«Дім на горі» розповідає про життя чотирьох поколінь, які живуть у домі на горі з 1911 по 1963 pp. У долі кожного героя уперто простежується низка загадкових і дивовижних послідовностей. «Дім на горі» переказ стисло нагадає, які події відбулися в життя кожного героя.
«Дім на горі» переказ стисло
Володимир був спокійний та шасливий, йому приносили радість прості речі — і горобці в пилюці, дим із димарів, і дічина з відрами. Він зайшов на подвір’я школи, сторож недовірливо до нього глянув, а коли перевірив його документи, то привітав. Володимир був новим директором школи.
Володимир потрапив у брудний кабінет, з купою мотлоху. Висока худа вчителька Олександра Панасівна за кілька хвилин навила чистоту в помешканні.
Головний герой побачив на подвір’ї в домі на горі жінку, від якої йшло дивовижне голубе сяйво, яке тягнуло, ніби магнітом.
Високий сивий чоловік, зі стадом кіз неспішно йшов берегом. Цілий день він випасав їх, милувався природою, а коли приходив додому, дружина Марія доїла кіз, потім вони пили молоко на веранді; дід Іван писав щось до товстого зошита.
Володимир сидів на постелі, розтирав набряклу від протеза ногу. Йому неймовірно тягло піти до дому на горі, та побачити жінку, яку він ніяк не міг забути.
Галя іноді зачинялася в кімнаті, одягала найкращий одяг і милувалася своєю красою. Іноді жінка бачила в дзеркалі втомлену, постарілу особу, яка одна ростить сина й доглядає хвору бабусю.
Коли Володимир, шкутильгаючи, все ж піднявся до дому на горі, то ледве не зомлів. Жінка зніяковіла та дала йому води. Бабуся розповіла Галі, що дім, у якому вони жили, — особливий. У ньому завжди жили одні жінки. До них приходили чоловіки: від тих, хто йшов згори, невідомо звідки, були лише проблеми (від них народжувалися хлопчики, які покидали дім і пускалися в мандри). Якщо ж чоловік приходив знизу і просив води — залишався, від нього народжувалися дівчатка. Галя і вірила в бабусині легенди, і ні.
Коли з’явився Володимир і вона дала йому води, бабця зраділа й сказала, що це — доля. У Галі теж йокнуло серце, вона пригадала Анатоля, що з’явився, як сірий птах із гори, зачарував її очима, а потім, покинув вагітною. Тепер вона має золотоногого Хлопця, що мандрує світом.
Олександра Панасівна мала п’ятеро дітей. Кожен мав свою роботу — хлопчики пішли стояти в черзі по гас, дівчата — по хліб, старша — прати білизну. Сама жінка копає картоплю, пере, підмазує хату, лагодить горище… Ночами жінка часто пригадує свого чоловіка Миколу, кремезного шевця, пропахлого шкірами, з неймовірними синіми очима. Микола не повернувся з війни… Олександра працює вчителькою й виховує п’ятьох дітей, сама господарює. Інколи їй здавалося, що інструмент, що любив на ньому грати її чоловік, тихесенько грав.
Галину вражали ті збіги з бабусиними розповідями, які ставалися в її житті:
«Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межі, де в цій історії фантастичне, а де реальне. Знала бабчину здатність надавати всьому неприродного значення, але цей збіг подій, що навалився притьма, був разючий».
Володимир у Галі викликав дивне почуття, але вона боялася повірити собі, відкритися. Навіть одягла найгірший, сірий одяг, коли йшла білити школу, наводити в ній лад. Він «впивався її красою, і аж стогнати йому хотілося, наскільки далека вона була й недоступна». Вона «закушувала губу й натужно намагалася розв’язати пекуче завдання: вийти — це волю загубити, а не вийти — загубити кохання». Але незабаром, відкрила серце, і вони почали разом жити. Бабуся раділа, їй стало краще, вона могла навіть сама ходити.
Марія Яківна помічала іноді в чоловікові якийсь дивний вогонь, коли той сідав і щось цілими днями писав, покинувши кіз. Ще раніше він покинув роботу бухгалтера, і його не обходили домашні клопоти, чи є їсти і що саме. Дітей у них не було. Марія, хоч і боялася розсердити чоловіка, пішла вчителювати, знаходячи розраду в першокласниках. Іван, блукаючи горами, узбережжям, завжди збирав для неї букет польових квітів. Вона відбирала найкращі й засушувала.
«…Вона розуміла, що тільки й щастя її, що біля цього чоловіка. Боялася, що мить оця швидко мине…»
Старша дочка Олександри Панасівни задивилмилувалася Хлопцем — він був золотоногий, вправний у рухах, коли бігав, коли фарбував парти. Хлопець милувався тендітною дівчиною, навіть коли вона прала на річці білизну, і сказав, що покаже їй свої володіння. Неоніла погодилася, і Хлопець повів її у підземні ходи. Там у нього була навіть кімната. Стали юнак і дівчина судженими, поклялися одне одному у вірності, скріпивши клятву кров’ю.
Якось хлопець спитав у Галі про свого батька, захотів дізнатися хоча б його прізвище. Але мати розсердилася чомусь і назвала спересердя перше-ліпше, що спало — «Пугач».
Іван-козопас дописував свій п’ятий зошит. І снилися йому чорняві, темноокі ненароджені його сини, які кликали до себе.
Через 10 років Хлопець, тепер уже огрядний чоловік, повертався додому, радісно диивсь на знайому вулицю, яку добре пам’ятав. З дому на горі вийшла дівчина — знайома й незнайома. Спитав, чи Галина Іванівна вдома. Та відповіла, що вдома. Це була його сестра Оксана. Мати ледве упізнала сина — його змінили роки, мандрівки, життєві випробування. Сестра не хотіла його визнавати, її дратували його важке тупання в бібліотеці над нею, тютюновий дим, безцеремонність, але терпіла заради матері.
Хлопець пішов до Неоніли. Вона одна залишилася з дівчат при матері. Сердилася на Хлопця, що не писав, а потім подивилася в його очі — і все забула. Уранці сказала вдома, що вони одружуються.
Хлопець пішов до Марії Яківни, попросив зошити діда Івана, якого вже не стало. Жінка радо віддала, адже Хлопець був їх правнуком, але попросила поставитися з пошаною. Похвалила його сестру Оксану, яка дуже їй допомагала завжди. Прийшла провідати бабусю Марію і Неоніла. Та привітала її з тим, що дівчина, дочекалася коханого. І запропонувала, молодій парі жити у неї.
Хлопець прочитав всі книги в бібліотеці, яка була в домі на горі. Ця бібліотеку зібрав прапрадід, а доповнили кожен із чоловіків, які там жили. Взявся він до дідових зошитів. Хлопець теж хотів писати, тому наполегливо вивчав літературу.
Коли Оксана поверталася додому, до неї причепився якийсь дженджурик. Він хотів познайомитися, говорив, що хоче винайняти тут, на горі, квартиру. Оксана гордо відтручувала його. Галина, побачивши цю події, застерегла дочку, бо вона в минулому потрапила в таку ж історію, коли повірила якомусь залітному птахові. Ось звідки і з’явився Хлопець. Оксана була певна, що не повторить долі матері, але при наступній зустрічі з дженджуриком вже тонула в його очах… Одного разу до будинку прилетів великий сірий птах і перетворився на дженджуристого юнака, який, заглядаючи попід вікнами і сумно зітхаючи, вкинув у відчинену кватирку букет троянд. Коли Оксана прокинулася, у неї в кімнаті лежали сотні трояндових пелюсток.
А «Хлопець сидів обійнятий м’якою радістю: широкий світ клався йому перед очі. Здалося йому, що вийшло з-за хмари сонце, і він побачив себе загорненим у хмару огненного світла. Озирнувся, бо подумав, що жінки перестаралися там, на кухні, і запалили дім, але палала вже ціла вулиця і весь краєвид перед очима. Тоді він зрозумів, що світло горить у ньому самому. Мозок його освітила миттєва блискавка — чудове сяйво увійшло в його душу, запліднивши навіки його життя. В серце впала іскра блаженства, залишивши в ньому назавжди відчуття неба. Звів очі і пізнав раптом космос, повний нескінченного простору, густо заповнений круглими темними та ясними тілами. Погідний ритм упізнав він у всьому — там, у небі, і тут, на землі: рух планет, соку і крові, рух живих та мертвих тіл. Він збагнув раптом: не мертвий світ лежить навколо нього, а жива тремтлива матерія, що виповнює небо, землю і все, що є. Живу присутність він пізнав у всьому, і це наповнило його справжнім щастям. Зрозумів: весь світ дивовижно уладжено і все діє співмірно до добра кожному, а основним приципом світу є все-таки любов. За кілька секунд побачив і пізнав більше, ніж за всі десять років своїх мандрів. Від цього затремтіли в нього ніздрі, а очі пролляли туди, на вулицю, яку нещодавно так пильно озирали, всю його любов, тугу, занепокоєння та біль. Рука його мимохіть потяглася, щоб натрапити на олівця чи ручку, але завмерла в повітрі.
— Тільки не поспішати, — прошепотів він. — Тільки не поспішати!»
