«Декамерон» ОПОВІДКА ВОСЬМА
Граф Антверпенський, неправедно звинувачений, іде в вигнання і лишає дітей своїх в Англії в різних місцях; невпізнаним до них повернувшись, знаходить їх у доброму гаразді; потім служить пахолком у війську короля французького і, як вийшла на яв його безневинність, знову колишнє своє становище займає
Зітхалося раз у раз нашим паніям, різних пригод тої красуні слухаючи; та хто зна, яка була причина тих зітхань? Може, котора не так із жалощів, як із заздрощів до її частого ходіння заміж зітхала. Та як би вже воно там не було, а коли пересміялися всі з останніх Панфілових слів і королева побачила, що на тім його історія скінчилась, вона звернулась до Елізи і наказала їй заведеним порядком свою розповісти. Та залюбки се вчинила і почала такими словами:
— Широке те поле, по якому ми з вами сьогодні думкою гуляємо, і кожний зміг би по ньому в охотку не одні гони, а гонів із десятеро пробігати, — так щедро засіяла його доля превсякими своїми химерами та несподіванками; отсе ж, одну таку бувальщину із безлічі вибравши, хочу я вам її розповісти.
Як перейшла імперія римська од французів до німців, то повстала межи сими двома народами превелика ворожнеча і запекла та безугавна війна. Тим-то для оборони краю свого, та й для нападу на чужий, згромадив король французький із королевичем з усього царства свого силу-силенну війська і, закликавши на допомогу родичів і спільників своїх, зібрався на ворога рушати. Та перше ніж у похід виступити, щоб не лишити держави своєї без урядування, настановив він своїм генеральним намісником на все французьке королівство вірного приятеля й слугу свого графа Антверпенського Готьє, котрого знав за чоловіка благородного і мудрого і до такого делікатного діла найбільше здатного, хоч граф досить добре розумівся й на військовій справі.
От і почав Готьє уряд свій розумно і статечно справувати. У всякім ділі радився він завжди з королевою та її синовою — хоч вони були віддані під його опіку й оруду, проте шанував він їх, яко сюзеренок і володарок своїх.
Собою був той Готьє дуже хороший, літ мав сорок, чи що; ґречністю і люб’язністю перевершував він будь-якого іншого вельможу, а привабністю та оздобністю був першим серед тогочасного рицарства, бо вроду свою дбало плекав і в уборах розкішних без міри кохався.
Отож, коли французький король із сином були, як сказано, в поході, а Готьє (у якого саме вмерла жінка, лишивши йому двох дітей-малоліток, хлопчика й дівчинку) учащав до двору тих ясновельможних володарок своїх, з ними про справи державні розмовляючи, сталося так, що впав він у око жінці королевого сина. З великою уподобою на вроду його і звичаї позираючи, запалилась вона до нього потайною жагою, а що сама була молода та яра і знала, що він овдовів, то гадала, що легко їй буде бажання своє вдовольнити — варто їй тільки сором свій перемогти і йому все, що на мислі має, виявити.
Одного разу, вигодивши хвилю, коли була сама дома, покликала вона його до себе нібито у якійсь важливій справі. Граф і гадки не мав про ті її любощі і негайно з’явився на її виклик. Вона сказала йому сісти біля себе і сиділа мовчки. Коли він раз і вдруге спитав її, для чого вона його викликала, вона довго не могла прийти до слова; нарешті, умліваючи з любові, паленіючи з сорому, обізвалась вона до нього, немов крізь плач, тремтячим і уривчастим голосом:
— Ласкавий приятелю і пане мій любий! Яко мудра людина, знаєте ви певне, які нестатечні бувають із різних причин чоловіки й жінки, котрі більше, котрі менше; тим, як по щирій правді судити, за ту саму провину різного стану особи неоднакову мають прийняти кару. Хто ж буде заперечувати, що бідний чоловік чи вбога жінка, які в поті чола хліб собі добувати мусять, більшої варті догани, коли в любощі незаконні вкинуться, аніж багата дама, якій нема чого робити і в якої є все, чого душа бажає? Думаю, ніхто. Тим-то я міркую, що, коли жінка має достаток і дозвілля, се значною мірою виправдує її любовні захоплення, а правильний вибір коханця (якщо зуміє вона знайти собі до любості розумного й путящого чоловіка) ще й надто зменшить її провину. Сі дві обставини, здається мені, цілком до мене приходяться; ба є ще й інші, які мене до любощів нахиляють, — се вік мій молодий і неприсутність мужа мого; нехай же сі причини стануть в очах ваших оправданням і захистом пристрасті моєї любовної, нехай вони переконають вас, як повинні б переконати кожну розумну людину. Якщо, так станеться, благаю вас дати мені певну пораду в сій справі. Річ у тім, що не змогла я в розлуці з мужем моїм похотям тілесним і владі кохання опору вчинити, бо тій могутній силі підлягали й щодня підлягають не лише тендітні жінки, а й найміцніші мужчини. Отож і я, живучи, як самі здорові бачите, в розкошах і в безділлі, незчулась, як піддалася жаданням утіх любовних — і закохалася; знаю, що се діло неподобне, коли б воно виявилось, та поки воно буде скрите, не вбачаю в ньому сливе ніякого безчестя, тим більше, що Амур був до мене дуже зичливий і не тільки не відобрав мені розуму, потрібного для вибору коханця, а ще й допоміг мені в тому, звівши мені на очі вас, яко чоловіка, гідного кохання такої жінки, як я; та й справді, якщо мушу вірити серцю моєму, то ви — найкращий, найлюбіший, наймиліший і найрозумніший рицар на все французьке королівство. Я живу, можна сказати, без мужа, ви без жони. Благаю ж вас в ім’я тої великої любові, що я до вас маю, — дайте мені свою, згляньтесь на молодощі мої, що через вас, мов лід на вогні, тануть.
По сій мові дама розлилася буйними сльозами; багато чого думала вона ще сказати, та вже не змогла. Опустила очі і, заплакана, знеможена, схилила голову графові на груди.
Будучи правим рицарем, граф почав суворими словами її за ту безрозумну пристрасть ганити, а як вона готова вже була кинутись йому на шию, відштовхнув її і заклявся, що радше дасть себе четвертувати, як таку образу честі володаря свого сам учинить або комусь іншому вчинити дозволить. Почувши сеє, дама одразу забула любов свою і запалала лютим гнівом.
— Отак, негідний рицарю, — гукнула вона, — гордуєш ти моїм коханням? Ти, певне, смерті моєї хочеш, та я, Богом святим присягаюся, сама тебе з світа зжену!
Сеє сказавши, розкудлала собі на голові волосся, роздерла пазуху і залементувала непутнім голосом:
— Рятуйте мене, рятуйте! Граф Антверпенський хоче надо мною ґвалт учинити!
Як побачив те граф, то, боячися, що чисте сумління його проти заздрощів придворних не встоїть і що вони не його невинності, а її неправедності повірять, вийшов якомога швидше з кімнати і з палацу і подався мерщій додому, де, не довго думавши, взяв своїх дітей, сів із ними на коня й поїхав до Кале. На гукання ж тієї дами назбігалось багато двораків; побачивши її і почувши причину крику, вони не тільки через те словам її повірили, а ще й стали казати, що тою своєю люб’язністю та нарядністю граф уже віддавна до неї примилитися намагався. Розлютованим натовпом кинулись вони до графового дому, щоб його там схопити, та, нікого не заставши, сплюндрували той будинок і зрівняли його з землею.
Новина та дійшла перебрехом і до війська, до самого короля й королевича. Упавши в великий гнів, вони засудили графа й нащадків його на вічне вигнання і пообіцяли щедру винагороду тому, хто його до них припровадить живого чи мертвого.
Граф, засмучений тим, що втечею своєю із невинного винуватим став, приїхав із дітьми своїми, ніким не впізнаний і нікому не одкрившись, до міста Кале, а звідти перехопився чимскорше в Англію. У вбогому перевдязі подався він до Лондона з малими дітьми своїми, давши їм заздалегідь добру науку, як вони себе поводити мають: перше, щоб терпляче зносили злидні, у які їх безневинно лиха доля з ним разом укинула, а друге, щоб, крий боже, ніде нікому не виявляли, звідки вони й чиї, коли хочуть іще на світі жити. Синові, що звався Луї, було, може, років дев’ять, а дочці Віоланті сім, чи що; скільки їм малолітство дозволяло, втямили вони гаразд батькову науку і згодом те на ділі показали. А щоб се легше було зорудувати, надумав він дітям ім’я перемінити: хлопчика назвав П’єро, а дівчинку Жанетта. Прибувши до Лондона у вбогому рам’ї, почали вони старцювати на вулицях, як то роблять французькі жебраки.
Раз якось жебрували вони отак під церквою, і трапилось, що одна поважна леді, дружина одного з маршалів англійського короля, ідучи з служби Божої, помітила графа з двома дітьми, що прохали милостині. Вона спитала, звідки він родом і чи то його діти. Той одказав, що він із Пікардії, звідки мусив через злочин свого старшого сина-гультяя утекти вкупі з меншими дітьми. Пані та була доброго серця; скинувши оком на дівчинку, вподобала її вельми (бо то була мила, гарна й чемна дитина) і сказала:
— Чоловіче добрий, чи не оддав би ти сю дівчинку мені — вона така гарненька. Я взяла б її залюбки, нехай росте у мене; як вилюдніє і на порі стане, оддам її своїм ладом заміж.
Те прохання було графові до мислі; він одразу погодився і з сльозами на очах оддав дівчину тій панії, благаючи її добре про неї дбати.
Улаштувавши таким чином доньку і добре знаючи, в кого, він вирішив, що годі йому тут лишатися, тож побрався з хлопчиком далі по острову, жебраним хлібом живучи, і дійшов аж до Уельсу, добре натомившись, бо не звиклий був піхотою ходити. Тут жив другий королівський маршал, що тримав великий дім і багато челяді; до нього у двір навідувався часом граф із сином на ласкавий хліб. У дворі тому грався маршалів син та діти інших значних людей, і як вони там бігали собі наввипередки чи стрибали, устрявав до них і П’єро, і в усіх тих змаганнях їхніх не одставав од них умінням і спритністю, а інколи то й перед вів. Маршал звернув увагу на те метке і любе хлоп’я і спитав, чиє воно. Йому одказали, що то син одного нищуна, який заходить сюди часом їжі розбогарадити. Тоді маршал попрохав його через людей лишити хлопця при ньому; граф, який не бажав для свого сина нічого кращого, пристав на те залюбки, хоч і тяжко було йому з ним розставатися.
Влаштувавши таким чином сина й дочку, граф вирішив перебратися з Англії до Ірландії, тож, прибившися з тяжкою бідою до Стемфорда, став у найми до одного рицаря, васала тамтешнього графа. Тут прожив він довго, ніким не впізнаний, у великій нужді та притузі челядникуючи.
Віоланта, прозвана Жанеттою, росла собі тим часом у тої вельможної пані в Лондоні, рік од року хорошіючи, і в таку ласку увійшла у неї, і в мужа її, і в усіх домівників, і в будь-кого, хто її знав, що просто диво; усякий, хто бачив її чемність і ввічливість, зичив їй всілякого добра і щастя. Тим-то пані, що взяла її од батька і знала про нього тільки те, що він сам сказав, вирішила одружити її пристойно і згідно з тим станом, до якого, на її думку, дівчина належала. Та Господь, праведний видець цінноти людської, відаючи, що вона роду вельможного і безневинно за чужі гріхи страждає, розсудив по-інакшому і з добротливості своєї не попустив графівни в руки посполитому чоловікові.
Та вельможна пані, що в неї жила Жанетта, мала од свого мужа сина-одинака, якого батьки дуже любили не тим тільки, що він їхня рідна дитина, а й тим, що він тої ласки понад усякого іншого достоїнствами своїми заслуговував, — на вроду був дуже гарний, на звичай добрий, на вдачу смілий і мужній. Юнакові було років на шість більше, ніж Жанетті; він так закохався в ту милу і вродливу дівчину, що за нею вже й світу не бачив. Гадаючи, однак, що вона походить із простого роду, він на тільки не насмілився в батька-матері руки її просити, але й таїв якомога кохання своє, щоб не осудили його, що на таку низоту очі звернув, та від того таїння пристрасть його ще дужче розгорялася. З того жалю великого юнак тяжко занедужав.
Кинулись до лікарів, давай вони різні ознаки хвороби досліджувати, да так і не змогли її причини встановити і жодної вже на уздоровлення надії не мали. Батько й мати так горювали, так тяжко журилися, що далі вже нікуди; не раз і не два словами благущими допитувались вони у нього причини тих болещів, а він тільки зітхне, бувало, або скаже: “От собі в’яну, та й годі”.
Одного разу сидів при ньому лікар, молодий іще, проте велико вчений, і тримав його за руку, живчика намацував, аж тут до покою, де лежав хворий, увійшла за чимось Жанетта, що з пошани до матері юнакової дбайливо його доглядала. Як побачив він дівчину, то й слова не промовив і не ворухнувся, проте відчув, як у серці його пломінь любовний розжеврівся, і живчик йому закидався дужче; лікар одразу те постеріг, здивувався і став мовчки пильнувати, чи довго воно так буде. Коли Жанетта вийшла з покою, живчик угамувався, і лікар почав догадуватися, що в юнака за хвороба. Перечасувавши трохи, він, не випускаючи руки болящого, гукнув Жанетту, нібито хотів щось у неї спитати. Жанетта з’явилась на виклик не гаючись; не встигла вона й порога переступити, як живчик у юнака знову сильно забився, а як дівчина вийшла, биття знов ущухло. Тут уже лікар остаточно упевнився у своїй догадці; він устав, пішов до батьків юнакових і сказав їм:
— Здоров’я сина вашого не од лікаря залежить, воно в руках у Жанетти. З деяких прикмет я напевне дізнався, що він кохає її жагуче, а вона, як я бачу, про те й гадки не має. Тепер відомо вам, що маєте робити, коли вам дороге його життя.
Сеє почувши, маршал з дружиною дуже зраділи, що знайшовся-таки синові рятунок, хоч і прикро їм було, що доведеться, може, одинака свого з Жанеттою одружити. От як пішов лікар, побігли вони зразу до недужого, і мати сказала йому:
— Сину мій, не ждала я й не сподівалася, щоб ти якесь бажання своє од мене приховував, а найпаче таке, що сухотою тебе сушить! Будь же певен, що нема на світі такої речі, якої я для тебе не вчинила б, як для себе самої, хоч би та річ і неподобна була. Та хоч ти од мене й таївси, Господь був милостивіший до тебе, ніж ти сам, і, щоб тебе од смерті порятувати, з’ясував мені причину хвороби твоєї; не од чого іншого вона прикинулась, як од надмірної любові до одної дівчини, сам знаєш якої. Того соромитись аж ніяк не треба, у твої роки се діло світове; щоб ти не був закоханий, я невисокої була б про тебе думки. Тож не крийся од мене, дитино моя, сміло признайся, чого ти бажаєш; розмай свою тугу і думки сумнії, що тебе зв’ялили, утішся і вір мені — нема такого нічого, щоб я по спромозі своїй не зробила для твого задоволу, бо люблю тебе, як свою душу. Не бійся ж, не соромся, скажи мені, як і чим можу я допомогти тобі в любові твоїй. Коли побачиш, що я не докладу всіх сил моїх, щоб тебе щасливим учинити, назви мене найлихішою матір’ю, яка будь-коли привела на світ сина.
Зачувши материну мову, юнак спочатку засоромився, але потім, подумавши, що ніхто краще за неї не міг би волі його вволити, поборов стид і сказав:
— Паніматко, не що інше змусило мене з любов’ю своєю критися, як саме те, що майже всі люди віку поважного забувають, бачиться, що були колись молодими. Та ви, як я бачу, розумно в сій справі міркуєте, тож не тільки не заперечу того, про що ви самі здорові догадались, а й одкрию вам геть усе без утайки з тою умовою, що ви по спромозі своїй справдите обіцянку вашу; тільки так зможете ви мені здоров’я привернути.
Сподіваючись, що їй удасться залагодити сю справу, може, й по-інакшому, ніж вона спершу подумала, мати знову попрохала сина щиро відкрити їй свою схотінку, обіцяючи влаштувати без угайки все згідно з його бажанням.
— Паніматко, — сказав тоді юнак, — за вроду пишну та звичаї добрі полюбив я щиро нашу Жанетту, та не смів їй кохання свого одкрити, не то що на любощі схиляти, і нікому іншому про почуття свої говорити не наважувався. Те все й довело мене до такої гіркої долі. Як не дістану тим чи іншим способом того, що ви мені приобіцяли, так і знайте — недовго мені залишилося животіти.
Уважаючи за ліпше в таку хвилю не докоряти синові, а потіху йому дати, мати сказала:
— Дитино моя, отсе така, виходить, хвороба з ніг тебе звалила? Не журись, скоро будеш здоровий, я вже за те потурбуюся.
Підбадьорений доброю надією, юнак почав швидко вичунювати, а врадувана мати заходилась думати, як би їй ту свою обіцянку краще спевнити. Одного дня покликала вона Жанетту і спитала її дуже приязно, немовби задля жарту, чи є в неї коханець.
— Міледі, — одповіла Жанетта, спаленівши, — такій, як я, убогій і бездомній дівчині, що живе з ласки в чужій сім’ї, не випадає та й не подобає зовсім у кохання вдаватися.
— Коли не маєш любчика, — сказала на те пані, — то ми тобі такого знайдемо, що ти з ним весело житимеш і красою своєю по-справжньому тішитимешся; негоже-бо такій гарній дівчині, як ти, без коханця пробувати.
— Міледі, — заперечила Жанетта, — ви взяли мене од батька, вибавили з убожества і виховали, як доньку свою рідну, тим повинна я у всьому вашу волю чинити; тільки сього бажання вашого я зроду не вволю, бо не годиться. Як дасте мені, з ласки вашої, мужа, його любитиму, а іншого — ні, бо з усієї предківщини лишилась у мене одна тільки цнота, і я берегтиму й пильнуватиму її, поки віку мого.
Сі Жанеттині слова суперечили тим замірам, які повзяла пані, щоб додержати даної синові обіцянки, хоч у глибині душі, як жінка статечна, вона схвалювала таке поводження дівчини.
— Як то, Жанетто? — вела далі пані. — А якби його милость король (він же ще рицар молодий) зажадав любовної втіхи од тебе, такої гарної панянки, невже б ти і йому одмовила?
— Король міг би взяти мене ґвалтом, — одказала дівчина без обрізків, — але самохіть я ніколи не пішла б на нечестя.
Побачивши пані, які у дівчини мислі, перестала вговоряти її, та вирішила все ж таки вивірити в неї ума і сказала синові, що як тільки він одужає, вона помістить його в одній кімнаті з Жанеттою, а він уже нехай сам доб’ється од неї любові, бо матері, мовляв, не випадає, ніби звідвиці, перед дівчиною за сина клопотатися. На те син жодним способом не хотів погодитись і ще тяжче занедужав. Тоді пані сказала все по щирості Жанетті, та вона ще твердіше на своєму стояла. Тут уже розповіла пані мужеві своєму про всі свої заходи, і, хоч нелегко було їм обом, урадили вони спільно оженити сина з Жанеттою: нехай уже живе собі з нерівнею, ніж має без дружини помирати. Так вони й зробили, сю справу з усіх боків обміркувавши. Юнак же цілком одужав, справив весілля з такою радістю, як ніхто у світі, і зажив любо та мило із своєю коханою дружиною.
Тим часом П’єро жив собі в Уельсі у маршала англійського короля і чимраз більше панові своєму під ласку підходив. Він виріс на гарного і голінного юнака, що другого такого на весь острів годі було знайти; у шермицерії, верхогонах та інших справах рицарських не було йому рівні, і по всьому краю гучно лунала слава П’єро-пікардійця. Як не забув Господь сестри його, так і на нього самого мав обачіння. Найшло в ту пору на Уельс чумне помір’я і вигубило майже половину людності, та ще багато мешканців з того переляку в чужі краї вивтікало, так що вся країна пустизною лежала. Під те помір’я і маршал, у якого жив П’єро, і жінка його, й син, і брати, і племінники, й інші родичі — всі повмирали, лишилась одна тільки донька його, панянка вже на відданні, та скількись челядників, у тім числі П’єро. Його ж то (коли пошесть перелютувала), як чоловіка доброго й достойного, обрала маршалівна з поради й призволення небагатьох обивателів, що живими зостались, собі за мужа, вчинивши його паном усіх маєтностей, що їй у спадок припали. Невзабарі король англійський, почувши про смерть маршала, іменував на його місце П’єро-пікардійця, котрого прикмети були йому добре знані. Отак повелося в житті обом невинним дітям графа Антверпенського, яких він мусив був покинути ніби напризволяще.
Уже минуло вісімнадцять років, відколи граф Антверпенський утік з Парижа. Бідував він та горював у тій Ірландії, і закортіло йому на старості літ довідатися, що то з його дітьми діється. За сей час він так перемінився з виду, що здавався зовсім іншою людиною, але од трудового життя ніби аж покріпшав проти молодого віку, коли він жив неробітником. Одягнений в убоге рам’я, покинув він того господаря, в якого так довго служив, і подався до Англії, де він зоставив колись свого П’єро. Дуже йому було любо побачити сина свого маршалом, великим можновладцем, при силі, красі і здоров’ї. Та граф вирішив не одкриватися йому, поки не дізнається, що сталося з Жанеттою.
Знов рушив він у дорогу і не зупинявся, покіль не прибув до Лондона; тут, розпитавши обережно про панію, у котрої він залишив Жанетту, — довідався він, що дочка його стала її невісткою. Се дуже врадувало його, і всі його колишні лихі пригоди здавались йому незначними тепер, коли він знайшов дітей своїх живих-здорових і в доброму гаразді. Бажаю чи побачити Жанетту, почав він старцювати поблизу того дому, де вона жила. Там побачив його раз Джеймс Лемієнс (так звали Жанеттиного чоловіка). Взяв його жаль, що дід такий старий та злиденний, і велів він слузі своєму привести його до господи й нагодувати Христа ради.
Жанетта і Джеймс мали вже кількоро дітей (старшенькому хлопчикові було не більше як вісім років); таких любих та милих малят на всім світі треба було пошукати. Як побачили вони за столом графа, обсіли його кругом і лащились до нього, ніби якась недовідома сила їх на те штовхала, ніби почули вони серцем, що то їхній дід. Він же, знаючи, що се його внуки, жалував їх по голівці, голубив і цілував, так що вони не хотіли йти од нього, хоч як кликав їх вихователь. Почувши сеє, вийшла до них із кімнати Жанетта і насварила дітей, щоб слухали вихователя, бо битиме. Діти заплакали й сказали, що хочуть гуляти з сим добрим дідусем, бо він їх любить дужче, ніж вихователь. Мати засміялася, усміхнувся й граф, що підвівся привітати її не як батько дочку, а як убогий жебрак багату панію. Він несказанно зрадів, побачивши її, та вона ані тоді, ані згодом не впізнала його, так він змінився за сі роки — постарів, посивів, обріс бородою, став худий і смаглюватий на виду, зовсім не схожий на колишнього графа. Як побачила господиня, що діти не хочуть іти од нього і плачуть, щоб їх не забирали, то сказала вихователеві, нехай залишить їх на деякий час тут. Коли діти бавились отак із любим дідусем, прийшов додому Джеймсів батько і дізнався про те все од вихователя. Свекор недолюбляв невістки і сказав сердито:
— Хай їм лихо, тим дітям. Сказано, старцівське насіння, у матір удалися, тож не дивина, що вони до старців горнуться.
Почув граф сі слова, і вони вразили його в саме серце, та він тільки стенув плечима і зніс мовчки тую вразу — се була йому не первина. Коли ж дізнався сам Джеймс, як липнуть діти до захожого старця, то, хоч се йому й не вельми подобалось, спитав у діда (аби тільки його діти кохані не плакали), чи не став би він до нього на яку службу. Граф одказав, що став би до коней, бо увесь свій вік ходив коло них, а іншого діла не знає. От і дали йому коня; він його, бувало, попорає та й бавиться собі з дітьми.
Тим часом як доля вела отак графа Антверпенського та його дітей своїми шляхами, помер король французький, учинивши з німцями довге замир’я, а на його місце короновано сина, того самого, що то через його жінку граф став банітою.
Як тільки вийшов термін тому замир’ю, новий володар розпочав ізнову з німцями тверду війну, і король англійський, що недавно з ним посвоячився, послав йому на допомогу велике військо під проводом свого маршала П’єро та маршаленка Джеймса Лемієнса, а з ним пішов на війну і той старий конюший його, себто граф. Ніким не впізнаний, служив він довгенько при війську простим пахолком і, яко чоловік бувалий, не раз ділом чи порадою у великій пригоді ставав, що од нього й не сподівалися.
Під час тієї війни королева французька тяжко занедужала. Чуючи, що смерть уже за плечима, покаялась вона в усіх гріхах своїх і висповідалась благочестиво перед архієпископом Руанським, мужем, як то всім було відомо, святим і праведним; призналася між іншим і про те, як скривдила вона графа. Тим не вдовольнившись, розказала вона в присутності багатьох значних людей, як було діло, і просила їх намовити короля, щоб він привернув графа, коли той іще живий, до колишнього стану, а коли ні, то хоч дітей його. Незабаром королева зійшла з сього світу, і її поховали з належитою пошаною.
Як довідався король про ту висповідь, то не раз зітхнув із великого жалю, що такого достойного чоловіка безвинно скривдив, а тоді велів окличникам гукати по всьому війську і де інше, що хто йому вкаже графа Антверпенського чи которого сина графського або дочку, дістане за кожного надзвичайну нагороду, бо з королевиної сповіді довідався він про його невинність і хоче тепер його з вигнанства до попередньої або ще й вищої гідності повернути. Почув ту ясу і старий граф, що служив пахолком в обозі, і, переконавшись, що так воно і є, пішов не гаючись до Джеймса і попрохав його піти разом із ним до П’єро, бо він їм хоче виявити те, чого шукає король. Коли зійшлися вони втрьох докупи, граф промовив до П’єро (що вже й сам думав одкрити, хто він єсть):
— П’єро! Отсей от Джеймс одружився з твоєю сестрою, але не дістав за нею ніякого віна, то щоб не сказав ніхто, що вона безпосажна, хочу я, щоб саме він, а не хтось інший, одержав щедру нагороду, що пообіцяв король за тебе (ти ж бо — син графа Антверпенського), за Віоланту, сестру твою, а його дружину, і за мене, графа Антверпенського і вашого вітця.
Сії слова почувши і до старого пильно придивившись, П’єро впізнав його одразу, кинувся в сльозах йому до ніг, а тоді обійняв його, кажучи:
— Видом видати, слихом слихати любого панотця мого! Коли Джеймс спершу почув, що сказав граф, а потім побачив, що зробив П’єро, він так здивувався і воднораз так зрадів, що не знав, на яку ступити; проте, повіривши оповіданню старого й соромлячись за ті лайливі слова, що він, бувало, до графа-конюшого обертав, упав перед ним навколішки і покірно прохав простити йому всі минулі зневаги; граф ласкаво прийняв ті перепросини, підвівши його з землі. Довгенько ще говорили вони про свої пригоди, поплакали й пораділи вкупі; тоді П’єро і Джеймс хотіли перевдягнути графа, та він не бажав на те жодною мірою пристати, а сказав, щоб Джеймс, допевнившись обіцяної винагороди, отак і привів його перед короля у конюхарській серм’язі, щоб володаря тим дужче присоромити. От і пішов Джеймс, а за ним граф і П’єро, до короля і сказав, що вкаже йому графа і дітей його, скоро дістане призначену винагороду. Король велів принести напрочуд багаті дарунки і сказав, що Джеймс може взяти їх собі, якщо він і справді знає, де граф та його діти. Тоді Джеймс обернувся назад і, поставивши перед себе графа-конюшого і П’єро, сказав:
— Найясніший пане мій, ось батько й син; дочки графової, а моєї жінки, тут немає, та, Бог дасть, ваша королівська милость незабаром і її побачить.
Сеє почувши, король придивився до графа і, хоч той проти колишнього дуже перемінився, упізнав-таки його нарешті. Із сльозами на очах підвів його (бо той став перед ним на коліна), обняв і поцілував, та й сина його ласкою своєю не обминув. Тоді велів дати графові одяг і зброю, слуги й коні — все, що годиться мати такому іменитому чоловікові; сей наказ був виконаний тієї ж миті. Опріч того, король пришанував непомалу і Джеймса і все розпитував про його минуле. Коли Джеймс прийняв велику нагороду за те, що виявив графа та його дітей, Готьє сказав:
— Візьми се од щедроти його милості короля і пана мого, та не забудь сказати отцеві своєму, що твої діти, а його і мої внуки, не од старцівни вродилися.
Забравши нагороду, Джеймс викликав до Парижа дружину свою з свекрухою; туди ж приїхала і жінка П’єро. Довго жили вони там, тішачись щастям своїм разом із графом, якому король повернув усі його маєтності і надав іще вищу посаду, ніж раніше. Потім родичі з його дозволу повернулися додому, а граф жив до самої смерті в Парижі, оточений великою шаною і славою.
«Декамерон» ОПОВІДКА ДЕВ’ЯТА
Бернабо з Генуї, одурений од Амброджуола, втрачає добро своє і каже убити свою невинну дружину. Вона рятується і в чоловіцькому перевдязі вступає на службу до султана, де викриває ошуканця в присутності викликаного до Олександрії мужа, а після покарання пройдисвіта вертається, перебрана вже по-жіноцькому і багата, разом із чоловіком до Генуї
Як одбула Еліза, разказавши жалібну повість, свою чергу, то королева Філомена, пані хорошої вроди і високого зросту, а виду привітнішого й веселішого над усіх інших, подумала трохи й сказала:
— Треба нам додержувати умови з Діонеєм, а що всі вже, крім нього й мене, говорили, то спочатку розкажу свою історію я, а він буде, згідно з привілеєм своїм, оповідати останнім.
По сій мові вона почала свою розповідь такими словами:
— Між простим людом ходить така приповідка: “Попадеться й дурисвіт одуреному під ноги”. Важко, здається, довести її правдивість якимись доказами, отже ж трапляються в житті пригоди, що її ділом потверджують. Тим-то, любії мої пані, хочу я, од предмета нашого не одбігаючи, переконати вас заразом, що то правду люди кажуть; та й не без пожитку, може, буде вам моя історія, бо навчить вас, як од ошуканців стерегтися.
В одній гостиниці в Парижі зійшлось одного разу кілька заможних італійських купців, — той приїхав туди за одним ділом, той, як ведеться, за другим. Раз якось повечеряли вони добре всі гуртом та й почали балакати про всяку всячину; говорили перескаком про те, про се, а далі зайшла в них мова про жінок, що вони дома позалишали. От один і каже жартуючи:
— Не відаю, що там робить моя стара, але добре знаю, що як мені навинеться тут під руку якась замашна дівчина, то я геть забуваю свою любов до тієї далекої і втішаюся, як можу, із сією близенькою.
А другий і собі:
— І я, — каже, — так само чиню, бо хоч вір жінці, хоч ні, вона там однаково у гречку вскочить, то нехай уже буде в нас так за так і віть за віть: як, мовляли, гукаєш, так і одгукнеться.
І третій теж сказав якесь слівце на той самий штиб, і четвертий, — коротко кажучи, всі на тому ніби погодились, що жінки їхні, зоставшися самі, все одно вакуватися не будуть.
Один тільки Бернабо Ломеллін із Генуї інакшої був про те думки. Він запевняв усіх, що Бог із ласки своєї особливої послав йому дружину, оздоблену всіма чеснотами, які повинна мати жінка, та не лишень жінка, ба й рицар чи паж благородний, що другої такої на всю Італію не знайдеш. На вроду гарна, годами ще молода, собою жвава і моторна, ще й до всякої роботи здала: у рукоділлі жіночому, у тому шиттю чи гаптуванню, над неї нікого немає. А ще, казав, не знайдеш ніде джури чи слуги такого, щоб так панові за столом зумів догодити, як вона йому. А яка вона люб’язна, та розсудлива, та розумна; чи верхи їздити, чи з соколом полювати — усе вміє, а читати, писати й рахувати знає за доброго купця. Отак, кругом її розхваливши, дійшов він і до того, про що в товаристві мова мовилась, і став присягатись та божитись, що чеснішої й чистішої жінки ніде в світі немає, що як він і на десять год чи й навіки з дому одлучиться, то може бути певен, що жінка його ні до кого другого зроду не пригорнеться.
Серед тих купців, що там про сі речі бесідували, був один молодий торговець із П’яченци на ім’я Амброджуоло. Почувши останню хвалу, що оддав Бернабо своїй жінці, він розреготався на всі заставки й спитав глумливо, чи то часом не од цісаря дістав він, єдиний з усіх мужчин, такий привілей. Бернабо одказав, трохи ніби з серцем, що не цісар, а пан Біг, могутніший, либонь, за цісаря, дарував йому ту ласку. Тоді Амброджуоло сказав:
— Бернабо, я анітрохи не сумніваюсь, що ти сам переконаний у тім, що правду кажеш; тільки, здається мені, не досить ти в природу речей уникував, бо, якби до неї пильніше приглядався, то помітив би, яко чоловік недурного розуму, багато дечого такого, що примусило б тебе обережніше про сії справи говорити. Ти не думай, не через те ми так легковажно про жінок своїх балакали, що вони з іншого тіста зліплені, ніж твоя, а тому, що добре знаємо, як воно в світі ведеться; ось послухай краще, які в мене міркування з сього приводу. Давно відомо, що чоловік — то найблагородніше створіння з усієї живини, що создав Господь, а потім уже — жінка; усякому розумно, та й на ділі видно, що чоловік досконаліший за жінку, а коли він досконаліший, то, безперечно, має більше за неї твердості і стійкості, а жінота завжди і у всьому хисткіша — на те є чимало природних причин, про які я тут не буду широко розводитись. А якщо вже й чоловік, твердіший на вдачу, не може встояти перед жінкою не лише тоді, як вона його спокушає, а й тоді, коли він сам її запрагне, і ладен зробити все на світі, аби тільки оволодіти нею (і таке з ним трапляється не раз на місяць, а тисячу раз на день), — то невже ти сподіваєшся, що хибка од природи жінка устоїть проти благань, лестощів, дарунків і тисячі інших заходів, до яких удасться розумний мужчина, щоб добитися її любові? Невже ти думаєш, що вона викріпить? Та кажи мені що хоч, я тобі не повірю! Ти ж і сам кажеш, що дружина твоя — жінка з крові і кості, як і всі інші, а коли так, то й душа в неї того хоче, що і людська, і сили в неї такі самі, щоб хотінню тому опиратися; нехай вона в тебе буде і чесна, й перечесна — не зарікайся, що вона одна з усіх того не зробить. Навіщо ж ото так уперто своє провадити, противно до того, що всі люди кажуть?
На се Бернабо так одказав:
— Я не філософ, а купець, то й відповім тобі по-купецьки. Я своє знаю: що ти кажеш, може статися з дурною жінкою, що стиду й сорому не має, а котора розумніша, та про честь свою дбає і, її пильнуючи, стає сильнішою за мужчину, якому про те байдуже; отака ж то і моя жінка.
Тоді Амброджуоло:
— Справді, — каже, — якби щоразу, як вони у гречку вскочать, у них виростав на лобі ріжок на ознаку того, що вони зробили, то, думаю, небагато було б до сього діла охочих; але такого не буває, а в розумної то й зроду не лишиться од того ні сліду, ні прослідку. Сором і безчестя тоді тільки буває, як усе на яв вийде; тим-то, котора може потай перелюбки чинити, то так і робить, а як не робить, то, значить, дурна. Будь певен, що та тільки жінка честива, у котрої ніхто не просив, або та, що сама хотіла, та ніхто на неї не понадився. Хоч і знаю я, що так воно має бути з істотних і природних причин, та не говорив би про се з такою певністю, якби сам у тім багато раз і з багатьма жінками був не пересвідчився. Даю тобі слово, що коли б я пробув трохи з твоєю преподобницею, то і її за короткий час до того підмовив би, що й інших.
Бернабо одрік із серцем:
— Словами можна без кінця сперечатися: ти своє правитимеш, я своє, а пуття з того не буде ніякого. Та як ти вже кажеш, що всі жінки такі подільчиві і ти такий митець їх із розуму зводити, то, щоб тебе в честивості дружини моєї переконати, даю тобі голову на одруб, якщо вона тобі будь-коли на підмову дасться; як же ти сього не доб’єшся, то заплатиш мені всього-навсього тисячу золотих червінців.
Амброджуоло, розпалившись уже суперечкою, сказав:
— Що мені, Бернабо, по твоїй крові, як я виграю? Коли вже ти хочеш таку випробу вчинити, то постав проти моєї тисячі своїх п’ять тисяч золотих (бо голова твоя, либонь, вартніша), і, як ти не даєш мені певного реченця, я беруся поїхати до Генуї і за три місяці з часу мого од’їзду підманути на гріх твою жінку, а на доказ того привезу деякі улюблені її речі і подам тобі непохибні прикмети, з яких ти сам досвідчишся, що так воно й було; обіцяй лишень мені на слово честі, що за цей час ні сам до Генуї не приїдеш, ні вісті жодної про сю справу жінці не перешлеш.
Бернабо охоче пристав на сі умови, і, хоч інші присутні там купці намагались їх од того закладу розраяти, знаючи, що з того велике лихо може скоїтися, Амброджуоло та Бернабо так розтроюдились обидва, що на те розраювання не вважали і ту свою угоду для більшої певності власноручно на письмі списали.
Учинивши ту угоду, Бернабо зостався в Парижі, а Амброджуоло виїхав якомога швидше до Генуї. Проживши тут кілька день, він розпитався обережно, де та жінка живе і якого вона норову, і почув про неї ще більше доброго, ніж од самого Бернабо. Утямив тоді Амброджуоло всю безрозумність свого замаху, проте зазнайомився з одною бідною жінкою, що вхожа була до тої панії і дуже їй угідна, і, не змігши од неї більшого добитись, підплатив її, щоб упровадила його в навмисне для того зробленій скрині не тільки до господи, а й до опочивальні паниної. Жінка сказала (з його науки), що має кудись поїхати, і попрохала постерегти кілька день тої скрині.
Як настала ніч і господиня заснула, Амброджуоло одімкнув ізсередини ту скриню і виліз потихеньку з неї. В опочивальні світилося, і він почав пильно розглядатися по кімнаті, щоб запам’ятати її розташування і всю обстанову, малювання на стінах та інші прикметні речі. Тоді підійшов до ліжка і, звірившись, що пані й дівчинка обік неї твердо сплять, одслонив нищечком укривало й побачив, що нага вона незгірша, як і вбрана, та не помітив ніякої признаки, що нею міг би похвалитись, опріч одної: під лівою груддю в неї була чималенька родима цятка, а круг неї кілька золотастих волосинок. Сеє побачивши, він тихенько вкрив її знову; хоч і кортіло йому, життя своє одваживши, прилягти до такої кралі, одначе не насмілився, чувши, яка вона в сій справі сувора й невблаганна. До самого світу нишпорив він у її кімнаті: вийняв із шаховки її капшук, пару перстеників та поясів, халатик, потім поклав те все до себе в скриню, вліз у неї сам і замкнувся; те ж саме робив він і другої ночі, так що пані не помітила нічогісінько. На третій день, як було домовлено, та жінка приїхала по свою скриню і одвезла її туди, відки взяла. Амброджуоло виліз із скрині, розрахувався честь-честю з жінкою і подався не гаючись до Парижа, захопивши з собою вкрадені речі.
Приїхавши туди ще до призначеного терміну, скликав він купців, що були при тій розмові, як він із Бернабо закладався, і заявив у присутності свого суперечника, що виграв заклад, бо добився того, що похвалявся зробити. На доказ того, що так воно й було, він спочатку змалював словами обстанову кімнати і картини, що в ній висять, а потім показав украдені речі, буцімто пані те все йому подарувала. Бернабо визнав, що кімната і справді така, як розказав Амброджуоло, і що ті речі дійсно жінчині, але сказав, що про кімнату він міг розпитатись у челяді і з її ж допомогою дістати ті речі; тож як не подасть він інших доказів, сих двох не досить для того, щоб признати йому перемогу. Тоді Амброджуоло сказав:
— По правді вистачило б із тебе і сих доказів, та як ти хочеш інших, я подам їх. Скажу тобі, що в мадонни Дзіневри, дружини твоєї, під лівою груддю чималенька родима цятка, а круг неї золотих волосинок шестірко.
Як почув сеє Бернабо, то неначе хто йому в серце ножем ударив, такий його жаль обняв. На лиці ж так змінився, що хоч би й слова був не промовив, усякому стало розумно, що Амброджуоло правду каже. По якійсь хвилі він озвався:
— Панове, Амброджуоло сказав щиру правду; він виграв заклад. Нехай же прийде, коли його хіть, по ті гроші.
Другого дня Бернабо розплатився сповна з Амброджуолом і виїхав із Парижа, важким духом на жінку дихаючи. Наближаючись до Генуї, не захотів він у самий город їхати, а став миль за двадцять од нього в одному своєму маєтку. Звідти послав він довіреного слугу свого з двома кіньми й листом до Генуї; жінці він написав, що вернувся і нехай вона прибуде до нього із слугою, а слузі наказав потаємно, щоб без ніякого жалю убив її по дорозі в слушному місці, а сам знову до нього вертався.
Слуга прибув до Генуї, оддав панії листа і переказав, що мав, словесно; вона тому вельми зраділа і наступного ранку разом із слугою подалася верхи до того маєтку. Тюпають ото вони собі рядом, гомонять про те, про се, та й заїхали у глибокий байрак; кругом тільки бескеття круте та дерева густії, а людей ані духа. Побачивши слуга, що може тут безпечне панський наказ виконати, вийняв ножа, схопив мадонну Дзіневру за руку та й каже:
— Молітеся, пані, Богові, бо тут вам і смерть!
Побачивши ножа й почувши сі слова, пані перелякалася.
— На Бога, — заволала, — скажи ж хоч мені, перед тим як різати, чим я тебе прогнівила, що ти мене згубити хочеш?
— Добродійко, — одказує слуга, — мене то ви нічим не прогнівили, а чим переступили перед паном, того не знаю, тільки велів він мені вас без ніякого жалю по дорозі убити, а як я не зроблю того, то він мене самого на горло скарає. Ви ж знаєте, що неволя моя; чи стану ж я панському наказу навсупір? Бог свідок, шкода мені вас, та нема ради — мушу.
— Змилосердься, ради Бога, — благала пані, плачучи, — не губи, іншому слугуючи, душі живої, що ніколи кривди тобі не вчинила. Знає те Господь-усевіда, що не вдіяла я зроду-звіку нічого такого, за що од мужа таку покару мала б прийняти. Та годі вже про се говорити. Ти можеш, коли тільки схочеш, догодити заразом Богові, панові й мені, а як, так ось як: возьми лишень отсю мою одежу, а мені дай свою камізельку й каптан, одвези моє суплаття до пана нашого і скажи йому, що ти мене зарізав, а я клянусь тобі животом своїм, що ти мені даруєш: піду геть звідси, заберуся в такі безвісті, що довіку про мене в сих краях ні слуху, ні прослуху не буде.
Слуга, що проти волі мав убити її, здався без труднощів на те благання. Він узяв її одежу, а їй оддав свою каптанину й камізельку і зоставив гроші, скільки при собі мала. Попросивши панію збігти кудись із того краю, лишив він її у байраці безкінну, а сам поїхав до пана і сказав, що веління його виконав — жінку вбив і труп вовкам на жир покинув.
Трохи згодя Бернабо повернувся до Генуї. Як довідались там про се діло, зазнав він од усіх великої огуди.
Тим часом бідолашна пані, залишившися сама в байраці, діждала ночі, заличкувалась, як могла, і добралась до слобідки; там, діставши в одної баби різне справилля, підкоротила лаптан, приладила його до свого стану, із камізельки пошила собі ногавиці, обтяла коси і, взявши на себе постать моряка, попростувала до моря, де зустріла, як на те, каталонського шляхтича на ймення сеньйор Енкарарх, що прохолоджувався саме коло криниці, вийшовши на берег із свого корабля, котрий стояв на якорі в Альбі. Увійшовши з ним у речі, стала вона до нього на службу і сіла на той корабель під іменем Сікурано з Фінале. Господар дав їй краще вбрання, і вона заходилася служити йому так щиро та ревно, що ввійшла до нього незабаром у велику ласку.
Через який там час поплив той каталонець із усяким крамом до Олександрії; він привіз у подарунок султанові кілька виборних соколів. Султан запрошував його двічі або й тричі до себе на обід; помітивши, як знамените прислужує гостеві Сікурано, він так його уподобав, що попрохав каталонця уступити йому свого джуру, і той хоч-не-хоч мусив із ним розстатися. Сікурано ж своєю щирою і пильною службою добувся невдовзі од султана не меншої приязні і ласки, ніж перед тим у каталонця.
У ту добу в місті Акрі, що було підвладне султанові, одбувався щороку ярмарок, на який з’їжджалася сила-силенна купців — і християнських, і сарацинських. Для забезпеки торгового люду і краму посилав туди султан звичайно, крім дрібніших урядовців, ще й котрогось достойника свого з помічниками, щоб на торговиці лад давали. Одного року надумав він послати на те діло Сікурана, що наломився вже гаразд по-їхньому говорити; так же і зробив. Прибув Сікурано до Акри й заходився там пильно й ретельно яко привідця охорони торговельної урядувати. Крутилося там багато всякого купецтва з Італії — були і сицилійці, й пізанці, і генуезці, й венеціани, і з інших міст родимці; з ними ж то водив охоче компанію Сікурано, рідну свою країну пригадуючи. Одного разу спинився він якось біля венеціанської крамної комори і побачив межи іншими коштовними речами капшук і пояс, що колись його були. Здивувався Сікурано великим дивом, та на виду того не показав, лише спитав чемно, чиї то речі і чи продажні вони. А з тими венеціанами та був Амброджуоло з П’яченци, що привіз сюди багато всякого краму на їхньому кораблі; почувши, що привідця охорони питає про ті речі, він виступив наперед і промовив сміючися:
— Добродію, сі речі мої. Вони непродажні, та вже як вашій милості до смаку припали, то подарую їх вам залюбки.
Бачивши, що купець сміється, Сікурано подумав був, що той, може, впізнав його по якійсь прикметі, проте не збентежився і сказав:
— Ти, мабуть, із того смієшся, що я чоловік військовий, а питаю про сі жіночі витребеньки?
А Амброджуоло йому й каже:
— Ні, добродію, не з того. Я сміюся, бо пригадав, як ті речі мені дісталися.
На те йому Сікурано:
— Ану ж бо, щасти тобі Боже, розкажи нам, як ти їх добув, коли се сподобно.
— Добродію, — одвітував Амброджуоло, — сії речі і ще дещо дала мені одна мостива пані із Генуї, на ймення мадонна Дзіневра, дружина Бернабо Ломелліна, тої ночі, що я ночував з нею, і просила зберігати їх на незабудь. От я й засміявся, бо спало мені на думку, який йолоп той Бернабо, що поставив здуру аж п’ять тисяч золотих проти моєї тисячі, що я не спокушу його жінки; а я таки спокусив — і виграв заклад. Тоді Бернабо нема того, щоб себе за свою дурість покарати, надумав покарати дружину свою за те, що робить усе жіноцтво, і, кажуть, велів її вбити, як повернувся з Парижа до Генуї.
Почувши сеє, зміркував одразу Сікурано, яка була причина гніву Бернабо, і, переконавшися вочевидь, що сей купець до всього лиха привинен, вирішив не попустити йому сієї шваби. Удавши, що ся історія припала йому до вподоби, він хтозна-як заприязнився з Амброджуолом і нарадив йому їхати після розторжя з усім своїм добром до Олександрії, де влаштував йому порядну крамницю ще й дав чимало своїх грошей. Купець, велику користь собі од того маючи, охоче затримався в сьому городі.
Сікурано, бажаючи якомога швидше свою невинність перед очі Бернабо уявки поставити, доти не заспокоївся, доки не викликав його до Олександрії через знайомих генуезьких купців, що зуміли знайти для того якусь приключку; а що Бернабо був у дуже скрутному становищі, Сікурано попрохав потаєнці одного свого приятеля, щоб той прихистив його до слушного часу в своїй господі.
Уже перед тим Сікурано зводив якось Амброджуола до султана, що з цікавістю вислухав од купця оповідання про його пригоду; тепер же, дізнавшися про приїзд Бернабо, вирішив він, що настав час діяти, і, вигодивши зручну хвилю, попрохав султана, щоб той призвав перед себе обох купців і змусив Амброджуола як не просьбою, то грозьбою розповісти в присутності Бернабо все по правді, як там у нього було діло з тою мадонною Дзіневрою. Султан викликав їх обох і, як вони з’явилися, з суворим виглядом зажадав од Амброджуола в присутності багатьох двораків, щоб той признався по правді, яким чином виграв він у Бернабо п’ять тисяч золотих червінців; тут же стояв і Сікурано, на якого Амброджуоло покладав був надію, але недавній приятель позирав на нього ще грізніше і залякував тяжкими муками, як не признається у всьому. Тоді Амброджуоло, притиснутий із двох боків і не сподіваючись, зрештою, більшої кари, ніж повернення тих п’яти тисяч і вкрадених речей, хоч-не-хоч мусив розказати привселюдно геть-чисто все по правді, як було діло. Як Амброджуоло доказав усе до краю, Сікурано, нібито виконуючи волю султанову, звернувся до Бернабо й спитав:
— А що зробив ти своїй жінці через ту брехню? На те одвітив Бернабо:
— Через утрату грошей і через ту неславу, якою мене вкрила (так мені здавалось) дружина моя, поклав я на неї великий гнів і велів слузі своєму убити її; потому, як сказав мені той слуга, вовки розшарпали її тіло.
Вислухав усе те султан, та не розумів іще, куди гне Сікурано, що влаштував сей допит, аж той обізвався до нього сам:
— Володарю мій і пане, ви бачите навіч, які гарні в тої доброї жінки і муж, і коханок. Сей позбавляє її честі, знеславивши її добре ім’я, і воднораз оббирає її мужа; той, вірячи більше чужій брехні, ніж її щирості, в якій міг за довгий час спільного життя пересвідчитись, каже її забити й вовкам на поталу оддати. Опріч того, і муж, і коханок так її люблять і так шанують, що хоч і довго жили з нею, а вже не впізнають її. А щоб ви, пане мій, ще краще зрозуміли, чого і сей, і той заслужили, то обіцяю вам, — якщо тільки з ласки вашої зволите покарати дурисвіта й помилувати одуреного, — привести тую жінку перед ваші і їхні очі.
Султан, готовий у всьому вволити Сікуранову волю, пристав на те прохання і сказав, нехай він приведе ту жінку. Бернабо, що певен був у її смерті, дуже тому здивувався; Амброджуоло побачив уже, що непереливки, одними грішми тут не відбудешся, і, не знаючи, добра чи лиха од того сподіватися, чекав її приходу, немов очманілий. Діставши згоду од султана, Сікурано упав, плачучи, перед ним навколішки і промовив — уже не чоловічим голосом, бо годі було чоловіка вдавати:
— Пане мій, я — бідна, нещасна Дзіневра, що тинялася шість років світами в чоловіцькій постаті, брехливо і злочинне знеславлена сим зрадником Амброджуолом і віддана сим лютим і неправедним мужем служебникові на заріз, а вовкам на з’їжу.
І, роздерши на собі пазуху, показала перса, появивши себе жінкою в очу султана і всіх присутніх. Потім, обернувшись до Амброджуола, спитала його гнівно, коли се було, що він ночував із нею, як про те хвалився. Пройдисвіт уже впізнав її, та не сказав ні півслова — од сорому йому заціпило.
Султан же, що мав її доти за мужчину, не міг із дива вийти — все, що він тут почув і побачив, здавалось йому сном, а не дійсністю. Нарешті, отямившись із чудування і впевнившись, що все те діється усправжки, превелику оддав пошану поведінці мадонни Дзіневри, званої доти Сікурано, і вдачі її, і витривалості, і цнотливості. Тоді казав дати їй пристойне жіноче вбрання і дівчат на послугу і дарував, як пообіцяв, животом Бернабо, хоч він і заслужив смерті. Той же, впізнавши дружину, упав перед нею навколішки і, плачучи, благав у неї прощення. Вона добротливо пробачила йому, хоч він того був і невартий, і приголубила його ніжно, як мужа свого.
Потім того султан повелів прив’язати Амброджуола десь на видноті і на спеці сонячній до стовпа, вишмарувати його медом і потіль не одв’язувати, покіль сам не впаде; так же і зробили. Крім того, наказав султан оддати мадонні Дзіневрі все добро пройдисвітове (а добра того було стільки, що і в десять тисяч дублонів не вбереш); тоді спорядив розкішну учту на честь Бернабо, яко мужа її, і самої мадонни Дзіневри, яко найдостойнішої женщини, і подарував їй клейнодами, золотим да срібним начинням і грішми стільки, що знов понад десять тисяч дублонів набігло. Як же учта скінчилася, велів нарихтувати корабель і дозволив їм, як вони того хотіли, повернутись до Генуї. Приїхали вони туди веселі і багаті-пребагаті, і всі вітали їх із шаною великою, особливо ж мадонну Дзіневру, яку вже давно були поховали. До самої смерті всі поважали її, яко жінку мудру і статечну.
Амброджуола ж іще того самого дня було прив’язано до стовпа й вимазано медом; він сконав у великих муках, бо оси, мухи й ґедзі (а їх у тому краї тьма-темрява) скусали і сточили його до самої кості. Довго ще біліло там ніким не рушене його маслаччя, на сухожиллі теліпаючись, і свідкувало всякому, хто бачив, про його плюгавство. Оттак попався дурисвіт одуреному під ноги.
«Декамерон» ОПОВІДКА ДЕСЯТА
Паганіно з Монако викрадає жінку в мессера Річчарда ді Кіндзіка; дізнавшись, де вона є, чоловік їде туди і, заприязнившися з Паганіном, просить повернути йому дружину. Той дає їй на волю — вертатись чи лишитись, вона ж не хоче йти до чоловіка, а по його смерті одружується з коханцем
Уся чесна компанія вельми вподобала прегарну королевину притчу, а найдужче Діодей, що мав того дня розказувати остатній. Похваливши за все попередню оповідачку, він почав:
— Прекрасні дами, одна обставина з королевиної історії примусила мене перемінити свій намір і розповісти замість задуманої пригоди зовсім іншу — маю на увазі дурість Бернабо (хоч усе й скінчилося для нього благополучно) і всіх інших, що думають подібно до нього, ніби в той час, як вони гуляють десь по світу, то з однією, то з другою любо жартуючи, жінки їхні, що дома лишились, сидять собі на піснині, скоромини не вживаючи, буцімто ми не знаємо, родившись серед них і вирісши, до чого вони ласі. Оповідкою своєю хочу я показати велику їхню глупоту і ще більшу нерозумність тих, котрі, вважаючи себе сильнішими за природу, можуть робити діло тільки язиком, ще й інших силкуються на свій лад повернути, хоч те натурі їхній і геть-то суперечить.
Так от, жив собі в городі Пізі судія, більше розумом, аніж силою тілесною обдарований; звали його мессер Річчардо ді Кіндзіка. Будучи тяжко багатим і сподіваючись, мабуть, що зможе вдовольнити жінку досконалим знанням законів, шукав він собі з горливістю великою молодої та вродливої дружини, хоч мусив би стерегтися саме такої, якби тільки вмів не лише іншим, а й собі добру пораду дати. Чого ж шукав, те і знайшов — мессер Лотто Гваланді дав за нього дочку свою Бартоломею, що була, може, найкращою і найгарнішою дівчиною в тому місті, хоч вони там мало не всі такі вертливі, як ласочки.
Судія привів молоду до свого дому з великою пишнотою і справив гучне та бундючне весілля. Уже першої ночі спромігся він ледве один раз виконати свій подружній обов’язок, та й то з тяжкою бідою, а вранці, як чоловік худий, сухорлявий та недолугий, мусив покріпляти сили свої білим вином, солодощами та іншими ліками. Оцінивши аж тепер по справедливості свою спроможність, пан судія почав навчати дружину календарю, що найкраще згодився б школярам і був укладений не інакше, як у Равенні. Як його послухати, то не було такого і дня, щоб на нього не припадало якогось свята чи присвятка, шануючи які чоловік і жінка мали з різних причин утримуватися од усяких зносин; сюди ж додавались пости великі й малі, передсвяття апостольські і всіх святих, п’ятниці та суботи, ну й неділі (бо то, мовляв, день Господній), та ще певні кватири місячні і сила-силенна всяких інших виїмків — йому, бач, здавалося, що спілкування з жінкою можна одкладати на такий довгий термін, як цивільні судові справи. Отак і жив він із дружиною (хоч і вельми їй було досадно, що хіба раз на місяць він до неї пригорнеться) і стеріг її пильно, щоб, буває, хтось інший не вказав їй на робочі дні, як він указував їй на святкові.
Одного разу влітку, за великої спеки, заманулося мессерові Річчарду поїхати до свого прегарного маєтку біля Монте-Неро — погуляти там кілька день, подихати свіжим повітрям; жінку свою красуню він теж узяв із собою. Щоб розважити її, він улаштував одного дня риболовлю: сам сів із рибалками в один човен, а жінку з товаришками посадив у другий, та й попливли собі, і так зарибалились, що незчулися, як запливли од берега на кілька миль у чисте море. От пильнують вони тої риби, коли се надплив туди галерою своєю Паганіно да Маре, голосний того часу корсар; помітивши човни, він рушив до них; вони навтіки, та він усе-таки наздогнав того, де були жінки, і, побачивши там красуню Бартоломею, не бажав собі іншої здобичі — на очах у мессера Річчарда, що був уже на суходолі, він узяв її до себе на галеру та й поплив у море. Нема чого й казати, як журився тим пан судія, що ревнував жінку свою і до тіні, не то що. І в Пізі, і в іншіх містах скаржився він на тих лиходіїв-корсарів, та все було намарно — він-бо не знав, хто саме викрав його жінку і куди її завіз.
Паганіно ж, таку гарну бранку собі залучивши, був вельми радий; він не мав жінки і вирішив залишити її при собі. Красуня гірко плакала, а він потішав її ласкавими словами; коли ж настала ніч, він, не дбаючи про календар і не турбуючись жодними святами й присвятками, зачав утішати її ділами (бо слова, як йому здавалось, мало тоді вдень допомогли) та і втішив-таки так добре, що не допливли вони й до Монако, як судія і всі його закони вилетіли їй з голови. Зажила вона рада та весела з тим Паганіном, а він, у Монако її привізши, не тільки потіху вдень і вночі їй давав, а ще й шанував її, як би дружину свою законну.
Через який там час унесено в вуха мессерові Річчарду, де його жінка. Він запалився бажанням повернути її якнайшвидше і, гадаючи, що ніхто краще за нього не зможе сієї справи зорудувати, вирішив сам повезти за неї викуп, скільки б там із нього не заправили. От сів він на корабель, приплив до Монако і справді побачив там свою жінку. Вона теж його помітила і того ж вечора сказала про се коханцеві своєму, виявивши йому одночасно, що вона гадає чинити. Другого дня вранці мессер Річчардо побачив Паганіна, познайомився з ним і за короткий час став уже запанібрата; Паганіно ж не показував виду, що його знає, і вичікував, що той буде йому казати. Коли мессерові Річчарду здалося, що настала слушна мить, він постарався якнайліпше і якнайприязніше одкрити йому причину свого приїзду і прохав його взяти який завгодно окуп, лиш вернути жінку. На те одповів Паганіно з веселим видом:
— Але ж дуже прошу, пане мій любий! Коли хочете знати, у мене й справді живе одна молодиця, тільки я не відаю, чи то ваша жінка, чи, може, ще чиясь — я ж бо вас не знаю, а з нею знайомий теж недавно, відколи вона в мене живе. Якщо й справді ви її чоловік, як ви кажете, то я, маючи вас за людину благородну, поведу вас до неї і вона вас напевне впізнає: коли вона скаже, що ваша правда, і захоче піти з вами, то нехай; дасте мені за неї окупу, що з ласки вашої самі положите. Як же ні, то не подоба вам її од мене вимагати, бо я чоловік молодий і, як усякий інший, можу тримати собі жінку, особливо ж таку, як вона, що любішої за неї я зроду не бачив.
Тоді сказав мессер Річчардо:
— Цілком певно, що то моя жінка; скоро ти поведеш мене до неї, побачиш сам, що так воно і є: вона одразу ж кинеться мені на шию. Нехай буде так, як ти надумав; я пристаю на все.
— Гаразд, — сказав Паганіно, — ходімо.
От прийшли вони до Паганінового дому, сіли в світлиці, і Паганіно велів покликати до себе жінку; вона вийшла із своєї кімнати і привітала мессера Річчарда так, ніби то був якийся чужинець, що завітав у гості до Паганіна. Сеє побачивши, судія дуже здивувався (думав, знаєте, що вона його хтозна з якою радістю зустріне) і сказав до себе подумки: “Мабуть, із того суму й безконечного горюваня, що втратив її, я так змінився, що вона мене не впізнала”. До неї ж озвався такими словами:
— Жінко моя люба, дорого ж мені стала та рибна ловля, що на неї я тебе запросив! Що вже я побивався за тобою, того ніхто на світі здумати не може, а ти, бач, і не впізнала мене, так байдужно до мене привіталася. Хіба ж ти не бачиш, що се я, твій мессер Річчардо? Я приїхав сюди, щоб заплатити сьому достойному чоловікові, скільки він захотів би, аби тільки забрати тебе й одвезти додому, а він, спасибі йому, згодився оддати мені тебе за таку ціну, яку я сам покладу.
Жінка повернулась до нього й сказала, осміхнувшися злегенька:
— Мосьпане, се ви до мене говорите? Глядіть же, чи ви часом не вклепались, бо я от таки добре знаю, що не бачила вас ізроду.
А він їй:
— Що-бо ти кажеш, ось придивись до мене краще та пригадай гарненько, то й побачиш, що я твій муж, Річчардо ді Кіндзіка.
А вона йому:
— Даруйте, мосьпане, може, воно й не випадало б так довго на вас дивитись, як ви того бажаєте, та я вже досить на вас надивилась і можу з певністю сказати, що ніколи вас не бачила раніше.
Мессер Річчардо подумав собі, що, може, то вона прикидається із страху перед Паганіном і не хоче признатися до нього в присутності корсара; тим-то через якусь хвилю він попрохав у господаря дозволу поговорити з жінкою сам на сам. Паганіно пристав на те, з одною лише умовою — щоб мессер Річчардо не важився цілуватись проти її волі, а жінці сказав, щоб пішла з ним до своєї кімнати, вислухала все, що він мав казати, і відповіла йому, як сама хотіла. От пішли вони удвох до неї в кімнату, посідали, і мессер Річчардо заговорив ізнову:
— Серденько моє кохане, душко моя солоденька, надієнько моя люба, невже ж ти й тепер не впізнаєш того Річчарда, що любить тебе дужче, ніж самого себе? Як же се може бути? Чи я вже так змінився? Оченя ж ти мов каре, ну, глянь же на мене ще раз, придивися краще!
Жінка засміялася і не дала йому говорити далі.
— Ви розумієте, звичайно, — промовила вона, — що не така вже я безпам’ятна, щоб забути, що ви — мессер Річчардо ді Кіндзіка, мій муж; та коли я жила з вами, то виявилось, що ви мене погано знаєте. Ви ж чоловік ніби й розумний (і хочете, щоб вас за такого вважали), то невже ж таки ви не знали, бачивши, що я така молода, та свіжа, та яра, — невже, кажу, ви не знали, чого треба молодим жінкам, крім їжі та одежі, хоч вони й соромляться про те говорити? Як ви те діло справляли, ви самі знаєте. Коли правничі студії були вам більше до серця, аніж дружина, то не треба було женитися; та, правду кажучи, мені завжди здавалось, що ви навіть не юриста, а такий собі ходячий календар, що проголошує свята й передсвяття, пости й припостки, так ви добре знали всі ті штуки. Якби, кажу, ви попускали стільки празників пахарям, що поля ваші обробляють, скільки тому, що мав мою грядочку порати, то не зібрали були б ізроду ні зернини врожаю. А тут послав мені Бог, на молодощі мої зглянувшись, сього чоловіка; в отсій от кімнаті живу я з ним, не знаючи, що то є свято (маю на увазі ті свята, що так часто справляли ви, більше Богові, чим жінці догодити намагаючись): ніколи тут не ночували ні п’ятниця, ні субота, ні сухий четвер, ні Петрівка, ані Великий піст, що так довго тягнеться; і вдень і вночі тут працюється, що аж пір’я летить; от хоч би й сьогодні вдосвіта — ще й до утрені не дзвонено, а ми вже дві чи три загінки пройшли. Залишуся ж я у нього, працюватимемо вдвох, покіль молоді, а свята, пости та прощі нехай уже будуть мені на старощі. А ви забирайтеся собі з богом, та й не дуже гайтеся, і святкуйте там без мене скільки хочете.
Почувши сії слова, мессер Річчардо несказанного дознав жалю, а як вона замовкла, промовив:
— Ох, душко моя солоденька, хто видав таке говорити? Невже тобі не дорога честь батьків твоїх і твоя власна? Невже ти волієш отут підбічницею сього чоловіка у смертельному гріху пробувати, ніж у Пізі дружиною моєю бути? Як ти йому остинеш, прожене він тебе геть із ганьбою великою; а мені ти завжди будеш мила, завжди будеш, хотів би я чи ні, господинею мого дому. Невже задля сієї нечестивої і непомірної похоті занехаєш ти добру славу свою і покинеш мене, коли я люблю тебе, як душу? Надієнько моя люба, не кажи більше таких слів, ходи зі мною: я вже тепер, знаючи твоє бажання, буду краще старатися. Маєточку мій дорогенький, одстань од того наміру та поїдь зі мною — я ж без тебе такого вже натерпівся лиха!
На те жінка одвітувала:
— За честь мою, про мене, нехай хоч і ніхто не турбується, се вже тепер ні до чого; нехай би були подбали про неї отець-мати, коли мене за вас заміж давали; та як вони тоді про мою не дбали, так я тепер не дбаю про їхню. А що я в гріху смертельному пробуваю, то тим не журіться, бо я в ньому як сир у маслі плаваю. Признаюся вам по правді, тут я почуваюсь дружиною Паганіна, а там, у Пізі, я була ніби вашою полюбовницею — так рідко за квадрами місячними та геометричними розрахунками сходились там наші планети; тут же Паганіно не випускає мене з обіймів цілу ніч, тисне мене й кусає, а вже як упорує, нехай вам те сам Бог скаже. Ви говорите, що будете старатися; а чим? Будете намагатися трьома нападами булаву підняти? Мабуть, ви стали бравим вершником з того часу, як я вас не бачила. Ідіть собі і старайтесь лишень тримати душу в тілі, бо ви на сьому світі немов позичені, такі хирні та недолугі. А ще скажу вам, що коли й покине мене сей чоловік (а він, здається, не має того на думці, поки я сама хочу), то я нізащо в світі до вас не повернуся: хоч скільки вас чавити, все одно й наперстка соку не вичавиш. Набулася я вже в вас, на превелику собі шкоду і втрату, то шукатиму тепер того добра деінде. Кажу ж вам іще раз — тут немає в нас ні свят, ні присвятків, тут я хочу й зостатися, а ви ідіть собі з богом, і то якнайшвидше, а ні, то я закричу, що ви хочете ґвалт мені учинити.
Упіймавши такого облизня, аж тепер урозумів мессер Річчардо, яку він учинив дурницю, що оженився з молодою, бувши сам нездолящим. Сумний та невеселий вийшов він із кімнати і наговорив багато всячини тому Паганінові, та все пусто-дурно. Так нічого й не добившися, повернувся він до Пізи без жінки та й збожеволів з великого жалю; було, хто з ним не привітається, хто його про що не спитає, він усім одно каже: “Паскудна діра свят не розбира”. По недовгім часі він і вмер. Як почув про те Паганіно, то, знаючи, як вірно кохає його Бартоломея, став із нею до шлюбу, та й зажили вони собі вдвох до любої вподоби, жодних свят не святкуючи і постів не постуючи, у тім обом приємній праці рук і ніг не покладаючи. Тим-то, любії мої пані, здається мені, що не в ті взувся Бернабо, коли ото сперечався з Амброджуолом.
Ся оповідка так розсмішила чесне товариство, що з реготу у всіх аж щоки боліли, а всі дами в один голос визнали, що Діоней правду каже і що Бернабо був великий дурень. Як Діоней скінчив свою історію і всі вже пересміялися, королева побачила, що вже нерано, усяк розказав уже своє і володарювання її дійшло кінця; тож ізнявши заведеним порядком вінця з голови своєї, поклала його на голову Неїфілі і сказала веселенько:
— Тепер, люба моя подруго, випадає тобі над сим малим народом поцарювати.
По сім слові колишня королева сіла; Неїфіла трохи аж почервоніла од тої шани, що їй отсе дано; личко їй пашіло, мов свіжа троянда квітнева чи майова на схід сонця, а очі хороші, трохи опущені, блищали, неначе тая вранішня зоря. Як тільки вщух приязний гомін, яким усі присутні ясували своє благовоління до нової королеви, вона підбадьорилась, сіла на вищий стілець і промовила:
— Раз уже я стала над вами королевою, то, не ламаючи порядків, заведених моїми попередницями і схвалених вашою покірністю, хочу ознаймити вам короткими словами мою думку, що нам слід далі чинити, якщо ви її спільною радою ухвалите. Як вам відомо, завтра в нас п’ятниця, а по завтрьому субота, дні не вельми приємні багатьом людям задля пісної їжі, що годиться вживати. Проте п’ятницю мусимо шанувати, бо в сей день прийняв муку той, хто розп’явся ради спасіння нашого; тим-то справедливо буде, я вважаю, і почесно завтра для хвали Божої радше молитвами, аніж оповідками пробавлятися. У суботу ж, ізнов, жінки миють своїм звичаєм голову, щоб вимити з волосся весь порох і бруд, що за цілий тиждень назбирався; багато хто постує в сей день на славу Пречистої Діви-Богородиці, а потім опочиває од усіх трудів на честь неділі, що заходить. Тим і в суботу, я вважаю, ми не можемо йти заведеним трибом і гаразд учинимо, як і в сей день оповідати не будемо. І ще одно: в неділю буде вже чотири дні, як ми тут живемо, і, коли ми не хочемо, щоб нас тут заскочили якісь чужі люди, мусимо, на мою думку, перемінити місце свого пробутку й перейти куди-інде, а куди, про те вже я подумала й потурбувалась. Коли ми зійдемося там до гурту після полуденного спанку, то домовмося зарані, що на відміну від сьогоднішнього дня, коли ми надто широко гуляли думкою по нашому словесному полю, слід обмежити трохи оповідацьку сваволю; кожне матиме досить часу для надуми і зможе розказати що-небудь про одну якусь фортунину примху — приміром кажучи, про те, як люди завдяки своїй кмітливості добували собі бажане або вертали втрачене. Нехай же подумає про се кожне із вас та й розповість на пожиток чи хоч на потіху всьому товариству. Ясна річ, за Діонеєм лишається його привілей, як і перше.
Всі схвалили королевину промову і пристали на її думку. Вона ж покликала перед себе каштеляна і розказала йому докладно, де він має поставити ввечері столи і що йому потім робити за весь час її королювання; потім того вона встала разом з усім товариством і дозволила робити, що кому хотя. Дами й кавалери пішли в садок, погуляли там трохи, а як наспіла вечеря, поїли усмак; як же повставали з-за столу, то Емілія, по загаду королевиному, завела танок, а Пампінея (їй приспівували всі інші) ось яку пісню:
Щаслива я над всяке порівняння:
Здійснилися усі мої бажання!
Прийди ж до мене, владарю Амуре,
Всіх благ моїх і радощів причино;
З тобою заспіваю
Не про зітхання, не про дні зажури,
Що ти змінив на втіху доброчинно,
А про жагу безкраю,
Що в ній горю, щаслива, й не згоряю,
Тобі моє несучи обожання.
В той день, як загорілась я жагою,
Явив, Амуре, ти моєму зору
Коханця молодого,
Що силою, завзяттям і красою
Над усіма у світі візьме гору —
Нема ніде такого…
Я мрію і співаю лиш про нього.
Лише йому палке моє кохання.
Але найбільше те мене втішає,
Що милому і я так само мила
З твоєї ласки, Боже!
На сьому світі все тепер я маю,
Усе, чого душа моя хотіла,
А на тім світі, може,
Господь Всевишній люблячим поможе
І нам дарує вічне раювання.
Після сієї пісні співалося ще багато всяких, танцювалося того й сього, гралося на різних струментах. Та як сказала королева, що пора вже на спочинок іти, розійшлися всі при світлі смолоскипів по своїх кімнатах, а два наступні дні присвятили тим справам, про які говорила королева, і з нетерпливістю дожидалися неділі.
Кінець другому дню
