«Декамерон» ОДАВТОРСЬКА ПІСЛЯМОВА
Ласкавії мої читальниці, юнії дами, що вам на догоду піднявся я на такий довгий труд! Здається мені, що з Божої ласки, дарованої мені радше молитвами вашими, а не моїми заслугами, довершив я нарешті те, що обіцяв зробити наприпочатку; складу ж я дяку спершу Богові святому, а потім вам, яко ґречним, та й дам спочинок перу і притомленій руці моїй. Та перше, ніж се зробити, хочу я коротенько одповісти на ваші або ще чиїсь мовчазні запитання з приводу деяких речей, котрі є у сій книзі, — хоч я цілком певен у тому, що мої оповідки не заслуговують якихось особливих закидів порівняно з іншими творами, як я довів уже, пригадую, на початку четвертого дня.
Може, дехто з вас скаже, що, компонуючи сії оповідки, я допустився занадто великих вольностей — тієї, приміром, що в мене жінки іноді розказують і ще частіше вислухують речі, мало пристойні для цнотливих уст і ушей. Сьому я мушу заперечити, бо вважаю, що немає таких непристойних речей, які, прибрані в відповідні словесні шати, могли б осквернити чиїсь уста чи образити будь-чий слух, і мені здається, що сієї умови я скрізь дотримав.
Та даймо на те, що закид той справедливий (де вже мені з вами процесуватися, ви все одно виграєте); я вам охоче поясню, чого я так зробив — причин у мене не бракує. По-перше, коли в якійсь оповідці і є що-небудь соромітне чи безецне, то того вимагала сама річ, про яку мова мовилась; хто спогляне на се пильним оком розсудливої людини, той ясно побачить, що інакше не можна було й сказати — в противному разі форма не відповідала б змістові. Якщо де й трапляється в них якесь жартівливе слівце, котрого жахаються святенниці, які дбають більше про слова, ніж про діла, і яким важливіше бути благовидними, аніж справді благочестивими, — то я думаю, що маю не менше право написати його, ніж усі жінки й чоловіки говорити щодня про чіп і воронку, про товкача й ковганку, про мед і ковбасу. Не скажу вже про те, що перу моєму не гоже менше попускати волі, аніж художницькому пензлю, що малює (і ніхто йому не має того за зле і не може по справедливості дорікнути), що малює, кажу, святого Михайла, як він ударяє мечем або списом змія в яке завгодно місце, чи святого Юра, як він боре дракона, що зображує, більше того, Христа мужчиною, а Єву женщиною, чи показує, як благого Спасителя, що задля рятунку роду людського розіп’явся, прибивають до хреста, заганяючи йому в ноги цвяхи — чи то по одному, чи по два. Крім того, річ цілком очевидна, що сі історії оповідано не в церкві, про справи якої слід говорити з чистою душею і нескверними словами (хоч у її літописах знайдеться чимало пригод, багато гірших, ніж ті, про які я писав), і не в школах любомудрія, де треба більшої честивості, ніж деінде, і не серед людей духовних, ані серед філософів, а в садах веселих, поміж молоддю жвавою, хоч уже й досить розсудливою, щоб захопитись тими оповідками без пуття, і в такий час, коли навіть люди статечні з штаньми на головах із міста тікали, аби тільки життя своє порятувати.
Та які б там уже не були мої оповідки, вони можуть бути і шкідливими, і корисними — як на слухача або читача. Хто не знає, що для всіх смертних вино — річ прекрасна, як казали ще Чінчільйоне, Сколайо та інші мудреці, але кого трусить пропасниця, тому воно вадить. Невже ж ми скажемо, що воно погане тим, що шкодить хворим на лихоманку? Хто не знає, що вогонь корисний, бо конче потрібний людям? Невже ж ми скажемо, що він шкідливий тому, що спалює часом будинки, селища й міста? Знов же — зброя боронить супокій тих, хто бажає жити в мирі, але вона часто вбиває людей — не тому, що вона сама по собі погана, а що лихії ті, котрі нею орудують. Ні один ледачий розум ніколи ще не зрозумів здорово жодного слова, і ніяке спасенне слово не вийде йому на пожиток; навпаки, навіть не надто пристойні слова не можуть зіпсувати доброго розсудку, як болото не може закаляти сонячного проміння, а земний бруд — небесної краси. Які книги, які речі, які слова святіші, гідніші і слушніші над святе письмо? А було ж багато таких, котрі, невірно їх тлумачивши, і самих себе, і інших до пагуби доводили. Усяка річ сама собою завше для чогось ізнадобиться, та як зле її вжити, великої може завдати шкоди; те ж саме можна сказати про мої оповідки. Хто в них шукатиме злої ради чи приводу для лихих учинків, вони тому не боронитимуть, бо дещо, може, й таке в них знайдеться, що можна перевернути й перекрутити, а хто зажадає од них доброго пожитку і поживку, тому вони його не одмовлять, тим вони завжди будуть уважатися за слушні й корисні, якщо їх читатимуть такі люди, і в такі часи, для яких вони були розказані і списані. Котрій треба проказувати молитви чи пекти пиріжки або млинці для свого душпастиря, та нехай їх не чіпає: вони нікому не накидатимуться, щоб їх читано, хоч тії преподобниці ще й не таке часом розказують і самі витворяють!
Може, знайдуться й такі, що скажуть: є тут отакі й такі оповідки, а краще б їх у сій книзі не було. Нехай і так, — але ж я міг (та й мусив) списувати тільки ті історії, які справді в компанії оповідались; якби ті оповідачі та оповідачки саме хороше розказували, я саме хороше й посписував би. Та якби навіть припустити, що я був не лише упорядником, а й вигадником сих історій (хоч воно було і не так), то я не мав би соромитись того, що не всі вони гарні, бо немає на світі такого майстра, опріч самого Бога, котрий робив би все лише добре й доладне; нащо вже Карл Великий, що перший завів собі паладинів, і той не міг їх стільки натворити, щоб усе військо із них одних складалося. Де є багато всяких речей, там неминуче повинно бути багато різних якостей. Хоч як пильно обробляй ниву, а на ній завжди ростиме поруч із добрим зелом і кукіль, і будяк, і зіновать. Ще й на те слід зважити, що, обертаючи свою річ до простих душею читальниць (а таких вас найбільше), нерозумно було б вишукувати якихось надзвичайних подій та намагатись викласти їх занадто витонченою мовою. Та хто б уже взяв сю книгу до рук, нехай читає те, що йому любо, і лишить на боці те, що йому не до смаку; щоб же всякому було розумно, де що є, в заголовку кожної оповідки з’ясовано, в чому її сила.
Думаю, що й така, може, знайдеться, котра скаже, що є тут оповідки занадто довгі. Таким я ще раз іскажу, що в кого є інші які справи, тому не варто їх читати, хоч би вони і всі були коротенькі. І хоч уже чимало уплинуло часу, відколи я почав писати і до сієї хвилі, коли я сей труд кінчаю, не вийшло мені з пам’яті, що присвятив я його не кому, як дозвільним читальницям, а хто читає, аби час прогаяти, тому ніщо не видається довгим, аби він знайшов там те, чого шукав. Короткі речі годяться радше для учнів, котрі не для розваги, а для певної користі читанням клопочуться, аніж для вас, юнії мої дами: адже у вас стільки ще є вільного часу після ваших утіх любовних! Крім того, жодна з вас не їздила на науку ні до Афін, ні до Болоньї, ані до Парижа, тому вам треба про все оповідати багато докладніше, аніж тим, хто учінням добре свій розум виострив.
Не сумніваюсь я і в тому, що казатиме дехто, ніби в оповідках моїх занадто багато солоних жартів та примовок усяких і що не годиться таким чином писати чоловікові статечному, мовляв, і поважному. Таким людям повинен я спасибі сказати, і таки кажу, бо вони щиро й ревне за честь мою і славу дбають. Одначе на закид їхній я ось що одкажу: правда, я чоловік поважаний і не раз на віку важений; тим же, хто на собі моєї ваги не відчував, мушу признатися, що я зовсім не важкий, а навпаки, такий легкий, що і в воді не тону; беручи ж до уваги, що в наш час і проповіді чернечі, що людей за гріхи картають, так само повні різних крутих словечок, приказок та витівок, я вирішив, що все це буде не від речі і в моїх оповідках, задля того писаних, щоб жіноцтву смуток розганяти. Як котра, може, й нарегочеться од них більше, ніж треба, то легко може од того сміху вилікуватись плачем Єремії, покутою Магдалини та муками спасителевими.
А то ще, без сумніву, й такі проявляться, котрі скажуть, що язик у мене злий і їдовитий, бо я подекуди пишу правду про ченців. Тим, хто таке говоритиме, можна буде й простити, бо годі подумати, щоб їх до того спонукала якась інша причина, окрім правдивої побожності. Адже ченці загалом люди добрі, вони з любові до Бога уникають усякої скверни: хоч і мелють на всі заставки, так нікому про те не хваляться, а якби ще од них цапиною не смерділо, то з ними було б і геть-то приємно знатися. Проте я визнаю, що все на сім світі аж надто плинне й перемінне, то, може, щось таке і з моїм язиком трапилось, бо про нього одна сусідка моя (сам себе я, природно, не беруся ні гудити, ані хвалити), сусідка, кажу, сказала нещодавно, що він у мене такий добрий-добрий і медоточивий, — та й говорила вона мені таке тоді, коли я вже дописував останні свої оповідки. Досить же буде недоброзичливим читальницям моїм і сього свідчення.
А тепер — нехай кожна каже собі і думає, що хоче, мені ж пора вже дати берега своїм словам і подякувати покірно тому, хто погодив мені дійти по таких довгих трудах жаданого кінця. А ви, ласкавії мої пані, пробувайте по його милості в гаразді і спокою і згадуйте мене часом, якщо ся моя книжка хоч трохи стане вам коли в пригоді.
Кінець Декамеронові
ПРИМІТКИ
Дані коментарі є поширенням і доповненням перекладацьких коментарів до українського видання “Декамерону” 1964 року, видавництво “Дніпро”, Київ. Крім цього, використовувались також коментарі групи авторів до італійського видання (G.Boccaccio, Decameron, a cura di Vittore Branca, 2vv., Torino, Einaudi, 1992), коментарі H. Б. Томашевського до видання твору російською мовою (Дж. Боккаччо, “Декамерон”, Кишинев, Штиица, 1992. — С. 583 — 599) і енциклопедичний довідник Italia, Novara, De Agostini, 1989.
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
“Декамерон” — грецькою мовою означає “десятиденник”. Назва пародіює відомий в добу середньовіччя твір Св. Амброзія “Гексамерон” — “шестиденник” — в якому йдеться про створення світу за шість днів.
Принц Галеотто — персонаж легенд про лицарів Круглого столу, посередник між Ланцелотом та його коханою Джіневрою, дружиною короля Артура. Ймовірно, автор так назвав свій твір, щоб підкреслити власне бажання прислужитися прекрасним дамам порадою і розрадою.
“…палав я високою, шляхетною любов’ю, більше, може, аніж воно станові моєму низькому личило” — натяк на пристрасть Боккаччо — за походженням купця і міщанина — до дівчини шляхетного роду, Марії Аквінської (Ф’ямметти) — позашлюбної дочки Неаполітанського короля Роберта Анжуйського. Ця напівавтобіографічна деталь цілком відповідає середньовічним канонам куртуазної любові, коли чоловіки “повинні” були закохуватися в жінок шляхетнішого від них стану.
“…під час минулої смертоносної чуми…” — йдеться про епідемію 1348 року.
ДЕНЬ ПЕРШИЙ
“після благодатного втілення Сина Божого…” — згідно з флорентійським стилем, рік починався не з Різдва, а з Втілення або Благовіщення (25 березня), отже чума охоплює Флоренцію на початку квітня 1348 року. В Пізі вона лютує вже з січня 1348.
“чи то вже була така дія планет небесних” — астрологічне пояснення появи чуми знаходимо і в сучасних Боккаччо хроністів Маркіонне Стефані та братів Маттео і Джованні Віллані, які пишуть про вкрай несприятливе для людства поєднання трьох великих світил під знаком Водолія, що мало принести світу багато тяжких випробувань.
“…почалася тая чума перед кількома роками у східних землях…” — в Азії епідемія розгоряється з 1346 року. Існує кілька версій про занесення чуми на Апенніни. Італійські дослідники стверджують, що хвороба була завезена з кораблями із Сирії на о. Сицилія, звідки розповсюдилася по Європі. У коментарі до російського перекладу “Декамерона” Н. Б. Томашевський наводить і другу, “кримську”, версію: під час облоги генуезької фортеці в Кафі у татарському війську почалася епідемія. Не будучи в змозі взяти місто приступом, татари вирішили заразити ворогів чумою, перекидаючи за допомогою катапульт трупи померлих через стіни. Кілька хворих генуезьких моряків відбули на кораблях додому — так і почалась спершу в Італії, а потім і в усій Європі страшна епідемія.
“сусіди сливе не дбали одне про одного” — “інститут” сусідства в середні віки був дещо тіснішим і згуртованішим, ніж у сучасній Європі. Так пише про нього Данте у трактаті “Пир” (IV, іу, 2): “Як людина для своєї повноцінності потребує присутності родинного кола, так і дім має необхідність у сусідстві іншого дому: інакше не минути б було багатьох негараздів, що стали б перешкодою щастю”.
“корисливість слуг” — слуги і справді вимагали тоді непомірну ціну за свою роботу: хроністи називають цифру від одного до трьох флоринів, за умов безкоштовного проживання і харчування в домі господаря.
“багато хто помирав просто випадком” — велика кількість хворих, покинутих напризволяще рідними, помирали з голоду.
“…померло в мурах Флоренції …більше ніж сто тисяч душ” — Боккаччо, звісно, перебільшує, але точних даних з приводу кількості померлих немає: флорентійські хроністи сходяться на тому, що моровиця тривала до жовтня — початку листопада 1348 року, при чому загинуло три п’ятих населення міста і передмість.
“Гален, Гіппократ і Ескулап” — окрім міфологічної постаті Ескулапа — давньогрецького бога лікування — імена лікарів Гіппократа (460—377 до н.е.) і Галена (близько 130—200 до н.е.) постійно згадуються в літературі XIV століття.
“…у велебнім Новопречистенськім храмі…” — мається на увазі відомий готичний собор Санта-Марія-Новелла, закладений у 1278 році, а за часів Боккаччо включений до “третьої межі” міської брами. Саме в кварталі Санта-Марія-Новелла мешкало багато друзів письменника і, можливо, дехто із прототипів героїв-оповідачів “Декамерону”. Собор і сьогодні вітає виблискуванням своїх вітражів тих, хто прибуває до Флоренції залізницею; центральний вокзал міста, до речі, названо теж іменем цього храму.
“семеро молодих дам…, найстаршій було не більш як двадцять вісім год, наймолодшій минуло вісімнадцять” — сім — магічне число, що особливо шанували в середні віки: сім днів тижня, сім відомих на той час планет, сім християнських чеснот і сім смертних гріхів, сім ступенів досконалості. Щодо віку дівчат, то, згідно з тодішнім звичаєм, його навряд чи можна назвати юним: у дванадцять років дівчина вважалася на виданні, а одруження відбувалось у 14—18 років.
“Тож назвемо першу Пампінеєю…” — Боккаччо дав своїм героїням імена, які визначають їхню вдачу. Так, Пампінея означає “квітуча”, Ф’ямметта — “вогняна” (таке саме ім’я автор дає і своїй легендарній коханій), Філомена — “та, що любить співати”, Емілія — “ласкава”, Лауретта — пестливе від Лаури — коханої Петрарки, Неїфіла — “нова для любові”, “вперше закохана” (це ім’я є також натяком на поезію нового стилю — іі сіоісе пиоуо — і творчість Данте), Еліза — друге ім’я вергілієвської Дідони, цариці Карфагену.
“…своїм убранням виявляти кожному стрічному, яке велике лихо нас спіткало” — у Флоренції, на відміну від Сієни і Венеції, не було прийнято закону про заборону жалобного вбрання з метою відлякування моровиці радісним і святковим виглядом городян.
“троє молодих кавалерів” — маємо ще одне магічне число, що доповнює кількість героїв до десяти (символ довершеності), і саме по собі є символом подолання чоловічого суперництва.
“Одного звали Панфіл…” — імена юнаків також мають значення. Панфіл — цілком охоплений любов’ю, Філострат — поборений любов’ю (хоча точніше — “той хто любить боротьбу”), Діоней — шанувальник Афродіти (Діона в грецькій міфології — мати богині кохання Афродіти).
“прибули до того місця” — мається на увазі містечко Поджо Герарді поблизу Майано, де Боккаччо мав невеликий маєток, або ж вілла Леонардо Аретіно під Ф’єзоле.
“на все наставляю Пармена.” — імена слуг головних героїв запозичені автором із комедій Теренція і Плавта.
“…а як виб’є третя година, будьте всі тут на місці, щоб попоїсти ще захолодки…” — у XIV столітті відлік часу робився від сходу сонця до заходу, за римським звичаєм. День розбивався на 12 годин, що згуртовувалися до чотирьох відрізків по три години кожен: третя, шоста, дев’ята, вечерня. Кожній порі року відповідав окремий розпорядок цих годин, оскільки різними були години сходу і заходу сонця.
“Помивши руки по велінню королеви…” — гігієнічний захід, без якого не мислилось прийняття їжі: оскільки виделки не використовувалися, руки мили також перед тим, як перейти до наступного яства та наприкінці трапези.
“Діоней взяв лютню, а Ф’ямметта віолу…” — лютня та віола — старовинні струнні музичні інструменти.
Оповідка перша
Сер — титул представників вільних професій. До лицарів у Флоренції зверталися з титулом мессер, до дам — мадонна або монна.
Мушатто ді Мессер Гвідо Францезі один з братів Францезі (другого звали Біччо), відомий флорентійській шахрай. Накопичив багато добра, промишляючи лихварством у Франції, зумів вибитись у фінансові радники короля Філіппа Красивого, якого не раз спонукав до протизаконних дій — підробки монет, розбійних нападів на італійських купців тощо. За свою миршаву статуру Гвідо отримав прізвисько Мушатто (mouche — фр. муха).
Боніфацій — мається на увазі папа римський Боніфацій VIII (1294—1301).
Карл Безземельний — граф Валуа (1270—1325), брат французького короля Філіппа Красивого.
“такий собі сер Чеппарелло з Прато” — постать реальна, засвідчена документально. Чепперелло або Чапперелло Дієтаюті із міста Прато був одружений і мав дітей; працював, однак, не нотарем, а збирачем податків і десятин на користь Філіппа Красивого та папи Боніфація VIII. По-італійськи його ім’я, що так нагадує прізвисько, може походити від іменника ceppo — “поліно”, “обрубок” — із додаванням зменшувального суфіксу — arello, або ж бути зменшувальним від Ciapo, деформованої форми імені Jacopo.
Костирник — гравець у кості.
“…кинуть його у яму, як собаку” — у ями (тобто рови, що оточували браму міста) викидали тіла самогубців, єретиків і відлучених від церкви, а також лихварів.
“Сих ломбардців собачої віри…” — ломбардцями у Франції називали всіх вихідців із Північної Італії, з Тоскани в тому числі. “Ломбардець” було синонімом слова лихвар, яке часто супроводжувалось зневажливим chien — фр. — собака.
Парастас — заупокійна служба.
Стихар — верхній одяг церковнослужителів.
Казальниця — амвон, підвищене місце в церкві для проповідника.
Святий Чаппеллетто — звісно, ім’я цього “святого” не фігурує в жодному переліку. Однак, у XIV столітті канонізація святих не була ще передана папській курії і виявлялась досить простим, буденним обрядом, як показує Боккаччо у своїй новелі.
Оповідка друга
Содомлянський гріх — педерастія.
Хліби духовні — церковні посади і пов’язані з ними прибутки.
Симонія — продаж церковних володінь, посад і духовних звань.
Клірик — служитель церкви.
Оповідка третя
Мельхіседек — розповсюджене єврейське ім’я, що означає “цар справедливості”.
Саладін — (Салахаддін, він же Юсуф-аль-Малік-ан-Насер) — єгипетський султан (1138—1193), засновник династії Аюбідів. У 1187 році оволодів Єрусалимом, що дало привід до третього хрестового походу. Славився своєю толерантністю в справах віри. В час його правління Єгипет в Європі часом називали Вавілонією.
Віра агарянська — мусульманська.
Оповідка четверта
“Не з-так далеко од наших країв, у Луніджані, був колись монастир…” — автор називає монастир Монтелунго поблизу містечка Понтремолі, що належав Абатству Св. Дзено, але описує події іншого, більш відомого йому самому монастиря Санта Кроче дель Корво (що на горі Капріоне, поруч з містечком Лерічі). Цей заклад, створений у 1176 році і покинутий у 1350—60 роках, належав пізанському Абатству Св. Мікеле.
Дорміторій — спальний покій у монастирі.
“…вирішив нагримати на нього добре та й ув’язнити” — кожен монастир мав карцер для ув’язнення монахів, що провинилися.
“…служу в законі святого Бенедикта” — мається на увазі чернечий орден бенедиктинців.
Оповідка п’ята
Маркізат Монферрато (іт. Monferrato— залізна гора) — середньовічна держава, що містилась між сучасними областями Італії Лігурія і П’ємонт. Утворилась наприкінці X ст., з 1536 р. — під владою мантуанських герцогів Гонзага, у 1631 частково, а у 1713 повністю приєднана до герцогства Савойї і П’ємонту.
“…обачна женщина стережеться полюбити мужчину вищого за неї станом” — канони середньовічної куртуазної поведінки, повністю викладені у трактаті Андреа Каппеллано “Про кохання”. Цікаво, що чоловікам навпаки “радилось” закохуватись у шляхетніших жінок.
“Маркіз Монферратський, муж доблесний…” — постать історична, це був Коррадо дельї Алерамічі, відомий захисник Константинополя і Тіру. Один з найактивніших учасників ІІІ хрестового походу, незадовго до смерті (1192) тримав почесне звання короля Єрусалиму. Однак Коррадо не полишав дружину вдома у Монферрато: на час свого перебування у Константинополі (1187) він удівець. Тут Коррадо одружується з Теодорою, сестрою імператора Олексія, яку потім залишає, одружуючись у 1190 році з Ізабеллою, принцесою Єрусалима. Отже, і в цій новелі Боккаччо вдається до улюбленого ним прийому поєднання історичних подій і бувальщини з вигадкою.
Храмовий хорунжий (гонфалоньєр) — прапороносець духовно-лицарського ордену, згодом просто почесний титул.
Філіпп Кривоокий — французький король Філіпп Август (1165— 1223), що очолив ІІІ хрестовий похід разом з німецьким імператором Фрідріхом Барбароссою і англійським королем Річардом Левове Серце.
Оповідка шоста
Чернець-мінорит — член францисканського ордену жебруючих монахів. У даній новелі Боккаччо, ймовірно, мав на увазі конкретну особу — ченця Міно із Сан Квіріко, інквізитора у Флоренції з 1332, якого за жадібність та негідну поведінку було розжалувано у 1334 році.
Епікур — давньогрецький філософ-матеріаліст (342— 270 до н.е.), згідно з вченням якого душа складається з атомів, що після смерті людини розпадаються і зникають.
“…огонь, яким йому загрожували, замінено було ласкаво на хреста.. ” — тобто спалення на вогнищі було замінено покаянням. Приречені до покаяння мали нашивати на свій одяг полотняного хреста.
Храм Чесного Хреста — мається на увазі церква Санта Кроче у Флоренції — головний осередок францисканців.
Оповідка сьома
Бергаміно — можливо, мався на увазі Ніколо на прізвисько Пергаміно, майстерний оповідач, автор твору “Dialogus creaturarum”.
Примас — у першій половині ХІІІ століття дуже популярним є Примас Кельнський, автор численних “пісень голіардів” і кількох невеликих поем, написаних латинською мовою, блискучий імпровізатор.
Клюнійський абат — згадки про бенедиктинське абатство Клюні на південному сході Франції і про щедрість його настоятелів часто зустрічаються у середньовічній літературі.
Кане делла Скала — Мессер Кангранде делла Скала (1291— 1329) — володар Верони, також відомий своєю щедрістю, гостинністю і прихильністю до людей науки і мистецтва. Свого часу прихистив при своєму дворі вигнанця Данте.
імператор Фрідерік — Фрідерік ІІ (1194—1250), король Сицилії. Здобув славу заступника і покровителя поетів. Провадив боротьбу з папою та північноіталійськими містами за владу в Італії. Його прихильники звались гібелінами, а прихильники папи — гвельфами.
“Намислив він якось справити в Вероні пишну та розкішну учту…” — серед можновладців було прийнято давати банкети на честь урочистих подій. Відомим був привід перемоги Верони над Падуєю (1328). До двору запрошувалось звично багато усякого люду на потіху володарю — від блазнів до вчених і поетів.
“…сам він із своїми кіньми й челяддю проживається в трактирі” — найімовірніше, Бергаміно зупинився у трактирі на площі Св. Анастазії (на цьому місці і зараз є готель “Дві башти”), де часто заночовували запрошені двору синьйорів делла Скала.
Оповідка восьма
Гвільєльмо Борсьєре — (точніше, Гульєльмо) можливо, був реально існуючим дотепником, якого згадує ще Данте у “Божественній комедії” (Пекло, XVI, 70—72), але про нього майже нічого невідомо: лише приблизна дата смерті — початок XIV ст.
мессер Ерміно де Грімальді — прізвище Грімальді належить відомому шляхетному роду Генуї. Але на другу половину ХІІІ століття нікого з родини Грімальді не звали Ерміно, отже ця новела Боккаччо є, ймовірно, переспівом одного з анекдотів на досі популярну в Італії тему про неймовірну скупість генуезців.
Оповідка дев’ята
кіпрський король — першим королем Кіпру був Гі де Лузіньян (1192—1194), відомий своєю безхарактерністю і нездатністю до правління. В дійсності, на відміну від того, що писав Боккаччо, кіпрський король так і не зміг позбутися своїх вад.
Готфрід Бульйонський (1061—1100) — герцог Долішньої Лотарингії, очолив І хрестовий похід (1096—1099), коли було відвойовано Єрусалим.
Оповідка десята
Маестро Альберто з Болоньї — ймовірно, Боккаччо мав на увазі відомого лікаря Альберто дей Дзанкарі, який народився близько 1280, дипломувався у 1310, практикував у місті Равенна, а потім викладав у Болонському університеті. Останнє, що про нього знаємо — заповіт, написаний ним 15 серпня 1348 року. Був двічі одружений, другу дружину звали саме Маргарита.
Мальгеріда де Гізольєрі — Гізольєрі — відома болонська родина, у відомостях про яку, однак, не було знайдено імені Мальгеріда — болонського варіанта Маргарити.
балада (від іт. ballatalt; ballare— танцювати) — лірична пісня, під яку часто танцювали.
ДЕНЬ ДРУГИЙ
“Уже сонечко світлом своїм день новий усюди розсвітило і пташки, веселих пісень у зеленому вітті вищебечуючи…” і далі по тексту — характерне для багатьох інтродукцій “Декамерону” авторське звернення до буколічного топосу — опису чудового місця на лоні природи. Схожий пейзаж знаходимо в одному з сонетів Боккаччо (“Навколо джерела, серед зелених лук…”).
Оповідка перша
Мартелліно (а також Стеккі і Маркезе) — флорентійські паяци, досить вуличного рівня.
Святий Гендрік (точніше, Арріго) із Тревізо (або з Больцано) — Арріго Блаженний, у день смерті якого (10 червня 1315) і справді відбувалися всі дива, про які йдеться в новелі. Подробиці його життя, подзвін і навіть зцілення паралітика (справжнє!) — реальні події. Мощі Арріго Блаженного і зараз знаходяться у Соборі Тревізо.
“…на плацу повно німців” — точніше, не німців, а співвітчизників Арріго, мешканців прикордонного з німецькими землями міста Больцано.
суплікатор — прохач, скаржник.
Сандро Аголанті — Аголанті — прізвище відомої флорентійської родини, вигнаної із Флоренції у другій половині ХІІІ ст.; деякі документи початку XIV ст. згадують про Аголанті, що мешкали у Тревізо та Венеції разом з іншими флорентійцями-банкірами, які витіснили в цій сфері діяльності місцевих євреїв.
“…мав велику силу при синьйорові” — історична неточність: з грудня 1312 року в Тревізо не було синьйора, отже мається на увазі, мабуть, бургомістр Манно делла Бранка да Губбіо.
Оповідка друга
Рінальдо д’Асті — містечко Асті на Півночі Італії (сучасна область П’ємонт) було важливим торговельним центром, а ім’я Рінальдо досить часто зустрічалося в тих краях. Однак, можливо, автор мав на увазі і одного з флорентійських купців, яких було багато у Феррарі і Болоньї.
Кастель Гвільєльмо — укріплене містечко між Феррарою і Есте, на половині шляху до Верони. Тут Боккаччо зупинявся під час своїх подорожей по Венето і Романьї.
“…де буває, святому Юліанові не помолившись…” — святий Юліан — шанований у середні віки покровитель мандрівників, що забезпечував їм у шляху гостинність пристанища і теплу ночівлю.
Феррарський маркіз Ацца — мається на увазі Аццо VIII, володар Феррари, що помер у 1308 році.
Сольдо — мідна монета вартістю 1/20 флорина; динар — 1/12 частина сольдо.
“…за упокій отця і матері святого Юліана” — згідно з легендою, батьки помилково були вбиті Юліаном. Щоб спокутувати гріх, він стає лікарем.
“…після недавньої війни околиця тая пусткою лежала” — йдеться про війну 1305—1307 років між Аццо VIII і його братом Франческо.
Оповідка третя
Ламберті — багаті флорентійські купці. У XІІІ—XIV ст. флорентійці досить часто торгували і лихварювали в Англії, однак, в цій новелі імена реальних осіб та історичні події примхливо перемішались з вигадкою, і точно стверджувати можна лише те, що в основу оповіді лягла популярна казка про молодика, що багатіє, покоривши серце таємної королівни.
усобиця між королем та його сином — війна між англійським королем Генріхом ІІ (1154—1189) і його первістком, принцом Генріхом.
білий абат — абат, що, маючи цей титул, не стояв ще на чолі певного монастиря.
“…їду отсе до папи.” — мається на увазі папа Олександр ІІІ (1159—1181), який мав досить тісні, хоч і не прості стосунки з Генріхом ІІ. Саме він у 1174 році сприяв замиренню між королем Генріхом ІІ і сином.
“…хотів оддати мене, молодую, за шотландського короля, старезного діда” — мабуть, за Вільгельма Лева (1143—1214), який, однак, на час розгортання сюжету новели ще не був старезнимдідом.
Оповідка четверта
Ландольфо Руффоло — родина Руффоло і справді жила в ХІІІ — XIV ст. у Неаполі, Мольфетті і Равелло, в останньому — досить заможна та іменита її гілка, що мала зв’язки з Анжуйським двором. Історія такого собі Лоренцо, сина купця Маттео Руффоло, що торгував з Грецією та Єгиптом, ймовірно надихнула Боккаччо на створення цієї новели. Лоренцо після багатьох життєвих перипетій також робиться корсаром, але справжня історія має сумний кінець — Лоренцо ув’язнюють і він помирає в 1291 році.
“…морське узбережжя між Реджо та Гаетою” — узбережжя Тірренського моря між двома містами Південної Італії (охоплює частину Кампаньї і Калабрії).
Равелло — містечко в області Кампанья, яке й зараз є одним з наймальовничіших куточків Середземномор’я. Тут жило багато друзів Боккаччо, а серед архітектурних пам’яток і досі зберігся собор, який відвідував письменник.
“…купив собі невеличке корсарське суденце…” — корсарське ремесло в ті часи не вважалось ганебним.
“Як надплив він уже до Архіпелагу…” — маються на увазі острови у Егейському морі.
генуезька барка — торговельне одномачтове судно.
Царгород — Константинополь, теперішній Стамбул.
Кефалонія — острів у Іонічному морі.
Бріндізі — місто в Апулії, області Південної Італії.
Трані — ще одне апулійське місто, що мало велике значення в епоху панування на півдні Італії норманів і швабів. Ймовірно, ці місця були добре відомі Боккаччо.
Оповідка п’ята
Андреуччо з Перуджії — документально засвідчена особа, був кур’єром Аденольфа Аквінського, потенційного батька Ф’ямметти — коханої Боккаччо.
“…дівчина сицилійка, молода та хороша” — у Неаполі XIV ст. мешкало досить багато сицилійських куртизанок.
вулиця Скверний Кут — по-іт. Malpertugio, квартал у портовій частині Неаполя, де містились торгівельні склади і притони. Недалеко від нього був банк, в якому працював молодий Боккаччо.
Джірдженті — місто в Сицилії, сучасна назва якого — Агрідженто.
гвельфи — прибічники королів Анжуйських, яких було вигнано із Сицилії у 1282 році після Сицилійської вечерні.
король Карл — Карл ІІ Анжуйський, неаполітанський король, противник Фрідеріка ІІ. Помер у 1309 році.
Король Фрідерік — Фрідерік ІІ Арагонський, король Сицилії з 1296 по 1337 рік.
мадонна Фйордаліза — саме в цьому кварталі проживала така собі сицилійка на ім’я Флора; можливо Боккаччо обіграв схожі “флористичні” мотиви імен (fiordaliso — по-іт. волошка), а може це натяк на більш відому особу — сицилійську куртизанку Янкофйоре (по-сицилійськи — Біла Квітка).
Каталонська вулиця — вулиця, що вела з порту до верхнього міста; під час панування Карла ІІ там і справді мешкало багато каталонців.
Скарабоне Буттафуоко — мається на увазі реальна особа, сицилієць, прибічник Анжуйських королів. Прізвисько Скарабоне (по-іт. Scarabone — таракан) пояснюється тим, що так тоді називали в Неаполі нічних злодіїв.
орнати — парадний одяг церковного служителя.
Філіппо Мінутоло — архієпископ Неаполя, помер 24 жовтня 1301 року.
синьйорія — міська управа.
“…повернувшися поспішно до Перуджії із перснем” — новий “здобуток” не просто компенсував збитки Андреуччо: коштовний камінь рубін, вправлений у перстень, у середні віки був ще й символом щастя.
Оповідка шоста
Луніджана — область біля гирла р.Магри, між Тосканою та Лігурією, де розташовувались замки родини Маласпіна.
Манфред (1231—1266) — позашлюбний син імператора Фрідеріка ІІ, з 1258 — король Сицилії.
Арігетто Капече — Капече — одна з визначних родин Неаполя, багато членів якої були друзями і прибічниками Манфреда. Однак, документального свідчення про Арігетто Капече немає.
Берітола Караччола — Караччола — прізвище належить шляхетній неаполітанській родині; ім’я Берітола — досить розповсюджене в ті часи серед неаполітанської аристократії.
“…король Карло убив Марфреда, перемігши його при Беневенто” — відбулось це 25 лютого 1266 року.
“…і нарекла його Скаччато” — не рідко в середні віки дітей називали іменами, що нагадували про обставини їх народження.
Понцо (сучасна назва — Понца) — острів у Тірренському морі (Гаетанська затока).
“…Куррадо з роду маркізів Малеспіні разом із дружиною своєю…” — Коррадо ІІ ді Віллафранка. Дружину його звали Орієтта. Маласпіна були гібеллінами, отже, противниками Анжуйського двору.
мессер Гваспарріно д’Орія — точніше Дорія — відомий генуезький рід, в якому на той час не було жодного представника з іменем Гваспарріно.
“…дітям могла б із того вийти шкода, якби люди дозналися, чиї вони” — тому що генуезці були за Анжуйську династію.
мессер Нікколо да Гріньяно — васал Маласпіни, жив у Вал ді Гріньяно, поруч з містом Каррара.
Педро Арагонський (1236—1285) — зять Манфреда, що, розбивши у 1282 році Карла Анжуйського, став королем Сицилії.
Лерічі — порт і фортеця у затоці Ла Спеція, поруч з гирлом р. Магри.
Оповідка сьома
король альгарбський — король північної частини Марокко, де існувала колись могутня держава, що простилалася на більшу частину Північної Африки і частину Піренейського півострова. І сьогодні ще так зветься найпівденніша провінція Португалії.
султан Бемінедаб, красуня Алатіель — вигадані імена.
імпет — порив, натиск.
Перікон да Візальго — вигаданий персонаж; ім’я Перікон — змінене каталонське Пере (П’єтро).
Кларенца — пелопоннеський порт.
принц морейський — Морея — район Пелопоннесу.
царство ромейське — так у середні віки називали візантійську імперію.
герцог афінський — прототип цього персонажа — Гвалтьєрі VI ді Бріенне, з яким Боккаччо познайомився у Неаполі.
“…прислані цісарем візантійським син його Костянтин та братинич Мануйло”. — Костянтин — син візантійського імператора Андроніка, Мануйло — його небіж.
Егіна — місто на однойменному острові навпроти Афін.
Хіос — острів у Смірненській затоці, володіння генуезців.
цар турецький Узбек — власне не турецький цар, а хан Золотої Орди (1313—1340), що підтримував венеціанську та генуезьку торгівлю на Чорному морі.
Васан, цар кападокійський — вигаданий персонаж і царство.
Акваморта — місто на півдні Франції, де часто бували флорентійські та генуезькі купці, в тому числі і небожі Боккаччо.
Оповідка восьма
граф Антверпенський — графи Антверпенські були родичами французьких королів.
“Як перейшла імперія римська од французів до німців.” — король франків Карл Великий (742—814) коронувався у 800 році на римського імператора. По його смерті імперія, що займала майже всю Західну Європу, розпалась, але у 962 році папа коронував і проголосив імператором німецького короля Оттона І (912—973) і відновив “Священну Римську імперію” (в ХІІ ст. до цієї назви було додано: “германської нації).
шермицерія — фехтування, боротьба на мечах чи шпагах.
баніта — вигнанець.
Оповідка дев’ята
Бернабо Ломеллін з Генуї — у Генуї насправді були досить відомими купці і шляхетні особи з прізвищем Ломелліні.
торговець із П’яченци, на ім’я Амброджуоло — багато п’ячентинських купців торгували в ХІІІ столітті у Франції.
“…став миль за двадцять…” — генуезька миля дорівнювала приблизно 2500 метрам і використовувалась як міра довжини майже в усій північно-західній Італії.
сеньйор Енкарарх — точніше Ен Карарх — типово каталонське ім’я, частка Ен відповідає італійському Дон. У ХІІІ— ХIV ст. каталонські купці часто об’єднувались з генуезькими проти венеціанських.
Альба — сучасне італійське місто Альбісола, у Савонській провінції.
Акрі — місто у Сирії (зараз в Ізраїлі), укріплення і порт, останній бастіон хрестоносців. Впало 14 серпня 1291 року, викликавши апокаліпсичну депресію у християнському світі.
Оповідка десята
мессер Річчардо ді Кіндзіка — вигаданий автором персонаж, однак у Пізі є історичний район Кіндзіка.
мессер Лотто Гваланді — аристократична родина Гваланді була одною з найіменитіших і найвпливовіших у Пізі.
“…почав навчати дружину календарю, що найкраще згодився б школярам і був укладений не інакше, як у Равенні”. — У Равенні було стільки церков, скільки днів у році. Школярі часто заглядали до календаря, щоб відшукати якесь свято.
Монте-Неро — місцевість на південь від Ліворно.
Паганін да Маре — представник знатної генуезької родини да Маре чи де Марі. В часи Боккаччо члени навіть найіменитіших родин вдавались до корсарства через безкінечні міжусобиці.
Монако — оплот тогочасного піратства, що мав дружні зв’язки з Анжуйським двором.
ДЕНЬ ТРЕТІЙ
“…до чудового розкішного палацу, що стояв на пригорку…” — Вілла Скифанойя, або Тре’ Візі, або Вілла Пальм’єрі, на пагорбі Камерата під Флоренцією. Однак, усі три — значно віддаленіші від Поджо Герарді, ніж це зазначає Боккаччо (“не пройшла вона й двох тисяч ступенів”).
Оповідка перша
Мазетто з Лампореккіо — Лампореккіо — містечко поруч з Пістоєю. Мазетто — змінене від Томазо.
“У наших краях був, та ще й тепер є, дівочий монастир…” — реального прототипу цього закладу так і не було знайдено.
Нуто — скорочене від Бенвенуто.
Оповідка друга
Агілульф — король лонгобардів, правив з 592 по 615 рік. Зійшов на трон завдяки одруженню з Теодоліндою, принцесою баварською, вдовою короля Автаріха. Лангобарди (“довгобороді”) — германське плем’я, що жило на Ельбі, а в VI ст. оселилось у Північній Італії. Від них походить назва області Ломбардія.
Оповідка третя
“…пішла до того святого отця; сіла в церкві коло ніг його…” — сповідалень на той час у церкві ще не існувало, як елемент інтер’єру вони з’являються лише в XVI столітті.
“сорок парастасів святого Григорія” — традиційно їх тридцять, як їх справив колись святий Григорій за спасіння душі ченця Юста.
Оповідка четверта
Дон — титул, що ставився перед іменами духовних осіб, а інколи і аристократів.
Пуччо ді Ріньєрі — городянин, із родини Каріні, що проживав у районі Флоренції Сан-Бранкаціо, або Сан-Панкраціо, названому так за ім’ям францисканського монастиря, що там містився.
терціарій — член так званого третього розряду, що існував ніби філіал при чернечому ордені. Терціарії жили, як правило, у себе вдома, хоча могли жити і в монастирі.
бичівники — або флагеланти — християнська секта в середньовічній Європі, члени якої намагались одвернути божий гнів і покару умертвінням своєї плоті і тому самі себе бичували.
Оповідка п’ята
мессер Франческо Верджеллезі — Верджеллезі або Верджолезі — знатна і могутня родина Пістойї, що очолювала спершу Білих Гвельфів, а потім Гібеллінів міста. В 1326 році член цієї родини на ім’я Франческо і справді поїхав головувати до Ломбардії.
подеста — бургомістр чи староста в італійському місті-республіці.
альба — світанкова пісня, що співалася під вікнами коханої.
Оповідка шоста
Річчардо Мінутоло — представник шляхетної неаполітанської родини, лицар і радник Роберта Анжуйського і королеви Джованни І, яка направила його у 1343 році своїм намісником і капітаном в Отранто.
Кателла — скорочене від Катерина.
Філіпелло Фігінольфі — високопоставлена особа при дворі королеви Джованни. Був одружений, однак, не з Катериною, а з Маттеою д’Апрано. Зменшувальна від Філіппо форма імені Філіпелло часто зустрічається при неаполітанському дворі.
Оповідка сьома
Тедальдо Елізеї — родина Елізеї — одна з найдавніших флорентійських родин, що мешкала спершу в районі Сесто Сан П’єтро, а потім поруч зі Старим ринком, тобто там же, де жила родина Аліг’єрі, з якою Елізеї, мабуть, були родичами.
Альдобрандіно Палерміні — Як і Елізеї, Палерміні також були старовинним флорентійським родом, належали до табору гібеллінів і жили в районі Сан Панкраціо. Однак, імена Тедальдо, Альдобрандіно і Ермелліна не зустрічаються серед імен членів цих родин, хоч і були досить розповсюдженими на той час у Флоренції.
Сан Лодеччо — містечко на шляху з Ріміні до Урбіно, в якому побував Боккаччо, подорожуючи Адріатичним узбережжям Емілії і Марке.
Калугир — чернець.
Фаціоло — скорочене від Боніфаціо.
жолдак — найманий солдат.
Оповідка восьма
Гірський дідуган — легендарний старець Гасан-ібн-ас-Саббах, що очолював азіатську секту Ісмаїлітів. Він мав серед гір чудовий сад, до якого приводив молодих хлопців і дівчат, напуваючи їх перед тим снодійним, і запевняв їх, що вони потрапили до Раю. Примушував їх потім приймати наркотики і спонукав на негідні вчинки. Про Гірського старця в Європі дізналися з оповідей хрестоносців і Марко Поло.
Оповідка дев’ята
Жілетта з Нарбонни — Нарбонна — місто у Південній Франції. Жілетта — зменшувальне від Еджидії. Всі персонажі цієї новели вигадані.
Бертран Руссільйонський — Руссільйон — графство у Південній Франції, поруч зі східними Піренеями.
“…вирішив допомогти флорентійцям у їхній війні проти Сієни”. — серед війн ХШ ст. між Сієною і Флоренцією варто згадати війну 1260 року, програну флорентійцями під Монтаперті. Інші відомі війни — 1228, 1235, 1254, 1268 років; але ворожнеча між цими тосканськими містами точилась майже постійно.
рейментар — воєначальник, командир.
Оповідка десята
Рустіко — ім’я, яке часто давали монахам та схимникам. Капса (або Гафса) — місто у Тунісі.
Фіваїдська пустиня — місце, облюбоване схимниками у Єгипті.
“Діоней і Ф’яметта виспівували собі про лицаря Гвільєма та мадам де Вержі”. — Лицар Гвільєм — славетний провансальский трубадур ХІІІ ст., що кохався з дружиною свого сеньйора, графа Руссільйонського, який убив його і примусив невірну дружину з’їсти серце її коханого. Мадам де Вержі — героїня французького рицарського роману; пізніше її ім’я було пов’язане з історією відомого французького трувера де Кусі, що нібито заповідав, гинучи в хрестовому поході, послати своє набальзамоване серце коханій, чоловік якої примусив її те серце з’їсти. Мотив “з’їденого серця” був дуже поширений у середньовічній куртуазній літературі.
ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Філіппо Бальдуччі — Бальдуччі — відома міщанська родина у Флоренції, члени якої працювали у банку Барді, де свого часу був зайнятий і Боккаччо.
гора Азінайська — гора поруч з Флоренцією, більше відома під назвою Сенаріо. Тут у печерах раніше жили схимники.
Гвідо Кавальканті (1259—1300) — італійський поет і філософ, друг Данте.
Чіно із Пістойї (1270—1336) — юрист і ліричний поет, був знайомий з Данте.
Оповідка перша
Танкред, князь салернський — вигаданий персонаж, навіяний спогадами про норманський період Салерно, так само, як і Гвіскардо. Але подібні імена зустрічались серед князів Салерно і володарів Капуї.
“…без вагання з’єднаю при твоїй помочі мою душу з тією, що ти їй, серце, так вірно служило!” — згідно з середньовічними уявленнями, душа людини містилася в крові, а отже і у серці.
Оповідка друга
Імола — містечко трохи південніше від Болоньї.
Берто делла Масса — брехливий і розпусний чоловік, чиє ім’я стало уособленням лицемірства.
“…махнув із горя в Венецію, те утечище всякого непотребу…” — уїдливість Боккаччо до Венеції та венеціанців пояснюється історичним суперництвом між Флоренцією і Венецією, підсиленим тим, що флорентійці підтримували добрі стосунки з заклятим ворогом Венеції — Генуєю.
“…постригся в ченці-мінорити, нарікшися отцем Альбертом”. — ймовірніше усього він служив у найбільш відомому францисканському монастирі Венеції де’Фрарі.
Франціск Ассізький (1182—1226) — проповідник і поет, засновник чернечого ордену францисканців.
Монна Лізетта з роду Квірінів — рід Квіріно був одним з найдавніших у Венеції.
міст Ріальто — на одному з найважливіших островів Венеції, ім’я якого він носить. Дім Лізетти містився саме навпроти нього, там де зараз знаходиться рибний ринок.
Оповідка третя
Нінетта, Мадлена, Бертелла, Фолько і Угетто — ці імена покликані відтворити провансальський колорит оповідки.
Кандія — найбільше місто Кріту.
Оповідка четверта
“Гвільєльмо Другий, король Сицилії, мав…двох дітей — сина Руджієрі та дочку Костанцію”. — насправді Гвільєльмо II Добрий, король Сицилії з 1166 по 1189, син Гвільєльма I Злого, не мав дітей: Руджієрі і Костанца були його дядьком і тіткою.
Джербіно — ім’я ймовірно походить від назви островів — Isole Gerbe — за які змагалися два королівства.
голдувати — бути в васальській залежності від когось.
“…як показано йому рукавицю, сказав, що вона тут ні до чого, бо соколів немає…” — мисливських соколів пускали на здобич з руки, захищеної рукавицею.
Оповідка п’ята
Сан-Джіміньяно — містечко поруч зі Сієною, що славилось своєю вовною. Цікавий історичний збіг: санджіміньянські купці Ардінгеллі переселяються з Мессіни (де була значна колонія санджіміньянців) до Неаполя, як і брати Ізабетти.
“…кущ прегарних салернських васильків”. — такого сорту в дійсності не існує. Однак, з 11 сортів є один, що в перекладі з арабської означає “головний, черепний”. Ймовірно, він теж був відомий у Італії, і Боккаччо напряму пов’язав назву рослини із сюжетом новели.
Оповідка шоста
Брешія — місто на півночі Італії.
мессер Негро да Понте Карраро — видозмінене від Понте Каралі, або Понкарале, брешанської родини, відомої також і у Флоренції.
“Щоб же ніяка сила, опріч смерті, не змогла їхрозлучити, молодята взяли потаємне шлюб”. — Габріотто і Андреола — майже попередники славнозвісних Ромео і Джульєтти.
Оповідка сьома
Сан-Галло — церква, монастир і лікарня, що містились за однойменними воротами Флоренції.
Ладжіна — скорочено-пестливе від Аделаїда, Аделаджа.
Пуччіно — скорочене від Якопо lt; Якопуччо lt; Якопуччіно.
Оповідка восьма
Сіг’єрі — багаті флорентійські купці.
Оповідка дев’ята
“…одного звали Гвільєм із Россільйону, а другого — Гвільєм із Кабестану. Обидва вони були… між собою великі друзі”. — насправді Гвільєм із Кабестану (область у східних Піренеях) був не другом, а васалом Гвільєма із Россільйону.
Оповідка десята
Маццео делла Монтанья — або Маттео Сельватіко, придворний лікар неаполітанського короля Роберта, якому Маццео присвятив у 1317 році велику медичну енциклопедію. Помер в поважному віці після 1342 року.
Руджієрі да Єролі (точніше, д’Аєролі, за назвою земельних володінь) — справжнє прізвище його Мелі або Меле; після довгих літ злодійства очолив загін розбійників, який “діяв” у перші роки правління королеви Джованни.
Амальфі — містечко на узбережжі Тірренського моря поруч з Салерно.
Унція — золота монета, що була в обігу в Неаполітанському королівстві і дорівнювала за вартістю флорентійському флорину.
ДЕНЬ П’ЯТИЙ
Оповідка перша
Арістіпп (Галезо, Кімон), Іфігенія, Кіпсей, Пасімунд, Лісімах, Ормізд, Кассандра — грецькі імена.
“…коло прохолодної дзюркотливої криниці спала на зеленій траві дівчина-красуня…” — зустріч із сплячою красунею весною серед лісу біля криниці відповідає канону середньовічного любовного роману, але одночасно символізує стан душі героя, який після пробудження красою зможе розкрити всі свої найкращі якості.
Оповідка друга
Мартуччо Гоміто — з цим іменем не пов’язано жодних документальних свідчень, однак воно було досить розповсюдженим в ті роки в Неаполітанському королівстві. Гоміто — або Коміто означало “капітан озброєного корабля”.
Карапреза — ім’я жінки походить від назви трапанської колонії, що була заснована на узбережжі Тунісу і населення якої займалось рибальством та виловом коралів.
Цар Абдаллах — викривлене Муліабдела, ім’я могло належати одному з двох тодішніх султанів хасидської династії у Тунісі — Абу Абд Аллаху Мухамеду І (1249—77), або Абу Абд Аллаху Мухамеду ІІ (1295—1309).
