«Брати Лев'яче Серце» Читати (Онлайн Повністю). Астрід Ліндгрен

«Брати Лев’яче Серце» 15 частина

Нарешті настав день повстання, якого всі так чекали. Того дня в Шипшиновій Долині шаленіла страшна буря, що ламала й валила дерева. Проте Урвар мав на думці не таку бурю, коли казав:

— Налетить буря визволення і повалить гнобителів, як ламає і валить дерева. Вона з громом і блискавками прошумить над долиною, змиє наше рабство й нарешті поверне нам волю.

Він казав це в Матіасовій кухні. Туди потай приходили люди, щоб побачити його. Так, його і Юнатана.

— Ви двоє — наша надія і розрада, все, що в нас лишилося, — казали люди. І вечорами скрадалися до Матіаса, хоч знали, як це небезпечно.

— їм хочеться послухати про бурю визволення, як дітям казку, — казав Матіас.

Тепер вони думали тільки про день повстання і тільки на нього чекали. І не дивно.

Після Урварової втечі Тенгіл став ще жорстокіший. Він щодня вигадував все нову муку і кару для мешканців Шипшинової Долини, тому вони й ненавиділи його дужче, ніж будь-коли, і тому кували все більше зброї.

А з Вишневої Долини на допомогу їм приходило все більше добровольців. Софія з Губертом влаштували для них табір у глибині лісу, недалеко від Ельфрі-диної хати. Часом уночі підземним ходом до Матіа-сової хати пробиралася Софія, і в кухні обмірковували план повстання — вона, Урвар і Юнатан.

Я лежав і слухав їхні розмови. Я знов спав у Ма-тіасовій кухні, бо в сховку тепер, крім Юнатана, перебував ще й Урвар. І щоразу, приходячи, Софія казала:

— Ось мій рятівник! Я не забула тобі подякувати, Карле?

І тоді Урвар казав, що я герой Шипшинової Долини, а я згадував Йоссі в темних хвилях річки і не дуже тішився тією хвалою.

Софія підтримувала Шипшинову Долину й хлібом. Його привозили з Вишневої Долини і потім переносили через підземний хід. А Матіас ходив по селу з торбою і потай роздавав його людям. Досі я не знав, що шматок хліба може принести людям стільки радості. А тепер бачив, бо ходив з Матіасом по садибах. І бачив, як люди страждали і як говорили про день повстання, що його вони так палко чекали.

Сам я боявся того дня, але врешті й мені захотілося, щоб він швидше настав. Бо дуже тяжко чекати день у день, тільки чекати. І небезпечно, казав Юнатан.

— Не можна так довго вберегти велику таємницю, — казав він Урварові. — Наша мрія про волю може розвіятись в один мент.

І він мав слушність. Якби Тенгілові слуги почали знов перетрушувати кожну садибу, вони могли знайти Юнатана й Урвара. Я здригнувся, коли думав про таку небезпеку.

Але наші вороги, мабуть, осліпли й оглухли, а то б могли дещо помітити. Якби вони бодай трохи прислухалися, то почули б, як надходила визвольна буря. Та вони не прислухалися.

Увечері напередодні битви я лежав на канапі й не міг заснути. Через те, що надворі шаленіла буря і що я хвилювався. Вже було визначено, що

завтра на світанку почнеться повстання. Урвар, Юнатан і Матіас сиділи біля столу й говорили про це, а я лежав і слухав. Найбільше чути було Урвара. Він говорив і говорив, і очі в нього палали. Ніхто так спрагло не чекав ранку, як він.

Як я зрозумів з їхньої розмови, план був такий. Найперше належало здобути головну браму й ту, що від річки, щоб їх можна було відчинити для Софії і Губерта. Вони мали приїхати зі своїми загонами — Софія в головну браму, а Губерт на пристань.

— А тоді нам залишиться або перемогти, або загинути, — сказав Урвар. — Діяти треба швидко, — додав він. — Необхідно звільнити долину від Тенгілових вояків і знов зачинити брами, поки з’явиться Тенгіл з Катлою. Адже проти Катли нема зброї. її можна перемогти тільки голодом. її не бере ні спис, ні стріла, ні меч, — сказав він. — А навіть найменшого омаху її вогню досить,, щоб людині відібрало руки й ноги або щоб вона померла.

— Але ж якщо в Тенгіла там у горах однаково залишиться Катла, то чого ми доможемось, як звільнимо Шипшинову Долину? — запитав я. — 3 Катлою він може знов завоювати її.

— Не забувай, що він нашими руками побудував мур, який тепер служитиме нам для захисту, — сказав Урвар. — І брами, які ми замкнемо перед чудовиськом. Гарний зробив нам подарунок, правда ж?

— А втім, Тенгіла вже нема чого боятися, — повів далі Урвар. Того ж таки вечора він, Юнатан, Софія та інші ввірвуться в Тенгілів замок, переможуть варту й покінчать із ним самим, перше ніж він довідається про повстання в Шипшиновій Долині. А Катла сидітиме прив’язана у своїй печері, аж поки так знесиліє з голоду, що її легко можна буде вбити.

— Інакше з чудовиськом не впораєшся, — сказав Урвар. Потім він знов завів мову про те, як швидко треба звільнити долину від Тенгілових вояків, і Юнатан спитав:

— Звільнити від них долину? Тобто повбивати їх?

— Так, а що ж іще? — спитав Урвар.

— Але ж я не можу нікого вбивати, — сказав Юнатан. — Ти сам знаєш це, Урваре!

— Навіть тоді, коли йдеться про твоє життя? — спитав Урвар.

— Навіть тоді, — відповів Юнатан.
Урвар не міг цього зрозуміти, і Матіас також. — Якби всі були такі, як ти, — сказав Урвар,

— то зло запанувало б на віки вічні!
Тоді я не витримав і заступився за брата, сказав, що якби всі були такі, як Юнатан, то не було б ніякого зла.

Більше я того вечора не озивався. Аж до тієї хвилини, коли Матіас прийшов подивитися, чи я добре вкритий. Я прошепотів йому:

— Я боюся, Матіасе.

Матіас погладив мене і сказав, що також боїться.

Юнатанові довелось пообіцяти Урварові, що він буде весь час серед повстанців, щоб надихати інших на те, чого сам не міг чи не хотів робити.

— Мешканці Шипшинової Долини повинні бачити тебе, — сказав Урвар. — Вони повинні бачити нас обох.

І Юнатан відповів:
— Гаразд, якщо я повинен там бути, то буду.

Але навіть при тьмяному світлі єдиної свічки, що горіла в кухні, я бачив, як він зблід.

Того вечора, коли ми верталися з печери Катли, нам довелося залишити Гріма і Ф’ялара в лісі у Ельфріди. Але домовились, що Софія приведе їх, коли в день повстання в’їде зі своїм загоном у головну браму.

Вирішено також, що робитиму я. Не робитиму нічого — сидітиму сам-самісінький у кухні й чекатиму.

Тієї ночі мало хто спав. Нарешті настав ранок.

Так, настав ранок і день повстання. Ох, як того дня боліло в мене серце! Скільки я набачився крові, скільки наслухався крику! Адже битва відбувалася неподалік Матіасового подвір’я. Я бачив, як гасав на своєму коні Юнатан, чуб його майорів на вітрі, а навколо нього кипів бій, гупали мечі, свистіли списи, бриніли стріли, лунав крик і стогін. І я сказав Ф’яларові, що, коли Юнатан загине, я теж хочу померти.

Так, Ф’ялар був біля мене в кухні. Я вирішив, що нікому про це не скажу, але хай він буде зі мною. Я не міг усидіти сам, просто не міг.

Ф’ялар також дивився у вікно на те, що робилося за нашим подвір’ям. Дивився й іржав. Не знаю, чи то він хотів приєднатися до Гріма, чи боявся, так само, як я. Ох, як я боявся!

Я бачив, як Ведер упав від Софіїного списа, а Кадер від Урварового меча. І Додір упав, і багато інших, вони падали на всі боки. А Юнатан з’являвся там, де було найнебезпечніше, вітер розвівав йому чуба, сам він ставав дедалі блідіший, і серце моє боліло все дужче.

Потім прийшов кінець!

Того дня в Шипшиновій Долині досить було крику, але не такого, як цей.

У розпал боротьби крізь виття вітру прорвався голос бойового рога й вигук:

— Іде Катла!

А потім пролунало ревіння. Голодне ревіння Катли, яке всі так добре знали. Тоді опустилися мечі, списи, стріли, повстанці не могли більше боротися. Бо знали, що їм немає порятунку. Тепер у долині чути було тільки завивання бурі, звук бойового рога й ревіння Катли, яка дихала вогнем і вбивала кожного, на кого показував Тенгіл. Він безперестанку показував на свої жертви, і обличчя його було зловісно жорстоке. Я знав, що тепер Шипшиновій Долині кінець.

Я не хотів цього бачити, не хотів цього бачити… не хотів нічого бачити. Тільки Юнатана. Мені треба було знати, де він. І я помітив його зовсім близько від Матіа-сового двору. Він сидів на Грімові блідий, тихий, і вітер розвівав йому чуба.

— Юнатане! — гукнув я. — Юнатане, ти чуєш мене? Але він не почув мене. Я побачив, як він підострожив коня й помчав схилом мов стріла, ніхто не вмів їхати так швидко, ні на небі, ні на землі. Він мчав просто на Тенгіла… і пролетів повз нього…

А потім знов озвався бойовий ріг. Але тепер у нього сурмив Юнатан. Він вихопив його в Тенгіла з рук і засурмив. Аби Катла знала, що у неї новий володар.

Потім стало тихо. Навіть буря вщухла. Всі принишкли й чекали. Тенгіл сидів на коні, нетямлячись зі страху, й чекав. Катла також чекала. Юнатан знов засурмив у ріг.

Тоді Катла заревіла й кинулась на того, кого досі покірно слухалась. Я згадав, як Юнатан казав:

“Колись прийде й Тенгілова година”. І ось вона прийшла.

Так скінчилося повстання в Шипшиновій Долині. Багато людей віддало своє життя за волю. Так, тепер їхня долина була вільна. Але ті, що полягли, цього не знали.

Матіас загинув, у мене вже не було діда. Губерт також загинув, він поліг перший. Йому так і не довелося зайти в браму, бо коло річки він зустрів Тенгіла та його вояків. А насамперед зустрів Катлу. Тенгіл узяв її з собою саме того дня, щоб востаннє тяжко покарати Шипшинову Долину за Урварову втечу. Він не знав, що на цей день призначене повстання. Хоч, коли довідався про повстання, зрадів, що Катла з ним.

Але тепер Тенгіл був мертвий, так само, як інші.

— Нашого гнобителя вже немає, — сказав Урвар. — Наші діти житимуть вільні й щасливі. Скоро Шипшинова Долина стане такою, як була раніше.

Проте мені здавалося, що Шипшинова Долина ніколи не стане вже такою, як була раніше. Принаймні для мене. Не стане такою без Матіаса.

Урвара влучили мечем у спину, але він наче не чув тієї рани чи не звертав на неї уваги. Очі його й далі палали, і він раз по раз казав долинянам:

— Ми знов будемо щасливі.

Того дня багато хто плакав у Шипшиновій Долині.

Тільки не Урвар.

Софія залишилась жива і навіть не отримала жодної рани. Тепер вона лаштувалась їхати додому у Вишневу Долину разом із своїми людьми, що вціліли в битві. Вона приїхала на Матіасове подвір’я попрощатися з нами.

— Тут мешкав Матіас, — сказала вона і заплакала. Потім обняла Юнатана. — Повертайся швидше в Рицарський двір. Я думатиму про тебе, поки знов тебе не побачу.

Тоді обернулася до мене:
— А ти, Карле, поїдеш зі мною, так?
— Ні, — відповів я, — поїду з Юнатаном.
Я дуже боявся, що Юнатан відішле мене з

Софією, проте він сказав:
— Хай Карл залишається зі мною.
На луці неподалік Матіасового двору лежала

Катла, наче величезна, огидна брила, притихла й напоєна кров’ю. Подеколи вона поглядала на Юнатана, немов собака, що чекає наказів від свого пана. Тепер вона нікого не чіпала, та поки лежала тут, страх не покидав долину. Ніхто не зважувався радіти. Шипшинова Долина не могла ні святкувати своє визволення, ні оплакувати мертвих, поки в ній була Катла, сказав Урвар. І тільки одна людина могла відвести її назад до печери. Це був Юнатан.

— Допоможеш Шипшиновій Долині востаннє? — спитав Урвар. — Якщо ти відведеш Катлу і прив’яжеш у печері на ланцюг, то решту ми вже зробимо самі.

— Добре, я допоможу тобі востаннє, Урваре, — відповів Юнатан.

Я добре знаю, як треба їхати понад річкою — не кваплячись, дивитися, як плине вода, як вона мерехтить і як танцює на вітрі віття верб. Понад річкою не ідеться, коли тобі на п’яти наступає дракон.

А ми їхали саме так. Ми чули позад себе важк› ходу Катли. Гуп-гуп-гуп. Та хода була страшна, Грім і Ф’ялар харапудились. Ми насилу стримували їх. Юнатаг час від часу сурмив у ріг. Звук виходив також неприємний і Катлі він напевне не подобався. Але вона мусила слухатися, коли чула його. Це єдине втішало нас у тій дорозі Ми їхали мовчки. І дуже поспішали. Поки стемніє і западе ніч, Юнатан мав прив’язати Катлу в її печері де вона повинна була сконати. Більше ми її не побачимо й забудемо, що є така країна — Карманяка. Прадавні Гори стоятимуть вічно, але ми ніколи більше ш приїдемо до їхніх ущелин і скель, пообіцяв Юнатан.

Надворі стихло, буря вляглася, настав спокійний, теплий вечір. Захід сонця був гарний, як ніколи, і я думав собі, що такого вечора треба їхати вздовж річки без страху.

Та цього я не показував Юнатанові. Ну, що я боюся.

Нарешті ми досягли водоспаду Карма.

— Карманяко, ти бачиш нас востаннє, — сказав Юнатан, коли ми переїздили міст. І засурмив у ріг.

Катла побачила свою скелю по той бік річки. їй, певне, захотілося швидше опинитися там, бо вона схвильовано засичала. Засичала просто в хвіст Грімові. І саме тоді все й сталося. Наляканий Грім скочив просто на поруччя мосту. Я зойкнув, бо мені здалося, що Юнатан зараз сторч головою полетить у водоспад. Та він утримався, але ріг випорснув у нього з руки і зник у глибині бурхливої річки.

Жорстокі очі Катли все це помітили. Тепер вона знала, що вже не має над собою володаря. Вона крикнула, і з її ніздрів забухкав вогонь.

О, як ми мчали, рятуючи своє життя! Як ми мчали! Через міст, а потім угору в напрямку Тенгілового замку. А позад нас сичала Катла.

Стежка крутилася поміж Прадавніми Горами. Навіть у страшному сні не приснилося б, як ми тікали зі скелі на скелю і як за нами гналася Катла. Вона була так близько, що її вогонь мало не досягав нас. Раз омах вогню майнув небезпечно близько від Юнатана, і я злякався, що полум’я обпекло його, проте Юнатан гукнув:

— Не спиняйся! їдь, їдь!

Бідолашні Грім і Ф’ялар, вони так боялися Катли, що вибивалися з сили, аби тільки втекти від неї. З них віхтями падала піна, а вони мчали звивистою стежкою вгору все швидше й швидше, аж поки зовсім знемоглися. Але й Катла відстала від них і ревіла з люті. Тепер вона була на своїй землі, звідси ніхто не повинен був утекти від неї. Її важке гупання почастішало, і я зрозумів, що кінець кінцем вона переможе. Завдяки своїй жорстокій упертості.

Ми їхали довго-довго, і я перестав сподіватись на порятунок. Ми вже були високо в горах. Ще один заворот, і Катла дожене нас. Ми бачили її внизу просто під собою на невеличкій скелі над водоспадом, якою проходила стежка. І враз Катла спинилася там. Бо це була її скеля. Там вона любила сидіти й дивитись у воду. І тепер також майже мимоволі зупинилась на тій скелі і втупилась у водоспад. З ніздрів у неї бурхало полум’я, вона ходила по скелі туди й назад. Потім згадала про нас і глянула вгору палючими очима.

Ох ти, жорстока, лиха тварюко, подумав я, чому б тобі не лишитись на своїй скелі?

Але я знав, що вона далі поженеться за нами…

Ми саме досягли великого каменя, з-за якого Катла висувала свою потворну голову, коли ми вперше їхали в Карманяку. І тут наші коні не витримали. Страшно, коли під тобою падає кінь. І ось із нами сталось таке. Грім і Ф’ялар просто опустилися на стежку. І якщо ми досі думали, що, може, нас урятує якесь диво, то тепер утратили останню надію.

Ми знали, що нам кінець. І Катла також знала. Якою диявольською зловтіхою засвітились її очі! Вона непорушно стояла на скелі й дивилась на нас. Мені здалося, що вона глузливо регоче. Тепер вона не квапилась. Наче думала: я прийду, коли сама захочу. Але ви неодмінно почекаєте на мене!

Юнатан подивився на мене ласкаво і сказав: — Вибач, Хрущику, що я впустив ріг.
Я хотів сказати йому, що він не винен переді мною і ніколи не був винен, але я занімів з жаху. Катла й далі стояла внизу. З ніздрів у неї бухкали дим і вогонь, і вона переступала з лапи на лапу. Від її смертельного вогню нас затуляв камінь. Я щосили вчепився в Юнатана, і він подивився на мене зі сльозами на очах.

А потім його опанувала лють. Він вихилився з-за каменя й закричав:

— Чуєш, ти, потворо, не смій чіпати Хрущика! Не смій чіпати його, а то…

Він ухопився за камінь, немов був велетнем і міг злякати Катлу. Велетнем він не був і не міг

злякати її, проте камінь ледь тримався над скелею, де стояла Катла.

“Ні спис, ні стріла, ні меч не бере Катли”, — казав Урвар. Він міг би додати, що й камінь її не бере, хоч би який був великий.

Катла не загинула від каменя, якого Юнатан звалив згори. Але камінь той влучив просто в неї. І, заревівши так, що здригнулися гори, вона навзнак полетіла у водоспад Карма.

«Брати Лев’яче Серце» 16 частина

Ні, Юнатан не вбив Катлу. Її вбив Карм. А Катла, в свою чергу, вбила Карма. В нас перед очима. Ми все бачили. І ніхто більше, крім Юнатана й мене, не бачив, як двоє чудовиськ із прадавніх часів убили одне одного.

Ми бачили, як вони билися на смерть у бурхливому вирі водоспаду.

Коли Катла, заревівши, зникла у глибині, ми спершу не повірили своїм очам. Не могли повірити, що її вже немає. Там, де вона впала у воду, тільки клубочилась піна. І більше нічого. Ніякої Катли.

Та потім ми побачили Карма. Він підвів зелену голову з води, збиваючи хвостом піну. О, він був жахливий, той велетенський змій завдовжки від берега до берега, такий самісінький, як казала Ельфріда. Великий змій з водоспаду Карма, про якого вона чула казку ще дитиною, тепер виявився такою ж дійсністю, як Катла. Він справді жив у водоспаді, таке саме страховисько, як і дракониця. Змій повертав голову на всі боки, шукаючи когось, — і враз побачив Катлу, що виринула з глибини посеред водоспаду. Він метнувся до неї і обкрутився навколо її тіла. Катла дихнула на нього своїм смертельним вогнем, проте змій так стиснув її, що вогонь той погас у її грудях. Тоді Катла почала бити його, а змій її. Вони вчепилися одне в одного в смертельному двобої. Мабуть, вони з прадавніх часів шукали цієї зустрічі і тепер лупцювали одне одного, кусали, дерли, мов навіжені, і їхні страхітливі тіла сплітались у вирі водоспаду. Катла раз по раз ревіла, а Карм змагався безмовно, чорна драконяча кров і зелена змієва змішувалися з білою піною, і вона ставала темна й негарна.

Скільки тривала та боротьба? Не знаю. Мені здавалося, що я стояв на тій стежці тисячу років і не бачив більше нікого, крім двох потвор у смертельному двобої.

Так, двобій був довгий і моторошний, та нарешті й він скінчився. Катла востаннє розпачливо заревіла й замовкла. Карм тоді вже був без голови, але його тіло міцно обплелось навколо Катли, і вони зникли, наче їх ніколи й не було. Піна знов побіліла, отруйну кров чудовиськ змило могутнім валом водоспаду. Все стало таке, як колись. Як було з давніх-давен.

Ми стояли на стежці й мовчали. Нарешті Юнатан сказав:

— Нам треба вибиратися звідси! Якнайшвидше! Скоро зовсім стемніє, а я не хочу, щоб нас застукала ніч у Карманяці.

Бідолашні Грім і Ф’ялар! Не знаю, як нам пощастило підвести їх. Вони були такі стомлені, що насилу переставляли ноги.

Але ми залишили Карманяку і востаннє переїхали через міст. Далі наші коні просто не змогли йти. Тільки-но ми досягли другого берега, вони зупинились і полягали. Мабуть, подумали: ми вас довезли до Нангіяли, і з нас досить!

— Заночуємо на давньому місці, — сказав Юнатан. Він мав на гадці ту кручу, з якої я вперше побачив Катлу. Я здригнувся, згадавши про це.

Краще було б знайти якесь інше місце. Але ми не могли їхати далі. Насамперед треба було напоїти коней. Ми дали їм води, але вони не схотіли пити. Я стурбувався.

— Юнатане, з ними діється щось дивне. Ти вважаєш, що їм стане краще, коли вони посплять? — спитав я.

— Так, усім стане краще, коли вони посплять, — відповів Юнатан.

Я поплескав Ф’ялара по спині. Він лежав і дрімав.

— Який важкий день тобі випав, бідолашний Ф’я-ларе, — мовив я йому. — Але Юнатан каже, що завтра тобі буде краще.

Ми розпалили багаття так само, як і першого разу. Власне, кращого місця для ночівлі, ніж ця круча, ми б і не хотіли, якби можна було забути, що Карманяка так близько. За нами здіймались високі, нагріті сонцем скелі, що захищали нас від усіх вітрів. Перед нами круча прямовисно уривалася до водоспаду Карма, а з того боку, де міст, також стрімко спадала вниз до зеленої луки. Та лука згори здавалася зеленою латкою далеко внизу.

Ми сиділи біля багаття й дивилися, як на Прадавні Гори й на Прадавню Річку спадає сутінок. Я був стомлений і думав, що довшого й тяжчого дня, як цей, у мене ще не було в житті. З досвітку до смерку тільки кров, крик і смерть. Колись Юнатан казав, що є пригоди, яких не повинно бути, і сьогодні ми мали більше ніж досить таких пригод. День повстання. Він справді виявився довгим і важким, але тепер і йому настав кінець.

Хоч нашому смуткові ще не було кінця. Я згадував Матіаса. Мені було дуже шкода його і, вже сидячи біля багаття, я спитав Юнатана:

— А де, по-твоєму, тепер Матіас?
— У Нангілімі, — відповів Юнатан.
— У Нангілімі? Я ніколи не чув про таку країну.
— Ні, чув, — сказав Юнатан. — Ти хіба забув той ранок, коли я виїздив із Вишневої Долини й залишив тебе такого наляканого? Не пам’ятаєш, як я сказав, що коли не повернусь, то ми зустрінемося в Нангілімі? Тепер Матіас там.

І він почав розповідати про Нангіліму. Він уже давно нічого не розповідав мені, нам не було коли. А тепер сидів коло багаття і змальовував

Нангіліму, наче ми знов були в місті і я лежав на канапі.

— У Нангілімі…— почав Юнатан таким тоном, яким завжди починав свої розповіді, — в Нангілімі ще й досі триває доба табірних багать і казок.

— Бідний Матіас, коли там повно пригод, яких не повинно бути, — мовив я.

Проте Юнатан пояснив мені, що в Нангілімі немає сумних і жорстоких пригод, там тепер доба радісних ігор і розваг. Там люди розважаються. Звичайно, вони й працюють, допомагають одні одним, але й розважаються, співають, танцюють і розповідають казки. Іноді вони лякають дітей справді моторошними, страшними казками про такі чудовиська, як Катла, і про таких жорстоких людей, як Тенгіл. Але потім сміються й додають: “Не бійтеся, це лише казка. Насправді такого ніколи не буває. Ніколи, принаймні в наших долинах”.

— Матіасові дуже добре в Нангілімі, — сказав Юнатан. — Він має старовинну садибу в Яблуневій Долині, найкращу садибу в найкращій і найзеленішій долині Нан-гіліми. Скоро настане пора обривати яблука в його садку. Нам би треба

було помандрувати туди й допомогти йому. Бо він надто старий, щоб лазити по деревах.

— Я б також був майже радий, щоб ми помандрували туди, — сказав я, бо з його слів Нангіліма сподобалась мені і я дуже тужив за Матіасом.

— От бачиш, — мовив Юнатан. — Ми могли б оселитися в Матіаса. В Матіасовій садибі, в Яблуневій Долині Нангіліми.

— Розкажи, що б ми там робили, — попросив я.

— О, нам було б добре, — відповів Юнатан. — Ми їздили б лісами, розташовувалися б на ніч у мальовничих місцях. Якби ти знав, які там ліси! І серед них повно невеличких чистих озерець. Ми могли б спинятися на ніч біля озерця, щовечора біля іншого, мандрували б собі по кілька днів і ночей, а потім знову верталися б до Матіаса.

— І допомагали б йому обривати яблука, — додав я. — Але ж тоді Софії та Урварові довелося б порядкувати долинами Нангіяли без тебе, Юнатане.

— Ну то й що? — мовив Юнатан. — Я їм більше не потрібний. Вони самі дадуть лад у своїх долинах.

Юнатан замовк, наче не мав уже про що розповідати. Ми обидва мовчали, я стомився, і на душі в мене було зовсім не весело. Хіба могла мене втішити розповідь про Нангіліму, що була так далеко від нас?

Сутінки дедалі густішали, і гори ставали темніші. Над нами літали великі чорні птахи й жалібно кричали. Все навколо навівало сум. Водоспад Карма шумів, не вгаваючи ні на хвилину, я вже не мав сили його слухати. Він весь час нагадував мені про те, що я хотів забути. Все було напоєне сумом, і здавалося, що я вже ніколи не радітиму.

Я присунувся ближче до Юнатана. Він сидів притихлий, прихилившись спиною до кам’яної стіни, і обличчя в нього було бліде. Він і тепер скидався на казкового принца, але блідого і втомленого. Бідолашний Юнатане, подумав я, тобі теж невесело. О, якби я міг хоч трохи розвеселити тебе!

Ми довго сиділи мовчки, і раптом Юнатан мовив:

— Слухай, Хрущику, я повинен тобі щось сказати. Мене відразу охопив страх, бо коли він так звертався до мене, то завжди казав щось сумне й неприємне.

— Що ти повинен сказати? — спитав я. Він провів пальцем по моїй щоці.

— Тільки не лякайся… Ти пам’ятаєш, що казав Урвар? Що найменшого омаху Катлиного вогню досить, щоб у людини відібрало руки й ноги або щоб вона померла. Пам’ятаєш, як він казав це?

— Пам’ятаю, але чого ти завів про це мову? — спитав я.

— Того, що,…— Юнатан затнувся. — Того, що омах Катлиного вогню обпік мене, коли ми тікали від неї.

У мене цілий день боліло серце від того страху і горя, але досі я не плакав. А тепер просто заридав.

— Ти знов помреш, Юнатане! — крикнув я.

— Ні, але було б краще, якби я помер. Бо я більше ніколи не зможу рухатися.

Він пояснив мені, чим такий страшний Катлин вогонь. Інколи він не вбиває відразу, а робить ще гірше. Він пошкоджує щось усередині в людини, і вона стає нерухома. Спершу цього не помічаєш, але хвороба підкрадається поволі й неухильно.

— Тепер я можу ворушити ще тільки руками, — сказав Юнатан. — А скоро й ними не зможу.

— І це не минеться? — спитав я крізь плач.

— Ні, Хрущику, ніколи не минеться, — відповів Юнатан. — Хіба що я перейшов би в Нангіліму.

Хіба що він перейшов би в Нангіліму, о, тепер я збагнув! Він хоче знов залишити мене самого, так я й знав! Раз він уже втік був у Нангіялу без мене!

— Але вдруге ти не втечеш! — крикнув я. — Не підеш у Нангіліму без мене! Не кинеш мене самого!

— То ти хочеш піти зі мною? — спитав він.

— Хочу, а ти як думав? Хіба я не казав тобі, що хоч би ти куди пішов, то й я за тобою!

— Казав, і мене тішать твої слова, — відповів Юнатан. — Але потрапити туди не так легко! — Він трохи помовчав, тоді додав: — Ти пам’ятаєш, як ми колись стрибнули з тобою? Той жахливий випадок, коли все горіло і ми вискочили з вікна на подвір’я. Тоді я полинув у Нангіялу, пам’ятаєш?

— Ще б пак, — відповів я і ще дужче заплакав. — Навіщо ти питаєш? Думаєш, я не згадую про це відтоді кожної хвилини?

— Так, я знаю, що згадуєш, — відповів Юнатан і знов погладив мене по щоці. А тоді сказав: — Мені здається, що ми могли б стрибнути ще раз. З цієї кручі.

— Так, тоді ми помремо, — сказав я. — Але чи ми потрапимо в Нангіліму?

— Потрапимо, будь певен, — відповів Юнатан. — Тільки-но ми досягнемо луки, як побачимо світло Нангіліми. Світанок над Нангілімою, бо там тепер починає світати.

— Виходить, ми стрибнемо просто в Нангіліму, ха-ха-ха! — засміявся я вперше за довгий час.

— Так, — відповів Юнатан. — Тільки-но ми досягнемо луки, як побачимо просто перед собою стежку до Яблуневої Долини. Там стоятимуть уже Грім і Ф’ялар і чекатимуть на нас. Нам залишиться тільки сісти в сідло й поїхати. Поскакати!…

— І ти зможеш рухатися? — спитав я.

— Так, моя хвороба залишиться тут, і я знов буду бадьорий і радісний. І ти теж, Хрущику, ти теж будеш радісний. Стежка в Яблуневу Долину біжить через ліс, і як ти гадаєш, хіба нам не гарно буде їхати вдвох лісом сонячного ранку?

— Дуже гарно, — відповів я і знов засміявся.

— І ми не поспішатимемо, — розповідав далі Юнатан. — Можна буде скупатися в котромусь озерці. Ми однаково доїдемо в долину, поки Матіас зварить юшку.

— Як він зрадіє, коли ми приїдемо, — сказав я.

І враз мене приголомшила одна думка. Про Гріма і Ф’ялара.

Що Юнатан вигадує? Як же ми їх заберемо до Нангіліми?

— Навіщо ти кажеш, що вони там чекатимуть на нас? Адже вони лежать і сплять!

— Вони не сплять, Хрущику! Вони мертві. Їх убив Катлин вогонь. А те, що ти бачиш тут, — тільки їхня оболонка. Повір мені, Грім і Ф’ялар уже в Нангілімі й чекають на нас.

— То поспішімо, — сказав я, — щоб вони не чекали. Юнатан глянув на мене й усміхнувся.

— Як же я поспішу? — сказав він. — Хіба ти забув, що я не можу поворухнутись?

І тоді я збагнув, що маю зробити.

— Юнатане, я візьму тебе на плечі, — мовив я. — Ти колись виніс мене з вогню, а тепер я понесу тебе. Це буде справедливо.

— Так, це було б справедливо, — відповів Юнатан. — Але чи ти зважишся, Хрущику Лев’яче Серце, як ти гадаєш? Подумай-бо гарненько!

Я підступив до краю і глянув униз. Уже стемніло, видно було не дуже добре. Та однаково провалля було таке глибоке, що в мене запаморочилось у голові. Коли ми стрибнемо туди, то напевне обидва опинимось у Нангілімі. Жодному з нас не доведеться лишатись самому, журитися, плакати і боятися.

Але стрибати мали не ми, а я. Юнатан казав, що не так легко опинитися в Нангілімі, і тепер я збагнув чому. Як я зважуся стрибнути, як я зважусь на будь-що?

Так, якщо тепер не зважишся, то будеш тільки грудкою гною і більше ніколи не станеш чимось іншим, подумав я.

Я обернувся до Юнатана і сказав:
— Так, я зважуся.
— Любий, відважний Хрущику, — зрадів він. — То стрибаймо негайно!
— Я спершу хочу посидіти біля тебе, — відповів я.
— Тільки недовго, — мовив Юнатан.
— Ні, я посиджу, поки зовсім стемніє. Щоб нічого не видно було.
Я сидів біля Юнатана, міцно тримав його за руку й відчував, який він дужий і добрий, поряд із ним нічого не страшно.

Нарешті Нангіялу, її гори, долини й річку огорнула ніч. Я став над проваллям, тримаючи на спині Юнатана, він міцно обхопив мене руками за шию, і я відчув, як він дихає ззаду в моє вухо. Дихає зовсім спокійно. Не те що я… Юнатане, братику мій, чому я не такий відважний, як ти?

Я не бачив у темряві провалля перед собою, але знав, що воно є. Досить мені ступити крок у темряву — і все скінчиться.

Все відбудеться дуже швидко…

— Тобі страшно, Хрущику Лев’яче Серце? — спитав Юнатан.

— Ні… так, страшно! Та я однаково стрибну, Юнатане, зараз стрибну, цієї миті… зараз… і потім мені вже не буде страшно. Ніколи більше не бу…

О Нангіліма! Так, Юнатане, так, я бачу світло! Я бачу світло!