«Чигрине, Чигрине» — вірш Тараса Шевченка, написаний 19 лютого 1844 року в Москві. «Чигрине, Чигрине» аналіз вірша викладений в цій статті.
«Чигрине, Чигрине» Шевченко аналіз твору
Жанр «Чигрине, Чигрине»: громадянська лірика
Тема «Чигрине, Чигрине»: Висловлення суму і жалю поетом з приводу знищення Запорозької Січі і втрати могутності Вкраїни; висловлення критики стосовно діяльності Б. Хмельницького, зокрема за необачний Переяславський союз з Московією, який призвів до втрати української державності; глибокі роздуми про минуле й майбутнє рідного краю.
Ідея «Чигрине, Чигрине»: Засудження тих, хто занедбав, зрадив Україну, заклик до боротьби з поневолювачами і гнобителями українців. Звернення до недругів не «сміятися» з України, бо прийде час її могутності й розквіту.
Основна думка: Впевненість у відродженні козацтва, тієї сили, що здатна знищити самодержавство, будь-яку експлуатацію, приниження гідності.
У поезії Т. Шевченко критикує Б. Хмельницького за його легковірність, необачність, політичну недалекоглядність.
Гетьман, на думку поета, не зрадник, але за приєднання України до Росії його осудять нащадки, тож краще б йому було і на світ не народжуватись.
Письменник таврує Хмельницького за необачний Переяславський союз з Московією.
Богдан Хмельницький — син українського шляхтича Михайла, що був урядником у місті Чигирині й недалеко від Чигирина мав невеличкий хутір Суботів.
Ще зовсім молодим Богдан вступив до козацького війська. Вже скоро всі помітили, що з нього буде хоробрий і відважний козак-лицар та розумний керівник.
Як козацький старшина він брав участь у численних битвах з турками, а в битві під Ціцерою (1620 року) боровся поруч зі своїм батьком. Батько загинув у тій битві, а молодий Богдан потрапив у турецьку неволю, де пробув два роки.
Вийшовши з неволі, став сотником Козацького війська, і знали його запорожці як відважного й розумного чоловіка. По невдалому козацькому повстанні в 1638 році Хмельницький жив постійно в Чигирині або в своєму хуторі Суботові, успадкованому від батька.
Гетьман Хмельницький має в українській історії славу, бо він перший рішуче повів козацьке військо до боротьби за волю народу і рідної землі. Про Хмельницького народ склав пісні, з яких багато дотепер збереглося. Його образ прославлений у художніх творах.
Сюжетна лінія вірша: Твір розпочинається риторичним звертанням Чигрине, Чигрине, яке у вірші повторюється тричі й підсилює довірливий тон.
Перша частина — це філософський роздум поета про плинність часу («Над землею летять літа»), під впливом якого руйнується все: і святая… слава Чигирина, і Дніпро висихає, і розсипаються могили; нащадки забувають про минулу славу своїх предків, яка, «як пилина, лине за вітрячи холодними», про славу гетьманської столиці Чигирина.
У наступній частині поезії змінений віршовий розмір (чотиристопний ямб, тоді як у першій частині — хорей), це чотири пристрасні риторичні запитання, у яких висловлено розчарування ходом історії не на користь Україні:
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??
Що ж на пиві уродилось??!
Відповідь — метафорична картина української дійсності:
«Засівал и , І рудою’ поливали…
шаблями скородили».
А вродила «рута… рута…
Волі нашої отрута».
У цих рядках засобами іронії та контрасту показано крах ідеї державництва, утрату незалежності.
Шевченко вдається до сильного художнього прийому: уводить у вірш образ гюета-юродивого, який потім з ’явиться й в інших творах («І мертвим, і живим…»). Він усе знає, розуміє, оплакує Україну, але люди його не чують:
«А я, юродивий, на твоїх руїнах .Марно сльози трачу». Митець не може змиритися з тим, що …заснула Вкраїна, Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла…
Поезія пройнята мотивами туги за колишньою козацькою славою, патріотичними ідеями, вірою в кращу долю України.
Поет висловлює надію на те, що він своїм гарячим поетичним словом зможе “викувати до старого плуга новий леміш і чересло”, тобто розбудить громадську думку, спонукає до дії. Йому хочеться, щоб до байдужої, “гнилої” крові влили живу, чисту, святу козацьку, яка розбудить волю. Він сподівається, що все-таки “встане правда на сім світі”.
Стало зрозумілим, що Т. Шевченко визначився у своїй подальшій творчій долі. З цього часу його слово буде прямо служити пробудженню народу. Поет уже не братиме до уваги, чи подобаються його твори цензурі, чи ні — він не звертатиме уваги на неї, писатиме так, ніби тієї цензури і не було. Його поезії не будуть друкувати, але вони йтимуть до народу в багатьох списках.
Історія написання «Чигрине, Чигрине»
Вірш написано під враженням після відвідання гетьманської столиці (у 1648—1676 рр.) міста Чигирина (тепер райцентр Черкаської області), де Тарас Григорович перебував у липні—серпні 1843 р.
“Чигрине, Чигрине” Шевченко читати
Чигрине, Чигрине,
Все на світі гине,
І святая твоя слава,
Як пилина, лине
За вітрами холодними,
В хмарі пропадає.
Над землею летять літа,
Дніпро висихає,
Розсипаються могили,
Високі могили —
Твоя слава… і про тебе,
Старче малосилий,
Ніхто й слова не промовить,
Ніхто й не покаже,
Де ти стояв? чого стояв?
І на сміх не скаже!!
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??.. засівали,
І рудою поливали…
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось??!!
Уродила рута… рута…
Волі нашої отрута.
А я, юродивий, на твоїх руїнах
Марно сльози трачу; заснула Вкраїна,
Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила,
А дітям надію в степу оддала.
А надію…
Вітер по полю розвіяв,
Хвиля морем рознесла.
Нехай же вітер все розносить
На неокраєнім крилі.
Нехай же серце плаче, просить
Святої правди на землі.
Чигрине, Чигрине,
Мій друже єдиний,
Проспав єси степи, ліси
І всю Україну.
Спи ж, повитий жидовою,
Поки сонце встане,
Поки тії недолітки
Підростуть, гетьмани.
Помолившись, і я б заснув…
Так думи прокляті
Рвуться душу запалити,
Серце розірвати.
Не рвіть, думи, не паліте!
Може, верну знову
Мою правду безталанну,
Моє тихе слово.
Може, викую я з його
До старого плуга
Новин леміш і чересло.—
І в тяжкі упруги…
Може, зорю переліг той,
А на перелозі…
Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози.
Може, зійдуть і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне,
І вицідять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крові,
Чистої, святої!!!
Може… може… а меж тими
Меж ножами рута
І барвінок розів’ється —
І слово забуте,
Моє слово тихосумне,
Богобоязливе,
Згадається — і дівоче
Серце боязливе
Стрепенеться, як рибонька,
І мене згадає…
Слово моє, сльози мої,
Раю ти мій, раю!
Спи, Чигрине, нехай гинуть
У ворога діти.
Спи, гетьмане, поки встане
Правда на сім світі.
