«Декамерон» ОПОВІДКА ВОСЬМА
Софронія, одружившися ніби з Егісіппом, насправді стає жінкою Тита Квінція Фульва і їде з ним до Риму. Туди прибуває і зубожілий Егісіпп; гадаючи, що Тит ним гордує, він бажає вмерти і каже на себе, що вбив чоловіка. Тит упізнає його і, щоб порятувати друга, приймає те вбивство на себе; тоді справжній убивця признається у своєму злочині, і Октавіан звільняє всіх трьох. Тит одружує Егісіппа з своєю сестрою Фульвією і ділиться з ним навпіл усім своїм багатством
Коли Пампінея доказала свою історію і всі похвалили короля Педра, особливо та, що була гібелінкою, король велів заступити чергу Філомені, і та почала такими словами:
— Благородні мої подруги, хто того не знає, що королі можуть, аби тільки хіть, будь-яку велику річ учинити, та од них же найбільше й вимагається тої великодушності? Звичайно, той чинить гаразд, хто робить те, що може, і те, що йому належить, але не треба тому так дуже дивуватись і так вихваляти того чоловіка; інша річ, як те зробить хтось такий, що менше може і од кого менше вимагається. Хоч ви і прославляєте широкомовно королівські діяння, які здаються вам такими доблесними, та я не сумніваюсь анітрохи, що надто вам сподобаються і заслужать ще більшої похвали вашої учинки людей, подібних до нас, коли вони благородством своїм дорівнюють королівським або й перевершують їх. Тим я й хочу розповісти вам про доблесні й благородні діяння двох громадян, що дружили між собою.
Так от, коли Цезар Октавіан не називався ще Августом, а правив Римською імперією з руки тріумвірату, жив у Римі один родовитий чоловік на ймення Публій Квінцій Фульв; він мав одного сина, якого звали Тит Квінцій Фульв, юнака здібного напрочуд, і послав його в Афіни вивчати філософію, доручивши опіці свого давнього приятеля Кремета, чоловіка так само значного роду.
Кремет узяв Тита до свого дому, і юнак жив там разом із його сином Егісіппом; обох їх оддав Кремет у науку до філософа Арістіппа. Живучи разом і спілкуючись постійно між собою, обидва юнаки так зійшлися вдачею, що між ними виникло справжнє велике братерство і дружба, яку могла порушити тільки смерть. Жоден із них не мав ні радості, ні спокою, коли другого з ним не було. Разом розпочали вони свою науку і, обдаровані обидва незвичайним розумом, рівним кроком і з похвальним успіхом сягали все вище й вище до осяйних верховин філософії.
Отак жили вони разом три роки, на превелику втіху Креметові, який обох їх зарівно за своїх синів мав, та ніщо на сім світі не вічне — старий Кремет помер, засмутивши непомалу обох юнаків, що втратили ніби спільного батька: друзі й родичі небіжчикові не знали, котрий із них двох більше потребував потіхи й розради. Через кілька місяців Егісіппові друзі й родичі прийшли якось до нього й почали разом із Титом умовляти його, щоб він оженився; напитали вже вони йому й дівчину предивної вроди, таки афінянку. Звали її Софронія, роду була вона значного і мала ледве п’ятнадцять років. Незадовго перед весіллям, що мало бути, Егісіпп попросив якось Тита піти разом з ним подивитись на наречену, бо він її ні разу ще не бачив. От прийшли вони до неї в дім, сіли, а вона між ними посередині; Тит, нібито суддя краси товаришевої нареченої, не зводив із Софронії очей. Все в ній сподобалось йому надзвичайно, і він похваляв у душі її принади, поки, непомітно для інших, так у неї закохався, як ніхто ніколи.
Побули вони в Софронії якусь часинку й повернулись додому. Тит, уступивши сам-один до своєї кімнати, почав мимохіть згадувати собі її пишну вроду і що більше про неї думав, то палкішою жагою розгорявся. Схаменувшись, він зітхнув тяженько і так сказав собі подумки: “Гай-гай, Тите, до чого ти дожився! Куди зносять тебе мислі, в кім убачаєш ти свою любов і надію? Хіба ти не розумієш, що ради гостелюбності Креметової, ради щирої дружби твоєї з нареченим її Егісіппом ти повинен шанувати сю дівчину, як сестру? То чого ж ти кохаєш її, куди вганяєшся за оманливою любов’ю, за зрадливою надією? Розплющ духовні очі свої, прозирни глибоко в самого себе, нещасний! Схаменися, будь розумним, погамуй хіть свою тілесну, впини хворобливі бажання, скеруй думки свої в інший бік! Подолай у собі те любострастя з самого початку, побори сам себе, поки не пізно: тобі не вільно сього жадати, се нечесно. Якби ти навіть був певен (а ти ж сумніваєшся), що ти доб’єшся того, чого прагнеш, ти мусив би втікати від нього, — так велять закони дружби, того вимагає твій обов’язок. Що ж маєш діяти, Тите! Тільки одно: занедбати сю нечестиву любов, виконати свою повинність”. Але тут же, згадуючи Софронію, він переміняв круто свої думки, засуджуючи те, що говорив перше: “Закони любові, — казав він, — міцніші над усі інші, вони ламають не лише закони дружби, а й божеські установи: чи ж то раз бувало, що батько любив дочку, брат — сестру, мачуха — пасерба? Ото речі справді страхітливі, а любов до товаришевої жінки — таке трапляється раз у раз. Та ще ж я молодий, а молодість завжди законам любові підклоняється. Те, що любо Амурові, повинно бути любим і мені: честиві діла личать більше людям дозрілим, статечним, а мені годиться чинити Амурову волю. Її краса заслуговує того, щоб її всі любили, і, якщо я, молодий, люблю її, то хто має право мене за те осудити? Я люблю її не тому, що вона належить Егісіппові; я люблю її і любив би, чия б вона не була. Винна в сьому доля, що оддала її моєму другові, а не комусь іншому; якщо ж її слід любити (а се безперечно, бо того вимагає її краса), то Егісіпп, дізнавшись про те, буде задоволений, що люблю її саме я, не хтось інший”. Од сих думок він ізнов переходив до протилежних, висміюючи себе; так не один день і не одну ніч думка думку в нього побивала, що не брала вже його ні їжа, ані сон; занедужав, бідолаха, так, що мусив у постелю злягти.
Егісіпп, що вже кілька днів бачив друга свого замисленим, а тепер і зовсім недужим, зажурився тяжко і не одходив од нього ні на мить. Він намагався розважити його всіляко й підбадьорити, доглядав дбайливо і все розпитував про причину того суму й думу та тієї недуги. Тит не раз уже вимовлявся різними вигадками, і Егісіпп те помітив; нарешті, побачивши, що несила далі таїтися, Тит промовив, зітхаючи і плачучи:
— Егісіппе, якби була на те воля богів, волів би я вмерти, аніж отак жити, як подумаю, що доля поставила на пробу мою чесноту і я, на превеликий мій сором, тої проби не видержав. Не жду я собі за те іншої одплати, як нагальної смерті, що тепер од життя мені миліша; тяжко мені згадувати про підлоту свою, та не можу я і не мушу приховувати од тебе нічого, тож одкрию її тобі не без великого стиду.
Та й розказав йому все з самого початку, яка була причина його задуми, які думки боролись у його душі і які взяли гору, як він гине з любові до Софронії; розуміючи, яка то негожа річ, вирішив він, мовляв, спокутувати її своєю смертю і певен, що скоро того доб’ється. Як почув те Егісіпп, як побачив, що друг його плаче, задумався на якусь хвилю, бо і його вабила до себе та молода дівоча краса, хоч і не так сильно, та потім вирішив без вагання, що життя друга повинно йому бути дорожче за Софронію. Сам доведений до плачу його плачем, він сказав йому крізь сльози:
— Тите, якби ти не потребував нині утіхи, я б поскаржився на тебе тобі ж самому за те, що ти порушив нашу дружбу, так довго приховуючи од мене твою тужливу пристрасть; хоч вона здавалась тобі й нечесною, але од друга не годиться таїти нечесних справ так само, як і чесних: хто тобі друг, той порадіє разом з тобою чесному, а нечесне намагатиметься вирвати з твоєї душі. Та годі поки що про се, доміркуймо про те, що в сю мить найголовніше. Я не дивуюсь, що ти так палко любиш Софронію, мою наречену, то було б мені дивно, якби ти її не любив; адже мені відома її краса і велич твого духу, що тим більше здатний захопитися пристрастю, чим прекрасніший її предмет. Ти по праву любиш Софронію і цілком несправедливо нарікаєш на долю (хоч ти сього й не кажеш), що вона судила її мені, бо твоя любов здалась би тобі чесною, якби се була не моя, а чиясь наречена; але якщо ти залишився таким розважливим, як і був, то скажи мені, чи був би ти вдячний долі, якби вона судила її комусь іншому, а не мені? Якби вона судилась комусь іншому, той любив би її більше для себе, аніж для тебе, яка б чесна не була твоя любов, а од мене тобі нема чого такого побоюватись, якщо ти вважаєш мене за справедливого друга; відколи ми заприязнились, не пам’ятаю я, щоб я мав щось таке, що не було б зарівно твоїм, як моїм. Якби ся справа зайшла була надто далеко і в нас не було іншої ради, я мусив би поділитися з тобою і цим, як усім іншим, але такої доконечності немає, і я можу зробити так, що Софронія буде виключно твоєю, ї таки зроблю; який би був із мене друг, коли б я, будучи спроможним задовольнити твоє почесне бажання, не захотів сього вчинити? Правда, Софронія — моя наречена, і я щиро любив її і з великою радістю ждав весілля, але якщо ти, людина за мене гідніша, дужче прагнеш оволодіти таким скарбом, як вона, будь певен, що вона вступить до мого покою твоєю, а не моєю дружиною. Забудь же свої тяжкі думи, прожени сум, будь ізнов здоровим, бадьорим та веселим і чекай радісно винагороди за свою любов — ти заслужив на неї більше, ніж я.
Почувши Тит таку Егісіппову мову, зрадів з тієї принадливої сподіванки, але й засоромився воднораз од справедливого міркування, що чим більшою була товаришева великодушність, тим більш недостойним здавалось скористатися нею. Не перестаючи плакати, він ледве спромігся на таку відповідь:
— Егісіппе, твоя великодушна й щира дружба ясно показує, чого вимагається од моєї. Нехай Бог боронить, щоб я прийняв од тебе за свою ту, котру він дарував тобі як більш достойному. Якби Бог судив, щоб вона була моєю, то не могло б бути жодного сумніву, що він ніколи не попустив би її тобі. Радуйся ж, що ти виявився щасливим обранцем, що він дарував тобі благо по розумінню своєму, а я вже хай буду мучитись у сльозах, що він послав мені як недостойному тієї милості: або я подолаю сі сльози, і се буде тобі приємно, або вони подолають мене, поклавши край моїм мукам.
На те одказав йому Егісіпп:
— Якщо наша дружба, Тите, дає мені право примушувати тебе чинити мою волю, а од тебе вимагає, щоб ти виконував мої бажання, то се буде найкраща нагода справдити її на ділі. Якщо ти не погодишся здатись на моє прохання самохіть, я вдамся до примусу, що дозволено вживати на користь другові, і Софронія все одно буде твоєю. Я знаю, які могутні сили любові, знаю, що не раз та й не два доводили вони закоханих до плачевної смерті, і бачу, як близько вже стоїш ти од неї: повернутись назад і побороти сльози тобі вже несила, а далі підеш — упадеш, переможений, додолу, і я, без сумніву, пішов би незабаром слідом за тобою. Отже, якби я не любив тебе за щось інше, мусив би все одно життям твоїм дорожити, щоб самому на світі жити. Софронія буде твоя, бо навряд чи ти знайдеш іншу, котра тобі так припала б до серця, а мені не трудно буде протоптати стежку куди-інде: так буде добре і тобі, й мені. Може, я й не був би таким великодушним у сій справі, якби знайти собі жінку було б так само нелегко, як знайти друга, але тому, що мені легше знайти іншу дружину, ніж іншого друга, я волію не то щоб утратити її (бо одступивши тобі її, я її не втрачу, а просто передам у кращі руки), а передати тобі, ніж тебе втратити. Отож коли моє прохання щось у тебе важить, прошу тебе — не вдавайся в тугу, потіш себе і воднораз мене і май певну надію, що ти незабаром зазнаєш радості, якої прагне твоя палка любов од тієї, котру ти кохаєш.
Хоч Титові й совісно було погодитись на те, щоб Софронія стала йому жінкою, і він усе одмагався, та його палка любов, з одного боку, і дружні вмовляння, з другого, зробили своє.
— Слухай, Егісіппе, — сказав він, — коли я пристану на те, що ти кажеш, я не знаю, чи то буде більше з мого бажання, чи з твого, бо ти твердиш, що тобі воно буде приємно. Твоє надзвичайне благородство перебороло мій природний сором: я вирішив зробити так, як ти кажеш, але будь певен, я цілком свідомий того, що дістаю од тебе не тільки улюблену жінку, а з нею й саме життя. Як буде на те воля безсмертних, то й я, може, покажу тобі колись на благо твоє і честь, як я ціную те, що ти робиш задля мене, жаліючи мене більше, ніж я сам.
На тії речі Егісіпп одказав йому так:.
— Тите, коли ми хочемо, щоб усе вийшло гаразд, треба нам діяти ось яким чином. Тобі відомо, що Софронія стала моєю нареченою після довгих переговорів моїх родичів з її кревними; тим-то, якби я пішов оце зараз і сказав, що не хочу її брати, то наробив би великого бешкету і розгнівив її рід і мій. Байдуже було б мені до того, якби я був певен, що вона після того твоєю стане, та боязно мені, що, як я од неї одкинусь, її оддадуть зараз за когось іншого, а не за тебе, і таким чином ти втратиш те, чого я не здобув. Через те я гадаю (звичайно, якщо ти на те згоден), що мені слід продовжити почату справу — ввести Софронію до себе в дім як мою дружину і одбути весілля, а тоді вже ми так улаштуємо, що ти будеш потай спати з нею, як із своєю жінкою. Згодом, у слушний час і в слушному місці, ми заявимо про те, що зробили: як вони те схвалять, то добре, а як ні, то вже що сталось — не одстанеться, хоч-не-хоч треба буде з тим примиритись.
Ся рада сподобалась Титові, і Егісіпп привів Софронію до свого дому як дружину, коли Тит уже одужав і був при силі. Після бучного весільного бенкету, як настала ніч, жінки одвели молоду на подружнє ложе і пішли. Титова кімната була постінь з Егісіпповою, з одної легко можна було дістатися в другу; тим Егісіпп погасив у своїй кімнаті свічки, пішов нишком до Тита і сказав йому, щоб він ішов спати з його жінкою. Титові знов стало соромно, він почав уже каятись, що погодився, і не хотів іти, але Егісіпп готовий був не лише на словах, а й на ділі услужити другові, і по довгій суперечці Тит таки пішов туди. Скоро ліг у постіль, зараз обняв дівчину і, ніби жартома, спитав її пошепки, чи хоче вона бути йому жінкою. Софронія, гадаючи, що то був Егісіпп, одповіла: “Хочу”. Тоді він надів їй на палець прегарний коштовний перстень: “А я, — каже, — хочу бути тобі мужем”. Зашлюбившися таким чином, він довго розкошував із нею в любовних обіймах, причому ані вона, ані хто інший не здогадався, що то був не Егісіпп.
Поки Тит жив у такому от шлюбі з Софроніею, з Риму прийшла звістка про смерть його батька Публія; Титові писали, щоб він негайно вернувся до Риму впорядкувати свої справи. Він порадився з Егісіппом і вирішив поїхати туди, взявши з собою Софронію, але для того, щоб се зробити, треба було одкрити їй нарешті ту таємницю. Покликавши її одного разу до кімнати, вони одверто розповіли їй про все, як було діло, причому Тит, щоб остаточно її переконати, розказав про деякі справи, що були між нею і ним. Софронія подивилась обурено спершу на одного, а потім на другого і гірко заплакала, що Егісіпп так її одурив, та йому самому не сказала про те нічого, а пішла до батька-матері і пожалілась на нього, що як то він і її, і їх обманив: насправді вона стала жінкою Титові, а не Егісіппові, як вони гадали.
Софроніїн батько сприйняв се як велику собі образу, і між ріднею Софронії та Егісіппа постали з того великі свари та чвари, ненастанне гнівання та ворогування. А що вже самого Егісіппа, то зненавиділи і чужі, і свої: всі вважали, що він заслуговує не лише огуди, а й суворого покарання, а він твердив, що вчинив чесно і що батьки молодої повинні йому ще й дякувати, бо він видав Софронію за кращого од себе. Титові прикро було слухати всі ті сварки й суперечки; знав він добре, яка вдача у тих греків: доти галасуватимуть і погрожуватимуть, доки хтось не дасть їм доброї одправи — тоді зразу стануть сумирними та покірними, тож вирішив не лишити без відповіді їхніх наклепів та поговорів. Будучи мужнім, яко римлянин, і мудрим, яко афінянин, він ухитрився зібрати Егісіппову й Софроніїну рідню в одному храмі і, ввійшовши туди в супроводі самого тільки Егісіппа, озвався до тих, що його чекали, такими словами:
— Деякі філософи гадають, що все те, що роблять смертні, діється з призводу і призволу безсмертних богів; тому дехто і твердить, що все, що б не сталося і не станеться, є доконечним і неминучим (правда, інші кажуть, що се дійсне лише супроти минулого). Якщо ми вдумаємося пильно в такі твердження, то ясно побачимо, що хто засуджує те, що сталось і вже не може одстатися, той хоче показатися мудрішим од богів, тоді як нам годиться вірити, що вони одвіку мудро й непохибно правлять і керують нами і всіма нашими вчинками. Звідси легко можна доміркуватись, які безглузді й зарозумілі ті, що наважуються огуджувати їхні дії, якої тяжкої кари заслуговують ті, що роблять так із зухвалості своєї. Здається мені, що ви всі якраз і належите до числа тих зухвальців, коли правда тому, що ви весь час нарікаєте на те, що Софронія стала моєю дружиною, хоч ви оддавали її за Егісіппа, а того й не хочете брати до уваги, що їй з передвіку судилось стати моєю дружиною, а не Егісіпповою, і як судилось, так і на ділі справдилось. Та, може, декому сі розмови про невідомі задуми і заміри богів здадуться важкими й незрозумілими, — тоді даймо на те, що вони зовсім не втручаються в наші справи, й поговорімо про сю річ з погляду людських учинків. Тут доведеться мені, щоправда, зробити дещо противне моїй натурі: по-перше, похвалити трохи самого себе, по-друге, погудити і тим самим принизити інших. Але і в тому, і в іншому випадку я не маю наміру розминатися з правдою і мушу се зробити, щоб з’ясувати справу. Не з розуму, а з люті сліпої всі оті ваші нарікання, ваше безугавне гнівання та гримання; ви лаєте, судите і гудите Егісіппа за те, що він умислив дати мені за дружину ту, що ви умишляли дати йому, — а на мою думку, він заслуговує за се найвищої похвали принаймні з двох причин: по-перше, він учинив так, як годиться чинити другові, по-друге, діяв розумніше, ніж ви. Я не буду широко розводитись про те, чого вимагають священні закони дружби і що повинен робити другові друг, нагадаю вам тільки, що узи дружби набагато міцніші за кровні чи родинні зв’язки, бо друзів ми обираємо собі самі, а родичів дає нам доля. Тим ніхто не повинен дивуватись, що Егісіппові було дорожче моє життя, аніж ваше благовоління: як-не-як, а я йому все-таки друг. Та перейдімо до другої причини: тут мені доведеться вже докладніше з’ясувати вам, що він діяв за вас розумніше, бо здається мені, що на справах дружби ви розумієтесь іще менше, ніж на божих присудах. Тож я й кажу, що ви надумали, врадили й вирішили оддати Софронію Егісіппові, юнакові-філософу, а Егісіпп вирішив оддати її так само юнакові-філософу, тільки що ви оддавали її афінцю, а Егісіпп римлянину, ви — родовитому чоловікові, а він — іще родовитішому, ви — багатому, а він — іще багатшому, ви — юнакові, що не то не любив, а ледве знав її, а він — юнакові, що любив її понад усяке інше благо, понад своє життя. Погляньмо ж тепер дрібніше, чим він діяв краще за вас. Що я такий самий молодий, як Егісіпп, і такий самий філософ, як він, можуть посвідчити без довгих балачок і мій вид, і моя наука. Ми з ним однолітки і в науці завжди йшли рівною ходою. Правда, він афінець, а я римлянин. Коли б завелась суперечка про славу наших міст, я міг би сказати, що я з міста вільного, а він — із підневільного, мов місто над усім світом панує, а його — підвладне моєму, моє славиться військовою потугою, світовладою і наукою, а його — самою тільки вченістю. Крім того, хоч ви вбачаєте тут у мені лише простого школяра, походжу я не з послідків римської черні: мої будинки й громадські споруди в Римі переповнені давніми подобизнами моїх предків, а в літописах нашого міста є чимало згадок про тріумфальні походи Квінціїв на римський Капітолій, і слава нашого імені не померкла й досі, навпаки, вона тепер гучніша, ніж будь-коли. Я промовчу з соромливості про моє багатство, пам’ятаючи, що чесна бідність — споконвічне й славне насліддя благородних римських громадян, хоч вона й засуджується простолюдом, а багатство всіма вихваляється; та я тими скарбами володію не як скнара, а як улюбленець фортуни. Я розумію, що вам тут приємно було породичатися з Егісіппом, та не бачу причини, з якої вам не хотілось би мати в Римі такого свояка, як я, коли зважити на те, яким гостелюбним господарем, яким корисним, дбайливим і могутнім протектором і в громадських справах, і в приватних можу я там для вас бути. Хто ж після сього, розумно все порахувавши і занедбавши свої примхи, схвалить ваші наміри і засудить учинок мого Егісіппа? Певно, що ніхто. Отже, Софронію видано цілком почесне заміж за Тита Квінція Фульва, родовитого, стародавнього й багатого римського громадяна, Егісіппового приятеля, і той, кому се не подобається, хто на се ремствує, чинить неслушно і не відає, що творить. Може, дехто скаже, що не на те він ремствує, що Софронія стала дружиною Титові, а на те, яким робом се зробилось — нишком, потай, без відома друзів і родичів. Та в сьому нема нічого ані дивного, ані незвичайного. Я не буду згадувати випадків, коли дівчата обирали собі мужів проти волі батьків своїх, коли вони тікали з своїми коханцями і самі були коханками, перше ніж стати дружинами, коли вони виявляли своє заміжжя вагітністю чи породом, перше ніж словами сказати, і родичі мусили хоч-не-хоч на те згоджуватись: нічого такого з Софронією не було, навпаки — Егісіпп видав її за Титачесно, пристойно і статечно. Дехто, знов, скаже, що він не мав права видавати її заміж, але то будуть нерозумні бабські забобони, вияв недостатнього розуміння справи. Не в перший раз се сталось, що доля користується різними шляхами і незвичайними засобами, щоб досягти певної цілі. Що мені до того, коли швець, а не філософ, врядив по-своєму мою справу, тайно чи явно, якщо вона вийшла на добре? Треба лише подбати, щоб нерозумний швець не брався більше до діла, а за те, що зробив, подякувати йому. Якщо Егісіпп видав заміж Софронію вдало, то нема чого нарікати по-дурному ні на нього, ні на те, яким чином він се зробив. Якщо ви сумніваєтесь у його розумі, то подбайте, щоб він більше не видавав заміж інших, а на сей раз скажіть йому спасибі. Ще ж і те нехай буде вам відомо, що не мав я думки ні хитрощами, ні ошуканством осквернити вашу честь і чистоту вашої крові в особі Софронії; хоч я взяв її за дружину таємно, та я не по-злодійському збавив її вінця, не по-ґвалтовницькому оволодів нею, не нехтував вашим родом, — ні, я палко любив її за чарівну вроду і цноту надзвичайну, лиш боявся, що, якби я її сватав по-людськи, як ви того, може, хотіли б, ви не дали б за мене вашої улюблениці, щоб я не завіз її часом до Риму. Тож і мусив я вдатись до потайного способу, котрий ми нині вам одкрили, і вмовив Егісіппа погодитись заради мене на те, до чого він сам не був надто охочий; крім того, хоч я жагуче любив Софронію, я прагнув зійтися з нею не як коханець, а як правний муж: вона сама може посвідчити, що я торкнувся до неї лиш після того, як зашлюбився з нею перстенем, промовивши законні речі, спитавши її, чи хоче вона бути мені жінкою, на що вона одповіла ствердно. Коли їй здається, що її одурено, то й тут винен не я, а вона сама, що не спитала в мене, хто я такий. Ось той великий переступ, гріх, злочин, що Егісіпп зробив із дружби, а я з любові — Софронія стала таємно дружиною Титові Квінцію! І за се ви на нього лютуєте, за се його бичуєте і мордуєте! Що гіршого могли б ви йому зробити, якби він оддав її за якогось простака, лайдака чи служника? Які окови, які темниці, які хресні муки чекали б його, по-вашому? Та годі вже про се; настав час, якого я, не сподівався: мій батько помер, і я мушу вернутись до Риму; ось чому, бажаючи взяти з собою Софронію, я одкрив вам те, що, можливо, приховував би і досі. Якщо ви маєте добрий розум у голові, то приймете сю річ незлобивим серцем; адже якби я мав на думці одурити вас чи зневажити, то я покинув би її, наглумившися, та боги того зроду не попустять, щоб така підлота вгніздилася коли в душі римлянина! Отже, Софронія — моя по-всякому: і по призводу богів, і по людському закону, і по добрій волі друга мого Егісіппа, і по моїй вигадливій любові. Хоч ви, може, й гадаєте, що ви мудріші за всіх богів і людей, та нерозумно ви дієте, що сю справу засуджуєте, роблячи мені подвійні прикрощі: одно те, що затримуєте Софронію, на яку не маєте іншого права, крім того, що я попущу, а друге — що ворогуєте на Егісіппа, якому ви по справедливості повинні бути вдячні. Я не буду зараз говорити вам більше про нерозумність ваших учинків, лиш хочу порадити вам по-хорошому: вгамуйте вашу лють, забудьте гнів і не чіпайте Софронії, щоб я розстався з вами по-приятельськи, по-рідному, як ваш свояк. Але будьте певні — чи вам подобається те, що сталось, чи ні, як не оддасте її мені, то я, забравши Егісіппа, поїду до Риму, а потім уже знайду спосіб повернути собі ту, що належить мені по праву, хоч би й проти вашої волі; бережіться ж моєї ворожнечі, бо на собі дізнаєте, що значить і що може гнів римлян.
Промовивши таку орацію, Тит підвівся з розгніваним видом і, взявши за руку Егісіппа, вийшов із храму, зневажливо киваючи головою на тих, що там були, і погрожуючи їм. Ті, що лишились у храмі, почасти прислухавшись до Титових доказів і схилившись на його бік, почасти злякавшись його останніх слів, врадили спільно таку раду, що краще мати собі Тита за свояка, коли вже Егісіпп не захотів ним стати, аніж, утративши Егісіппа, придбати собі ворога в особі Тита. Тому вони пішли слідом за Титом і, знайшовши його, сказали, що згодні на його шлюб із Софронією: нехай він буде їм дорогим родичем, а Егісіпп — добрим приятелем. Тоді побенкетували з ним по-дружньому, як свої люди, і, вернувшись додому, прислали до нього Софронію. Вона ж, як жінка розсудлива, примирилася з тим, що мусило бути, і, перенісши на Тита ту любов, що мала в серці до Егісіппа, поїхала з мужем до Риму, де її прийнято з великою шанобою.
Егісіпп же залишився в Афінах, де його мало хто поважав; незабаром через той свій розбрат із родичами він зруйнувався дощенту, і його вислано з Афін на довічне вигнання. Ставши не просто бідаком, а сливе жебраком, Егісіпп доплентався якось до Риму, щоб перевірити, чи згадає його Тит. Дізнавшись, що друг його живий і високо шанується всіма співгородянами, Егісіпп допитався до його дому і став насупроти, дожидаючи, поки вийде Тит; він не думав озиватись до нього (ніяково було, що до жебрів дійшов), хотів просто показатись йому на очі: Тит, гадав він, упізнає його і сам до себе запросить. Та Тит пройшов мимо, не помітивши його, а Егісіппові здалося, що він його побачив, але згордував ним; згадавши, що він зробив колись для нього, бідаха пішов звідти обурений і не знав з відчаю, що діяти.
Була вже ніч, а він, голодний і без грошей, не знав, куди податись, де знайти собі пришиб, хоч гинь; аж ось на якомусь пустирищі в околиці міста набрів він на велику печеру і зайшов туди переночувати — так і заснув на голій долівці в риззі нужденному, знеможений своєю гіркою бідою. Перед світом у ту печеру прийшло двоє злодіїв ділити вночішню крадіжку та й посварились через ту дільбу: котрий був дужчий, убив слабшого і втік. Усе те бачив і чув Егісіпп: от і добре, подумав, не треба буде рук на себе накладати, є готовий привід для жаданої смерті. Та й не пішов нікуди з тої печери, сидів там, поки не прибігла туди сторожа судова, що вже дізналася про злочин, і не потягла його, збиткуючись, до претора. На допиті Егісіпп сказав, що то він убив чоловіка і не встиг утекти з печери; тоді претор (звали його Марк Варрон) велів розп’ясти його на хресті, як було в ту добу заведено.
Під сю хвилю якраз нагодився до Преторії Тит; подивившись в обличчя нещасному стратенцю і почувши, за що його засуджено, він одразу впізнав Егісіппа, здивувався його нужденній долі і тому, де він тут узявся. Бажаючи будь-що-будь порятувати його і не бачачи іншої ради, як звинуватити себе самого, щоб виправдати друга, він виступив раптовно вперед і гукнув:
— Марку Варроне, верни сього нещасного чоловіка, що ти засудив, бо він не винен. Я вже й так досить образив богів, убивши чоловіка, що твоя сторожа знайшла мертвим сьогодні вранці, і не хочу образити їх нині ще й смертю сього безвинного.
Варрон тому дуже здивувався, і йому було прикро, що те чула вся Преторія, але, не мігши ухилитись од вимог закону, він велів завернути Егісіппа і спитав його в присутності Тита:
— Що ти за чоловік, божевільний, чи що? Навіщо ти признався без тортур у злочині, якого ти не доконав? Адже ти міг даремно загинути. Ти сказав, що ти вбив уночі того чоловіка, аж тут приходить цей ось ї заявляє, що не ти, а він його вбив.
Егісіпп звів очі й побачив, що то Тит; він одразу зрозумів, що той хотів порятувати його таким чином од смерті за ту послугу, що він колись йому зробив. Зворушений до сліз, він сказав:
— Варроне, я справді вбив того чоловіка, і Титові жалощі вже мене не порятують.
А Тит і собі не здавався:
— Преторе, — каже, — ти сам бачиш, що се чужинець, його знайдено беззбройним коло вбитого; мабуть, злидні довели його до того, що він самохіть шукає смерті. Тож одпусти його на волю, а мене скарай по заслузі.
Варрон дивувався тій упертості, з якою кожен із них звинувачував себе і виправдував другого; він почав догадуватись, що ні Егісіпп, ні Тит у тому не винні, і думав уже, яким чином довести їх непричетність, як раптом у Преторію прийшов молодик на ймення Публій Амбуст, відомий на ввесь Рим гультяй і розбишака, який справді скоїв те душогубство. Почувши, що двоє безневинних людей признаються до того злочину, він пройнявся зненацька великим до них жалем.
— Преторе, — сказав він, приступивши до Варрона, — доля судила мені розв’язати заплутану суперечку між сими двома людьми; я не відаю, хто з богів спонукає мене й примушує визнати свій злочин, але знай, що хоч обидва вони кажуть, що винні, жоден із них до того вбивства непричетний. Насправді те душогубство сьогодні перед світом учинив я, а сього нещасного бачив, як він спав там у печері, поки я ділив украдене з товаришем, якого потім убив. Тит не потребує мого виправдання, його добре ім’я відоме всім; чи спроможен він узагалі на таке діло? Тож одпусти їх обох, а мене осуди, як того вимагає закон.
Октавіан, якому тим часом було про ту подію донесено, велів покликати перед себе всіх трьох, бажаючи почути, з якої причини кожний із них вимагав для себе кари; вони йому все й розказали. Тоді він одпустив усіх на волю: тих двох, яко невинних, а третього заради них. Тит забрав із собою свого Егісіппа, пожурив його за несміливість і недовіру, а потім з великою радістю повів до свого дому, де Софронія, розчулена до сліз, привітала його, як рідного брата. Нагодувавши дорогого гостя й приодівши його, як личило його походженню й станові, Тит поділився з ним передовсім усіма своїми статками і маєтками, а потім видав за нього заміж свою молодшу сестру Фульвію.
— Егісіппе, — промовив він тоді до нього, — тепер як хоч, так і роби: або лишайся тут зі мною, або вертайся до себе в Греччину з усім тим добром, що я тобі подарував.
Егісіпп вирішив стати римлянином — одно те, що його вигнано з рідного міста, а друге — що тут був його улюблений і довіку вдячний друг. Так він із своєю Фульвією, а Тит із Софронією довго жили в щасті й гаразді одним домом, і дружба їхня день у день міцніла, хоч, бачиться, й досі була дуже міцна.
Найсвятіша в світі річ — тая дружба, гідна не лише особливої пошани, а й вічної похвали: вона ж бо мудра мати великодушності і чесності, сестра вдячності, й добродійності, ворогиня ненависті і скнарості; вона не жде, поки її попросять, а завжди готова творити іншому благо, яке лиш можна собі забажати. Але її священні закони вельми рідко проявляються в наш час через ту мерзенну й ганебну захланність, що запанувала поміж смертними і, помишляючи лише про власну користь, засудила її на вічне вигнання, замчала її кудись на край світу. Яка любов, які багатства, які родинні почуття примусили б Егісіппа так близько взяти до серця Титові любощі, сльози й зітхання, що він поступив йому свою любу, милу й кохану наречену, — коли не дружба? Які закони, які погрози, які залякування могли втримати молоді Егісіппові руки, щоб у пітьмі ночі, у себе на шлюбнім ложі не обійняти жагучої красуні, — коли не дружба? Які почесті, які вигоди, які нагороди примусили б Егісіппа розбрататися і почужатися з своєю і Софроніїною ріднею, зневажити лихі людські поговори, приймати байдужливо глум і наругу, аби лиш догодити другу, — коли не дружба? З другого боку, що примусило Тита (адже він міг просто вдати, що нічого не бачив), що його, кажу, примусило ревно й без вагання шукати власної смерті, аби порятувати Егісіппа од розп’яття, якого він сам собі бажав, — коли не дружба? Що зробило Тита таким щедрим, що він поділив, не задумуючись і на хвильку, своє незліченне майно з Егісіппом, у якого доля відняла все, — коли не дружба? Що примусило Тита з дорогою душею і без усяких оглядок оддати свою сестру за Егісіппа, що дійшов до краю злиднів і убозтва, — коли не дружба? Що з того, що люди хочуть собі мати цілу громаду родичів, юрбу братів, купу дітей, що з того, що понаймають вони за гроші слуг цілу череду, коли кожен із тих родичів і слуг дбає лиш про те, щоб йому самому жодної, хоч би й невеличкої, біди не приключилось, не думаючи про те, щоб порятувати од справжнього лиха батька, чи брата, чи пана свого, — тоді як друг робить навпаки?
«Декамерон» ОПОВІДКА ДЕВ’ЯТА
Мессер Торелло гостить у себе Саладіна, перебраного закупця. Оголошується хрестовий похід; мессер Торелло призначає своїй дружині термін, коли вона може вийти заміж, а сам потрапляє в полон. Там він добре заправляє на лови птахів, і султан бере його до себе; упізнавши його і сам йому одкрившись, він оддає йому превелику шану. Як мессерТорелло захворів, його чарами переносять за одну ніч до Павії; у жінки саме мало бути весілля, вона його впізнає, і він вертається з нею до свого дому
Уже Філомена довела до краю свою оповідку і всі односердне похвалили Тита за його великодушну вдячність, коли король, лишаючи за Діонеєм останнє слово, так почав говорити:
— Чарівні мої пані, Філомена тут вірно говорила про дружбу і справедливо нарікала наприкінці, що вона в наші дні межи людьми упосліджена. Якби ми зібралися сюди для того, щоб виправляти людські хиби або хоча б картати їх, я чимало міг би ще додати до того, що вона сказала, але у нас із вами інша мета, і я надумав розповісти вам довгеньку, може, але цікаву історію про один великодушний учинок Саладіна; хто її уважно вислухає, той, хоч і не знайде, може, через свої вади щирого собі друга, то принаймні буде радий услужити комусь у надії дістати за те колись винагороду.
Так от, за цісарювання Фрідеріка Першого, повідають люди, спорядили християни загальний похід хрестовий, щоб Святу землю од невірних визволити. Прочувши про те заздалегідь, Саладін, славутній володар і султан під той час вавилонський, задумав подивитись на власні очі, як потентати християнські до того походу риштуються, щоб і собі добре до війни підготуватись. От дав він лад у себе в Єгипті і, зібравшись нібито на прощу, рушив у дорогу в купецькому перевдязі, з собою взявши тільки двох своїх визначніших і мудріших двораків та троє слуг. Уже проїхав він чимало земель християнських і мандрував по Ломбардії, щоб через гори далі побратися, коли се надвечір між Міланом і Павією здибались вони з одним шляхтичем із Павії, на ймення мессер Торелло д’Істрія, котрий їхав саме з своєю челяддю, хортами та соколами до прегарного свого маєтку, що лежав над річкою Течіне. Як загледів їх мессер Торелло, зразу зрозумів, що се люди неабиякого роду і чужоземці, та й вирішив пришанувати їх у себе. Коли Саладін спитався в одного челядника, чи далеко до Павії і чи поспіють вони туди завидна, Торелло одказав замість свого слуги сам:
— Панове, сьогодні ви вже не поспієте до Павії.
— Тоді, коли ласка ваша, — каже Саладін, — скажіть нам, де ми можемо на нічліг стати, бо ми люди чужосторонні.
— З дорогою душею, — одказав йому мессер Торелло. — Я хотів оце саме послати свого чоловіка в одне місце за орудкою, от він і запровадить вас туди, де ви зможете догідно переночувати.
Тоді приступив до свого слуги, котрий був самий тямущий, розпорядився, що і як, і послав його з ними, а сам попрямував швидше до свого маєтку і велів зготувати розкішну вечерю, яку тільки зміг, і накрити столи у себе в саду. Коли все те налаштували, він вийшов за ворота виглядати гостей.
Слуга, розмовляючи з подорожніми про те, про се, провів їх манівцями до панового маєтку, так, що вони того й не постерегли. Скоро мессер Торелло їх забачив, вийшов їм назустріч і сказав сміючись:
— Вітаю вас, мої панове!
Саладін, чоловік дуже догадливий, зміркував, що шляхтич не був певен, чи вони приймуть його запросини отак на дорозі, і привів їх до своєї господи хитрощами, щоб їм уже ніяк було відмовитись від вечері. Оддавши господареві чолом, він сказав:
— Добродію, якби взагалі можна було скаржитись на людей увічливих, то ми могли б поскаржитись на вас, — не за те, що ви нас трохи в дорозі загаяли, а за те, що примусили нас прийняти од вас таку високу ласку, якої ми нічим не заслужили, хіба що одним поклоном.
Розумний і проречистий на красне слово шляхтич одповів:
— Панове, та шана, яку я вам можу оддати, безперечно, надто мізерна задля таких осіб, якими ви є, судячи з вашого вигляду, але запевняю вас, що в околицях Павії ви не могли б ніде знайти зручнішого місця для нічлігу, тим уже вибачайте, що довелось вам трохи з шляху збочити заради такої-сякої вигоди.
Під час сієї розмови вийшли слуги, взяли у подорожніх коней і повели їх до стайні, а мессер Торелло повів трьох знакомитих гостей до покоїв, що були вже для них приготовані: там їх роззули, принесли їм вина холодного — душу обавити, а господар увесь час до вечері провадив із ними любу розмову. Саладін, його супутники і всі слуги добре знали по-латинськи, тим їм не важко було порозумітись; усім їм здавалось, що вони ще зроду не бачили ніде такого приємного, ввічливого і красномовного шляхтича. Торелло з свого боку гадав, що сі люди значніші й славніші, ніж він подумав був на них із самого початку, і йому було аж досадно, що він не може вшанувати їх сей вечір великою і велелюдною— учтою, тож вирішив надолужити завтра рано. Розповівши одному служебнику про свій намір, він послав його в Павію до дружини своєї, розумної і щедрої панії, а до міста було звідти зовсім близько, і одна брама на ніч не замикалась. Тоді господар повів гостей своїх у садок і спитав їх увічливо, хто вони такі.
— Ми купці з Кіпру, — одказав на те Саладін, — звідти ми оце і їдемо у наших справах аж до Парижа.
— Дай боже, — каже тоді мессер Торелло, — щоб у нашій країні були такі шляхтичі, як у вас на Кіпрі купці.
Поговорили вони отак якусь часину про всяку всячину, аж тут і вечеря наспіла, і господар запросив їх ласкаво до столу. Хоч вечерю готували наспіх, проте гостей прекрасно обслужили і добре вконтентували. Як прибрали з столу, мессер Торелло помітив, що гості втомились, і, поклавши їх спати у розкішні постелі, пішов і сам на спочинок.
Слуга тим часом з’їздив до Павії і переказав, що треба, своїй панії; вона ж, діючи радше по-царському, аніж по-жіноцькому, поскликала, не гаючись, друзів і численних служителів мессера Торелла, веліла приготувати все потрібне для великої урочистості, запросити на бенкет при світлі смолоскипів іменитих городян, придбати досить сукна, єдвабу і хутер, — одне слово, зробила все так, як переказав їй чоловік.
Коли настав день і гості повставали, мессер Торелло сів разом із ними на коня, велів принести своїх мисливських соколів і, повівши гостей до поблизького броду, показав їм, як вони в нього літають. Коли Саладін спитав, хто б міг провести їх до Павії, до найкращого заїзду, мессер Торелло сказав:
— Я проведу вас сам, бо й мені якраз треба туди з’їздити. Вони повірили йому і радо рушили разом із ним у дорогу.
По дев’ятій годині доїхали вже й до міста; гадаючи, що їдуть до найліпшої гостиниці, вони прибули разом із Кессером Тореллом до його дому, де їх привітало щонайменше п’ять десятків найвизначніших городян, які миттю схопились за поводи й стремена. Побачивши сеє, Саладін і його супровідники зразу зрозуміли, в чім річ, і сказали:
— Мессере Торелло, не сього ми в вас просили: ви й так уже зробили занадто багато для нас минулої ночі, більше, ніж ми того хотіли. З вашого дозволу ми поїдемо собі далі своєю дорогою.
— Панове, — одповів на те мессер Торелло, — те, що я зробив для вас учора ввечері, завдячую я більше фортуні, аніж вам, бо вона захопила вас у дорозі в таку годину, що вам хоч-не-хоч довелось завітати до мого скромного дому; що ж до сьогоднішнього ранку, то його я завдячуватиму цілковито вам, і разом зі мною сі шановні люди, що стоять навколо вас. Якщо вам здається, що буде ввічливо одмовитись пообідати з ними, то ви можете так і зробити, коли ваша хіть.
Бачить тоді Саладін, що годі відмовитись; ізліз він і супутники його з коней на превелику радість іменитим гостям, і їх поведено в покої, що вже були препишно для них опоряджені; тут вони зняли з себе подорожню одежу, освіжились трохи і згодом вступили до святково убраного залу. Тут подано їм воду — руки мити, а потім посаджено всіх до столу і пригощено чудовим обідом — багато було там різних виборних наїдків, що хоч би й самому цісареві, то не сором було б. Хоча Саладін і його супутники були неабиякими особами і звикли до всякої пишноти, але вони дивувались тому всьому і мали се за велику розкіш, зважаючи на те, що господар був, як їм було відомо, простий собі шляхтич, а не можновладний магнат.
Як обід скінчився і зі столів було прибрано, гості завели розмову про всяку всячину, та що стояла сильна спека, то павійські городяни пішли з призволу мессера Торелла одпочити, а сам він, залишившися з трьома чужосторонніми гостями, повів їх до іншої кімнати, бо хотів, щоб вони побачили все найдорожче, що він мав. Тож велів покликати туди й статечну дружину свою: вона ж, уродлива і станом висока, підійшла до них, пишно вбрана, з двома синками, наче янголятами, по боках і приязно з ними привіталась. Побачивши господиню, гості повставали, щоб ушанувати її, а потім попросили сісти коло себе і похваляли в один голос, які-то в неї гарні дітки. Коли вона розмовилась із ними по-хорошому, а мессер Торелло саме кудись на хвильку вийшов, то спитала в них чемненько, звідки вони й куди путь верстають, на що гості дали їй таку саму відповідь, як перше її мужеві. Тоді пані сказала їм, усміхаючись:
— Ну, то бачу я, що тут і моє жіноче піклування може вам у пригоді стати: прошу вашої ласки, любії гості, не погребуйте невеличким гостинцем, що зараз вам сюди принесуть. Правда, жінки по малій спромозі своїй малі і приноси приносять, то прошу вже вас, прийміть, що є — хоч і не дорогий дарунок, зате од щирого серця. Тоді веліла принести кожному по парі плащів, та не таких, як ото купці або міщани носять, а панських, підшитих один єдвабом, а другий хутром, три жупани-злотоглави та тонкої ільняної білизни і сказала:
— Візьміть собі отсе, отак одягла я і мужа свого; не погребуйте і білизною: хоч вона й не дорога, та може знадобитись — жінки од вас далеко, проїхали ви вже багато, а ще ж скільки їхати; купці ж, я знаю, звикли до охайності та чепурності.
Вельможні гості дивом дивували, бачивши, що мессер Торелло нічим для них не скупиться: і шати ж дарує їм такі розкішні, зовсім не купецькі; чи не здогадався, буває, хто вони такі?
— Добродійко, — сказав один із них, — великі се дарунки, і нам аж ніяково їх приймати; та коли ви вже так просите, то хіба ж можна одмовитись?
Тут повернувся мессер Торелло, і дружина його, приручивши гостей Божій опіці, попрощалась із ними й пішла ще й слуг їхніх деякими гостинцями обмисляти, які їм годились. Господар же впрохав після довгих розмов гостей, щоб вони погуляли в нього увесь день; поспавши трохи, вони убрались у нову одежу і поїхали верхи разом із ним на місто трохи подивитись, а як настав час вечері, попоїли до смаку посполу з іншими іменитими гостями та й лягли спочивати. Вставши назавтра рано, побачили в дворі замість своїх здорожених коней трьох здорових, як змії, ступаків і під слуг так само троє свіжих, кріпеньких коненят. Подивився на них Саладін та й каже своїм супутникам:
— Далебі, немає на всім світі другого такого ввічливого, щедрого й гостелюбного чоловіка, як сей; якщо королі християнські так королюють, як сей лицар лицарює, то не здоліє султан вавилонський і одному одсіч дати, не то що всім, які проти нього лаштуються!
Зрозумівши, що й од сього дарунка їм не одмовитись, вони подякували красненько й посідали на коней. Мессер Торелло з своїми приятелями провів їх іще далеченько за місто, і хоч Саладінові прикро було з ним розлучатись, так він його за сей час улюбив, та він попрохав його, щоб уже вернувся, бо їм іще далека лежала дорога. Мессерові Тореллу теж не легко було з ними розставатись.
— Панове, — сказав він, — я зроблю так, як ви просите, та ось що вам скажу: я не знаю, хто ви такі, і не буду од вас допитуватись понад те, що ви самі з ласки вашої про себе сказали, але все-таки мені не віриться, щоб ви були купцями. Щасти вам боже!
Саладін, попрощавшися вже з іншими супровідниками, сказав мессерові Тореллу:
— Добродію, може статись, що ми ще колись покажемо вам свій товар, і тоді ви остаточно упевнитесь, хто ми такі. З Богом!
Саладін із своїми супутниками поїхав далі, твердо вирішивши, що як тільки живий буде, як не загине на війні, що от-от почнеться, то пришанує мессера Торелла з не меншою пишнотою, ніж той ушанував його; довго ще говорив він про нього з прибічниками своїми, вихваляючи і його самого, і пані його, і всі його дії та вчинки. Об’їхавши ж не без великого труда всі західні країни, він сів із своїми людьми на корабель і вернувся до Олександрії; розвідавши добре, що там і як, він заходився готуватись до оборони.
Мессер Торелло повернувся до Павії і довго ще мізкував, що то за гості в нього були, та і близько до істини не домізкувався. Коли проголошено хрестовий похід і скрізь почало збиратися рушення, мессер Торелло, хоч як жінка просила й плакала, вирішив і собі йти до війська. Налаштував усе, що треба, і, сідаючи на коня, так сказав коханій своїй дружині:
— Бачиш, жінко моя люба, рушаю я в сей похід і задля слави мирської, і заради спасіння душі своєї; звіряю на тебе все добро наше і честь. Добре знаю, куди їду, та не маю певності, чи назад вернуся: чи то ж мало який трапунок може мені притрапитись? Тим прошу я в тебе одної ласки: хоч що зо мною станеться, як не матимеш певної вістки, що я живий, то пожди мене, не виходь за іншого заміж один рік, один місяць і один день, рахуючи з сьогоднішнього, коли я од’їжджаю.
— Мессере Торелло, — одповіла йому жінка крізь сльози, — не знаю, як я буду в такому горі жити, що ти од мене їдеш, та як я переживу се горе, а з вами, боронь боже, щось трапиться, то можете бути, покіль віку вашого, певні, що я, покіль віку мого, буду жінкою мессера Торелла і зроду його пам’яті не зраджу.
— Я цілком певен, жінко, — одказав їй мессер Торелло, — що наскільки те буде залежати од тебе, ти дотримаєш сієї обітниці. Але ти молода, гарна, доброго роду, всім відомі твої хороші прикмети, — тому я не сумніваюсь, що не один шляхтич проситиме твоєї руки у братів твоїх і кревних, як про мене прийде лиха звістка; чи хотітимеш ти, чи ні, а будеш змушена мимоволі їм підкоритися. З сієї-то причини я й прошу тебе, щоб ти ждала мене до призначеного реченця, і аж ніяк не довше.
— Я зроблю все, що зможу, — сказала жінка, — щоб дотримати свого слова, а як і змусять мене вчинити інакше, то принаймні ваше прохання виконаю неодмінно. Молю Бога, щоб він за сей час не привів ні мене, ні вас до такої крайності.
Сеє сказавши, пані з плачем обняла мессера Торелла і, знявши з свого пальця персня, оддала мужеві, промовивши:
— Як умру я, може, раніше, ніж із вами побачусь, то, дивлячись на сей перстень, згадуйте про мене.
Він узяв того персня, сів на коня і, попрощавшись із усіма, рушив у дорогу. Доїхавши з супутниками своїми до Генуї, він сів тут у галеру, поплив у море і через деякий час прибув до Аккри, де приєднався до всього християнського війська. Та в війську, як на те, почала лютувати пошесть велика і моровиця, і султанові удалося, — чи то вже завдяки розуму своєму, чи щастя таке мав, — зайняти в полон усіх майже недогибків християнських; пішов той ясир по різних городах агарянських у тюрми.
Між тими полонянами був і мессер Торелло; йому припало сидіти в олександрійській тюрмі. Ніхто його там не знав, та він боявся й одкриватись будь-кому; з тої гіркої нужди почав він там птахів мисливих до ловів заправляти, бо в сьому ділі великий був із нього майстер. Скоро слава про нього дійшла й до самого Саладіна; він визволив його з темниці і взяв до себе за сокольника. Мессер Торелло, якого султан узивав не інакше як Джавуром (себто, по-їхньому, християнином), не впізнав Саладіна, так само як і той його, і витав душею в рідній Павії; кілька разів поривався він тікати, та все йому не щастило. Одного разу, коли до Олександрії прибули якісь генуезці, щоб викупити в Саладіна декількох своїх городян, і мали вже вертатись додому, мессер Торелло надумав написати до своєї жінки, що він живий і постарається якнайшвидше прибути до неї, тож нехай його почекає. Так він і зробив, упрохавши одного генуезця, котрого випадком знав, щоб він уручив того листа настоятелеві Золотоверхого Петрівського собору, який доводився йому рідним дядьком.
Отак бідував мессер Торелло в неволі, коли се одного разу Саладін заговорив із ним про птахів, і він осміхнувся, по-своєму якось ворухнувши губами; Саладінові запам’ятався той порух, ще коли він був у нього в Павії. От пригадав він собі того гостинного шляхтича й почав пильно придивлятись до свого невільника: здалось йому, що се він і є. Обірвавши розмову про птахів, Саладін спитав його зненацька:
— Скажи, Джавуре, з якого ти західного краю родом?
— Володарю, — одказав йому мессер Торелло, — я ломбардець, сам із міста Павії, чоловік убогий і простого роду.
Як почув те Саладін, то майже цілком упевнився в своєму здогаді; він зрадів і подумав собі: “Аж ось коли Бог погодив мені, що я можу оддячити йому за його гостинність”! Не сказавши йому більше ні слова, він велів розікласти в одній кімнаті усю свою одежу, а тоді повів його туди й спитав:
— Поглянь, Джавуре, чи нема серед сії одежі такої, що була б тобі по знаку?
Мессер Торелло почав розглядатись і незабаром помітив той одяг, що жінка його подарувала Саладінові; хоч він і не думав, що то той самий, проте сказав йому:
— Володарю, такої тут ніби немає; тільки отся одежа, та ще ота схожа на ту, в яку я колись одягнувся був разом із трьома переїжджими купцями, що в мене гостювали.
Тоді Саладін, не мігши далі стриматись, обійняв його ласкаво і сказав:
— Ви — мессер Торелло д’Істрія, а я — один із трьох купців, що то їм дружина ваша подарувала сю одежу. Тепер настав час показати вам свій товар, щоб ви — пам’ятаєте, що я казав вам на прощання? — упевнились цілковито, хто ми такі.
Почувши сеє, мессер Торелло зрадів, та воднораз і засоромився: радів тому, що приймав колись у себе такого гостя, а соромився, бо йому здавалось, що бідно дуже його вшанував. Тоді Саладін сказав:
— Мессере Торелло, сам Бог прислав вас до мене: знайте ж, що тепер не я, а ви тут господар.
Обидва вони несказанно раділи сій зустрічі. Саладін наказав одягти його по-царському і, вивівши його до своїх найславетніших пашів, промовив чимало слів, вихваляюючи його великодушність та гостелюбність; вкінці сказав, щоб кожний, кому дорога його ласка, оддавав сьому чужинцеві таку пошану, як би й власній його особі, — всі однині так і робили при султановім дворі, та найбільше ті вельможі, що гостювали в його домі разом із Саладіном.
Тая несподівана велич і слава, що випала тут мессерові Тореллу, примусила його забути на деякий час про ломбардські справи, тим більше, що він був певен, що його лист дійшов до дядька. Та в той день, коли Саладін обгорнув християнський табір і зайняв у полон майже все військо, серед тих вояків помер і був похований один провансальський лицар, птах дрібного льоту, на ймення Торелло з Діня; тим багато хто з війська, де мессера Торелла в Істрії знали як одважного воїна, почувши, що помер мессер Торелло, подумали, що то був Торелло не з Діня, а з Істрії, а як незабаром усіх узято в полон, то так ніхто до ладу й не дізнався правди; тим деякі італійці повернулись додому з такою вісткою, — були серед них навіть такі балакуни, що бачили, мовляв, на власні очі, як він помер і як його ховали. Дійшли ті чутки до жінки його і до родичів, — боже, що там було суму того і скорботи! Та хіба лише у них — у всіх, хто сього лицаря знав.
Довга б то була річ оповідати, як журилася, побивалась і плакала його жінка; кілька місяців тяглася та жалоба, а потім, як туга вже трохи попустила, до неї почали свататись найславніші ломбардські шляхтичі, і брати її та інші родичі стали вмовляти її, щоб ішла знову заміж. Кілька разів вона одмовлялась, плачучи, та вкінці мусила скоритись волі кревних — сказала тільки, що тоді вийде заміж, як мине той реченець, що дав їй мессер Торелло.
Поки ж там у Павії отак до жінки з короткими гужами приступали і до весілля тиждень, може, чи що, зоставалось, мессер Торелло зустрів в Олександрії одного чоловіка, котрого бачив, як він сідав разом із тими генуезцями на галеру; от велів він його до себе покликати й спитав, як їм плавалось і коли вони прибули до Генуї.
— Мій пане, — одказав той, — нещастя спостигло тую галеру; чув я на Криті, де висадився, що поблизу Сицилії налетів на неї страшний вітер-північник і одкинув кудись на мілини берберійські, так що ніхто не врятувався; і моїх двоє братів теж там загинули.
Мессер Торелло повірив його словам, — а вони таки були цілком правдиві, — і згадав, що через кілька день кінчається той реченець, що давав він жінці, а що до Павії не дійшло од нього жодної вістки, то він був певен, що жінка притьмом вийде заміж. Так йому стало гірко й досадно, що і їжа не йшла на душу; ліг у постіль та й лежить, коли б уже, думає, померти швидше.
Як довідався про те Саладін, що дуже його любив, прийшов до нього і, розпитавши про причину його журби й недуги, докоряв, чому він раніше йому того не сказав, а тоді почав заспокоювати його, запевняючи, що як він його тільки послухає, то зможе повернутись до призначеного терміну в Павію. Та й розказав йому, як те можна буде влаштувати.
Мессер Торелло пойняв віри Саладінові, бо й раніше вже чув не раз, що такі штуки робились; він підбадьорився трохи і почав прохати в Саладіна, щоб він не барився дуже. Тоді Саладін наказав одному своєму ворожбитові, який не раз уже показав йому своє уміння, щоб він за одну ніч чарами переніс мессера Торелла на ліжкові в Павію; ворожбит запевнив, що все буде зроблено, треба тільки буде для того мессера Торелла приспати. Саладін повернувся до мессера Торелла, що твердо наважився або згинути, або повернутись до Павії на призначений термін, і сказав йому так:
— Мессере Торелло, якщо ви так вірно любите дружину вашу і боїтесь, щоб вона не вийшла заміж за іншого, то, бачить Бог, я не можу вам за се дорікати, бо з усіх жінок, яких я будь-коли бачив, вона заслуговує найбільшої любові й похвали за звичаї свої і обичаї (не кажу вже нічого про красу, бо то тільки цвіт марний). Дуже любо мені було б, як уже доля привела вас сюди, щоб увесь той час, який іще судилось прожити і вам, і мені, ми пробули тут разом, яко рівноправні володарі мого царства. Та вже як не дав мені того Бог, як ви наважились або загинути, або прибути вчасно до Павії, то я був би радий теж довідатись про те загодя, щоб я міг допровадити вас до дому вашого з такою почестю, шанобою і супроводом, яких вимагає ваша доблесть. Та се тепер неможливо, бо ви бажаєте перенестись туди негайно; ну що ж, доведеться мені припровадити вас туди таким способом, як я вам казав.
— Пане мій любий, — одказав на те мессер Торелло, — і без цих слів учинки ваші цілком достатньо показали мені ваше до мене благовоління, якого я жодною мірою не заслужив; я живу й помру, вірячи в щирість вашу, хоч би ви мені нічого й не сказали. Та я вже твердо на все наважився і прошу вас одного тільки — щоб те, що ви хочете для мене зробити, було зроблене швидше, бо завтра минає останній день реченця, до якого мене мають ждати.
Саладін одповів йому, що все вже для того підготоване. Другого дня, маючи намір вирядити його тої ночі, він велів поставити в великій залі велике, розкішне ліжко з оксамитними та грезетовими, як у них заведено, перинами, а зверху постелити укривало, штудерно сипане буйними перлами та самоцвітами, що потім тут у нас і ціни йому не склали, і дві подушки, що для такої постелі годились. Зробивши сеє, він загадав одягти мессера Торелла, що вже трохи поздоровшав, у сарацинську одежу, прегарну і препишну, що зроду такої ніхто не бачив, а голову завинути, по їхньому звичаю, довгою чалмою. Було вже нерано, коли Саладін із пашами своїми пішов до тієї кімнати, де лежав мессер Торелло, і почав йому казати, мало не плачучи:
— Мессере Торелло, близиться та година, що має нас із вами розлучити, а тим що я не можу ані сам вас супроводити, ані жодного іншого супроводу дати (сього зробити неможливо при такому способу мандрівки), то прийшов я сюди, в кімнату, попрощатися з вами. Перше ніж припоручити вас Божій опіці, я попрошу вас заради любові і приязні нашої, щоб ви не забували мене і, влаштувавши всі ваші справи в Ломбардії, вибрались якось до мене, поки ми ще з вами на сім світі держимось, аби я міг хоч тоді, порадувавшись зустрічі нашій, те надолужити, що нині я неспроможен заради вашого поспіху вчинити; а поки те станеться, то нехай вам не буде клопітно хоч листовно зі мною розмовляти: як треба вам чого буде, сміло просіть — і я з дорогою душею, як ніхто на світі, уволю всяке ваше прохання.
Мессер Торелло не міг стримати сліз і крізь той плач одказав небагатьма словами, що поки віку не забуде його благодії і великодушності і, якщо живий буде, неодмінно зробить так, як він сказав. Тоді Саладін обійняв його ніжно, поцілував і промовив плачучи:
— Ну, щасти вам боже!
По сій мові вийшов із кімнати, а за ним і паші, попрощавшися з мессером Тореллом, пішли до великої зали, де стояла налаштована постіль. Було вже нерано, і ворожбит квапив їх, щоб добре справити своє діло. Тут прийшов лікар із снодійним зіллям і, запевнивши хворого, що сей напій його покріпить, дав йому випити; невдовзі мессер Торелло заснув. Так його, сонного, й перенесено з Саладінового наказу на те розкішне ліжко, і сам султан поклав йому в приголів’ї чудовий предорогий вінець із таким знаком, що згодом усім ясно стало, що то гостинець од Саладіна лицаревій дружині; потім надів йому на палець каблучку з карбункулом, що світився так, мов смолоскип горів, — тому каменю й ціни не було, — тоді приперезав йому шаблю з коштовними оздобами, на шию почепив намисто з перел небачених і самоцвітів, поставив із двох боків дві золоті миси, повні червінців, і поклав іще багато намиста всякого, перснів, поясів литих — усього й не перекажеш. Сеє зробивши, він іще раз поцілував мессера Торелла, а ворожбитові сказав, щоб той не гаявся: і справді, ліжко з мессером Тореллом тут же при Саладінові знялося з місця й полетіло, а султан залишився, говорячи про нього з своїми пашами.
Уже мессер Торелло опинився, як і бажав того, в Золотоверхому Петрівському соборі в Павії, з усіма тими оздобами й кленодами, і ще спав, коли задзвонено до ранньої служби і ризничий, увійшовши до церкви з свічкою в руці, зразу загледів теє пишне ложе; здивований і перестрашений, він кинувся тікати. Як побачив настоятель із ченцями, що він тікає, зачудувались і спитали його, в чім річ. Ризничий розказав їм.
— Гай-гай, — сказав йому настоятель, — ти вже в нашім монастирі не новак і не слимак який, а так перелякався! Ану ходімо подивимось, що там воно за вова.
Посвітивши свічки, настоятель із ченцями пішли до церкви й побачили теє ліжко пишне да розкішне, а на ньому лицаря сонного; поки вони стояли так оподаль, боязко розглядаючи тую неймовірну пишноту, дія випитого трунку пройшла, і мессер Торелло, глибоко зітхнувши, прокинувся. Як побачили те ченці, а з ними й настоятель, полякались і рвонули навтікача, гукаючи: “Господи, помилуй!”
Мессер Торелло розплющив очі, розглянувся кругом і зрозумів, що він там і є, куди просив у Саладіна, щоб його доправлено. Тоді підвівся, сів на ліжкові й почав роздивлятись на ті скарби, що були круг нього; хоч і раніше відома була йому гойність Саладінова, та аж тепер спізнав він по-справжньому, яка її міра. Не сходячи з постелі, він почув, як тікають од нього ченці, і догадався, з якої причини, та й окликнув настоятеля по імені, попрохавши не боятись його, бо він — Торелло, його небіж. Почувши сеє, настоятель перелякався ще дужче, бо вважав, що він помер кілька місяців тому, але за якусь хвилю, заспокоєний доказами розуму і чуючи, що небіж його знов кличе, він поклав на себе хреста святого і підійшов до нього ближче.
— Панотче, — сказав йому Торелло, — чого-бо ви мене боїтесь? Я живий з Божої ласки й повернувся сюди з замор’я.
Хоч він заріс страшною бородою й одежа була на ній сарацинська, настоятель усе-таки впізнав його і, оговтавшись, узяв за руку, промовивши:
— Вітаю тебе сердечне, синку мій! А тоді почав казати далі:
— Не здивуй, — каже, — що ми тут усі поперелякувались, бо нема в сьому місті нікого, хто не був би певен, що ти загинув; скажу тобі навіть, що мадонна Адальєта, дружина твоя, здавшись проти своєї волі на просьби й грозьби своїх родичів, знову виходить заміж і сьогодні вранці має поїхати до молодого — там уже все приготовано до весільної учти.
Мессер Торелло устав із пишної своєї постелі і радісно почоломкався з настоятелем та ченцями, просячи їх, щоб тим часом нікому не казали про його повернення, поки він тут однієї справи своєї не влаштує. Тоді, велівши поховати ті дорогі клейноди, він оповів настоятелеві всі свої пригоди. Настоятель, радіючи його щасній долі, разом із ним оддав дяку Господові. Тоді мессер Торелло спитав у нього, за кого має виходити заміж його дружина; той розказав йому.
— Перш ніж дізнаються люди про моє повернення, — сказав тоді мессер Торелло, — хочу я подивитись, як моя дружина себе на весіллі поводитиме. Хоч і не заведено, щоб духовні особи на такі учти ходили, та я попрохав би вас, щоб ви разом зі мною пішли туди.
Настоятель сказав, що зробить се з дорогою душею; коли добре розвиднілось, він переказав молодому, що хоче прийти на весілля з одним своїм товаришем, а той одповів, що се буде йому вельми приємно.
Як надійшла година весільного бенкету, мессер Торелло в своєму сарацинському вбранні подався удвох із настоятелем до дому молодого; всі зглядались на нього, мов на дивовижу яку, і ніхто, звісно, не впізнавав, а настоятель казав усім, що сього сарацина султан посилає послом до французького короля. І от мессера Торелла посаджено якраз навпроти його жінки; він дивився на неї з великою втіхою, і знати було їй з лиця, що се весілля її непомалу засмучує. Вона теж час од часу на нього поглядала — не тому, що впізнала, бо й борода в нього була незвична, і вбрання чудернацьке, а головне те, що вона вже віддавна його за мертвого мала. Тут мессер Торелло вирішив, що надійшла слушна хвиля перевірити, чи вона його ще пам’ятає; він зняв з руки персня, що жінка йому подарувала, як він од’їжджав, і, поманивши до себе пахолка, що їй прислуговував, сказав йому:
— Скажи од мене молодій, що в моїм краю є такий звичай: коли якийся чужинець, як от я, гуляє на весіллі в молодої, як от вона, то молода, щоб показати, що їй приємна його присутність, посилає йому вина в келисі, з якого сама п’є; як же гість надіп’є з того келиха, скільки схоче, й закриє його, тоді молода допиває вино до дна.
Пахолок передав тую мову панії, котра, будучи жінкою розумною і ввічливою і гадаючи, що гість її — вельможний чоловік, якого варто вшанувати, веліла взяти великий золочений келих, що стояв перед нею, налити в нього по вінця вина і почастувати гостя. Так же і зробили. Мессер Торелло поклав того персня собі в рот, і, п’ючи з келиха, впустив його в вино, так, що ніхто й не постеріг; залишивши в келисі трохи вина, він прикрив його і передав молодій. Та взяла келиха, щоб до кінця додержати звичаю його країни, одкрила і, піднісши до уст, побачила той перстень. Мовчки глянувши на нього, вона впізнала, що се той самий, котрий дала мужеві в день од’їзду, взяла його і, придивившись пильніше до того, кого вважала за чужинця, упізнала в нім свого мужа. Мов несамовита, перекинула вона стіл, за яким сиділа.
— Се мій пан, се мессер Торелло! — закричала.
Та й кинулась до нього, як була, у весільному вбранні, через стіл, заставлений усячиною, і так міцно його обняла, що ніхто не міг її од його шиї одірвати, що вже їй там не казали, що не робили, аж поки сам мессер Торелло не вгамував її, сказавши, що для обіймів матимуть вони ще багато часу.
Тоді вона схаменулась, а мессер Торелло попрохав, щоб усі замовкли, бо весільчани зняли великий гам — дехто був обурений, та більшина раділа тому, що між них появився такий лицар. Як той гомін ущух, мессер Торелло розповів про всі свої пригоди з дня од’їзду і по сьогоднішній день, додавши наприкінці, що шляхтичеві, котрий, уважаючи його мертвим, зашлюбився з його дружиною, не буде, мабуть, неприємно повернути її живому першому мужеві. Дещо збентежений молодий одповів по-дружньому, що мессер Торелло має право розпоряджатись по своїй уподобі тим, що йому належить.
Мадонна Адальєта поклала набік обручку й вінець, що дав їй новий наречений, одягла на палець перстень, що вийняла з келиха, а на голову той вінець, що прислав їй султан; вийшовши з дому, в якому гуляли, вони попрямували урочистим весільним походом до господи мессера Торелла на превелику втіху зажуреним його друзям і родичам, на превелику радість усім городянам, що дивились на нього, мов на чудо яке. Мессер Торелло оддав частину подарованих йому коштовностей тому чоловікові, що витратився дарма на весілля, а також уділив дещо й настоятелеві та іншим людям і послав до Саладіна кількох посланців, сповіщаючи його про своє щасливе повернення та запевняючи в дружбі своїй і відданості, і багато ще років жив із достойною своєю дружиною, одзначаючись іще більшим, ніж перше було, гостелюбством.
Отак щасливо скінчились злигодні мессера Торелла і його любої господині, отака дісталась їм нагорода за привітність їхню незвичайну та щедроту, завжди готову до послуг. Багато є таких людей, що намагаються показати себе привітними й щедрими, та, хоч і мають чим, роблять се нещиро, заздалегідь розраховуючи мати собі од того якийся зиск; нехай же не дивують ні вони самі, ані хто інший, якщо вони не діждуться за се правдивої нагороди.
