«Декамерон» ОПОВІДКА ВОСЬМА
Джіроламо любить Сальвестру; мати посилає його до Парижа; повернувшися, юнак застає кохану молодицею, прокрадається до неї в дім і вмирає коло неї; як понесли його до церкви, Сальвестра помирає біля нього
Як докінчала Емілія свою оповідку, почала з наказу короля говорити Неїфіла:
— Дорогі мої подруги, є на світі, як мені здається, такі люди, котрі забрали собі в голову, що вони за всіх розумніші, а насправді навпаки, і через те уперто не тільки людським порадам, а й природним законам противляться. З тієї упертості постало незліченно всякого лиха, а добра щось ніколи ніби й не видно було. З усіх же сил природних любов найменше піддається чужому розуму і всякій протидії: швидше сама минеться, ніж чиєсь втручання її спинить. Тим і надумала я вам розказати, як одна великорозумниця сягнула своїм глуздом, куди не слід було, і захотіла вигнати з синового серця кохання, що, може, самі зорі навіяли, та з любов’ю разом і душу з його тіла вийняла.
Так ось, жив у нашому городі, як повідають староденні люди, один багатий купець на ймення Леонардо Сіг’єрі і мав із жінкою своєю сина, котрого звали Джіроламо. Невдовзі по народженні сина купець списав заповіт і переставився. Опікуни малолітка разом із матір’ю провадили його справи чесно й порядно, а хлопець тим часом ріс із сусідською дітворою і вельми заприязнився з одною дівчиною-кравцівною. Як підросли вони трохи, та приязнь обернулась у жагуче кохання — Джіроламо тільки тоді був щасливий, коли свою жаданку бачив, та й вона його любила, надісь, не менше, ніж він її. Постерегла теє хлопцева мати і не раз за ті любощі сина лаяла й карала, та, бачивши, що він свого не кидається, стала скаржитись на нього опікунам — думала, бачте, як хто багатий, то йому вже й на терні помаранчі ростимуть.
— Хлопчику нашому, — сказала вона, — ледве чотирнадцять років минуло, а він так закохався в ту Сальвестру, сусіди-кравця дочку, що як ми його од неї не одлучимо, то візьме та й ожениться з нею, нікого не спитавши, і тим засмутить мене навіки, або, як оддадуть її за іншого, засохне, бідний, з горя. А щоб сього не сталося, треба нам, гадаю, послати його кудись далеко в торговельних справах; як дівчини в образ довго не бачитиме, то й зійде вона йому з мислі, а там оженимо його з якоюсь дівчиною доброго роду.
Опікуни сказали, що гаразд вона мовить, і пообіцяли їй те діло якнайліпше владнати. От покликали вони до себе в лавку хлопця, і давай йому один лагідненько так ось що говорити:
— Ти вже, синку, чималий виріс, пора тобі самому починати справ своїх пильнувати. Дуже було б нам приємно, якби ти отсе поїхав на якийсь час до Парижа, де, як побачиш, найбільше добра твого в торгу обертається. Опріч того, там ти скоріше, ніж тут, добрих звичаїв і людськості світової наберешся, на тамтешніх великих панів та баронів дивлячись, і сам сюди вже одукованим паничем повернешся.
Хлопець вислухав уважно тої мови, але одрізав опікунові, що нікуди їхати не бажає — і в Флоренції йому буде, як усім, добре. Статечні люди і вговоряли його, і корили, та іншої відповіді так од нього й не добилися; тоді сказали про все те матері. Мати дуже розгнівалась — не за те, що в Париж не хоче їхати, а за ті любощі — і все угрущала його докірливими словами, а потім приголубилась до нього, примилилась і заходилася просити його вже по-хорошому, щоб він зробив їй ласку і послухався опікунів, і таки вговорила сина поїхати до того Парижа всього на рік, не більше.
Так же і зробили. Поїхав молодий закоханець до Парижа, а там його не рік, а цілих два роки продержали (все казали — не сьогодні-завтра поїдеш). Повернувся звідти Джіроламо, ще палкішим коханням палаючи, та застав свою Сальвестру вже молодицею — оддали її за доброго чоловіка, майстра-шатерника. Несказанна журба обняла хлопця, та що мав бідний діяти? Мусив із тим якось примиритися.
Допитавшись, де тепер живе його люба, він почав ходити, звичаєм закоханих молодиків, коло її дому, думаючи, що як він її, так і вона його не забула. Та він помилився — Сальвестра не впізнавала його, ніби зроду й не бачила, а як, може, і впізнала, то виду не показувала. Гірко було юнакові в тому переконатися, і він силкувався якомога знову її серце до себе прихилити, але все даремно. І поклав він собі, хоч би і вмерти йому довелося, з коханою дівчиною на мові стати.
От розпитався він в одного сусіди, де там і що в них у хаті, підстеріг, коли вона пішла з чоловіком кудись у бесіду, та й прокрався в її кімнату, сховавшися за розвішаними платами брезенту. Там сидів, аж поки чоловік із жінкою з гостей повернулись і полягали спати; почувши, що чоловік заснув, він підійшов до ліжка з того боку, де, як він бачив, лежала жінка, поклав їй руку на груди і спитав пошепки:
— Ти вже спиш, моє серденько?
Молодиця ще не заснула і хотіла була вже кричати, але юнак сказав їй хутенько:
— На бога, не кричи! Се я, твій Джіроламо.
Почувши сеє, Сальвестра вся затремтіла і промовила:
— Іди звідси, Джіроламо, бог з тобою! Минулися вже наші дитячі любощі; тепер я мужня жона, і не подоба мені з кимось іншим, опріч мужа, знатися. Милим богом благаю тебе — іди геть, бо як почує чоловік, то лихо буде: не жити нам з ним після сього в мирі й злагоді. А він тепер мене любить, я за ним довільна і щаслива.
Живий жаль обійняв серце юнакове од тих її слів; він почав нагадувати їй про колишнє, як він любив її увесь час у розлуці, та все було марно. Тоді, бажаючи смерті, попросив він у коханої в нагороду за любов свою останньої ласки — нехай вона дозволить йому лягти коло себе погрітися трохи, бо він замерз, її дожидаючи; він уже мовчатиме, до неї й не доторкнеться, тільки нагріється, зразу й піде. Сальвестрі шкода його стало, і вона йому те дозволила на таких умовах. Джіроламо ліг обік неї, не торкаючись її. Одне йому на думці стояло — як вірно любив він її, як вона його одцуралась, як його сподіванки пішли за водою; і вирішив юнак, що годі йому жити: затаїв у собі дух, зціпив руки та так і помер коло неї, не ворухнувшися.
Через яку хвилю молодиця, дивуючись із його здержливості і боячися, щоб не прокинувся тим часом чоловік, обізвалась до нього потиху:
— Ну, Джіроламо, іди вже!
Не почувши обзиву, вона подумала, що хлопець заснув, і простягла руку, щоб його розбуркати, та, доторкнувшись до його тіла, відчула, що воно холодне як лід. Здивувалась молодиця, проте почала термосити його дужче, та він не ворушився; аж тоді впевнилась, що він помер. І страшно їй стало, і гірко; довго не знала бідна, що має діяти. Нарешті надумала порадитись із чоловіком; розбудила його й розповіла йому про сю пригоду, ніби вона комусь іншому приключилася, а потім спитала, як би він повівся, коли б таке з нею трапилось. Чоловік одказав їй, що мерця треба б однести потихеньку до його дому й покласти коло порога, а проти жінки він ніякої зазлості не мав би, бо вона, на його думку, жодного переступу не вчинила.
— Коли так, — сказала молодиця, — то давай так і зробимо.
Взявши чоловіка за руку, вона дала йому помацати мертве юнакове тіло. Стривожений чоловік скочив із ліжка, добув вогню і, не вдаючися в зайві розмови, натягнув на мерця його одежу; тоді, повністю переконаний у жінчиній невинності, взяв мерця на плечі, відніс, його туди, де він жив, і поклав біля порога.
Коли настав день і юнака знайшли мертвого біля дому, зчинився сильний лемент, а найдужче зойкала мати. Обдивились його всього, оглянули уважно — ніде ні рани жодної, ані сліду, що бито; лікарі сказали в один голос, що він помер із горя, як воно було і справді. Тоді тіло його понесли до церкви, куди прийшла засмучена мати з родичками своїми та сусідками; по нашому звичаю, жінки почали плакати над ним та голосити.
Поки там жінки в церкві над покійником заводили, чоловік, у домі якого він помер, сказав Сальвестрі:
— Накинь на себе каптур і йди в ту церкву, куди його понесли, стань у бабинці й послухай, що про те говорять, а я піду поміж чоловіки, чи не кажуть там чого проти нас.
Молодицю, хоч і пізно, обняв жаль; вона на те погодилась, бо хотіла побачити мертвим того, кому при житті й поцілунку шкодувала, тож одяглася й пішла до церкви.
Воістину дивовижна й недовідома сила кохання! Серце, що не одкривалось щасливій долі Джіроламовій, одкрилось тепер його недолі; в душі Сальвестриній спалахнув давнішній любовний пломінь і в такий пекучий жаль перелився, що, скоро вона забачила обличчя мертвого коханка, пробралась поміж жінками, як була, в каптурі, до його останків; з несамовитим зойком припала вона обличчям до трупа і навіть не встигла зросити його сльозами: тільки його діткнулась, вразив її на смерть той біль, що і його погубив.
Жінки почали потішати її, не знаючи ще, що то за одна, прохали її устати, та як вона не вставала, заходились її підводити; підняли її нерушиму, впізнали, що то Сальвестра, і побачили, що вона вже мертва. Тут усі жінки, які були в церкві, подвійними жалощами зворушені, ще дужче заридали та заголосили. Коли вістка про те вихопилась із церкви й дійшла до Сальвестриного мужа, що стояв між чоловіками, він довго плакав, не слухаючи нічиєї потіхи й розради. Потім розповів людям, що там були, про те, що зайшло вночі між тим юнаком та його жінкою, і таким чином всі узнали причину їхньої смерті і дуже за ними жалкували. Тоді взяли опорядили молодицю до гробу, поклали її на ті самі мари поруч юнака і поховали обох в одній могилі. Кого любов не могла з’єднати за життя, тих зв’язала смерть довічними узами.
«Декамерон» ОПОВІДКА ДЕВ’ЯТА
Гвільєм Россільйонський дає своїй жінці з’їсти серце Гвільєма Кабестанського, що його вона кохала, а він замордував; дізнавшись про те, вона викидається з високого вікна замку й помирає; її хоронять разом із коханцем
Коли доказала Неїфіла свою оповідку, розжалобивши нею всіх своїх подруг, король, не бажаючи порушувати Діонеєвого права і бачивши, що більше нема кому оповідати, почав такими словами:
— Згадалася мені, милії мої жалібниці, одна пригода, яка вас, що над нещасливими любощами так ревне печалуєтесь, не менше має розчулити, ніж попередня, бо люди, яким вона приключилась, значнішого були роду, а доля їх іще страшніша була, чим у тих.
Чували ви, напевне, що, як розповідають провансальці, жили колись у Провансі двоє славетних лицарів і мали вони — той і той — свої замки і васалів своїх; одного звали Гвільєм із Россільйону, а другого — Гвільєм із Кабестану. Обидва вони були хоробрі войовники і між собою великі друзі — завжди, бувало, разом їздять на всі турніри, верхогони та інші змагання лицарські, і все в однаковому обладунку. І той і той жили кожен у своєму замку, миль за десять, чи що, один від одного; та хоч як вони другували й товаришували, а сталося так, що Кабестан закохався без міри у вродливу та привітну дружину Россільйонову і їй про свою любов і так і он як дав знати; вона теє помітила і теж його вподобала, знаючи його за вельми благородного кавалера, таким до нього коханням запалавши, що на все була готова, аби він тільки зажадав. Недовго ж довелося їй і ждати: зійшлися вони раз, удруге та й почали любитися навсправжки. Тільки ж діяли вони не дуже обачно, і Россільйон те помітив і таким закипів гнівом, що любов його до Кабестана в смертельну обернулася ненависть, та він таївся з нею краще, ніж коханці з своїми почуттями, і взяв думку вбити суперника.
Коли Россільйон носився з тим своїм заміром, оголошено якраз у Франції великий турнір, про що Россільйон повідомив негайно Кабестана через посланця, запросивши його одночасно до себе, щоб їм удвох порадитись — їхати на той турнір чи ні, а коли їхати, то що і як. Кабестан вельми тому зрадів і переказав, що неодмінно прибуде до нього назавтра на вечерю. Почувши се, Россільйон вирішив, що настав слушний час свій замір здійснити. Другого дня він озброївся, сів на коня й поїхав із слугами своїми за яку милю від замку на чати, щоб перестріти тут Кабестана. Не малу годину чигав він на нього, та ось, нарешті, побачив свого суперника — той їхав до нього без зброї з двома неоружними джурами, нічого злого не сподіваючись. Підпустивши його до певного місця, Россільйон вискочив по-зрадницьки з засідки.
— Згинь, падлюко! — крикнув він люто і тієї ж миті вгородив йому списа в груди.
Кабестан не спромігся не то боронитися, а й слова зронити — прошитий навскрізь списом, він звалився з коня та за яку хвилю й сконав. Джури його, не впізнавши навіть, хто вбив їхнього пана, повернули чимдуж до свого замку. Тоді Россільйон зліз із коня, розпанахав ножем Кабестанові груди і власними руками вийняв йому серце; загорнувши його в прапорець од списа, дав нести одному слузі, наказав нікому не говорити про те ні слова, сів знову на коня і повернувся проти ночі до свого замку.
Дружина його, знаючи, що Кабестан мав прибути на вечерю, чекала його з великим нетерпінням; вона дуже здивувалась, що його немає, і спитала в мужа:
— А чого се Кабестана й досі немає, мій пане?
На те одповів їй муж:
— Пані, він переказав мені, що до завтрього не може прибути.
Ся вістка ніби аж стривожила дружину. Тим часом Россільйон устав з коня, велів покликати кухаря й сказав йому:
— На тобі кабаняче серце і зготуй із нього найліпшу, яку можеш, потраву, та гляди, щоб смачна була! Як сяду я до столу, пришли її в срібному полумиску.
Кухар узяв те серце і заходився його дбало готувати, приклавши все своє уміння: покришив його дрібненько, додав приправ усяких і підлеви — і справді ласа з того вийшла штучка. Тим часом Россільйон сів із жінкою вечеряти; чимало всячини було подано до столу, та господареві страва не йшла на душу — душогубство недавнє ще муляло. Тут кухар прислав йому й ті ласощі; він велів поставити полумисок перед господинею, бо самому, казав, їсти не хочеться, а потрава знаменита. Жінка мала добрий апетит, тож і з’їла вона те все собі до смаку. Побачивши те, лицар спитав у неї:
— Як же вам, пані, смакувала ся потрава?
— Дуже добре, мій пане, — одказала дама.
— Далебі, — сказав тоді лицар, — я вам вірю, та й не дивуюсь, що і мертвим вам те до смаку припало, що живим ви понад усе на світі любили.
Сії слова почувши, дама задумалась на хвилю, а потім спитала:
— Що се значить? Що се ви дали мені з’їсти?
— Ви з’їли, пані, — одказав лицар, — не що інше, як серце Гвільєма Кабестанського, котрого ви так віроломно любили. Не сумнівайтеся в тому анітрохи, бо я своїми руками вирвав те серце йому з грудей перед тим, як сюди вернутися.
Нема чого й казати, в який відчай упала дама, почувши таке про чоловіка, якого любила понад усе на світі.
— Ви вчинили не по-лицарськи, — сказала вона по якійсь хвилі мужеві, — а по-зрадецьки і по-злодійськи. Якщо я самохіть, без принуки зробила Кабестана володарем мого серця і тим учинила вам неславу, то треба було не його, а мене скарати. Та боронь боже, щоб я зажила коли будь-якої іншої їжі після такої благородної страви, як серце Гвільєма Кабестанського, найшляхетнішого й найлюб’язнішого кавалера.
По сій мові встала з-за столу і, не довго думаючи, викинулася спиною через вікно, що було позад неї. Вікно те було дуже високо од землі, і вона не тільки на смерть убилася, а ще й зовсім збагнітувалась.
Сей учинок вразив у саму душу Гвільєма Россільйонського; зрозумів він тепер, що негаразд ізробив. Боячися помсти люду і графа Прованського, він велів осідлати коні і рушив світ за очі. Наступного ранку по всій околиці рознеслася вістка про ту сумну подію. Люди з обох замків з великою скорботою і плачем підібрали тіла Кабестана та його дами і поховали їх в одному гробівці при паниній церкві, вибивши на плиті віршований напис про тих, хто там спочиває і як вони померли.
«Декамерон» ОПОВІДКА ДЕСЯТА
Лікариха кладе свого опойним зіллям приспаного коханця, ніби мертвого, в скриню, яку потім двоє лихварів несуть до себе в дім; коли він очунявся, його хапають, мов злодія; лікарева служебка свідчить у суді, що то вона поклала його в скриню, вкрадену лихварями, і рятує його од шибениці, лихварі ж мусять за крадіжку заплатити пеню
Зосталось тепер одному Діонеєві, коли король своє розказав, оповіданням потрудитися; пам’ятаючи про се і виконуючи водночас наказ королівський, він почав такими словами:
— Злигодні нещасливих коханців, про які ми тут стільки наслухалися, не лише вам, панянкам, ба й мені очі й серце засмутили, тим я давно вже ждав, коли вони скінчаться. Тепер, хвала Господові, вони таки скінчилися (я не личкуватиму, боронь боже, поганого краму негодящим!), і, занехавши всякі жалощі, почну я з веселішої бочки, щоб для завтрашніх історій, може, кращий дати вам призвід.
Так от, щоб ви знали, любії мої красунечки, жив собі недавно в Салерно славетний лікар-хірург на ймення Маццео делла Монтанья; убившися вже добре в старії літа, узяв він за себе гарну й молоду шляхтянку з свого-таки міста. Він годив жінці у всьому, водив її над усіх розкішніше в оксамитах, та златоглавах, та оздобах різних дорогоцінних; от тільки мерзла дуже бідолаха, бо вночі не міг маестро як слід її вкривати. Так, як ото Річчардо ді Кіндзіка — пам’ятаєте? — повчав свою дружину, коли яке свято, так і сей провадив їй по-науковому, що після подружнього спілкування організм має поновляти сили стільки й стільки днів і ще всякі такі теревені; лікариха була з того вельми незадоволена і, як жінка розважна й одважна, вирішила жаліти домашнє знаряддя та, розглянувшись по людях, чужим підпомагатися.
Не на одного та й не на двох накидала вона оком, поки визиркала, нарешті, одного молодика собі до вподоби, поклавши на нього всі свої думки й сподіванки. Молодик теє помітив, а що вона йому теж була до мислі, то непомалу в неї закохався. Звали його Руджієрі да Єролі; роду він був значного, та мав таку ледачу й недобру вдачу, що його всі друзі й родичі одцурались і по всьому городу ходив поголос про його злодіяцтво та інші капосні вчинки. Пані докторова мало про ту славу клопоталась, бо він їй іншим до натури припав, і за деякий час зійшлася з ним через посередництво служебки своєї. Намилувавшися з ним до смаку, вона почала вичитувати йому за всі дотеперішні лихі вчинки і прохати, щоб він заради неї од усього того одкинувся; щоб же мав він спроможність на добру стежку звернути, почала його грошима — раз більшими, а вдруге меншими — зарятовувати.
Поки вони отак собі любилися, діючи досить обачно, припало лікареві курувати одного хворого, що слабував на ногу. Пізнавши ту недугу, маестро заявив пацієнтовим родичам, що треба вийняти з ноги надгнилу кістку, тоді хворий міг би одужати, а так або ногу треба буде відтяти, або смерті чекати, тільки що він не може за успіх операції поручитися. Родичі мусили здатися беззастережно на лікареві умови. Лікар був певен, що хворий, коли його не приспати, не витерпить болю і не дасться різати; тож, намисливши робити операцію увечері, він велів уранці настояти воду на якомусь снодійному зіллі, що міцно приспало б хворого на час операції; коли той настій було виготовлено, він поставив його на вікні у себе в кімнаті, не сказавши домашнім, що то таке.
Коли настав вечір і лікар мав уже йти до хворого, до нього прибув зненацька посланець із Амальфі од тамтешніх його великих друзів, щоб він кидав печене й варене і негайно їхав туди, бо там зчинилася велика бійка і багато люду поранено. Лікар, відклавши операцію на завтра, зразу сів у човна й подався до Амальфі, а жінка, знаючи, що він до ранку не повернеться, покликала до себе нишком Руджієрі і замкнула його тим часом у своїй кімнаті, чекаючи, поки вся челядь обляжеться. Сидів той Руджієрі, сидів, ждучи коханки, і страх захотілось йому пити — чи то натомився за день, чи чого солоного з’їв, чи така вже була в нього звичка. Побачив він на вікні посудину з тим напоєм, що лікар для хворого зготував, подумав, що то питна вода, і випив її геть усю; незабаром по тому зморив його твердий сон, і він заснув.
Лікариха увійшла в кімнату, як тільки змогла, і, побачивши, що Руджієрі спить, почала розбуркувати його, шепочучи потиху, щоб він уставав, та ніщо не помагалось — він не озивався й не ворушився. Тоді вона розсердилась і штовхнула його дужче, говорячи:
— Вставай-бо, сонюго! Хотів спати, то треба було дома сидіти, а не до мене йти!
Од того поштовху Руджієрі скотився зі скрині, на якій лежав, нічого не відчувши, наче мертвий. Лікариха трохи аж ніби злякалась і заходилась підводити його — торсала його, за ніс хапала, за бороду сіпала, та все дарма: він спав як убитий. Тоді, побоюючися, чи він часом не вмер, вона почала його щипати та свічкою припікати, але й тим нічого не домоглася і, не тямлячи нічого в медицині, хоч була докторовою, вирішила, що він притьмом помер. Нема чого й казати, як се її засмутило, бо любила коханця свого як душу; не осмілюючись кричати, вона почала рюмсати над ним потихеньку, нарікаючи на свою лиху долю. Та за якусь часину, боячися, щоб до її втрати ще й ганьби не прилучилося, стала вона думати про те, як би сього нібито мерця з господи своєї спровадити. Ні до чого не додумавшись, вона гукнула нишком служебку і, розповівши їй про своє горе, стала питати в неї поради. Служебка здивувалась непомалу і собі почала торгати його та сіпати, та, побачивши, що він не ворушиться, сказала те саме, що й пані, — що він напевне помер; а що їм робити — треба винести його з дому. На те пані докторова сказала:
— А куди ж його діти, щоб узавтра, як найдуть його, не догадались, що його звідси винесено?
— Пані, — одповіла їй служебка, — сьогодні надвечори бачила я коло столярні нашого сусіди скриню не з-так і велику; як її досередини не забрано, вона може стати нам у пригоді: даймо йому двічі або тричі ножем у спину, запхнемо його в скриню та й хай собі лежить. Хто його завтра найде, і не подумає, що звідси його винесено; гадатимуть люди, що сей гультяй укоїв ізнов якусь каверзу, а хтось із ворогів убив тімаху та й сховав у скриню.
Пані схвалила служебчину раду, не згодилась лише на те, щоб ножа йому дати — рука в неї на те, казала, не підійметься, і послала подивитись, чи там іще скриня. Служебка сходила і сказала, що там; тоді пані піддала їй, здоровій і дебелій дівці, трупа на плечі і сама пішла вперед, чи не видно там нікого, а за нею й служебка; поклали Руджієрі в скриню, знову зачинили віко та й додому.
Якраз під той час стали в одному будинку, недалеко од тієї столярні, двоє молодих лихварів, що звикли брати багато, а тратити мало; на новосіллі бракувало їм обстанови хатньої, тож, назиривши вдень тую скриню, вони порішили вкрасти її, як надворі залишиться. Так як опівночі вийшли вони з дому і, побачивши, що скриня на місці, не стали до неї дуже придивлятись, а понесли зразу до себе, хоч і важкенькою їм вона здалася. Принесли, поставили абияк коло кімнати, де жінки їхні спали, та й самі лягли спочивати.
Руджієрі спав уже довго, перетравивши той напій; коли його снодійна сила минулася, він прокинувся — се було вже перед світом. Хоч він уже якось прочумався, та в голові було — не тільки сю ніч, а й потім іще день скільки — мов заморочено. Розплющив він очі — нічого не видно, мац руками туди, мац сюди — аж у скрині. От і давай він собі думати-гадати: “Що за притичина? Куди се я попався? Чи я сплю, чи пробудився? Ніби ж сьогодні ввечері був у кімнаті моєї коханки, а се вже в якійся скрині. Що воно за знак? Може, лікар вернувся чи ще щось таке сталось, і вона сховала мене сонного? Так, мабуть, воно і є”.
Принишк у своїй схованці Руджієрі, наслухає, чи не почує чого-небудь. А лежати в скрині мулько, тіснувато; аж бік заболів, на якому лежав так довго. Давай він на другий бік перевертатися та вдарився ненароком спиною в стінку, а скриня вже й так нерівно стояла, тож схитнулася та й перекинулась із гуркотом. Жінки, що в сусідній кімнаті спали, аж жахнулися зо сну, та з переляку і пари з уст не пустили. Руджієрі теж ізлякався, як скриня упала, та, побачивши, що віко одчинилось, волів із неї вилізти, ніж далі лежати. Не знаючи, куди потрапив, він почав полапки ходити по приміщенню, чи не найде сходів або дверей, щоб вийти якось. Почувши те мацкування, жінки почали гукати:
— Хто там?
Руджієрі не озивався, бо голоси були незнайомі; тоді жінки стали кликати чоловіків, та ті нічого не чули, бо твердо спали після трудів праведних. Тоді, налякавшися ще дужче, жінки повставали та до вікон:
— Рятуйте, злодії!
На той ґвалт попрокидалися сусіди і давай бігти до того дому — хто вікном, хто через дах, хто іще кудою; устали нарешті од того гармидеру і молоді лихварі. Руджієрі схопили: він страх як здивувався, довідавшись, куди потрапив, і не знав, як і куди йому тікати. На той галас прибігла і сторожа з синьйорії, забрала його й повела до міського начальника. Знаючи сього чоловіка за великого лайдака, той негайно велів узяти його на муки, і Руджієрі мусив признатися, що заліз у дім до лихварів, аби їх пограбувати. Скоро ж наспів і вирок винуватцеві: повісити.
Вранці по всьому Салерно рознеслася новина, що Руджієрі спіймано на злодійстві в домі лихварів. Як почула про те лікариха з служебницею своєю, здивувались обидві великим дивом; думали вже — те, що вони вчора зробили, їм уві сні приздрілося. А пані зажурилася тяжко, що коханець її у смертельну небезпеку потрапив, і мало не збожеволіла з відчаю.
Годині о дев’ятій, чи що, повернувся з Амальфі лікар і кинувся до того свого настою, щоб іти до хворого, аж бачить — посудина порожня. Боже, який тут він підняв галас — у нього в домі, мовляв, як на зарваній вулиці. Пані докторова, зовсім не тим заклопотана, крикнула на нього сердито:
— Що б ви сказали, маестро, коли б справді якась велика шкода скоїлась? Подумаєш, вилили там якусь воду. Що вам, більше води немає, чи що?
— Жінко, — одказав їй лікар, — ти не думай, що то була собі просто вода, то був спеціально зготовлений снодійний напій.
І він розповів їй усе докладно, що і як. Коли вона про те почула, догадалась уже, що то Руджієрі випив ті ліки і через те здався їй за мертвого.
— Ми не знали сього, маестро, — сказала вона. — Доведеться вам знову ті ліки зготувати.
Побачивши, що немає іншої ради, лікар замовив собі знову того настою.
Через деякий час вернулася служебка — її послала пані на довідки, що там чути про Руджієрі.
— Пані, — розповіла вона, — всі говорять на Руджієрі тільки лихе, чула я, що жоден друг його ані родич не піднявся його рятувати, і не думає ніхто. Завтра, кажуть, мають його вже повісити. А ще чула я одну річ, з якої дорозумілась, як він у дім до лихварів потрапив; ось слухайте сюди. Ви ж добре знаєте столяра, що то в його скриню ми положили Руджієрі, так оце він лаявся хтозна-як із тим чоловіком, що дав йому, мабуть, ту скриню до направи. Чоловік вимагав за свою скриню гроші, а майстер казав, що скрині він нікому не продавав, що її вкрадено. А чоловік йому: “Ба ні, — каже, — ти продав її тим лихварям, вони мені самі вночі сказали, як я ту скриню в них побачив, коли ловлено Руджієрі”. А столяр: “Вони, — каже, — брешуть, нічого я їм не продавав, може, вони самі вночі вкрали. Ходім, — каже, — до них”. От вони й пішли удвох до лихварів, а я собі додому. Отак же, мабуть, його туди й перенесено, а як уже він там ожив — ума не приберу.
Зрозуміла тепер пані до кінця, як було діло, розповіла служебці те, що од лікаря чула, і попрохала її Руджієрі порятувати. Ти, каже, і його визволити можеш, і мене од неслави укрити.
— То навчіть мене, пані, як, — сказала служниця, — а я все зроблю з дорогою душею.
Пані докторовій так приспічило, що мусила хутко зміркувати, як тут треба прихитритись, і розказала все по ряду служебниці. Тоді дівка пішла передовсім до лікаря і почала говорити йому крізь сльози:
— Пане, простіть мене й помилуйте за ту велику шкоду, що я вам натворила.
— Яку ж би то? — спитав маестро.
А та, плачучи, провадить далі:
— Пане, ви ж знаєте того молодого Руджієрі да Єролі. Він уподобав мене, і я, почасти з страху, а почасти з любові, стала оце його коханкою. Дізнавшися вчора, що ви на ніч поїхали, я привела його до себе ночувати, бо дуже просився; як сидів він у моїй комірчині, йому схотілось пити, а я не знала, де швидше дістати води чи вина, не хотіла, щоб пані мене побачили (а вони та були в залі); от я згадала, що бачила у вас на вікні слоїк із водою, та і взяла; воду він випив, а слоїк я на місце поставила. Ви ще допіру так за ту воду гримали. Каюся, пане, що согрішила, та де ж той чоловік на світі, щоб був зовсім без гріха? Прикро мені, що я ту шкоду зробила, а з неї тепер таке лихо постало, що Руджієрі, може, й головою накладе. Простіть же мені, благаю, і дозвольте піти порятувати його, — зроблю вже, що зможу.
Вислухавши її, лікар, хоч і був сердитий, одказав жартівливо:
— Та шкода на тобі ж і окотилася, бо ти гадала, що той зух добре тобі кожушанку вночі почустрить, а він узяв та й заснув. Ну гаразд, іди вже, рятуй свого любка, та гляди, не води його сюди більше, бо тоді вже і за той, і за сей раз дістанеш.
Побачивши, що перший забіг удався, служебка поспішила чимдуж у в’язницю до Руджієрі і там підлестилась до темничника, щоб дозволив їй із в’язнем поговорити. Навчивши його, що має казати слідчому судді, як хоче порятуватись, вона добилась незабаром і до самого того судді. Побачивши таку молоду й здорову прохачку, суддя захотів закинути вудку в її рудку, а та йому й не боронила, щоб він її потім ласкавіше вислухав. Уставши після попередньої перевірки, дівчина сказала:
— Добродію, у вас тут сидить Руджієрі да Єролі, ніби-то за крадіжку, але то неправда.
І вона розповіла йому всю пригоду з початку до кінця: як вона привела його, свого б то коханця, у дім до лікаря, як дала йому випити сонного дання, не знаючи, що воно таке, як поклала його в скриню, думаючи, що він помер; а потім розповіла, що чула суперечку між столяром і тим чоловіком, чия була скриня, — і з’ясувала йому, яким чином Руджієрі дістався в дім до лихварів.
Слідчий суддя побачив, що тут легко можна перевірити, чи сьому правда. Спочатку він спитав у лікаря про той снодійний настій і дізнався, що так воно й було; потім, викликавши столяра, власника скрині та лихварів, вияснив після довгого допиту, що лихварі вкрали минулої ночі скриню й поставили її у себе в домі. Нарешті велів привести перед себе Руджієрі і спитав у нього, де він ту ніч ночував; той сказав, що не знає де, пам’ятає тільки, що прийшов ночувати до служниці пана Маццео, випив у нього в кімнаті води, бо мав велику спрагу, а що було далі, він не тямив; знає лише, що як очунявся, то був уже в скрині в домі тих лихварів.
Суддя, вислухавши Руджієрі, вельми з того сміявся, і ще по кілька разів перепитав усе і в самого обвинуваченого, і в служниці, і в столяра, і в обох лихварів. Нарешті він визнав, що Руджієрі невинний і одпустив його на волю, а лихварям присудив сплатити десять унцій золотом за те, що вкрали були скриню. Як ізрадів тому Руджієрі, нема що й казати, та не менше раділа і пані докторова. Згодом вона не раз і не два сміялася з ним та з вірною своєю служебкою, як та радила порізати його ножем; коханці жили ще багато років, тішачись щораз більше своїм обопільним щастям. Бажав би і я такого щастя зазнати, тільки щоб у скриню не потрапляти.
Якщо перші оповідки засмутили серця прекрасним дамам, то остання, що розказав Діоней, викликала в них багато реготу, особливо в тому місці, де суддя закидав вудку, і всі забули про недавні жалощі. Як же побачив король, що сонце вже надвечори стало і прийшов кінець його владуванню, він перепросив люб’язно милих дам за те, що загадав оповідати про такі невеселі речі, як нещасливе кохання, а перепросивши, встав, зняв із своєї голови вінець; якусь хвилю всі ждали, кому ж то він його передасть, він же увінчав ним приязно золотоволосу Ф’ямметту, сказавши їй:
— Кладу на тебе сей вінець, бо знаю, що ти краще за інших зумієш завтра винагородити подруг наших за сьогоднішній смуток.
Довге злотисте волосся Ф’ямметтине спадало кучерями на білі оксамитні плечі, кругленьке личко пишало білими лілеями та червоними трояндами, очі зоріли, мов у ясного сокола, а делікатні вуста жаріли рубінами. Вона відповіла з любим усміхом:
— Філострате, я охоче приймаю з рук твоїх сю корону, а щоб ти ще ліпше зрозумів, що ти сьогодні накоїв, я хочу й повеліваю, щоб назавтра всі приготувалися розповідати про те, як після різних сумних і нещасливих пригод закохані зазнавали нарешті щастя.
Таке повеління королевине припало всім до смаку. Вона ж покликала згодом каштеляна, давши йому належний розпорядок, і одпустила товариство аж до самої вечері. Дехто пішов гуляти в сад, що його красою ніяк не можна було налюбуватися, інші до млинів, що були за садом, хто куди, і забавлялися кожне по своїй уподобі. А як настала година вечері, всі зібралися, як заведено, біля фонтана і всмак попоїли. Повстававши з-за столу, почали, як завжди, танцювати й співати, і, коли Філомена завела коло, королева сказала:
— Філострате, я не хочу одступати од порядків, заведених моїми попередниками; як вони чинили, так і я бажаю, щоб заспівано тут якусь пісню, а як я певна, що в тебе пісні такі самі, як і оповідки, то заспівай уже тепер, якої хочеш, щоб наступні дні не були охмарені твоїми жалями, так як сьогоднішній.
Філострат одповів, що з дорогою душею, і не гаючись заспівав ось якої:
Я плачу і ридаю,
Болить і мліє серце моє хворе, —
Ніяк жалю од зради не поборе.
Як ти, Амуре, звів мені на очі
Ту, що по ній даремно я зітхаю
І в’яну від журботи,
Вона здалась мені взірцем чесноти,
Я зразу полюбив її без краю;
За диво те уроче
Умер би я охоче!
Та то був сон: пробудження суворе
Явило правду серцеві на горе.
Вона також була немов зичлива
Мені, своєму вірному рабові;
Голубив я надію,
Що відтепер навік заволодію
Безцінними клейнодами любові,
Але моя вродлива
Натхненниця зрадлива
На іншого звернула раптом зори —
Кінець моєму щастю надто скорий!
Знебувся я в жорстокому вигнанні,
Вразливе серце плаче знову й знову,
Від розпачу я гину
І проклинаю день той і годину,
Коли я взрів красу її чудову.
Кляну своє кохання,
І вірне женихання,
І мрії про блаженство яснозоре…
В моїй душі кипить огненне море.
Я визволу не бачу із зажури,
Ніщо мене розважити не може…
З безмежного відчаю
Одного лиш — навік заснуть — бажаю.
Молю тебе, любові милий Боже:
Скінчи скоріш, Амуре,
Життя моє похмуре;
В надземнії полинувши простори,
Звільнюся я від навісної змори.
Немає інших ліків на ті болі,
Як смерть, що всі страждання присипляє;
Зішли ж її до мене,
Нехай урве се нидіння злиденне,
Бо жити в мене сили вже немає…
Зроби кінець недолі,
В твоїй се, Боже, волі, —
Хай не тривожать більш мої докори
Жорстокої зрадливої синьйори.
Співаю я жалі свої не всує:
Ніхто тебе не зможе перейняти,
Моя тужлива пісне,
Бо серця так нікому біль не тисне;
Та хай тебе почує Бог крилатий,
Амур нехай почує
Й пошле, чого молю я, —
Як упадуть життя сього затвори,
Тоді мої скінчаться з світом спори.
Я плачу і ридаю,
Болить і мліє серце моє хворе, —
Ніяк жалю од зради не поборе.
Слова сієї пісні ясно показали, що діється на душі в Філострата і з якої причини; ще ясніше виявило б усе те обличчя одної дами в танечному колі, якби нічний морок, що спадав на землю, не загасив рум’янця, що на ньому спалахнув. Після сієї пісні співалося ще багато всяких, а як настав нарешті час спочинку, всі розійшлись на королевине веління по своїх покоях.
Кінець четвертому дню
