«Декамерон» ОПОВІДКА ШОСТА
Добрий чоловік пришиває квітку лукавим лицемірам-монахам
Усі вподобали маркізу, що така була цнотлива і так ловко дала одкоша французькому королеві. Тоді Емілія, що сиділа коло Ф’ямметти, по зволінню королеви почала жвавенько казати:
— Розповім же і я, як один статечний мирянин уколов жаднючого ченця гострим і дотепним слівцем.
Не з-так давно, любі мої подруги, жив у нашому городі один чернець-мінорит, інквізитор нечестивої єресі. Хоч і прикидався він, як усі вони роблять, святим чоловіком і загарливим християнином, проте за грошовитими недоумками полював не менше, ніж за грішними недовірками. Отак промишляючи, напав він раз на одного чоловічка, що багатший був на гроші, ніж на розум, та й бовкнув якось у компанії — не по недовірству свому, а веселим бувши, чи просто сказати поп’яну, буцімто в нього таке добре вино, що хоч би й самому Христові частуватися. Як донесено про се інквізиторові та як прочув він, що в того чоловіка маєтки великі і калитка непорожня, то уївся він на нього бий-забий і спішно учинив йому суворий позов, не про те дбаючи, щоб винуватця од недовірства одвернути, а щоб собі золотих круглячків залучити. Викликавши того чоловіка, він спитав, чи правда тому, що на нього кажуть. Той признався, що правда, і розповів, як було діло. На се превелебний інквізитор, великий приклонник святих отців-червінчиків, сказав:
— То ти, виходить, пошив Христа у п’яниці, ніби він такий голінний до вина, як твої братчики, пияки та корчемники? Тепер ти нітишся і хочеш доказати, що то марниця. Е, ні, не так воно, небоже, бути тобі на вогнищі, як захочемо вчинити з тобою по закону.
Такими ото словами угрущав його грізний інквізитор, ніби перед ним стояв сам Епікур, що не визнавав безсмертя душі. І так він його настрахав, що мусив сердега ткнути йому через якихось посередників чималу куку в руку (а сі ліки дуже помагають од пошесної зажерливості кліриків, особливо братів-міноритів, яким заборонено торкатись до грошей), щоб він був до нього милостивішим. Так добре подіяли сі ліки, хоч про них ніде не говорить Гален у своїх медицинських трактатах, і стільки він їх надавав, що огонь, яким йому загрожували, замінено було ласкаво на хреста, а для більшої краси нашили йому жовтого хреста на чорному полі, так ніби виряджали його за море в хрестовий похід. Крім того, одержавши гроші, інквізитор затримав його на кілька день при собі, накинувши на нього покуту — вистоювати щодня обідні в храмі Чесного Хреста і з’являтися до нього в час трапезування, а тоді вже до вечора робити що хотя. Пильно все те виконуючи, почув той чоловік одного ранку, як на службі Божій співали з Євангелія: “Воздасться вам сторицею, і унаслідуєте ви жизнь вічну”. Добре затямивши ті слова, пішов він слушного часу до інквізитора і застав його за столом. Інквізитор спитав у нього, чи був він рано на службі.
— Був, панотче! — похопився той з одповіддю. Тоді інквізитор сказав:
— Може, ти почув там щось таке, в чому ти сумнишся чи про що хотів би спитати?
— Ні, — одказав покутник, — що я там чув, у тім не сумнюся, у все твердо вірю. Почув я, правда, одну таку річ, од якої жаль мене живий узяв за вас і за всіх ваших братчиків-ченців, що така гірка доля буде вам на тому світі.
Рече тоді інквізитор:
— Що ж то за річ така, що жалю тобі завдала?
А той йому:
— Панотче, оті євангельські слова, що воздається вам сторицею.
— Воістину так, — сказав інквізитор, — а чого ж тут побиватися?
— Скажу, панотче, — одповів той чоловік. — От уже скільки ходжу я сюди, то все бачу, як щодня виносять відціля бідним людям величезний казан юшки, а то й цілих два, одриваючи од ротів монастирської братії; якщо на тому світі за кожний казан оддадуть вам усотеро, то ви всі позахлинаєтеся в тій юшці!
Ті, що трапезували з інквізитором, усі засміялись, а сам святий отець збентежився непомалу, що так шпигонули їх за юшечне лицемірство, і якби не сором за вчинений чоловікові позов, то він завів би на нього і другий, за те, що той зачепив своєю присмішкою його та інших дармоїдів. З тої досади одпустив він чоловіка на волю і не велів більше приходити до себе.
«Декамерон» ОПОВІДКА СЬОМА
Бергаміно історією про Примаса та Клюнійського абата бере на глум несподівані скупощі Кане делла Скала
Королева і вся компанія сміялися, вислухавши цікаву Еміліїну оповідь; всі похваляли таку витівку покутника. Коли всі пересміялися і затихли, Філострат, до якого дійшла черга розказувати, почав так:
— Гарна то річ, шановні дами, влучити в ціль, яка нерушиме стоїть, але то мені дивугідна штука, як вигулькне зненацька щось незвичайне і стрілець у нього раптом поцілить. Неправедне і скверне життя духівництва часто-густо буває таким видимим пороком, що не важко всякому охочому говорити про нього, висміювати і ганити, і хоч добре вчинив той чоловік, що взяв на глум інквізитора за лицемірну благодійність ченців, які дають убогим те, що годилось би свиням згодувати або геть викинути, проте, на мою думку, більшої хвали той годен, про якого я хочу розповісти, долучившись до попередньої історії: сей, бачите, доганив щедровитому можновладцеві Кане делла Скала за незвичайну скнарість, що раптом найшла на нього, розказавши йому побрехеньку і приклавши до нього те, що ніби про іншого говорилось. Діло було ось як.
По всьому світу йде гучна слава про мессера Кане делла Скала, що сей улюбленець фортуни був одним із найзначніших і найщедріших можновладців, яких тільки знала Італія од часів імператора Фрідеріка і по сей день. Намислив він якось справити в Вероні пишну та розкішну учту, на яку мало прибути звідусіль багато різного люду, а найпаче всяких потішників та штукарів, але раптом ні сіло ні впало роздумав, дав гостинців декому з-поміж тих, що приїхали, та й одпустив їх. Один тільки Бергаміно, дотепний і проречистий на красне слово оповідач (хто його не чув, той і ціни не складе), лишився в Вероні, не діставши ні дарунків, ні одпустки, і сподівався все-таки, що перепаде йому дещиця не тепер, то в четвер. Та можновладцеві вплило в голову, що дати йому щось — то гірше, ніж у піч укинути, і він йому нічого не казав ні сам, ні через людей. Так зминуло кілька день; бачивши Бергаміно, що його не кличуть і діла робити не дають, а сам він із своїми кіньми й челяддю проживається в трактирі, непомалу зажурився, а все-таки чогось чекав, не манулося йому їхати. Він привіз був із собою три розкішні убори, подаровані йому од інших вельмож, щоб було в чім показатися на святі; як трактирник став допоминатися плати, він оддав йому спочатку один, а зоставшися довше, і другий, і почав уже проїдати третій — подивлюсь, мовляв, на скільки вистане, а там і поїду. Так проживав він уже третій свій убір, і сталося якось, що побачив його, засумованого, мессер Кане, за обідом сидячи, та й каже йому, не для того, щоб розважитись яким оповіданням, а щоб подратуватися:
— Що тобі, Бергаміно, чом ти смутен-невесел? Розкажи нам якусь побрехеньку!
Тоді Бергаміно, не надумуючись, так ніби він давно її наготовив, розповів, щоб підправити свої діла, таку історію:
— Синьйоре, ви, певне, знаєте, що Примас був великий латинник і завзятіший над усіх віршувальник, і так він хистом своїм прославився, що хоч і не скрізь знали його в вічі, то не було, мабуть, такого чоловіка, щоб із чуток не знав, хто такий Примас. Сталось так, що опинився він якось у Парижі в тяжкій біді, а се з ним бувало дуже часто, бо люди великоможні не геть-то цінували його високі прикмети, і почув він там про Клюнійського абата, найбагатшого, либонь, прелата у всій церкві Божій, окрім одного папи; славили, що був він щедрий та гойний, справляв повсякдень учти і ніколи ще нікому не боронив у себе їсти й пити, як сам був за трапезою. Примас любив знатися з видатними людьми і вельможами; почувши про абата, він вирішив піти подивитися на його розкоші і спитав, чи далеко він живе од Парижа. Йому одповіли, що абат пробував саме в одному своєму маєтку миль за шість відти; Примас зміркував, що, рушивши рано-вранці, він міг дістатися туди до обід. Розпитавши в людей шляху і не знайшовши собі подорожника, потерпав він, щоб часом не зблукатися собі на лихо на без’їжжя, тож, щоб не мліти, буває, голодом, припас він собі три буханці, а про воду вже байдуже (він не дуже і полюбляв її), того добра, звісно, абиде знайдеш. От поклав він ті буханці собі за пазуху та й рушив у дорогу, і так йому повелося, що в підобідання потрапив він до абатової посілості. Увійшовши до господи, роззирнувся сюди-туди, побачив, що скрізь стоять понакривані столи, а на кухні готують на обід печене й варене, та й міркує собі подумки: “Правду про нього кажуть, таки щедрий”. Поки він ходив та розглядався, абатів дворецький велів подати води — руки мити, бо наспіла вже обідня година, а потім порозсаджував усіх за столом. Примасові випало сидіти якраз навпроти дверей тієї кімнати, звідки абат мав увійти до трапезної. У нього при дворі була така поведенція, що на стіл не подавали ні вина, ні хліба, ні будь-якого іншого їства і питва, поки не сяде сам господар. Опорядивши дворецький усе за столом, послав сказати абатові, що обід готовий, коли його ласка. Абат велів одчинити покій, звідки входилося до залу; проходячи, глянув він поперед себе, і першим навинувся йому на очі Примас, одягнений абияк і з виду абатові невідомий. Побачив його, і вхопилася голови його ледача думка, якої він зроду не мав: “І кого я отсе годую своїм добром!” Повернувшися до себе, сказав він замкнути двері і спитав у своїх прибічників, чи не знає хто того заволоки, що сидить за столом якраз навпроти його покою. Всі сказали, що не знають. Примаса тим часом почав розбирати апетит після такої промашки, бо до постування він був не призвичаєний; пождав він трохи, побачив, що абат не йде, видобув із-за пазухи одного буханця та й заходився наминати. Перечасувавши трохи, абат послав котрогось із своїх челядинців поглянути, чи не пішов Примас. Той доповів: “Ні, пане-добродію, не пішов; сидить і їсть хліб, мабуть, із собою приніс”. — “Своє хай їсть, як має, — сказав абат, — а нашого сьогодні не діжде”. Йому хотілось, щоб Примас пішов сам, бо спроваджувати його ніби не годилося. Примас упорав першого буханця, а як абата все не було, то взявся й до другого; про се теж донесено абатові, що велів довідатись, чи той не пішов. Нарешті, не діждавшись абата, Примас заходився коло третього буханця. Коли про те сказали абатові, він став собі так міркувати: “Що се сьогодні на мене ніби наслано? Де взялася та скупість, та погорда — і до кого? Скільки років годував я в себе за столом усякого охочого — чи то був пан, чи мужик, бідний чи багатий купець чи шахрай; скільки раз убачав я на власні очі, як добро моє тлумила всяка ледар, і ніколи мені не насувалася така думка, як про сього чоловіка. Певне, посіла мене скнарість не до абикого: той, кого я взяв за бродягу, мабуть, щось у собі має, коли дух мій супротивиться шанувати його”. Подумавши сеє, абат захотів довідатись, що ж то за один; узнавши, що то прийшов подивитися на його прославлену щедроту Примас, здавна відомий йому з чуток за людину гідну, він засоромився і, щоб спокутувати свою провину, пильно почав коло нього упадати. По обіді велів гостя пишно убрати, як то належалося Примасовій гідності, обмислив його грошима та конем і дав йому на волю — хоч тут лишайся, хоч їдь. Задоволений Примас подякував йому красненько і повернувся до Парижа верхи на коні, хоч ізвідти вийшов пішки.
Мессер Кане, як людина розумна, збагнув без усяких пояснень, куди хилить Бергаміно, і промовив посміхаючись:
— Дуже добре показав єси, Бергаміно, твою кривду і твій хист, а мої скупощі, і те, чого ти од мене хочеш; доправди, ніколи жадність не нападала булатна мене, се тільки тепер я скнарував так до тебе, та прожену я тую скнарість тим кийком, що ти видумав!
Він заплатив трактирникові за все, одягнув Бергаміна в розкішні убори, обмислив грішми і конем і йому дав на волю — хоч їхати, хоч при ньому лишитися.
«Декамерон» ОПОВІДКА ВОСЬМА
Гвільєльмо Борсьєре дотепними словами шпигає мессера Ерміна де Грімальді за скнарість
Поряд з Філостратом сиділа Лауретта; вислухавши похвали вигадливому Бергамінові й знаючи, що надійшла її черга, вона, не ждавши загаду, почала любенько:
— Оповідка, яку ви, милі подруги, отсе прослухали, нагадала мені про те, як один дотепний потішник-перебендя так само вміло і не без пожитку дійняв словом жаднючого багатія-купця. Історія моя, правда, скинулась ніби на попередню, та нелюбою вам не буде, бо на добре вийшла.
Так от, жив давно колись у Генуї знакомитий чоловік на ім’я мессер Ерміно де Грімальді, що статками й маєтками своїми незліченними переважив, либонь, усіх італійських багатирів, а скупощами да скнарощами безмірними заломив усіх на світі скупарів і скнарюг; не тільки, було, капшуком ніколи не брязне, щоб кого тобі вгостити, а й сам, проти розкошолюбного звичаю генуезького, щоб не втрачатися, не потурав собі зроду ні смачно з’їсти, ні добре спити, ні хороше походити. Недурно ж пустили люди в непам’ять його справжнє прізвище де Грімальді і всі дражнили його мессер Ерміно Скупердяга.
От жив він собі так, скнаруючи та добро дбаючи, коли се приїхав до Генуї дотепний потішник, чоловік звичайний і вимовний, на ймення Гвільєльмо Борсьєре, не такий, як тепер повелися, що їх, на превеликий сором розбещеним ницакам, які вважають себе за людей благородних, годилося б скорше назвати ослами, що виросли не при дворах, а серед ледачої розопсілої черні. Тоді-бо потішні люди інакшим робом ходили, інакше діло робили: як де заведуться, було, свари да чвари між панами, вони їх замиряли, подружжями та приязню людей єднали й родичали, засмучених веселими речами потішали, бенкетарів сміховинками розважали, недобрих за вчинки їхні по-отецьки картали і за все це плати великої не брали; а теперішні на те перевелися, що, знай, од дому до дому поговори переносять, розбрат сіють, всяку гидоту і мерзоту говорять, ба привселюдно творять, одне одного паплюжать і ганьбують, одне на одного пеню волочать, лестощами панів на капості й злочини призводять; і той потішник усім любіший, того ласкавіше пришановує і обдаровує ледаче та нікчемне панство, котрий гидомирними словами і вчинками всіх інших переважує… До якої несвітської соромоти ми дожилися! Чи ж не знак то, що пішли десь усі чесноти і лишили нещасне людство в багні пороків?
Та повернусь до того, з чого я почала, бо справедливий гнів завів був мене трохи вбік. Приїхав, кажу, той Гвільєльмо до Генуї, де його охоче приймали й шанували всі імениті люди. Пробувши кілька день у городі і наслухавшись про скупощі та скнарощі мессера Ерміна, він захотів його побачити. Мессер Ерміно чув, що Гвільєльмо Борсьєре — чоловік достойний, і, мавши в собі, попри всю свою жадність, якусь іскорку благородства, зустрів його з веселим видом і приязними словами, балакав із ним про всячину і, розмовляючи, повів його разом із деякими генуезцями в новий гарний дім, що допіру поставив; показав він усе гостям та й питає:
— Добродію Гвільєльмо, ви людина бувала, чи не знаєте ви, спасибі вам, якоїсь невидальщини, щоб мені отут у залі намалювати?
Почувши Гвільєльмо сії недоречні слова, та й каже:
— Добродію, навряд чи зміг би я підказати вам для сього яке невидальце — от хіба що, може, чмих абощо; та, коли ваша ласка, вкажу вам на таку штуку, якої ви, надісь, зроду не бачили.
— Яку ж би то, прошу вас? — спитав мессер Ерміно, не сподіваючись на таку одповідь, яку дістав. Тоді Гвільєльмо раптом сказав:
— Намалюйте Людяність.
Як почув же мессер Ерміно сії слова, так йому зробилось соромно, що він ураз ніби переродився і не той став, що досі був.
— Добродію Гвільєльмо, — промовив він, — я так її намалюю, що ні ви, ні будь-хто інший ніколи не зможе сказати, буцім я її не бачив і не знаю.
З тії пори — отаку-то силу мало Гвільєльмове слово! — став мессер Ерміно найщедрішим і найгостиннішим господарем, який шанував і своїх городян, і захожих краще, ніж будь-який інший генуезець за тих часів.
