«Декамерон» ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Зачинається четвертий день, у який під проводом Філострата говориться про тих, чия любов мала нещасливий кінець
Любії мої дами! Усе, що я чув од розумних людей, що в книгах читав чи на світі бачив, — усе, кажу, наводило мене на думку, що навальний да шмалький вітер заздрості на високі тільки вежі й на стрімчасте верховіття древесне ударяє; отже ж, бачу тепер, що думка та моя була хибна: даремно намагався я сховатися од лютого подмуху того пекельного вихру, даремно старався йти все рівними рівнинами та глибокими долинами. Розумно се стане всякому, хто спогляне уважно на отсі мої оповідки, писані простою мовою флорентинською, ще й у прозі, та ще й без заголовків, викладені при тому штилем найзвичайнісіньким, якомога безхитрим. І все ж таки борвій той скажений раз у раз хитав мене, мало не з коренем вивертав мене, зубами завидющими, як собака, хватав мене. Оттоді-то і збагнув я вочевидьки істину, давно проголошену мудрецями, що на сім світі одна тільки нікчемність, од заздрощів у безпеці пробуває.
Так знайте ж, розумниці ви мої, що знайшлися такі люди, які, прочитавши мої оповідки, кажуть, що я надто в вас кохаюся і що не подобаріч мені вас отак потішати й забавляти, а ще гірше того — без міри похваляти. Інші, знов, судячи нібито зріліше, кажуть, що вийшло вже мені з літ речами такими цікавитись, тобто про жінок мову розводити і до них примилятися. А ще дехто, про славу мою ревне дбаючи, волів би, щоб я витав із музами на Парнасі, замість із вами теревені-вені правити. Є й такі, котрі кажуть (уже не з розуму, а з пихи великої), що краще б я подумав, як на хліб собі заробити, аніж усякі фрашки вигадувати та витрішки ловити. Деякі, нарешті, тим хочуть трудам моїм зашкодити, що намагаються довести, ніби в житті все було не так, як я вам оповідаю, а по-інакшому.
От бачите, славні мої дами, які лихі бурі, які злючі зуби, які гострі жала терзають мене, і мордують, і до живого доймають, поки я у вас на службі подвизаюся. Але все те, свідок Бог, я вислухую і приймаю з спокійною душею і, хоч мав би передусім од вас оборони сподіватися, сам не пошкодую сил на відповідь, може, й не таку, яку огудникам моїм дати належало б, а коротеньку і швидку, аби тільки вони мені в ушу не турчали. Не дійшов-бо я і до третини труда мого, як їх уже в мене стільки розвелося, а поки я кінця дійду, то, коли не дати зразу відсічі, такого їх намножиться, що малим заходом мене під себе підвернуть, хоч би ви їм тоді противились усіма силами вашими.
Та перше ніж давати саму відповідь, хочу на своє виправдання розказати не те щоб повість, а так собі приповість (щоб не подумав хто, ніби я хочу влізти з нею до тії чесної компанії, що я вам представив; та воно й зразу буде видно, що се їхнім історіям не пара). Отсе ж обертаюся з нею до напасників моїх.
У нашому місті, — давно вже те діялось, — жив собі один чоловік на ймення Філіппо Бальдуччі; був він роду простого, міщанського, але світові лад знав і на справах, своєму станові пристойних, добре розумівся. Була в нього жінка, з якою вони дуже любилися, жили тихомирно і про те найбільше дбали, як би завжди догодити одне одному. Та сталося його жінці те, що з усіма буває, — зійшла вона з сього світу, лишивши Філіппові на згадку про себе одним одного синка, якому заледве два роки минуло. Філіппо вбивався хтозна-як, утративши кохану істоту. Така його огорнула туга, як сам на світі без любого подружжя зостався, що надумав він усі справи мирські занедбати і присвятити себе натомість Богові, та й сина на те нахилити. От роздав він усе своє добро Богу в прийом та подався на гору Азінайську, усамітнившися там із сином своїм в убогій келійці. Живучи з милостині, вони знали тільки пости та молитви; батько остерігався говорити синові будь-що про світські речі і пильнував, щоб він, крий боже, нічого такого не побачив, що його од спасіння душі одвернуло б; тільки й мови було в нього, що про славу жизні вічної, про Бога та праведників Божих, тільки й науки для сина, що молитва; багато років тримав він його отак у келії, що хлопець, крім нього, жодної душі живої зроду не бачив.
Вряди-годи вибирався Філіппо до Флоренції; розбогарадивши того-сього у добрих людей, він знову вертався до своєї келії. От одного разу, як він уже геть-то постарів, а синові вісімнадцятий рік пішов, спитав його парубок, куди він збирається. Батько пояснив йому. Тоді парубок і каже:
— Тату, ви вже старенькі, і не легко вам, надісь, ноги трудити. Чом би вам не зводити мене до Флоренції та не зазнайомити з тими добрими людьми, вашими побожними приятелями? А потім би вже я, молодший і кріпший, ходив би, коли треба, до міста про нужду нашу, а ви сиділи б собі дома.
Старий розмислив, що син у нього вже великий і добре навик до спасенницького життя, то мирські принади йому не страшні, і вирішив, що правду хлопець каже. От як випало йому туди йти, він узяв з собою і парубка. Як уздрів парубок усі оті палаци, будинки, церкви та інші городські дива, яких він зроду не бачив, скільки пам’ять його сягала, він дуже з усього чудувався і, знай, розпитував батька, що воно таке і як називається. Батько все йому розказував, а він, одним задовольнившись, питав уже про друге. От ідуть вони так по вулицях, син питає, а батько одказує, коли се де взялися їм навстріч молоді жінки й дівчата — гарні та поприбирані, цілою юрмою десь із весілля, мабуть, верталися. Як побачив їх парубок, то й спитав у батька, що воно таке.
— Синку, — одвітував батько, — не дивись на них, цур їм, опусти очі, то погань.
— А як вони звуться? — допитується син.
Щоб у хлопцеві якихось гріховних помислів чи жади тілесної не пробудити, не назвав їх батько по-справжньому, себто жінками, а сказав:
— То, синку, гуси.
І — диво дивне! — син, що зроду білої челяді не бачив, забув одразу і про палаци, і про коні та воли чи там осли, і про гроші, і про все на світі, що сьогодні вперше зуздрів, і сказав батькові:
— От якби мені, тату, одну таку гусочку!
— Мовчи, синку, — одказав батько, — мовчи, горе моє, вони скверні.
— Отсе такі бувають скверні? — спитав син.
— Такі, — одказав батько.
А син йому:
— Не розумію, чого се вони по-вашому скверні, а як на мене, то я ще зроду не бачив нічого такого гарного й любого, як сі гуси; вони кращі за тих мальованих янголів, що ви мені показували. Зробіть мені ласку, панотче, візьмімо з собою на гору одну таку гусочку, я вже буду її годувати.
— Ні, ні, не треба! — закричав батько. — Та й не знаєш ти, з якого кінця вони годуються!
Тепер тільки зрозумів старий, що природженне сильніше над учене, і пожалкував, що взяв сина з собою.
Тут уриваю я приповість свою і звертаюся до тих, для кого я її розказував. Отож кажуть деякі огудники мої, нібито негаразд я чиню, що стараюся вам, юнії дами, сподобатись і що сам вами більше, ніж треба, захоплююсь. Мушу визнати щиро, що так воно і є — ви мені подобаєтесь, а я прагну сподобатися вам. Та що ж тут дивного, спитав би я тих огудників — адже й вони зазнали, мабуть, поцілунків любовних, і обіймів голубливих, і радощів плоті, що ви, красунечки мої, частенько їм уділяєте; адже й вони бачать постійно вдачу вашу любу, вроду вашу пишну, принаду вашу милу, ще й цноту вашу жіночу, — що ж тут дивного, кажу, коли навіть недолюдок, у пустельних горах вирослий, у тісній келії згодований, нікого, крім батька, несвідомий, скоро вас побачив, то вас тільки й жадав, про вас тільки й гадав, за вами тільки й упадав? Чого ж вони мене за те судять, і гудять, і нудять, що я вас люблю і до вас прилюбляюся, коли сам Бог дав мені таку любливу вдачу, коли я з первого молоду мого до вас душею пригорнувся, спізнавши дивні чари очей ваших зоряних, лагідну мову уст ваших медоплинних і жагучий пломінь, що в серці од зітхань ваших чулих розпаляється, коли, нарешті, той молодий пустельник, те, сказати б, дике безрозумне звіря, — і той уподобав вас понад усе на світі? Доправди, хіба тільки той, хто вас не любить і не прагне любові вашої, несвідомий сили й насолоди природного повабу, може ганити мене за се й судити, та мені про його думку байдуже.
Ті ж люди, що на літа мої кивають, не чули, мабуть, що в часника головка біла, та гичка зелена. Та жарти жартами, а я їм скажу, що не соромитимусь поки віку мого тим догоджати, котрим годити мали собі за честь і втіху Гвідо Кавальканті і Данте Аліг’єрі при старощах своїх, і мессер Чіно із Пістойї, у сивий волос убившися. Не хочу тільки од речі далеко ухилятися, а то приточив би немало прикладів історичних, що і в давнину багато було славетних мужів, які в похилому віці жінкам приподобитись ревне силкувалися; та як мої суперечники того не знають, нехай самі краще в тій матерії розчитаються.
Раджено мені на Парнасі з музами пробувати — що ж, се рада слушна, та не годиться ні нам із музами, ні музам із нами безперестань спілкуватися, і коли чоловік розстанеться на якийсь час із ними, захопившись подібними до них істотами, то за се його не варто ганьбити. Музи — жінки, а жінки хоч і не музи, то все ж таки з виду на них похожі, і якби вони не подобались мені самі собою, то я полюбив би їх за ту схожість. Не кажу вже про те, що жінки надихнули мене на тисячу віршів, а музи ані на жоден; правда, музи допомагали мені складати їх, а може, й ці оповіданнячка писати, хоч се річ і простіша; і дуже можливо, що музи навідували мене саме задля тої схожості, що мають із ними жінки. Отож, компонуючи сі оповідання, я не цураюсь ні Парнасу, ні муз, як то декому здається.
А що ж ми тим скажемо, що, слави моєї жаліючи, радять мені про шматок насущника дбати? Їй-богу, не знаю! Догадуюсь тільки, що якби мені довелося коли в них хліба попросити, то вони б мені, певно, одказали: “Шукай його собі в байках!” А тим часом поети знаходили, бувало, більше того хліба в байках своїх, ніж багачі в скарбах своїх незчисленних. Багато співців прославили свою добу тими байками, а ті, що хліба собі донесхочу нагарбати поривалися, безславно загинули. Та що там довго балакати! Нехай ті люди й проженуть мене, як я попрошу в них хліба, тільки, хвалити Бога, ще мені не прикрутило, а як і прикрутить коли, то зумію по слову апостольському нужду, як і розкоші, зносити; нехай же ніхто більше про мене не піклується.
Щодо тих, які кажуть, ніби все не так було, як я списую, то я був би їм вельми вдячний, щоб вони пред’явили мені оригінали, і коли б моє писання з тими оригіналами різнило, я признав би їм слушність і намагався б усе як слід підправити, та, поки я чую самі лише пусті слова, даю їм на волю що завгодно говорити, а сам своє робитиму і докори їхні проти них же й повертатиму.
Здається мені, що буде з них поки що і такої відповіді, а я тим часом, заручившися Божою і вашою, ласкаві мої дами, допомогою і набравшися терпіння, піду собі далі своїм шляхом, на той вітер не зважаючи: нехай дме, як хоче, а мені од того нічого страшного не буде, як ото пороху дрібному при сильному вихрі, що або з землі його не звіє, або як уже зірве вгору, то понесе понад голови людські, понад корони королівські та цісарські чи на палаци високоверхі та вежі шпилясті, а як і впаде коли той порох додолу, то нижче того місця, звідки звіявся, осісти не може. Коли я і перше вам з усіх сил догодити старався, то тепер і поготів, бо всякому розумному чоловікові ясно, що я і всі інші, котрі вас люблять, діємо згідно з природою. Щоб проти її законів боротися, занадто багато треба мати сили, і часто сила та йде намарно або й шкодить тому, хто нею орудує. Такої сили, без сорома казка, в мене немає, а хоч би й була, то я оддав би її комусь іншому, аніж мав на свій пожиток обертати. Отож нехай мої напасники краще мовчать і, як не можуть самі горіти, нехай собі дубіють, про мене, у своїх протиприродних нахилах та не заважають мені сього короткого віку на мій смак довікувати.
Та час уже нам, любі мої читальниці, після сього одбігу чималенького знов до властивої речі повернутися і наше перерване оповідання далі по порядку провадити.
Уже сонце погасило на небі всі зорі і прогнало з землі вологу вночішню тінь, як Філострат зо сну прокинувся і велів побудити все своє товариство. Всі вийшли в той гарний сад на погуляння, а як настала обідня година, покріпились їдою на тому самому місці, де вчора вечері заживали. Тоді знов поспали трохи, як сонце саме найвище підбилося, а повстававши, посідали знов, як заведено, у холодку біля водограю, і Філострат наказав Ф’ямметті починати. Вона не примусила себе довго вмовляти і, люб’язно посміхнувшися, зняла річ.
«Декамерон» ОПОВІДКА ПЕРША
Танкред, князь Салернський, убиває коханця дочки своєї і посилає їй серце замордованого в золотій чарі; вона вливає туди отрути, п’є її і конає
Про смутнії речі велів нам сьогодні розправляти наш король, хоч ми й зібралися сюди, щоб повеселитися; випадає нам про чужі сльози оповідати, а такі історії і самого оповідача, і слухачів його неминуче живим жалем проймають. Може, він учинив так навмисне, щоб погамувати трохи наші дотеперішні веселощі, а може, й інша яка була на те причина, та не годиться мені волі його ламати, тож розкажу я вам про одну сумну та невеселу пригоду, уболівання вашого, я думаю, достойну.
Танкред, князь Салернський, був людяним і добротливим володарем чи радше був би таким, якби на старості літ не заплямив рук своїх кров’ю двох закоханих. Була в нього за все життя одним одна дочка, та краще б вона йому зовсім була не вродилася. Так сильне він її любив та кохав, як, мабуть, жоден інший отець у світі; уже давно вона й на стану стала, а він її все заміж не давав, не хотів розлучатися з нею; нарешті дав її за сина герцога Капуанського, та, малий із ним час проживши, вона завдовіла і знову до батька повернулася. Була вона з лиця і постаті напрочуд уродлива, молода й завзята, а що вже розумна, то як на жінку, може, й занадто. Живучи при батькові, як і личить князівні, у великих розкошах, побачила вона, що він, ніжно її люблячи, про те й не помишляє, щоб доньку знову одружити, а проситися якось ніби й непристойно; от і надумала молода вдова завести собі потаємне, якщо можна, доброго коханця.
Стала вона між батьковими двораками, шляхетними й нешляхетними, розглядатися, до вдачі їхньої та поведенції пильно придивлятися і вподобала собі з-помежи всіх одного молодого слугу княжого на ймення Гвіскардо. Родом був він із самої низоти, та звичаєм своїм і душею високою всіх в очах князівни переважував, і загорілася вона до нього скритою жагою, чимраз більше благородством його захоплюючись. Тямущий юнак теє помітив і так до неї серцем пригорнувся, що тільки й марив тими любощами. Отак любилися вони потай іздалеку, і хоч дуже хотіла князівна з коханцем зійтися, та нікому не важилась любові своєї звірити; вкінці вона добрала-таки хитрого способу, як усе те влаштувати: написала листа, де докладно пояснила, як і коли він може з нею зустрітися, сховала папірець в очеретинку і оддала її Гвіскардові, сказавши йому жартівливо:
— На тобі отсю очеретину, буде чим увечері служниці вогонь роздмухувати.
Гвіскардо взяв очеретину і зразу догадався, що неспроста вона йому дала того гостинця; вдома він роздивився краще, розламав її по колінчику і знайшов там князівниного листа. Прочитавши його і зрозумівши, що йому слід робити, він зрадів несказанно й почав готуватись до сходин із коханою.
Обіч княжого замку була з давнезних-давен видовбана в скелі печера, і для її освітлення прорубано зверху продуховину, та що печера була вже відколи занедбана, отвір той поріс терном і травою. В тую печеру був доступ через потайні сходи із долішніх замкових покоїв, де жила князівна, а сходи ті були заличковані кріпкими дверима. Усі вже про них і забули, бо двері ті хтозна-коли востаннє одмикалися, та од очей Амурових жодні тайнощі приховатися не можуть: закохана князівна здумала про них і нишком од усіх сама кілька день морочилась, поки тії двері одімкнула і спустилася в печеру. Побачивши там продуховину, тоді ж ото й написала Гвіскардові, щоб через неї туди добувся, і про глибину печери теж дала йому знати.
Прочитавши листа, Гвіскардо зладив собі хутенько мотузяну драбинку, щоб по ній у печеру спускатися й назад вилазити, одягнувся в шкуратяну одежу, щоб о терня не поколотись, та й вибрався нишком уночі до тієї продуховини. Примоцювавши один край мотуза до дерева, що росло на скелі коло отвору, він спустився по тій драбинці в печеру і став чекати князівни. Вона ж наступного дня одіслала покоївок своїх — нібито сон її морив, замкнулася сама в тій кімнаті, одчинила потайні двері й пішла в печеру до Гвіскарда. Коханці зраділи одне одному несказанно; піднявшися до її покою, не одну годину розкошували вони навзаєм, а потім, домовившись розважно із нею, як і коли їм далі нишком сходитися, Гвіскардо вернувся до печери, а князівна замкнула за ним двері і покликала до себе служниць. Як же знов споночіло, Гвіскардо виліз через ту щілину з печери й пішов додому. Знаючи тепер усі ходи й лази, він часто потім навідувався до своєї коханої, та доля, ніби заздрячи тому великому щастю, обернула їхні радощі в прегіркую тугу.
Танкред мав звичку приходити час од часу без нікого до доньки в кімнату і, проговоривши з нею трохи, вертатися знову до себе. Одного дня він прийшов туди по обіді, коли князівна (я й забула сказати, що звали її Гізмонда) гуляла саме в садку з своїми дівчатами; увійшовши сам до кімнати, так що його ніхто не чув і не бачив, князь не захотів перебивати їхньої прогулянки. Віконниці в кімнаті були захилені, заслони коло ліжка спущені; Танкред сів на ослінчику, приклонив голову до постелі, ще й заслоною прикрився — сказав би, навмисне ховався! — та й задрімав. Як на те, Гізмонда веліла того дня прийти коханцеві; залишивши покоївок у саду, вона замкнулася у своїй кімнаті, не помітивши, що там хтось є, і одчинила потайні двері Гвіскардові, що вже її дожидався. От лягли вони на ліжко та й давай своїм звичаєм любо проміж собою жартувати, аж тут Танкред прокинувся. Побачивши й почувши, що дочка його з слугою витворяє, князь тяжко розгнівався. Хотів був спочатку гримнути на них, та потім вирішив змовчати і присутності своєї не виявляти, щоб обережно й без розголосу ганебного наміру свого помстивого доконати. Набувшися досхочу вкупі, коханці встали, так і не помітивши Танкреда; Гвіскардо сховався в печері, а Гізмонда вийшла з кімнати. Старий князь виліз нишком через вікно й подався до своїх покоїв, гнівом і досадою смертельною палаючи.
Тої ж ночі в ранні обляги двоє слуг схопили на його розказ Гвіскарда, як він саме в своєму незручному шкуратяному вбранні з печери вилазив, та й привели його потаймиру перед князя. Як побачив Танкред слугу свого молодого, то мало не заплакав.
— Гвіскардо, — тільки й сказав йому, — я ж до тебе завше був добрий, а ти вчинив за те роду моєму таку ганьбу й неславу! Сьогодні побачив я все на власні очі.
— Любов сильніша за вас і за мене, — коротко відрік йому юнак.
Тоді Танкред велів узяти Гвіскарда під остру варту, а сам, усю ту справу і так і сяк обдумавши, пішов другого дня, як звичайно, в пообідню пору в кімнату до Гізмонди, що нічого того ще не знала, замкнувся з нею і сказав їй, плачучи:
— Гізмондо, я так уповав на честивість і цноту твою, що якби сам того не бачив, то зроду нікому не повірив би, щоб ти не то кого іншого, крім мужа свого, приймала, а й подумала коли про таке; тепер же до кінця недовгого віку мого старечого буду я тим переступом твоїм каратися. Та якби ще ти була для тої ганьби своєї взяла собі якогось шляхетного чоловіка з-поміж двораків моїх, а то вибрала сього Гвіскарда, хлопця найпідлішого роду і плоду, що змалку ріс у нас при дворі на ласкавому хлібі; не знаю я тепер з печалі, що мені з тобою діяти. Гвіскарда я велів схопити минулої ночі, як він із печери вилазив, і взяти його під варту; що з ним робити, я вже знаю, але що мені, дочко, з тобою почати? Тут любов моя батьківська, що, може, ніколи в світі ніде такої зроду не було, жалю серцю завдає, а тут досада справедлива на твою безрозумність пече мені душу: та каже, щоб я простив тобі, а ся вимагає, щоб я, всупереч природі моїй, скарав тебе люто. Перш ніж на щось наважитись, хотів би я од тебе слово почути.
Сеє сказавши, поник головою та й заплакав ревними сльозами, немов побита дитина.
Вислухавши Гізмонда батькових речей, побачила, що таємне кохання їхнє викрилось, а Гвіскардо попався, і невимовна туга обняла її серце. Ледве стрималась князівна, щоб не заголосити по-жіночому, та гордовитою душею перемогла вона ту слабість; нічого на виду не показавши, твердо наважилась не просити ласки — воліла вмерти, вважаючи, що її Гвіскардо вже загинув. Не так, як присоромлена провинниця, відповідала вона батькові, а спокійно, незворушно, дивлячись йому сміло просто в вічі:
— Танкреде, не хочу я ні одмагатися, ані милості од тебе домагатися: неправда не поможе, а до благань удаватися негоже. Ніяким побитом не буду я старатися любов і прихильність твою позискати, а признаюся у всьому по щирій правді, щоб спершу слушними словами чесність свою доказати, а потім мужніми ділами доблесть свою появити. Так, я любила й люблю Гвіскарда і любитиму до смерті, що вже в мене за плечима; а як потойбіч є любов, то й там його любити не перестану. Та до сієї любові схилила мене не хибкість моя жіноча, а прикмети його благородні, та ще небажання твоє видати мене заміж. Бувши сам із плоті й крові, сплодив єси й дочку таку саму — не з каменю вона в тебе, та й не з заліза; хоч ти тепер і старий, та сам здоров знаєш, як яро сили молодії у тілі буяють; хоч звікував єси найкращий вік свій у рицарюванні, та відомо тобі, що розкіш і безділля можуть не то з молодими, а і з літніми людьми зробити. Плоть од плоті твоєї, не нажилась я ще на світі, ще молода, тим буяють у мені похоті тілесні, особливо як спізнала я в короткім заміжжі смак задоволеного жадання. Не мігши тій силі противитись, піддалась я любосному повабу — і закохалась. З усієї моці намагалась я так усе влаштувати, щоб із сього гріха природного ні тобі, ні мені якої неслави не вчинилося. Зичливий Амур і щаслива доля напутили мене на добру стежку, як пристрасть мою од очей людських сховати; чи тобі хто виказав, чи сам ти про все дізнався — байдуже, я од того не одрікаюсь. Гвіскарда я взяла собі не навмання, як то часто у жінок буває, а по зрілому намислі обрала його з-поміж усіх двораків, з добрим розумом наблизила його до себе і з щирою вірністю із ним немалий час кохалася. За сей же вибір, здається, ти й картаєш мене гостріше, ніж за самий перелюб, виходячи не з істини, а з передсуду людського, і дорікаєш, що я зв’язалась із чоловіком низького стану — ніби ти не гнівався б, коли б я заходила собі з яким шляхти чем. Та тому вже не я винна, а фортуна, що нерідко нікчемних звеличує, а достойних упосліджує. Але як би там не було, пригляньмося краще до суті речей: тіла наші зліплені всі з однакового тіста, і один творець создав душі наші, наділивши їх однаковими силами, здібностями і властивостями. Сама лише чеснота одрізняла з первопочину людей, що народжувались і народжуються всі однаковими: хто тії чесноти більше мав і діяльніше проявляв її, тих називали благородними, а інших — неблагородними. Згодом усе перевернулося і закон сей затемнився, але він іще не втратив своєї дії ні в природі, ні між добрими людьми: чоловік честивий ділом являє своє благородство, і як хто його не називає благородним, то винен тут не названий, а називач. Подивися на дворян своїх, приглянься до життя їхнього, звичаїв та обичаїв і порівняй їх із Гвіскардом: посудивши нелицемірно, муситимеш визнати, що він із них усіх найблагородніший, а вони проти нього всі підлі наголо. Так високо його цінуючи, не звірялась я на чиїсь присуди, тільки на свідчення твоїх речей та своїх очей. Хто ще похваляв його так, як ти, за його справді похвальні вчинки й поводження? Кажу “справді похвальні”, бо сама я добре бачила, що ти завжди хвалив його за діло, хоч, може, й не дохвалював по заслузі; якщо я в ньому помилилась, то се ти ввів мене в оману. Як і тепер казатимеш, що я зв’язалася з чоловіком низького стану, то се буде явна неправда. Якби ще ти сказав, що з бідним, тут би можна було з тобою погодитися — тобі ж на сором, бо ти не спромігся гідно нагородити такого достойного слугу. Бідному не доблесті бракує, а добра. Не раз королі і князі славетні бідними бували, не раз хлібороби й козопаси в велике багатство вбивалися. І останнє ще — кажеш ти, що мучить тебе непевність, що зі мною маєш робити. Нехай вона тебе довго не мучить: як ти вже наважився на схилі віку добротливу натуру свою на жорстоку перемінити, то карай мене з усією люттю, я не благатиму пощади; карай мене, бо я була сього гріха (якщо се справді гріх) первою причиною. Клянусь тобі, що як ти мені того не зробиш, що зробив уже чи думаєш зробити з Гвіскардом, то я сама собі те заподію. Іди ж тепер, поплач із жінками і вбий із лютості своєї одним замахом його й мене, як уже тобі здається, що ми тої кари заслужили!
Спізнав тоді князь усю велич душі дочки своєї, та не гадав, щоб так несхибно дотримала вона тих слів своїх клятвених. Пішовши од неї, вирішив нічим її не карати, тільки жагу її палку згубою коханця охолодити. Він наказав двом вартівникам Гвіскардовим задушити його потаємне нічною добою, вийняти з нього серце і принести йому; так же вони і зробили. Другого дня велів подати собі велику й гарну золотую чару і, поклавши туди Гвіскардове серце, послав його Гізмонді через вірника свого з такими словами: “Отець твій шле тобі сього гостинця, щоб утішити тебе тим, що ти найбільше любиш, як ти його втішала тим, що він любив найбільше”.
Гізмонда ж, як пішов од неї батько, рішенця свого страшного не одмінила; накопавши всякого отруйного зілля та коріння, вона виварила його, щоб мати під рукою трутизну, коли станеться те, чого вона боялась. Коли прийшов до неї слуга з тим князевим гостинцем і переказав їй його слова, вона взяла чару з незворушним обличчям, зняла накришку і, побачивши там серце, одразу догадалася, чиє воно. Тоді повернулась до слуги і сказала:
— Воістину, тільки золота гробниця достойна сховати таке от серце; гаразд учинив тут мій отець.
По сій мові піднесла серце до вуст і поцілувала його, а потім провадила далі:
— Скрізь і завжди, аж до сієї останньої хвилі, відчувала я в житті ніжну й щиру любов батьківську, а тепер я відчула її з особливою силою; перекажи ж князеві за сей коштовний дарунок мою останню, здається, подяку.
Тоді знов звернула очі на чару, що її міцно тримала в руці, і, дивлячись на сердце, промовила:
— О, благословенне виталище утіхи моєї й відради, хай буде проклята жорстокість того, хто примусив мене споглянути тепер на тебе тілесними очима! Воліла б я на тебе довіку очима духовними споглядати. Ти дійшло кінця путі своєї, довершило, що тобі од долі судилося. Ти дійшло мети, до якої всяке прямує, ти покинуло сей злиденний світ з усіма турботами його і дістало од ворога свого таку гробницю, якої заслужило доблестю своєю. Для гідного похорону бракувало тобі тільки сліз тієї, котру ти за життя так щиро любило; щоб вони на тебе пролилися, Господь напоумив мого немилосердного вітця послати тебе до мене, і я проллю ті сльози, хоч і присягала вмерти без плачу і без страху на обличчі, а проливши, без вагання з’єднаю при твоїй помочі мою душу з тією, що ти їй, серце, так вірно служило! З тією супутницею любо мені буде і відрадно увійти до незнаної оселі. Я вірю, що та душа ще тут; вона дивиться на місце, де ми були вдвох щасливі, вона любить мене і, знаючи, що я люблю її також понад усе на світі, чекає вже душі моєї.
Сеє сказавши, схилилася над чарою і попустила в неї, без зойків і голосіння жіночого, буйні горючі сльози, що ринули безнастанно, мов із якого джерела невсихучого, і цілувала без міри й без ліку мертве коханцеве серце. Покоївки стояли округ неї і не знали, чиє то було серце і що означають її слова, та, пройняті жалощами великими, ридали всі ридма і все допитувались її причини, намагаючись якось заспокоїти свою володарку. Вона ж, виплакавши всі сльози, підвела голову й сказала:
— О, серце, без міри коханеє! Я виконала перед тобою останній мій обов’язок; тепер лишилося тільки прилучити мою душу до твоєї.
По сій мові веліла подати собі дзбанок з наготовленою отрутою, вилила її в чару на серце, рясно зрошене її слізьми, а тоді без вагання піднесла чару до уст і випила отруту до’станку, а випивши, злягла на свою постіль із чарою в руці, прибрала поважної постави і, притуливши Гвіскардове мертве серце до свого, мовчки дожидалася смерті. Дівчата, що все те чули і бачили, хоч і не знали, що вона зажила отрути, повідомили про все Танкреда, який, боячися того, що вже сталося, прибіг до доччиної кімнати, як вона була вже в постелі. Запізно з’явився він сюди, щоб потішити її ласкавими словами; побачивши її присмертною, старий князь жалісно заплакав. Тоді Гізмонда сказала:
— Танкреде, побережи сі сльози для якоїсь нещасливішої пригоди, не проливай їх надо мною, бо мені їх не треба. Чи видана то річ, щоб чоловік плакав, як ти оце, коли здійснилось його бажання? Та як у тобі ще не до решти загасла та любов, що ти мав до мене в серці, вволи мою останню волю: як не до душі було тобі моє окрите і тайне єднання з Гвіскаром, вели поховати мене разом із ним, то вже байдуже де, щоб тіло моє лягло явно й відкрито поруч із його тілом на вічний спочинок.
За сльозами князь не спромігся їй на відповідь. Гізмонда, чуючи, що надійшла остання мить, ще раз притулила мертве серце до грудей і промовила:
— Прощайте, я вмираю.
Очі їй помутились, чутиво заніміло — настав край її стражденному життю.
Так сумно скінчилося жагуче кохання Гвіскарда й Гізмонди, про яке ви тут чули. Пожалів Танкред, та пізно, що був такий жорстокий, і, оплакавши ревно доччину смерть, велів поховати Гізмонду з великими почестями в одному гробові з Гвіскардом, на несказанну жалобу всіх мешканців Салерно.
«Декамерон» ОПОВІДКА ДРУГА
Отець Альберт запевняє одну жінку, ніби в неї закохався архангел Гавриїл, і в його подобі ночує з нею кілька ночей; одного разу, сполоханий її родичами, він утікає через вікно і прихищається в домі одного бідняка, який веде його наступного дня на майдан у дикунській машкарі; люди впізнають його, а братія хапає і вкидає у в’язницю
Про таке жальке оповідаючи, не раз добулася Ф’ямметта сліз од подруг своїх; як же скінчила вона, король промовив з понурим видом:
— Радніший я був би оддати життя моє — і то б іще мала ціна була! — за половину тої насолоди, що випала на долю Гвіскарда й Гізмонди, і нехай тому ніхто не дивується, бо, живучи, заживаю я повсякчасно тисячу смертей, і не дається мені за те ані іскорки насолоди. Та годі вже про мою недолю, хай тепер Пампінея розкаже нам яку смутну історію, що хоч трохи нагадає моє горе, і як вона Ф’ямметті в сліди уступить, то сподіваюся, що скропить росою цілющою мою огненну рану.
Пампінея, почувши сей наказ і вгадавши одночасно думки подруг, дбала більше про те, щоб їх розважити, аніж про те, щоб королеву волю вволити, і вирішила розповісти якусь сміховинку, не одступаючи, проте, од головної умови. Вона почала такими словами:
— Є така простолюдна приповідка: “Коли злого за доброго мають, то його гріхам віри не діймають”. Вона дає мені слушний привід поговорити на задану матерію і воднораз викрити лицемірство ченців, що ходять між людьми, метляючи довгополими рясами, з нарочито блідими обличчями, і жебрають смиренними та єлейними голосами або репетують на все горло, картаючи в інших ті гріхи, що самі ж і роблять. Вони б то, бачите, спасаються тою жебраниною, а ми своїми датками; раю ж їм не треба заслужувати, як нам грішним: вони там уже володарі й господарі і роздають помершим душам кому кращі, кому гірші місця, залежно од того, хто їм скільки грошей одписав; отак вони й самі себе дурять, як узагалі в щось вірять, і тих, хто їм правди діймає. Якби воля моя, то показала б я вочевидь усім легковірам, яка погань ховається у тих широченних чернецьких каптурах. Дай боже, щоб з усіма тими облудниками так сталося, як з одним уже немолодим міноритом, що славився на всю Венецію як наймудріший богослов. От про нього я й хочу дуже вам розказати, щоб душі ваші, пройняті жалем до нещасливої Гізмонди, веселістю, а може, й сміхом, розважити.
Жив колись, любі мої подруги, в Імолі чоловік ледачий і розпусний, на ім’я Берто делла Масса, і так він неподобствами своїми всім імолянам увірився, що ніхто вже там не то його брехням не вірив, а й правді, як випадком, бувало, скаже. От бачить він, що вже йому ввірвалася нитка тут шахрувати, та й махнув із горя в Венецію, те утечище всякого непотребу, щоб там уже по-інакшому своїм лайдацтвом промишляти. Немовби розкаявшись у всіх своїх минулих переступах, став він раптом таким святенним та благочестивим, що постригся в ченці-мінорити, нарікшися отцем Альбертом. Одягнувши рясу, зажив він про око людське праведним житієм, торочив усім, що треба притьмом говіти та пости постити, і сам зроду, було, не їсть м’ясива і вина не п’є — як до смаку собі не знайде.
Отак і незчулися люди, як із злодюги, бандура, фальшівника й душогуба вродився раптом великий проповідник, хоч отець Альберт усіх тих гріхів не цурався, коли мав нагоду коїти їх потаймиру. Часто служив він службу Божу і в церкві; стоїть, було, коло вівтаря і як бачить, що миряни на нього дивляться, так уже муки Спасителеві оплакує, що сумно, — а сльози точити так йому було, як іншому батогом ляснуть. Незабаром плачами отими та проповідями так удалось йому під венеціян підмоститися, що він став державцем і виконавцем майже всіх духівниць у тому місті, хоронителем чужих грошей і всяких коштовностей, сповідником і порадником багатьох чоловіків і жінок. Ставшися з вовка пастирем, зажив він у тих краях святістю своєю великої слави і прослави — куди тому вбогому Франціску Ассізькому!
Раз якось прийшла разом з іншими до нашого святого отця сповідатись одна молодиця, — дурна та безголова, на ймення монна Лізетта з роду Квірінів, жінка одного багатого купця, що саме подався з галерами своїми кудись до Фландрії. Стояла вона ото перед ним навколішках та про свої грішки (сказано, венеціянка!) дещо слебізувала, аж тут спитав її отець Альберт, чи немає в неї коханця. Монна Лізетта одмовила з серцем:
— Що вам, панотче, повилазило, чи що? Хіба ж таки, по-вашому, в мене така врода, як у всіх отих-о? Якби я тільки моргнула, то мала б тих коханців скільки хоч, та не така моя краса, щоб я дозволила її милувати якомусь стиду-бриду. Де ви ще бачили таких гарних, як я? І в раю я всіх би красотою заломила!
І стільки ще всячини про ту красу свою наплескала, що нудно було слухати. Отець Альберт зміркував одразу, о в сю макоцвітну нивку можна буде йому своїм плугом уоратися, бо таки вподобав її дуже. Проте він облишив залицяння до іншого разу і, як годиться святому мужеві, почав картати її за гординю, та на його докори жінка сказала, що він дурень, бо не розуміє, що краса красі нерівня. Отець Альберт, не бажаючи її гнівити, висповідав її і одпустив разом з усіма.
Через кілька день наш ченчик, узявши з собою вірного товариша, пішов до монни Лізетти додому; він повів її в засторонню кімнатку, щоб ніхто не бачив, упав перед нею на коліна і сказав:
— Мадонно, даруйте мені, бога ради, що тоді в неділю я так сказав ото про красоту вашу, бо тієї ж ночі так мене страшенно побито, що я ледве отсе сьогодні з постелі зміг устати.
— А хто ж се вас так покарав? — спитала дурепа.
— Зараз усе вам розкажу, — одповів отець Альберт. — Стою я ото вночі, молюся своїм звичаєм, коли бачу — келія моя дивним сяєвом ураз освітилася; дивлюсь — аж де взявся переді мною муж юний і благоліпний з грубим бичем у руці; схопив він мене за каптур, повергнув до стіп своїх і почав тим бичем кості мої сокрушати. Як я спитав його потім, за що мені така кара, він одрік: “За те, що ти дерзнув сьогодні хулити небесную ліпоту монни Лізетти, яку я возлюбив паче всього на світі, окрім Господа Бога”. Тоді я питаю: “Хто ти єси?” — він же мені рече: “Архангел Гавриїл”. — “Воїн небесний, — заволав я тоді, — прости мене й помилуй!” Він же одвітує: “Прощаю і розгрішаю, як тільки підеш до неї і перепросиш; коли ж вона тобі вини не подарує, явлюся знову і так покрушу тебе, що стогнатимеш, поки віку твого”. А те, що він потім глаголав, я не насмілюся вам сказати, поки не буде мені од вас прощення.
Прицюцькувата монна Лізетта, в якої не гурт було олії в голові, дуже раділа, почувши ту нісенітницю, і повірила їй, як би й щирій правді.
— Отче Альберте, — озвалася вона, — я ж вам казала, що врода в мене небесна. А проте мені вас шкода; щоб вам не було вже більше ніякого лиха, я прощаю; тільки скажіть мені, спасибі вам, які ще були там глаголи архангельські?
— Раз ви вже мені простили, — озвався отець Альберт, — то я все скажу вам, мадонно; та глядіть же, не розказуйте нікому в світі того, що од мене почуєте, бо тільки собі нашкодите, а нині ж ви — благословенна між усіма женами земними. Архангел Гавриїл велів мені сказати вам, що він вас дуже вподобав і прийшов би не раз до вас ночувати, якби не боявся, що вас перелякає. Отсе ж він і переказує тепер через мене, що бажає з вами вночі побути; та якби він явився в ангельській постаті, то ви не змогли б до нього й доторкнутися; отож, вам на догоду, хоче він навістити вас у людській подобі; скажіть тільки, що ви того бажаєте і чию йому на себе постать узяти. Воістину, блаженна єсте понад усіх, живущих на землі.
Дурноверха жіночка сказала тоді, що вона вельми рада тій небесній любові, бо й сама страх як любить архангела Гавриїла і, де тільки побачить його подобизну, зразу ліпить йому найдорожчу свічку; хоч коли він прийде, то вона його радо прийме — сама буде в своїй кімнаті. Тільки цур, щоб не покинув її заради Діви Марії, бо він її, відомо, дуже любить — недаром на всіх іконах стоїть перед нею на колінах. А в якій постаті він прийде, то байдуже, аби тільки її не перелякати.
— Ви говорите, як у дзвони дзвоните, — промовив тоді отець Альберт. — Усе те я з ним уладнаю як слід. Та зробіть мені одну велику ласку, вам же воно все одно: попрохайте його явитися вам у моїй подобі. А чим се велика ласка, так ось чим: він вийме мою душу з тіла і пошле її в рай, а сам утілиться в мене, тож поки він з вами буде, поти душа моя в раю витатиме.
— Гаразд, — одповіла неширока лобом, — нехай уже буде вам ся потіха за ту лупку, що ви через мене дістали.
— Коли так, — сказав отець Альберт, — то не замикайте ж уночі дверей дому вашого, бо архангел, явившись у людській постаті, зможе ввійти тільки через двері.
Лізетта сказала, що так і зробить, і чернець пішов. Вона ж так розпишалась і розприндилась, що вже й сорочка їй на пані-старій розлазилась; коли б уже та ніч — тільки й думки.
Отець Альберт, зміркувавши, що вночі йому доведеться не на крильцях літати, а верхи їздити, почав покріплятися всякими солодощами та лагоминками, щоб не сплоха з сідла випасти. Діставши дозвіл вийти з монастиря, подався він смерком з товаришем своїм у дім до одної знайомої жінки, звідки він і раніше було брав розгін, як думав на кобилу скочити. Тут він перевдягнувся, виждав трохи та й попрямував до дому монни Лізетти; увійшовши в дім, начепив на себе деякі цяцьки, щоб бути схожим на ангела, та й побрався вгору до її покою. Вона ж, побачивши щось біле, упала перед ним навколішки; тоді він поблагословив її, підвів і поманив за собою на ліжко. Вона залюбки покорилася, і ангел приліг до своєї преподобниці.
Гарний був із себе отець Альберт і кріпкий, ноги мав як улиті; злившися з пухкотілою та солодкомолокою молодичкою, він справувався дуже браво, не так, як її чоловік; дарма що крил не мав, а ширяв несогірше на превелику втіху Лізетті, ще й про блаженство раю наговорив їй дечого багато! Перед світом, домовившись про нову зустріч, він забрав свої цяцьки й пішов до товариша, якому тої ночі дотримувала компанії ласкава господиня, щоб не страшно було спати самому.
Після обіду монна Лізетта пішла в супроводі кількох товаришок до отця Альберта й сказала йому про архангела Гавриїла — як він у неї був, що говорив їй про небесне блаженство, який він із себе, ще й приплела до того багато всяких нісенітниць. На те отець Альберт сказав:
— Мадонно, я не знаю, — як вам із ним почувалося, а те добре відаю, що архангел явився мені вночі і, почувши од мене про вашу згоду, переніс одразу душу мою в якусь барвистопишну містину, всю трояндами та квіттям розмаїтим засіяну, і в тій красі небаченій витала вона до самого світу, а що було з тілом моїм, я так і не знаю.
— А я ж вам не що й кажу, — одповіла жінка, — ваше тіло, що взяв на себе архангел, всю ніч у моїх обіймах лежало. Як не вірите, то подивіться собі під лівий пиптик; там я архангелові такий поцілунок уліпила, що кілька день іще знак буде.
— Гаразд, — сказав отець Альберт, — зроблю ж я сьогодні те, чого давно вже не робив: роздягнусь та й подивлюся, чи правду ви кажете.
Набалакавшись, жінка вернулася додому, а отець Альберт часто ходив до неї ночувати в ангельській подобі, жодної ніколи не мавши перешкоди. Одного дня Лізетта зустрілася з кумою і зазмагалася з нею про красу; хотівши своєю вродою над усіма іншими повеличатися, вона ляпнула з дурного розуму:
— Якби ви знали, кумо, кому краса моя до смаку припала, то ви б уже про інших мовчали!
Кумі цікаво було її випитати; добре знаючи Лізеттину вдачу, вона сказала:
— Може, воно й правда ваша, та не знавши, хто се такий, я не зміню своєї думки.
Тоді безклепка жіночка сказала:
— Не годилося б про те і говорити, та знайте, кумо, що за мною упадає сам архангел Гавриїл. Він любить мене, як душу, і каже, що такої гарної жінки немає ніде на світі й поза світом.
Кума трохи не розреготалася, та стрималась, щоб не сполохати її, і сказала:
— Далебі, кумо, як за вами справді впадає архангел Гавриїл і каже вам такі речі, то так воно і є; тільки зроду я не думала, щоб ангели оте діло робили.
— Кумасю, — сказала Лізетта, — ви помиляєтесь: присягаю вам на рани Христові, що архангел те вміє краще за мужа мого; каже, що й на небі те роблять, та і в раю такої гарної, як я, немає; отож він улюбив мене і ходить до мене ночувати. Он воно як!
Пішла кума од Лізетти, і не терпілося їй ту новину по всьому місту розславити; зійшовшися десь на бесіді з своїми подругами, вона їм геть-чисто все розказала. Ті переказали ту дивину чоловікам та іншим жінкам, а ті знов далі, так що за два дні пішов поговір по всій Венеції. Прочули про те і дівери Лізеттині; вони їй нічого не сказали, а надумали присочити того ангела й перевірити, чи вміє він літати. Кілька ночей вартували вони коло її дому.
Дійшли якісь поголоски й до самого отця Альберта, і він вирядився одної ночі до жінки, щоб вичитати їй за те, що проязичилась. Ледве він роздягнувся, як її свояки, що бачили, як він ішов, почали добуватися в двері. Почувши їх грюкання, чернець догадався, в чім річ, устав і, не бачачи іншого виходу, одчинив вікно та й скочив з нього у великий канал. Води там було глибоко, плавав він добре, тож ніякої шкоди йому не сталося. Перепливши на той бік каналу, він шмигнув у розчинені двері якогось будинку і попросив господаря порятувати його ради бога, сплівши йому при тому якусь побрехеньку, як він тут опинився такої доби та ще й голий. Тому чоловікові стало його шкода, він поклав його спати на своє ліжко, бо мав саме кудись іти, і сказав йому, щоб побув тут, поки вернеться; тоді замкнув його, а сам пішов собі.
Лізеттині дівери, зайшовши до неї в кімнату, побачили, що архангел Гавриїл полетів, лиш крил не встиг захопити. З великої досади вибештували вони добре своякиню, що невтішно ридала, забрали ангельські причандали та й пішли додому.
Як уже добре розвиднілось, почув той чоловік десь на мосту Ріальто, як люди говорили, що архангел Гавриїл ходив ночувати до монни Лізетти, а як родичі застукали його, то він кинувся з вікна в канал і хто його знає де дівся; от він зразу й зміркував, що се той самий голяк, що то у нього сховався. Вернувшись додому, він розпізнав отця Альберта і виторгував у нього п’ятдесят дукатів за те, що не видасть його Лізеттиним родичам; чернець мусив на те погодитись. Як отець Альберт хотів уже йти з того дому, господар сказав йому:
— Я бачу тільки один спосіб рятунку — не знаю, чи ви на те пристанете. Сьогодні в нас у місті велике свято і буде така гульня: хто вестиме чоловіка в ведмежій машкарі, хто в дикунській, а хто ще в якій; на майдані святого Марка будуть лови, а як вони скінчаться, то вже і святові кінець, і всі люди розійдуться з машкарами хто куди. Коли хочете, то поки ще не взнали, що ви тут, я поведу вас на гуляння в машкарі, а звідти вже куди скажете; інакше ви звідси ніяк не вийдете, бо дівери тієї жінки, гадаючи, що ви десь тут, порозставляли скрізь сторожу, щоб вас упіймати.
Хоч і не дуже хотілося отцю Альбертові до того способу вдаватися, проте, боячися Лізеттиних діверів, він зважився на те і сказав чоловікові, нехай веде його куди хоче і в якій завгодно машкарі. Чоловік вимазав його всього медом, обтрусив пір’ям, почепив йому на шию ланцюга, а на обличчя машкару, в одну руку дав великого дубця, а в другу на шворці — двох здоровенних собацюр, у різника взятих, а сам тим часом (отака-то венецька вірність!) послав одного чоловіка на міст Ріальто оповістити всім, що хто хоче побачити архангела Гавриїла, нехай іде на майдан святого Марка. Трохи згодом вивів він його на вулицю — чернець ішов спереду, а він іззаду, тримаючи його на ланцюзі. Бачачи їх, люди гомоніли і все питали: “Шо це таке? Шо це таке?” Господар же повів його на майдан, де вже зібрався великий тиск народу — хто зразу за ними йшов, а хто прибіг сюди, почувши того окличника на мосту. Дійшовши до майдану, чоловік прив’язав свого дикуна до стовпа на видноті — почекати, мовляв, поки лови почнуться; мухи й ґедзі липли до меду, не даючи дикунові спокою. Коли народу зібралося ще більше, чоловік, удавши, ніби хоче спустити свого дикуна з ланцюга, здер машкару з отця Альберта і гукнув:
— Панове! Кабана сюди не привели, ловів не буде, то подивіться ж хоч на архангела Гавриїла, що злітає вночі з неба на землю утішати венеціянок.
Скоро спала з дикуна личина, всі одразу ж упізнали отця Альберта і такий ізняли галас, так його лаяли і шпетили, як рідко якого шахрая, ще й кидали йому в обличчя хто грязь, а хто лайно. Довгенько так вони над ним збиткувалися, та, на щастя, дійшла та вістка до монастиря; прибігло на майдан шестеро братчиків та, накинувши на нього рясу й одв’язавши од стовпа, повели його в обитель, хоч довго ще за ними люди улюлюкали. Укинули отця Альберта у в’язницю монастирську, там він невдовзі й дійшов кінця мізерного віку свого.
Отак сей чоловік, котрого всі за доброго мали, творив лихе, хоч тому спочатку й не вірили, а вкінці зосмілився видати себе за архангела Гавриїла, потім обернувся в дикуна, зазнав заслуженої ганьби і даремно вже гріхи свої оплакував. Дай же боже такої долі і всім іншим лицемірам.
«Декамерон» ОПОВІДКА ТРЕТЯ
Троє кавалерів любляться з трьома сестрами й тікають з ними на Крит; старша з ревнощів убиває свого коханця, середульша рятує її од смерті, переночувавши з герцогом Критським, та за те її вбиває коханець і тікає з першою; в сьому вбивстві звинувачують наймолодшу пару; схоплені, вони признаються, та, підплативши сторожу, тікають од видимої смерті на Родос, де і вмирають у злиднях
Дослухавши до кінця Пампінеїну історію, Філострат подумав трохи і сказав:
— У вашій оповідці хороше приконеччя, мені воно сподобалось, але перед тим забагато було сміховинного, а я такого не бажав би.
Потім, звернувшись до Лауретти, він промовив:
— Мадонно, тепер ваша черга; коли змога, то розкажіть щось кращого.
Лауретта одповіла йому, сміючися:
— Ви дуже немилосердні до коханців, бо притьмом бажаєте їм нещасливого кінця; щоб же вам догодити, розповім я історію трьох пар, що по короткім щасті великої дознали біди.
По сій мові почала такими словами:
— Юні мої подруги, вам, мабуть, відомо, що кожна вада людська може завдати великої шкоди і самому тому, хто її має, і іншим людям. З-поміж усіх лихих звичок, здається мені, найбільшу для нас може становити небезпеку гнів, як йому гамульця попустити; бо що таке гнів, як не раптовий необдуманий порив, збуджений досадою, порив, що геть-чисто всяку тяму чоловікові одбирає, очі йому омряком густим застилає, а душу ярістю шаленою розпаляє? Частіше буває таке з мужчинами, у кого крутіше, а в кого слабше, та прокидається часом і між нашою сестрою і тоді ще більшого лиха накоїти може, бо легше вибухає, дужче палає і важче вгамовується. Та воно й не дивина: як ми те щодня бачимо, од вогню по природі своїй швидше займаються речі легкі й м’які, аніж важкі й тверді, а ми, не у гнів мужчинам, таки тендітніші за них і вразливіші. Отож, беручи до уваги нашу природну оприскливість і знаючи, що лагідністю й ласкавістю своєю ми даємо чоловікам або коханцям нашим утіху та відраду, а гнівливістю та запальністю приносимо їм немало горя й нещастя, бажаючи, нарешті, навчити вас упиняти серце, хочу я вам розповісти, як я вже казала, історію кохання трьох молодиків і трьох дівчат, що через гнів одної з них стали всі з щасливих людей нещасними.
Місто Марсель, як ви знаєте, лежить у Провансі над морем; се город стародавній і славетний, і колись у ньому було більше, ніж тепер, багатих людей та великих купців. Серед них був такий собі Арнальд Сівада, чоловік незначного роду, але торговець справедливий і статечний, тяжко багатий на маєтності і гроші. Мав він із жінкою кількоро дітей, в тім числі троє дівчат, що були старшими за хлопців. Двоє дівчат були близнючки, мали по п’ятнадцять років, а третій минав чотирнадцятий; родичі лаштувалися вже видавати їх заміж, чекали тільки повороту Арнальда, що саме пішов був торгом до Іспанії. Близнючок звали одну Нінетта, а другу Мадлена, а найменшій було ім’я Бертелла. В Нінетту був закоханий без міри один молодий, хоч і вбогий, шляхтич на ім’я Рестаньйон, любила й вона його, і так вони прирозуміли діло повернути, що кохались собі любо потай усіх на світі, і то вже довгенько. Трохи згодом двоє друзів-молодиків, на ймення один Фолько, а другий Угетто, батьки яких недавно померли, лишивши їм багаті спадки, закохалися — той у Мадлену, а сей у Бертеллу. Нінетта сказала про се Рестаньйонові, і він надумав скористати з того закохання, щоб зарадити своїй нужді. Зазнайомившися з багацькими синами, він став супроводити то одного, то другого, а коли то і обох разом, як ішли вони до своїх коханок, а він до своєї. Коли Рестаньйон із ними добре оббувся і потоваришував, він запросив обох до свого дому і сказав:
— Любі мої приятелі, наше знайомство могло переконати вас, як я обох вас люблю; що для себе хотів би зробити, те й для вас учиню з дорогою душею. Отсе ж спала мені на думку одна річ, і з любові до вас хочу я її вам з’ясувати, чи не пристали б на те і ви. Якщо слова і вчинки ваші не вводять мене в оману, то здається мені, що ви вдень і вночі марите коханими вашими дівчатами, двома сестрами, і любите їх так, як я люблю третю. Щоб ви тільки на те погодились, я б навчив вас, як того кохання любо й мило заживати. Ось що я надумав: ви багаті, а я бідний; якби ви склали свої багатства докупи і прийняли мене третім до спілки, ми могли б обрати яку хочете країну для щасливого життя; з нами поїхали б — я певен, що вмовлю їх на те, — поїхали б три сестри, захопивши чималий шмат батьківського добра, і ми б жили там, як три брати, кожен із своєю, і стали б найщасливішими людьми на світі. А ви тепер самі поміркуйте, чи нам до того діла братися, чи його занехати.
Закохані далі нікуди юнаки, почувши, що зможуть утекти з своїми дівчатами, не клопотали собі голови довгими роздумами і сказали, що вони на все готові. Заручившись їхньою згодою, Рестаньйон пішов через кілька день до Нінетти (а з нею зустрічатися було не так-то й легко) і, побувши трохи з нею, розповів їй про свою розмову з товаришами, намагаючись різними доказами і її на те діло підмовити. Се вдалося йому, зрештою, без труднощів, бо їй хотілось дужче, ніж йому самому, любитися з ним безпечне: вона сказала прямо, що залюбки на те пристає, а сестри зроблять так, як вона захоче, а найпаче в такій справі, і просила його влаштувати якомога швидше все, що для сього потрібно.
Повернувшись до своїх товаришів, які з свого боку наглили його, щоб скоріше все робилося, Рестаньйон сказав їм, що дівчата вже готові. Рада в раду, та й порішили їхати на Крит; попродали маєтності свої, буцімто задумали іти кудись торгом, згрошили все добро, купили собі плавкого фрегата, спорядили його нишком чим треба та й стали ждати ладу. Тим часом Нінетта, що добре знала думки сестер своїх, хутко їх на те діло підструнчила, що вони вже й не знали, як їм тії години дочекатись. Коли настала нарешті ніч од’їзду, сестри добулись до великої батькової скрині, взяли з неї силу-силенну грошей і всяких коштовностей, вийшли нищечком із дому до своїх коханців, що вже їх ждали на умовленому місці, і сіли, не гаючись, разом з ними на корабель.
Ударили в весла, і фрегат полинув у море; не спинялись плавачі, аж поки надвечір другого дня не прибули до Генуї, де коханці уперше вільно могли любов’ю своєю втішитися.
Набравши тут потрібних запасів, вони знову рушили в плавбу і, заходячи час від часу в деякі пристані, десь на восьмий день прибилися без жодних пригод до Криту. Тут вони покупили собі просторі хороші маєтки, поставили недалеко од Кандії пишні та розкішні палаци, завели собі незчисленно служби, хортів, соколів мисливських, коней тощо та й зажили з своїми коханими прещасливо, мов барони які, раз у раз бенкетуючи весело та гуляючи.
От живуть вони отак, аж сталося — знаєте, як воно буває: хоч яка смакота, а досхочу наласуєшся, то й приїдається, — сталося, кажу, що Рестаньйон, який доти страх як любив Нінетту, тепер, коли міг без перешкод тішитись її коханням, збайдужів раптом до неї, сказати б розлюбив. Раз якось, гуляючи на святі, накинув він оком на одну тамтешню молоду та гарну панянку і почав за нею впадати, залицятися до неї та бенкети на її честь уряджати. Нінетта теє постерегла і стала так ревнувати, що слідкувала за кожним його кроком, а потім і його й себе докорами та сердінням мучила. А як із переситу постає нехіть, так невтоленність іще дужче жадобу роз’ятрює: ті Нінеттині вибухи тільки розпалювали нову Рестаньйонову пристрасть. Не знати, чи він у тої панянки до чогось докохався, чи ні, а Нінетта думала, що так, чи, може, хто сказав їй. Від того укинулась вона в таку журбу, а з журби в таку пасію, а з пасії в таку лють, що ніжна любов її до Рестаньйона обернулась у палку ненависть, і в осліпі своєму наважилась вона зрадливця за ту, мовляв, наругу смертю укарати. Допитавшись до одної старої грекині, що всяке труй-зілля добре знала, Нінетта щось їй там дала, а щось пообіцяла і випрохала в неї смертельного дання, яким не довго думавши напоїла ввечері Рестаньйона, що зопалу випив його, не сподіваючись лиха. Отрута була така сильна, що перед світом він сконав. Як почули про те Фолько й Угетто з коханками своїми, то, не знаючи, з чого він помер, оплакали його гірко разом із Нінеттою і поховали з великою шанобою.
Та через кілька день по тому попалася та баба, що Нінетті отруту варила, на якомусь іншому злоробстві; як узято її на тортури, то й про се призналася і виявила, що з того постало. Тоді герцог Критський, не розголошуючи справи, велів оточити вночі Фольків палац і схопити там отруйницю без галасу; як приведено Нінетту до нього, вона зразу ж, не чекаючи муки, розказала йому, як сталася та смерть. Фолько й Угетто довідались потаємне од герцога, за що взято Нінетту, і сказали про те своїм коханкам; вони дуже засмутились, проте докладали всіх зусиль, щоб порятувати сестру від огнища, бо саме такої кари вона за свій злочин заслужила, але надії було мало, бо герцог несхибно стояв на тому, щоб видати їй правий присуд.
Тоді молода і вродлива Мадлена, до якої давно вже залицявся герцог, хоч вона й не давалась йому на підмову, надумала врятувати сестру од спалення, вволивши герцогове бажання. Вона переказала через потайного посланця, що готова скоритися його волі під такою умовою, що сестру буде пущено живою-здоровою і про се ніхто ніколи не знатиме. Вислухавши сю любу звістку, герцог довго вагався, чи гоже йому так чинити, але врешті згодився. Порозумівшися з Мадленою, він велів одної ночі взяти Фолька й Угетта нібито на допит, а сам пішов потаймиру до неї ночувати. Перед тим він наказав про око зав’язати Нінетту в мішок, буцімто мали вкинути її нічної доби в море; тепер він привів її до Мадлени в нагороду за її ласку, а йдучи од неї перед світом, попрохав її, щоб ся перша ніч їхнього кохання не була останньою. Крім того, він сказав їй одіслати кудись провинницю, щоб не було ремства між людьми та щоб не довелось йому знов її переслідувати.
Наступного ранку Фолька й Угетта одпущено; почувши, що Нінетту нібито втоплено, вони поспішили додому, щоб потішити своїх коханок. Та за якусь годину помітив Фолько, що Мадлена переховує сестру; се дуже його здивувало і збудило в нім підозру, бо й раніше вже чув він дещо про герцогові зальоти. Він спитав у Мадлени, яким чином опинилась тут Нінетта. Мадлена вигадала якусь заплутану байку, щоб викрутитись, та хитрий коханець їй не повірив і став допитуватись правди; вона довго одмагалась, та врешті призналася. Тоді Фолько з досади й люті великої вихопив меча і вбив її, хоч як вона просилась і молилась. Злякавшись помсти герцогової і суду, він кинув труп її в кімнаті, а сам пішов до Нінетти і сказав їй якомога веселіше:
— Зараз же ходімо, Мадлена веліла мені одвезти тебе в одне місце, щоб ти знову не потрапила герцогові до рук.
Нінетта тому повірила і, бажаючи втекти звідти якнайшвидше, не зайшла навіть до сестри попрощатися (та таки вже й пізно було) і рушила з Фольком у дорогу; той устиг захопити трохи грошей, на які вони найняли в порту баркаса й поплили — а куди, так ніхто ніколи й не довідався.
Коли другого дня знайшли Мадлениного трупа, деякі Угеттові завидники і ненавидники зразу ж донесли про те герцогові; герцог же, що вельми любив Мадлену, запалав гнівом і рушив негайно до її дому. Він схопив Угетта і його коханку, які нічого не знали ні про вбивство, ні про втечу Фолька й Нінетти. Їх примусили признатися, що вони вчинили те душогубство разом із Фольком. Бачачи, що після сього признання їм загрожує неминуча смерть, вони з великими труднощами підкупили своїх вартівників на ті гроші, що тримали вдома про случай, і, не встигши захопити аніякісіньких речей, сіли разом із тими людьми у човен і втекли нічною добою на острів Родос, де в недовгім часі померли в нужді та злиднях. От до чого довели їх усіх нерозумна любов Рестаньйона та гнів Нінетти.
