, думав я. Тут висиджувались тисячі драконячих яєць, страшні дракони вилазили звідти і нищили все живе на своєму шляху.
І це старе драконяче кубло саме й годилося Тенгі-лові для в’язниці. Я затремтів, уявивши собі, що він тут робив з бідолашними в’язнями. Саме повітря тут було просякнуте давнім висохлим злом. І в моторошній тиші навколо нас мені вчувався страхітливий шепіт. Він линув із глибини гори, наче хтось оповідав про муки і сльози всіх загиблих у печері Катли — за володарювання Тен-гіла. Я хотів спитати Юнатана, чи й він чує той шепіт, але передумав. Бо, може, я тільки собі уявив усе це.
— Ну, Хрущику, ми вирушаємо з тобою в далеку мандрівку, якої ти ніколи не забудеш, — сказав Юнатан.
І мандрівка справді була далека. Нам треба було пройти крізь усю гору, щоб добратися до печери поблизу мідяної брами, де тримали в’язнів. Це її мали на думці люди, коли говорили про “печеру Катли”, пояснив Юнатан, бо про інші вони нічого не знали. Та й ми не знали, чи цим ходом до неї справді можна добратися. Знали тільки, що шлях буде довгий. Ми вже долали його вершиною гори. А пробратися темними лабіринтами, освітлюючи їх тільки смолоскипами, які ми прихопили з собою, буде вдесятеро важче.
Ох і страшно було дивитися, як відблиски смолоскипів танцювали на стінах печери! Світло тільки ледь-ледь відсувало темряву, що оточувала нас, тому все, що тонуло в ній, здавалося ще небезпечнішим. Хтозна, думав я, може, тут повно драконів, зміїв та інших чудовиськ, що чигають на нас у своїх темних кублах? А ще я боявся, що ми заблукаємо. Але Юнатан робив на стінах печер, якими ми переходили, чорні позначки сажею зі смолоскипів, щоб ми могли втрапити назад.
Юнатан сказав, що це буде мандрівка. Гарна мені мандрівка! Ми плазували, лізли рачки, видряпувалися на прискалки, перепливали потоки, перестрибували розколини, чіплялися за стіни, обдирали шкіру на руках і ногах, билися головами об каміння, — ось що ми робили. Ох і мандрівка! А які там були печери! Інколи ми опинялися в таких величезних залах, що не бачили їм краю, тільки з відлуння здогадувалися, які вони великі. Часом потрапляли в такі вузькі проходи, що не могли йти рівно, мусили плазувати на животах, мов дракони. Іноді шлях нам перетинали підземні річки і доводилось перепливати їх. Та найгірше було, як інколи під ногами в нас відкривалися глибоченні провалля. В одне таке провалля я мало не впав. Я тоді ніс смолоскип і раптом спіткнувся. Юнатан ледве встиг підхопити мене, але смолоскип я впустив. Ми бачили, як він летів, мов світляна стрічка, все глибше й глибше, поки зовсім зник. І ми опинилися в темряві. В найгустішій, найчорнішій темряві, яка тільки буває на світі. Я боявся поворухнутись, сказати слово, навіть думати, намагався забути, що я існую і стою тут у чорній пітьмі перед самісіньким проваллям. Але я чув поряд голос Юнатана. Він нарешті викресав вогню й запалив другий смолоскип, який ми мали з собою. І поки він запалював його, то не переставав спокійно говорити зі мною. Мабуть, для того, щоб я не вмер зі страху.
І ми рушили далі. Скільки ми йшли, я не знаю. В печері Катли час важко визначити. Здавалося, що ми блукаємо тут цілу вічність, і я почав непокоїтись, що нам не пощастить добратися вчасно. Може, вже вечір. І Урвар… може, його вже віддали Катлі.
Я поділився своїми тривожними думками з Юнатаном.
— Не знаю, — сказав він. — Та коли ти не хочеш збожеволіти, то не думай тепер про це.
Ми добралися до вузького покрученого ходу, якому, здавалося, не було кінця, він тільки ставав дедалі тісніший. Він звужувався у висоту і в ширину так, що ми •насилу посувалися ним, і нарешті став просто діркою, крізь яку треба було пролізти.
Зате, пролізши крізь неї, ми раптом опинилися у печері. Чи вона була дуже велика, ми не знали, бо світло смолоскипа далеко не сягало.
Тому Юнатан спробував визначити її розміри луною.
— Го-го-го! — крикнув він.
І ми почули відлуння: воно озвалося багато разів з усіх боків. А потім почули ще щось. Інший голос, десь здалеку, з темряви.
— Го-го-го, — кволо відгукнувся той голос. — Хто ти, що з’явився з пітьми зі світлом?
— Я шукаю Урвара, — відповів Юнатан.
— Він тут, — відповів голос. — А ти хто?
— Я Юнатан Лев’яче Серце. І зі мною мій
брат Карл Лев’яче Серце. Ми прийшли врятувати Урвара.
— Надто пізно, — сказав голос. — Надто пізно. Та однаково дякую вам!
Тільки-но він устиг вимовити це, як ми почули скрегіт мідяної брами, бо хтось її відчиняв. Юнатан кинув смолоскипа й затоптав його ногою. Ми принишкли, чекаючи, що буде далі.
У браму зайшов Тенгілів вояк із ліхтарем у руці.
З очей у мене покотилися сльози. Не тому, що я злякався, мені було шкода Урвара. Це було б надто жорстоко, щоб Урвара забрали саме цієї хвилини!
— Урваре, приготуйся! — сказав вояк. — Скоро тебе заберуть до Катли. Чорні носії уже в дорозі.
У світлі його ліхтаря ми побачили дерев’яну клітку з грубих лат, отже, Урвара тримають в ній, мов звіра.
— В останні хвилини тобі світитиме світло. Так звелів зі свого доброго серця Тенгіл. Щоб за цей час очі твої звикли до світла й ти зміг побачити Катлу, коли тебе привезуть до неї. Ти хочеш її побачити, правда?
Вояк зареготав і зник за брамою.
Ми відразу кинулись до клітки і при світлі побачили Урвара. На нього страшно було дивитися. Він ледве рухався. Та однаково підсунувся до краю клітки і простяг руку поміж латами.
— Юнатане Лев’яче Серце, — мовив він. — Я багато чув про тебе вдома. А тепер ти прийшов сюди!
— Так, прийшов, — відповів Юнатан, і я почув, що він мало не плаче, так його вжахнув Урварів стан. Але він миттю відчепив від пояса ножа й кинувся до клітки.
— Розбивай її, Хрущику! Допомагай мені! — сказав він. І ми заходилися розбивати клітку. Та що можна було вдіяти ножами? Там треба було сокири й пилки.
Проте ми завзято різали дерево, роздирали до крові руки, різали і плакали, бо знали, що прийшли запізно. Урвар також розумів це, але, мабуть, у ньому жевріла маленька надія, бо він важко дихав і все мурмотів:
— Швидше! Швидше!
Ми поспішали, хоч руки в нас були геть у крові. Кришили дерево, мов навіжені, кожної хвилини чекаючи, що зараз відчиниться брама, з’являться чорні носії і буде кінець Урварові, нам і всій Шипшиновій Долині.
їм випаде нести не одного, думав я. Катлі дістануться цього вечора троє.
Я відчував, що скоро не видержу. А Юнатан кричав з люті на ті міцні лати, що ніяк не піддавалися, хоч скільки ми їх різали. Він штовхав їх ногою, знов різав, знов штовхав, і нарешті почувся тріск. Так, нарешті одна лата зламалася. А потім іще одна. Цього було досить.
— Вилазь, Урваре, вилазь! — гукнув Юнатан, та у відповідь почув тільки важкий віддих. Тоді він заліз до клітки й витяг Урвара, який
не міг навіть стояти на ногах. Тепер уже і я ледве стояв на ногах, але якось почвалав уперед, присвічуючи ліхтарем. Юнатан потяг Урвара до нашої рятівної дірки. Він стомився й також важко дихав, ми всі троє важко дихали, мов зацьковані звірі, і так само себе почували.
Хоч як Юнатан задихався, аж стогнав, а проте зумів перетягти Урвара через усю печеру, самому втиснутися крізь отвір і якимось незбагненним способом просунути крізь нього Урвара, що був майже безвладний. І я був майже безвладний, а теж мусив пролізти крізь отвір. Але я не встиг. Ми почули скрегіт брами, і це відібрало в мене останню силу. Я завмер на місці.
— Швидше, давай світло!-важко дихаючи, сказав Юнатан, і я тремтячою рукою подав йому ліхтаря. Його треба було сховати, бо найменший промінчик зрадив би нас.
Чорні носії були вже в печері. А також вояки з ліхтарями в руках. Стало страхітливо ясно. Але в наш куток їхнє світло не досягало. Юнатан вихилився з отвору, схопив мене під пахви і перетяг до себе. У темний прохід. Там ми всі лягли, відсапуючись, і почули крик:
— Він утік! Він утік!
«Брати Лев’яче Серце» 14 частина
За ніч ми перетягли Урвара через
підземелля. Власне, перетяг його Юнатан. Він проніс Урвара крізь пекло, інакше не назвеш нашу дорогу. Мені ледве вистачало сили тягтися самому.
— Він утік! Він утік! — закричали Тенгілові слуги, а коли замовкли, ми принишкли, чекаючи погоні. Та вони не погналися за нами. Тенгілові люди були боягузи, вони нападали на своїх ворогів тільки гуртом, жоден із них не зважився перший полізти у вузький хід, де на нього чекав невідомо хто.
Досі ще ніхто не тікав з печери Катли, і мені було цікаво, як вони тепер виправдаються перед Тен-гілом.
— Це їхній клопіт, — сказав Юнатан, — а в нас і свого більше, ніж треба.
Поки ми не пролізли до кінця той вузький хід, ми не зважились зупинитися і відпочити. А відпочити треба було задля Урвара. Юнатан дав йому скислого козячого молока й розмоклого хліба, і Урвар сказав:
— Ніколи я ще не їв нічого смачнішого!
Потім Юнатан довго розминав і розтирав йому ноги, щоб вони не були такі задерев’янілі. І Урвар трохи ожив. Хоч міг ще тільки лізти рачки.
Юнатан розповів йому, яка в нас буде тяжка дорога, і спитав, чи він спробує йти далі цієї-таки ночі.
— Так, неодмінно, — відповів Урвар. — Якщо доведеться, то я рачкуватиму до самої Шипшинової Долини. Я не хочу лежати тут і чекати, поки Тенгілові гончаки, виючи, поженуться за нами підземними переходами.
Вже з цього видно було, що він за людина. Не зломлений в’язень, а бунтівник і борець за волю. Коли я побачив при світлі ліхтаря Урварові очі, то зрозумів, чого Тенгіл боявся його. Хоч який він був кволий, у ньому горів внутрішній вогонь, і тільки завдяки тому вогневі він витримав таку пекельну ніч. Бо важчої ночі ніколи не було й не буде на світі.
Вона була довга, як вічність, і сповнена жаху. Та коли втома доходить до краю, стає вже до всього байдуже. Навіть до гончаків. Авжеж, ми чули, як вони гналися за нами, виючи й гавкаючи, але в мене вже не було сили боятися. До того ж, вони скоро стихли. Навіть гончаки не зважились заглиблюватися в підземелля.
Довго-довго плазували й лізли ми з нього, а коли нарешті опинилися назовні, біля Гріма і Ф’ялара, подряпані, закривавлені й мокрі, то побачили, що ніч скінчилась і починався ранок. Урвар простяг руки, він хотів обняти землю, і небо, і все, що угледів навколо, проте руки в нього опали, і він заснув. Ми всі троє опустилися на землю і нічого більше не бачили й не чули майже до вечора. Аж тоді я прокинувся. Збудив мене Ф’ялар. Він ткнувся м’якими губами мені в обличчя. Мабуть, подумав, що я надто довго сплю.
Юнатан теж уже прокинувся.
— Нам треба виїхати з Карманяки до смерку, — сказав він. — Бо потім не знайдемо дороги.
Він збудив Урвара, а коли той прочунявся, сів, оглянувся навколо і збагнув, що він уже не в печері Катли, на очах у нього виступили сльози.
— Вільний, — промурмотів він, — вільний! — Тоді схопив Юнатана за руки і довго стискав їх. — Ти повернув мені життя і волю!
Він подякував і мені, хоч я майже нічого не зробив, а тільки плутався під ногами.
Мабуть, Урвар почував те саме, що я, коли звільнився від своєї хвороби і опинився у Вишневій Долині. Я від щирого серця побажав йому також добратися до своєї Шипшинової Долини живим і вільним. Але нам іще було далеко до неї. Ми й досі були в горах Карманяки, де шастали Тенгілові слуги й шукали Урвара. Нам просто пощастило, що вони не натрапили на нашу ущелину, поки ми спали.
Ми сиділи на краю ущелини й доїдали останні крихти хліба. І Урвар час від часу проказував:
— Невже я живий? Невже я живий і вільний? Адже з усіх в’язнів печери тільки він залишився живий. Решту одного по одному віддали Катлі.
— Але Тенгіл свого не проґавить, — сказав він. — Повірте, печера Катли недовго буде порожня. — В нього знов виступили на очах сльози. — О, моя рідна Земле, чи довго ще ти стогнатимеш під гнітом Тенгіла?
Йому кортіло дізнатись, що сталося в Нангіяльських долинах, поки він сидів у в’язниці. І Юнатан розповів йому про все. Навіть про Йоссі. Коли Урвар почув, що це через Йоссі він стільки мучився в печері Катли, мені здалося, що він зараз помре. Минула довга хвилина, поки він заспокоївся і сказав:
— Моє життя нічого не важить. Але те, що Йоссі зробив Шипшиновій Долині, не можна ні вибачити, ні забути.
— Чи ми йому вибачимо, чи ні, а Йоссі, мабуть, уже дістав своє, — сказав Юнатан. — Ти більше ніколи його не побачиш.
Та Урвар ніби знавіснів. Він так заквапився в долину, наче цього-таки вечора хотів розпочати визвольну боротьбу, і проклинав свої кволі ноги. Він раз по раз силкувався встати, і нарешті йому пощастило підвестись і встояти. Він так зрадів і запишався, немов домігся хтозна-якого успіху. А сам стояв і хитався, ніби не знав, у який бік упасти.
— Урваре, — сказав Юнатан, — видно здалеку, що ти втік з печери Катли.
Це була правда. Ми всі троє були закривавлені й брудні, але Урвар найдужче. Тіло його прикривало якесь дрантя, а обличчя майже не видно було, так воно заросло. Тільки світилися очі, в яких палав вогонь.
По дну нашої ущелини протікав струмок, і ми змили з себе бруд і кров. Я кілька разів занурював обличчя в холодну воду, так мені було приємно. Я ніби змивав із себе всі жахи ненависної печери.
Потім Урвар попросив у мене ножа, підрізав собі бороду й чуба і став уже не такий схожий на в’язня, що втік із печери. Юнатан витяг зі своєї торби шолом і плащ Тенгілового вояка, які допомогли йому виїхати з Шипшинової Долини.
— На, Урваре, надягни на себе, — сказав він. — Може, Тенгілові слуги, якщо побачать нас, подумають, що ти теж один із них і ведеш кудись двох в’язнів.
Урвар надяг на себе шолом та плащ, хоч неохоче.
— Це я вперше і востаннє надягаю цю погань, — сказав він. — Від неї тхне гнітом і жорстокістю.
— Нехай тхне чим хоче, аби тільки вона допомогла тобі добратися додому, — заперечив Юнатан.
Більше не можна було гаяти ні хвилини. Лишилося години зо дві до заходу сонця, а як у горах стемніє, ми не проїдемо небезпечними стежками Карманяки.
Юнатан був стурбований. Він знав, що нас чекає, я чув, як він сказав Урварові:
— Мені здається, що найближчі дві години вирішать долю Шипшинової Долини. Ти зможеш утриматися на коні так довго?
— Зможу, — відповів Урвар. — Хоч би й десять. Юнатан підвів Ф’ялара й допоміг Урварові сісти на нього. І Урвар відразу став інший. Ніби виріс у сідлі й набрався сили. Бо він також був з відважних і дужих, як Юнатан. Тільки я не мав ні крихти мужності. Та коли ми сіли на коня і я обхопив Юнатана руками й притулився лобом до його спини, мені здалося, наче в мене переливається трохи його сили, і я перестав так боятися. Хоч усе-таки подумав: було б добре, коли б нам не доводилось раз по раз випробовувати свою силу й відвагу. Чи ми ще колись житимем так, як спершу жили у Вишневій Долині?
Нарешті ми вирушили в дорогу. Поїхали ми в західному напрямку, бо там був міст через прірву. В горах Карманяки було багато втоптаних і покручених стежок. Ніхто, крім Юнатана, не міг би знайти в тому плетиві ту, що треба. Але він якимось дивом угадував, куди їхати, це було для нас велике щастя.
Я пильно озирався навколо, чи немає десь Тенгі-лових вояків, аж у мене в очах пекло. Але нікого не бачив. Тільки Урвара, що їхав позад нас у шоломі й чорному плащі. Я здригався щоразу, коли обертавсь і бачив його, — так я боявся шоломів і всіх, хто їх носив.
Ми довго їхали без пригод. Скрізь було тихо, мирно й гарно. “Оце й є те, що зовуть тихим вечором у горах”, — подумав я. Якби він і справді був такий. Бо з цієї тиші і спокою може зненацька вигулькнути хто завгодно. Нас не полишало неприємне напруження. Навіть Юнатана. Він сторожко озирався навколо.
— Аби ми переїхали через міст, — сказав він. — Тоді найгірше лишиться позаду.
— А скільки ще туди їхати? — спитав я.
— З півгодини, якщо все буде гаразд, — відповів він. І тієї миті ми їх побачили. Загін Тенгілових вояків, шість списоносців на чорних конях. Вони з’явилися там, де стежка огинала гору, і їхали просто на нас.
— Тепер або смерть, або життя, — сказав Юнатан, — Урваре, вперед!
Урвар швидко порівнявся з нами, і Юнатан кинув йому вуздечку, щоб ми більше скидалися на в’язнів.
Вояки ще не помітили нас. Але тікати було запізно. Та й куди втечеш? Залишалось єдине — просто їхати далі й сподіватися, що Урварів шолом і плащ обдурять їх.
— Живим я їм не дамся, — сказав Урвар. — Хочу, щоб ти це знав, Юнатане Лев’яче Серце!
Ми якомога спокійніше їхали назустріч своїм ворогам. Під’їздили до них дедалі ближче. В мене мороз ішов по спині, і я встиг подумати, що коли нас мають спіймати, то краще б уже спіймали були в печері Катли, щоб ми даремне не мучились таку довгу ніч.
Ось ми й зустрілись. Вояки притримали коней, щоб легше було розминутися на вузькій стежці. На чолі загону їхав наш знайомий — Перк.
Проте Перк навіть не глянув на нас. Він дивився тільки на Урвара. І коли вони розминалися, спитав:
— Ти не чув, його ще не знайшли?
— Ні, не чув, — відповів Урвар.
— А ти звідки їдеш? — спитав Перк.
— Везу двох в’язнів, — відповів Урвар.
Ми поїхали далі, швидко, але так, щоб не впадало в око.
— Хрущику, обережно поверни голову й поглянь, що вони роблять, — сказав Юнатан. Я повернув голову й відповів:
— Поїхали.
— Слава богу, — зрадів Юнатан.
Але радіти було рано. Бо тепер я побачив, що вони зупинили коней і дивляться вслід нам.
— Починають додумуватися, — сказав Юнатан. І то, мабуть, була правда, бо Перк гукнув:
— Гей ти, зупинися, чуєш! Я хочу пильніше приглянутись до тебе й до твоїх в’язнів!
Урвар зціпив зуби.
— Швидше, Юнатане, бо пропадемо! — гукнув він. І ми погнали коней.
Тоді Перк повернув загін, і вони помчали за нами так швидко, що кінські гриви замайоріли на вітрі.
— Ну, Гріме, покажи, що ти вмієш! — сказав Юнатан. “І ти, Ф’яларе, також”, — подумав я і пошкодував, що сам не їду на ньому.
Ніхто не мав кращих коней за Гріма й Ф’ялара. Ох, як вони летіли стежкою! Тепер вони знали, що йдеться про життя або смерть. За нами мчали переслідувачі. Тупіт копит то наближався, то віддалявся, але не стихав. Бо Перк знав, за ким він женеться, а такої здобичі не хотів би випустити жоден Тенгілів вояк. Було б із чим з’явитися в замок свого володаря.
Коли ми мчали через міст, вони наступали нам на п’яти. Просвистіло кілька списів, але жоден не зачепив нас.
Тепер ми були на боці Нангіяли, і найгірше, сказав Юнатан, залишилось позаду. Та цього не видно було. Навпаки: гонитва тривала далі вздовж річки. Берегом в’юнилася стежка, що вела до Шипшинової Долини, і ми звернули на неї. Цією
стежкою ми спускалися іншого літнього вечора, наче тисячу років тому. Смеркалося, і ми з Юнатаном поволі їхали, шукаючи місця на багаття та нічліг. Так і треба їхати вздовж річки, а не як тепер, що коні мало не падали з поспіху.
Найшвидше мчав Урвар. Адже він тепер їхав додому, в Шипшинову Долину. Юнатан не встигав за ним. І Перк їхав швидше за нас, я спершу не розумів чому. Та потім збагнув, що через мене. Не було меткішого вершника за Юнатана, ніхто не зміг би його догнати, якби він був на коні сам. Але Юнатанові доводилось весь час думати про мене, і це йому заважало.
Юнатан сказав, що від цієї їзди залежала доля Шипшинової Долини. А успіх цієї їзди залежав від мене, хоч як це було страшно. Я все більше переконувався, що вона скінчиться погано. Щоразу, коли я обертав голову й дивився назад, чорні шоломи виявлялися трохи ближче. Часом вони ховалися за горою або за якимось деревом, та потім неодмінно з’являлися знову, все ближче й ближче.
Юнатан знав не гірше за мене, що ми не зможемо врятуватися. Вдвох не зможемо.
Юнатанові конче треба було втекти від переслідувачів. Я не міг допустити, щоб через мене його спіймали. Тому мовив:
— Юнатане, тепер зроби так, як я скажу! Скинь мене за поворотом, коли їм не видно буде! І доганяй Урвара!
Юнатана вразили мої слова, але не так, як мене самого.
— Ти справді не боїшся лишитись? — спитав він.
— Боюся, але хочу зважитись, — відповів я.
— Любий, мужній Хрущику, — сказав він. — Я повернуся й заберу тебе! Проведу Урвара в безпечне місце, до Матіаса, й негайно приїду по тебе!
— Обіцяєш? — спитав я.
— Аякже, хіба ти не віриш?
Коли ми опинилися біля тієї верби, з якої купались, я сказав:
— Я сховаюся на нашому дереві.
Більше я нічого не встиг сказати, бо ми саме
заїхали за гору, і Юнатан притримав коня, щоб я сповз із нього додолу. Потім помчав далі. А я швидко відкотився вбік у заглибину і принишк там.
Я чув, як повз мене прогупали коні переслідувачів. На мить я побачив Перкове обличчя. Він вищирив зуби, наче хотів укусити когось. І такому звірові Юнатан урятував життя!
А Юнатан уже догнав Урвара, я побачив, як вони разом зникли за поворотом, і зрадів. Тепер їдь собі, Перку, мчи, голубе, на зламану голову. Урвара і Юнатана ти більше не побачиш.
Я полежав у заглибині, поки Перк та його загін також зникли за поворотом. Тоді спустився берегом до річки й виліз на вербу. Як приємно було сховатись у зеленій кроні. Бо я таки втомився.
Недалеко від верби прибився до берега якийсь човен. Мабуть, відв’язався десь вище по течії, бо тут він був неприв’язаний. Тепер хтось, певне, побивається, що в нього пропав човен, подумав я. Так я сидів, знічев’я роздивлявся навколо і згадував про все, що сталося цього дня. Я дивився на ревучий чорторий у річці й на Перкову скелю. Нехай би той негідник був там застряг, подумав я. Он гора Катли по той бік річки. І як тільки люди можуть замикати інших людей у такі страшні печери? Згадав я й Урвара з Юнатаном і так палко побажав, щоб вони щасливо добралися до нашого підземного ходу, перше ніж їх наздожене Перк, що мені аж у грудях защеміло. Цікаво, що скаже Матіас, коли побачить Урвара в сховку? Мабуть, зрадіє. Про все це я думав, сидячи на вербі.
Та ось почало смеркатися, і аж тепер я похопився, що, мабуть, мені доведеться просидіти тут цілу ніч. Адже Юнатан не встигне вернутись до темряви. Мені стало не так затишно на своїй вербі, і чим дужче темніло, тим більше посідав мене страх. Я почував себе самітним і нещасним.
Та раптом я побачив вище на березі жінку верхи на коні. То була Софія! Справді, то була вона. Я ніколи ще так не радів, що бачу її, як зрадів тепер.
— Софіє! — гукнув я. — Софіє, я тут!
Я стрибнув з верби й замахав руками. Але вона не зразу зрозуміла, що це справді я, бо не сподівалася мене тут зустріти.
— Невже Карл? — вражено вигукнула вона. — Звідки ти тут узявся? А де Юнатан? Стривай, ми спустимось до тебе, однаково треба напоїти коней.
Тепер я побачив позад неї двох чоловіків, також верхи. Першого я впізнав, то був Губерт! А другий їхав трохи ззаду, і його добре не видно було.
Та ось він теж під’їхав ближче, і я побачив його. То був Йоссі.
Але ж то не міг бути Йоссі! Мені здалося, що я збожеволів або заснув і бачу сон. Софія не могла приїхати з Йоссі. Де тут помилка? Чи Софія також збожеволіла, чи мені тільки приснилося, що Йоссі зрадник? Ні, ні, не приснилося, він таки зрадник! І мені не снилося, що він тут. Що зараз буде? Рятуйте, що зараз буде?
Йоссі наближався до річки і ще здалеку гукнув:
— Кого ми зустріли! Нашого Карла Лев’яче Серце!
Вони всі троє під’їхали до річки. Я тихо стояв біля води й чекав на них з однією думкою: що зараз буде?
Вони позлазили з коней, Софія відразу підбігла й пригорнула мене. Вона була рада, очі в неї блищали.
— Що, знов виїхав полювати на вовків? — засміявся Губерт.
А я стояв, наче скам’янілий, і тільки дивився на них.
— Куди ви їдете? — врешті спромігся я запитати.
— Йоссі хоче показати нам, де найлегше перебратися через мур, — відповіла Софія. — Коли почнеться боротьба, нам треба знати це.
— Авжеж, треба, — втрутився Йоссі. — Ми повинні мати чіткий план, перше ніж напасти.
В мені закипіла лють. Так, принаймні твій план чіткий, подумав я. Адже мені було відомо, чого приїхав Йоссі. Він мав заманити в пастку Софію і Гу-берта. І заманить, якщо ніхто не перешкодить йому. Але хтось повинен стати йому на заваді! І негайно. І раптом я збагнув. Рятуйте, це я мушу стати йому на заваді. Таки зараз. Хоч як мені не хочеться, я негайно мушу втрутитись. Як же мені почати?
— Що робить Б’янка? — нарешті спитав я. Софія посмутніла.
— Б’янка не повернулася з Шипшинової Долини, — відповіла вона. — А ти щось знаєш про Юнатана?
Вона не хотіла більше говорити про Б’янку. Але я довідався те, що мені було треба знати. Б’янка загинула. Тому Софія приїхала сюди з Йоссі. Нашого повідомлення вона не отримала.
І Йоссі було цікаво, чи я знаю щось про Юнатана.
— Його часом не спіймали? — спитав він.
— Ні, не спіймали, — відповів я і люто глянув Йоссі у вічі. — Він тільки що врятував Урвара з печери Катли.
Рожеві щоки Йоссі зблідли, він не знав, що сказати. Зате Софія і Губерт зраділи, о, як вони зраділи! Софія знов обняла мене, а Губерт мовив:
— Кращої новини ти б не міг нам принести.
Вони почали розпитувати, як Юнатанові пощастило визволити Урвара, проте Йоссі раптом заквапився.
— Послухаємо потім, — сказав він. — Нам треба добратися до муру, поки ще не зовсім стемніло.
— Карле, — сказала Софія, — поїдемо на моєму коні.
— Ні, ви нікуди не поїдете з цим зрадником, — відповів я і показав пальцем на Йоссі.
Я думав, що він задушить мене. Він схопив мене за шию своїми ручиськами й засичав:
— Що ти верзеш! Ще одне слово, і тобі клямка! Софія звеліла йому відпустити мене. Але й на мене була сердита.
— Підло, Карле, називати когось зрадником, коли це неправда. Але ти ще надто малий і не розумієш, у чому звинувачуєш людину.
А Губерт, сміючись, додав:
— Я думав, що це я зрадник. Що знаю надто багато й люблю білих коней, чи як там ти написав на стіні?
— Правда, Карле, ти розкидаєшся звинуваченнями, — суворо мовила Софія. — Пора тобі скінчити з цим!
— Вибачте мені, Губерте, — сказав я.
— Ну, а тепер вибачся перед Йоссі, — мовила Софія.
— Я не вибачатимусь за те, що назвав зрадника зрадником, — відповів я.
Проте вони не повірили мені. Я вжахнувся, коли збагнув це. Вони хотіли їхати з Йоссі. їхати на свою загибель, і я нічого не міг удіяти.
— Він заманює вас у пастку! — крикнув я. — Спитайте його про Ведера й Кадера, з якими він зустрічався весь час у горах! І спитайте, як він зрадив Урвара!
Йоссі знов хотів накинутись на мене, але опанував себе.
— Ми поїдемо нарешті далі, чи будемо слухати теревені цього брехуна? — Він люто глянув на мене. — А я тебе колись ще й любив!
— І я вас любив, — відповів я.
Я бачив, що під його люттю прихований страх. Тепер він справді квапився, бо хотів, щоб Софію спіймали, поки вона все зрозуміє. Бо йшлося вже про його власне життя.
Яку полегкість він, мабуть, відчув, коли побачив, що Софія не хоче чути ніякої правди. Вона завжди довіряла Йоссі. А я спершу звинуватив одного, а тоді другого. Як вона могла повірити мені?
— Ходи, Карле, — наказала вона, — про це ми з тобою поговоримо потім.
— Не буде ніякого “потім”, коли ви поїдете з Йоссі, — сказав я й заплакав.
Нангіяла не мала права втратити Софію, а я стою і не можу її врятувати. Бо вона не хоче, щоб її врятували.
— Ходи, Карле, чуєш? — наполегливо сказала вона. Але тієї миті я щось згадав.
— Йоссі, — сказав я, — розстебніть сорочку й покажіть, що у вас на грудях!
Тепер навіть Софія і Губерт помітили, що Йоссі побілів і притис руку до грудей, наче хотів щось захистити. Запала мовчанка. Потім Губерт озвався:
— Йоссі, чуєш, що хлопець каже?
Софія допитливо дивилась на Йоссі. Але він не витримав її погляду й відвернувся.
— Нам ніколи, — сказав він і кинувся до коня. Очі в Софії посуворішали.
— Не так уже й ніколи, — мовила вона. — Я наказую тобі, Йоссі, розстібни сорочку!
На Йоссі страшно було дивитися. З переляку він тільки сопів, не знаючи, тікати йому чи залишатись. Софія підійшла до нього, але він відштовхнув її ліктем. Цього йому не слід було робити. Вона схопила його за полу сорочки і розпанахала її.
І на грудях у нього ми побачили тавро Катли. Голову дракона, що ятрилась, мов рана.
Софія зблідла ще дужче за Йоссі.
— Зраднику, — мовила вона. — Прокляття тобі і тому, що ти вчинив долинам Нангіяли!
Аж тепер Йоссі заметушився. Він злісно вилаявсь і кинувся до свого коня. Але Губерт переступив йому дорогу. Тоді Йоссі повернувся й почав гарячково шукати, як би ще втекти. І побачив човен. Він миттю скочив у нього, і не встигли Софія з Губертом добігти до берега, як течія віднесла його на чималу відстань.
Йоссі зловтішно зареготав і гукнув:
— Я відплачу тобі, Софіє! Я тяжко покараю тебе, коли повернусь управителем Вишневої Долини!
Дурню, подумав я, ніколи ти не повернешся до Вишневої Долини. Тобі дорога одна — у водоспад Карма.
Йоссі спробував веслувати, але сердитий вир підхопив човна й закрутив його, як тріску. Хвилі вирвали в нього весла. Потім налетіла одна найбільша, засичала й перевернула його у воду. Тоді я заплакав. Я хотів би врятувати Йоссі, дарма що він був зрадником. Проте знав, що йому не було рятунку. Страшно й сумно було стояти в присмерку, дивитись на Йоссі і знати, що він серед того виру й тих хвиль зовсім самітний і безпорадний. Ми ще раз побачили його на гребені хвилі. Тоді він знов занурився у воду і більше не з’являвся. Було вже майже темно. Прадавня Річка забрала Йоссі й понесла до водоспаду Карма.
