Дара Корній «Польовик» скорочено читати

Дара Корній «Польовик» скорочено читати варто, щоб дізнатися про міфічну істоту, яка за віруванням слов’ян охороняли їх ниви.

Дара Корній «Польовик» скорочено

Хто такий Польовик? Це житній дід, жицень. Син землі, володар-охоронець полів.

Він народжується на нивах, коли сходить жито чи пшениця, росте з ними, дозріває та й засинає. Улюблена пора доби для польовика — полудень. Польові мавки: полудниця, житниця, гречуха, жалиця, овсяниця, пшениця — та сини: спориш, межівник і луговик — його помічники, які допомагають дбати про врожай.

За деякими описами, польовик — це малий чепурненький дідок, з чорною шкірою (кольору землі). Очі у нього різнокольорові: смолянисте та блакитне. Волосся й борода з колосків і трави. За поясом у нього магічний серп. Ним польовик вирізає бур’ян та допомагає хорошим господарям під час жнив.

За іншими описами, польовик схожий на тварину. Його тіло вкрите чорною шерстю, він має хвіст, кігті, крила, маленькі ріжки, телячі вуха й великі зуби. До людей може з’явитися у вигляді козлика чи бика. Польовик може ставати зайцем чи пташкою, горлицею, жайворонком, перепілкою або ж чорнотілим й червонооким незнайомцем в червоних чоботях.

Та здебільшого польовик — це легкий прозорий вітерець у полі. Наші пращури вважали, якщо його не задобрювати, то він розсердиться та зачне пустувати: мишей та кротів до нивки принаджувати, гаддя напустить, колосся сплутає, насіє посеред жита пшениці, а між проса — ячменю. А задобрений він буде ще дбайливіше доглядати ниву. Тож безмісячної ночі, коли цвіло жита, виходили хлібороби в поле та вели із собою вгодованого бика.

Жнива починалися перед 12 липня (день святих Петра й Павла) із зажинок. Рано-вранці, до сходу сонця, усі: і старі, і малі, — вбрані у святковий одяг, урочисто виходили в поле.

Господар низько вклонявся ниві та жав першу жменю, за ним господиня. З перших двох жмень складали зажинковий хрест. Так, у парі, урочисто нажинали три-п’ять снопів.

У деяких місцевостях нажинали стільки снопів, скільки живих душ у родині. Останній обжинковий сніп був в особливій пошані. Люди вірили, що це зимівник для польовика-охоронця. Тому він мав бути найколосистішим, з розкішними «вусами» та густою «бородою», яку іноді ще називали Перуновою чи Велесовою. Ще його називали Сніп-Рай, або Дідух. Цей сніп урочисто несли з поля  до комори, і співали.

На Різдво цей обжинковий  величний Дідух, ставили в хаті на почесному місті — на покутті. Після Різдва сніп виносили в комору на зберігання. Дух польовика дрімав у цьому снопі до весни.

Навесні Сніп-Дідух виносили в поле, розкидали по нивці. Вважалося, що так благословляється земля й вивільняється дух польовика, який оберігатиме ниву і дбатиме про урожай.