“Дівчина з ведмедиком” скорочено

“Дівчина з ведмедиком” стислий переказ читати можна, щоб згадати головні події у творі Віктора Домонтовича.

“Дівчина з ведмедиком” дуже скорочено

Іполіт Миколайович Варецький – головний герой, від імені якого і ведеться розповідь.

Осінь, 1922. До Іполіта Миколайовича в гості приходить Семен Кузьменко — його друг та демобілізований учасник революції, котрий пропонує Варецькому іти з ним працювати на завод. Варецький – цчений-хімік, який викладає у школах. Живе він бідно.

На початку 1923 року на засіданні з питання відбудови заводу Варецький знайомиться з Тихмєнєвим — представником ВРНГ. Тихменєв пропонує Іполіту Варецькому стати репетитором для його дочок — Зини та Лесі. Варецький дає згоду: він кілька раз на тиждень вдома у Тихменєвих проводить приватні уроки. У домі Тихменєвих йому подобається, адже інтер’єр багатої родини дуже сильно контрастує із квартиркою Варецького.

Варецький викладає сестрам у кімнаті, та спостерігає за ними. Леся – коректна, стримана, чемна, дуже нагадує батька. А Зиною – повна протилежність сестри, вона показує учителеві ведмежат і ставить незручні запитання. Зина і Леся – дві полярно різні людини. Наскільки правильна Леся, настільки ж порушує всі правила Зина. Бісенятко, що одвічно живе в ній, вимагає розваг. І отримує їх.

Зина незручними питаннями хоче поставити Варецького в незручне становище, змусити признати свою поразку. Але Варецький здогадується про наміри Зини і виходить з тих ніякових становищ. Запитання Зини могли осоромити і її, і того хто на них відповідав: «Скажіть, Іполіте Миколайовичу, що ви робите з окулярами, коли цілуєтесь? Ви їх здіймаєте їх чи ні?». Таке питання будь-кого змусить зніяковіти. 

Варецькому було складно викладати через Зину, бо урок вимагав постійного нервового напруження й уваги. Кожне його слово могло дати привід для нового пікірування з боку Зини. Але незабаром Іполіт звик до манери поведінки Зини, навчився на удари відповідати ударами. Інколи його навіть захоплювало прекидання гострими уїдливостями.

У травні Тихменєви по’їхали до Москви, коло якої батько сестер винайняв дачу. Влітку Варецький нудиться у місті: ходить вулицями, до кіно, шинка. У кожній дівчині йому ввижається Зина.

Не витримавши, Варецький йде до дому Тихменєвих, каже, що йому треба забрати книжки. Пройшовши пустими кімнатами між меблів у чохлах, картин, затягнених марлею, він вбив єдину ілюзію можливої зустрічі, яку плекав протягом багатьох днів, поки сподівався, що Тихменєви вже повернулись.

Іполіт Миколайович не витримує і вирушає до Москви. Він продав якусь золоту дрібницю і на виручені гроші поїхав до Москви. Іполіт приходить на службу до Тихмєнєва, приїжджає на станцію коло дачі, але не наважується зайти в гості.

Варецький повертається до Києва, де проводить час із Марією Іванівною — вчителькою, з якою вони раніше разом працювали. Та пропонує йому їхати з нею на село, але Варецький обриває контакт. Потім приходить до неї, і вони вирішують нікуди не їхати, а ходити щодня на Дніпро, де у них на березі є своє місце.

У грудні 1923 року Варецький кидає школу і йде на завод. Стосунки з вчителькою повністю розірвано.

Восени 1924 року Варецький раптово зустрічає Зину на вулиці.

Спілкування із родиною Тихменєвих відновленю. За вечерею Зина розмірковує про правду і правдоподібність, розказує історію про Стефана Хоминського, поета, що жив поруч із ними у Москві.

Під час наступної зустрічі Зина каже про свою ідею поїхати до Китаю. Каже, що Варецький має одружитись із Лесею.

1924, літо. Варецький разом із сім’єю Тихменєвих їде до Криму.

Місяць відпочинку Варецького в Криму із родиною Тихменєвих пройшов дуже швидко. Мар’я Семенівна була рада, що з Іполітом Миколайовичем дівчатам не буде нудно. Варецький снідав разом з Тихменєвими, потім йшов з сестрами на море, де Леся читала книгу, а Варецький з Зиною слухали, а потім запливали далеко-далеко від берега, повертаючись лише тоді, коли починали закінчуватися останні сили.

Коли Варецький їхав з готелю-пансіону, він попрощався з Лесею, стиснув руку Зині. В останню хвилину перед відправленням авто, Зина прошепотіла Варецькому на вухо: «Коли б ви більше бажали мене й були зухваліші, я віддалася б вам…»

Ці слова не давали спокою вчителю-хіміку й тоді, коли знову почалися заняття в Тихменєвих. Його турбувала невизначеність. А от Зина, після повернення із Криму, навмисне обминала Іполіта Миколайовича. А на одній з лекцій Зина замість виконаної роботи в зошиті записала: «Іполіте Миколайовичу! Завтра о 7-ій годині вечора я буду у вас. Зробіть так, щоб мене у вас ніхто не зустрів». Це послання змусило серце Варецького затремтіти.

Варецький ретельно готувався до приходу Зини: купив тістечка, портвейн та виноград, застелив маленький столик скатертиною й розклав тарілочки та серветки. Та Зина збила з пантелику Іполіта Миколайовича. Вона взяла ініціативу в розмові в свої руки і говорила лише загальні фрази. Вона дратувала Варецького, сівши в куточок крісла і підібравши ноги, і навмисне не поправляючи трохи загорнену спідницю. Поговоривши ще про книжки, що стояли непрочитані на полицях, Зина пішла додому, а Варецький її провів.

Січневого дня прийшло кохання. Зина, зателефонувавши в лабораторію Варецького, сказала, що вона не йде з родиною до театру, пославшись на головний біль, і запропонувала йому прийти.

Того вечора Зина вперше була близька з Варецьким. Після того дня Варецький постійно думав про шлюб із Зиною. Але Зина думала, що саме тому, що вона віддалася, не може йти мови про шлюб.

Варецький, прийняв рішення просити руки Зини і прийшов до Тихменєвих.

В цей час сестри в своїй кімнаті говорили про Варецького. Леся, була певна, що Зина любить Іполіта Миколайовича, і запевняла, що відмовиться, якщо він зробить їй пропозицію, щоб він просив Зининої руки. Зина не хоче визнавати, що кохає Варецького і зізнається Лесі, що «…вже півроку є за коханку марудного й чесного Оплика, та все ж не буде за дружину ані йому, ані кому іншому».

Розлютована Зина кидається до дверей, але Леся нікуди не хоче її відпускати, бо боялася, що її сестра отруїться. На це Зина сказала: «Умерти що? Умерти легко! Хіба ми не бачили на власні очі, як умирають і убивають? Ні, треба не себе вбити. Зумій, усе знищивши, жити цим» [7, с. 143].

А потім, у найвідповідальніший момент, коли Варецький прийшов просити руки Зини, вона зухвало повідомляє, що переспала з двірником.

Минули роки. Варецький так само працює на заводі. Його колега, Панас Григорович, розповідає йому історію про Миколу Буцького, котрий жорстоко вбив свою дружину з невідомих причин: чи то з великої любові, чи то задля ухилення від сплати аліментів.

Вийшовши з трамваю, колеги бачать бабусю, яка дуже турбується про вагітну жінку. Варецький заздрить їм через свою самотність, а Панас Григорович бачить у цій ситуації меркантильне підґрунтя.

Два з половиною роки потому Варецький їздив до Німеччини в командировку. Розбираючи книжки привезені з поїздки, згадував Берлін: там в ресторані дивна жінка влучила в нього випадково з пістолета. Зини він там не знайшов, хоча родина сподівалась, що, поїхавши з дому, Зина нагуляється і повернеться. Нині Варецький збирався повідомити про результати пошуків і освідчитись Лесі. Але, думаючи про це, він вже знав, що ніколи не піде до Тихменєвих. 

Вже опівночі, пишучі заяву з поясненням запізнення аж на два тижні, Варецький схопився: «То ж вона, Зина, Зина!.. Її очі, її, Зинині!..». 

Враз постала перед очима зала ресторану, де буває «весь Берлін». Туди і прийшла, «поблискуючи оголеністю пліч», струнка в гофрованій спідничці жінка з розкішним рудим волоссям. Упізнавши Варецького, написала йому записку. А він навіть не подивився, не розгледівши в жінці Зину.

А потім – задзвеніло дзеркало. Той постріл був не в просторінь! Варецькому тепер важко в це повірити, і він все ще сумнівається, що то була Зина. Він дивився на записку і не вірив, що цю гидку записочку писала Зина. Зина – ресторанна повія? Ні. Але аркушик перегнуто й зклеєно. Трафаретні непристойні слова були лише прикриттям схованої істини: «Ми шукали неправдоподібних істин. І ми не найшли їх. Життя зламало нас. Нічого не лишилося для надій. Я гину. А ви – ненавиджу вас». Чому Варецький не пізнав її? Чому на прочитав записку?

Зина безсило заплуталася у житті, і воно знищило її. Вона зрадила своє кохання. Стала повією.

Автор переказу: Юлія Гнатюк

Матеріал надано лише для публікації на сайті © dovidka.biz.ua. Дата публікації 21.11.2019

“Дівчина з ведмедиком” читати скорочено

Дівчина з ведмедиком (скорочено)

Йшов листопад 1922 року. До темної кімнати Іполита, вчителя трудшколи, завітав Сергій Кузьменко. Вони не бачились з 19-го року, тому викладач його не впізнав. Іполит саме смажив ячмінні зерна на каву та варив картоплю. Він подумав, що його прийшли кликати виступити з лекцією у військовій частині. За неї давали місячний червоноармійський пайок.

Кузьменка мобілізували на фронт перед приходом денікінців. З того часу про нього нічого не було чутно. Іполит пізнав Кузьменка, згадавши січень 1918 року: коли вони палили цигарки та обговорювали боротьбу за Київ та німців.

Семен приніс подарунок: білу паляницю. Вчительська заробітна плата не дозволяла Іполиту їсти такі паляниці. Семен розповів давньому другу про свої плани після демобілізації: відновити на пустці металургійний завод. Іполит мав сумніви, бо не було зв’язку з закордонними ринками, грошей, робітників та палива.

Губвиконком та держплан підтримали проект і вже з 1923 року почались засідання з складання плану з його відновлення. Там Іполит познайомився з представником Вищої ради народного господарства – Олександром Владиславовичем Тихменєвим. Він служив в Москві, хоча родом був з Києва. Там же жила його родина. Тихменєв підтримав доповідь Іполіта про реконструкцію хімічної лабораторії на заводі.

Одного разу Олександер Владиславович попросив Іполита викладати його Іполита двом дочкам деякі предмети за два червінці на місяць. Викладач погодився, бо за такі гроші можна було щодня обідати.

Сім’я московського служителя щиро прийняла Іполита: його дружина Мар’я Семенівна, 18-літня Леся та 16-літня Зина. Після темної та вогкої кімнати, тепла квартира Тихменєвих була справжнім раєм. Він прийшов з саночками, так як мав ще йти в Американську адміністрацію допомоги, щоб отримати посилку з борошном, цукром, какао, маїсом та кокосовим маслом

Мар’я Семенівна посадила Іполита в м’яке крісло. Його пригостили смачною кавою з вершками та булочкою з маслом. Старша донька Леся розповіла про минуле навчання та показала кімнату для студіювання.  Там були не тільки книги, а й багато ляльок та ведмежат. Молодша, Зина, показала свого улюбленого рудого ведмедика.

Якось під час спільного обіду, бешкетниця Зина запитала, чи не випаде скло з його старих та потрісканих окулярів. Вона хотіла подратувати вчителя, але він зумів вийти з ніякового становища. Іполит сказав, що сподівається на те, коли вони краще подружаться одне з одним, то дівчинка подарує його свого ведмедика.

Але Зина не забула свого програшу. В черговий раз вона запитала знову: «Іполіте Миколайовичу, що Ви робите зі своїми окулярами, коли цілуєтесь? Ви їх здіймаєте чи ні?». Леся збентежено вщипнула сестру під столом, а мати зробила зауваження. Зина хитро відповіла, що просто хотіла подивитись, як вчитель почервоніє. Та ще й пожалілась, що Леся кпинала її під столом. Леся тільки дивувалась, як у неї вистачає нахабності ще жалітись на когось після своїх витівок.

Іполит потроху звикав про дівчат: Леся завжди бездоганно виконувала всі вправи, а от Зина постійно пустувала. Через її пустощі вчитель навіть не раз збирався відмовити від навчання.  Але через півтора місяці він звик до випадів дівчини та навчився відповідати. Були моменти програшу, але часто він перемагав.

Він викладав лекції до травня, потім Тихменєви виїхали до Москви до осені. Начебто прийшов час відпочинку. Але Іполит зрозумів, що він сумує за Зиною. Літо 1923 року було порожнім і небажаним через бажання побачити дівчинку.

Щоб розвіятись він вирішив піти в кіно, де зустрів дівчинку схожу на Зину. Де б він не був, йому мерещилась та бешкетниця. Він сподівався на скоре їх повернення до Києва та чекав листа від неї. Чоловік роздумував, чи це кохання. Він вирішив зайти до Тихменєвих, щоб забрати деякі свої книжки та все знову нагадувало про Зину.

Врешті-решт Іполит не витримав та продавши свою золоту дрібницю, поїхав до Москви. Він ледве домігся зустрічі з Тихменєвим між двома засіданнями. Той запросив вчителя на дачу, але він відмовився. Вчитель наче знову став тверезий і стриманий. В Києві  Іполит знову повернувся до роботи. Коли йому стало самотньо, то раптом згадав за Мар’ю Іванівну.

Це була вчителька з тієї самої школи. Вони часто допомагали один одному, пили разом горілку, готували їсти та не брали зобов’язань один перед одним. Вони стали працювати в різних змінах і бачились рідше. Лише на літніх канікулах стали зустрічатись частіше.

Іполит ніжно називав її Марусею і вони цілі дні проводили на Дніпрі: купались, засмагали та насолоджувались тишею. Взимку 1923 – 24 року Іполит покинув школу та перейшов у нове помешкання з двох просторих кімнат з меблями та ванною. Він почав працювати на заводі та повертався пізно. Єдине, що залишалось без змін – лекції в Тихменєвих, але він вже не залишався на обід, так я справ було багато.

Разом з тим його вабила Зина, яка перетворювалась на дівчину. Вона перестала дражнити свого вчителя та почала шукати своє самовизначення. Вона любила гострі теми та прямолінійність. Якось вона розповіла Іполиту, що в одному фотоательє їй запропонували сфотографуватися на пам’ять голою. Дівчина пообіцяла подарувати йому одну з фотографій та попросила піти з нею завтра подивитись на світлини. Для неї не було нічого забороненого чи неможливого, вона була надто розумна та не рахуватись з умовностями.

За черговою бесідою сестри розповіли про поета Стефана Хоминського, з яким вони познайомились влітку. Поет носив плащ з дірками та мав вигляд хворої людини, цитував німецьких романтиків та проповідував загибель старого світу. Лесі він зовсім не подобався, бо на її думку був трохи божевільний. Хоминський навіть намалював два автопортрети. Але зовсім без смаку на думу дівчини. Він вів злиденне життя та помер від злоякісної анемії… Пішовши од Тихменєвих, Іполит роздумував, що Зина шукає нових вражень і досвідів саме після зустрічі з Хомиським.

Другого дня Іполит зустрів дівчину на площі перед оперним театром. Вони розговорились і вона розповіла, що хоче отримати картку безробітньої та роботу друкарниці в якомусь тресті. Дівчина мріяла вивчити китайську та поїхати в Китай. Вона буде писати йому листи.. коли він одружиться з Лесею.

Літом 1924-го Іполит приїхав у Крим, де уже місяць відпочивали Леся й Зина з мамою в пансіоні. Він зупинився там же. Іполит з дівчатами після обіду пішли купатись. Леся як зазвичай була обережна, а Зина кинулась у воду та попливла далеко від берега.

Іполит теж пішов поплавати. Вони плавали досить довго. Раптом дівчина сказала, що  хоче поцілувати його, але Леся буде ревнувати. Та колись вона таки поцілує його. Місяць відпустки швидко пройшов. Коли він уже сів у машину, то до нього підбігла Зина та прошепотіла на вухо: «Коли б Ви більше бажали мене й були б зухваліші, я віддалася б Вам…»

Всю дорогу він думав про неї, про те що не вміє фліртувати. Осінні лекції давались йому важко: він хотів поговорити з дівчиною на самоті, але здавалось вона забула про випадок в Криму.

На початку грудня 1924-ого року Іполит перевіряв письмові вправи під час занять з дівчатами. Як завжди Лесин зошит був бездоганний. А от в зошиті Зини була якась плутанина та записка для нього: «Іполіте Миколайовичу! Завтра о 7-ій годині вечора я буду у Вас. Зробіть так, щоб мене у Вас ніхто не зустрів». Його серце затріпотіло та після заняття він швидко втік з будинку Тихменєвих.

Готуючись до зустрічі, він купив тістечок, пляшку портвейну й виноград, застелив маленький столик скатертиною й розклав тарілочки та серветки. Він уявляв майбутню розмову. Але все сталось далеко не так: дівчина все розкритикувала та тримала ініціативу розмови, яка нагадувала теревені у кафе.

Її коротка спідниця викликала хвилювання. Вони випили портвейну та заговорили про все на світі, але не про те, про що хотілось. О 12-ій Зина згадала, що треба йти додому. Іполит поцілував її руки, але дівчина сказала, що йде. Іполит провів Зину додому.

Кохання прийшло в морозні січневі дні: 12 січня вона запросила до себе додому та віддалась йому. Іполит з часом пробував заговорити з нею про шлюб, але дівчина обірвала його – вона не хоче заміж і порядність їй не потрібна. Кохання для неї – це спосіб звільнитись од шлюбу, одруження, родини. Зина хотіла бути вільною та незалежною.

Через півтора місяця від кохання лишився тільки холодний попіл. Зина занудьгувала, бо хотіла чогось більшого ніж просто почуття, а він не розумів, що може їй дати. Їй, яка надто надзвичайна та шукає неможливого без перспективи вийти заміж… А Леся.. От Леся зовсім інша: вона буде прекрасною дружиною.

У лютому Іполит відчув себе нікому не потрібним, тому хотім з кимось порадитись. Чоловік пішов до Василя Гриба, з яким познайомився ще в 1921-1923, коли працювали в одній школі. Товариш викладав мову та висловлювався дуже заплутано, використовуючи пародії. Іполит розповів йому про те, що закохався в дівчину, яка за вільні відносини. Натомість Василь розповів історію з дитинства: він збирав обгортки від цукерок. У нього не було грошей і якось він вкрав цукерку заради того самого папірця. Вдома ж звичайно батько так побив хлопця, через що той ледь не повісився. Слава Богу, що його витягли з зашморгу. Ніхто не вірив тому, що Василь здійснив крадіжку не заради самої цукерки, а папірця. Гриб підсумував: Іполіт Миколайович ніколи в житті нічим не захоплювався і не збирав, тому не вміє ставитись серйозно до несерйозних речей і відкривати  їхню невірну, химерну суть.

Василь пояснював товаришу, навіщо настоювати на тому, чого дівчина не хоче, застосовуючи арсенал усталених упереджень та забобонів: поняттями про честь дівчини, порядність чоловіка, падіння, дівоцтво, шлюб. Таким чином наче виявляючи невіру в її власні сили. Гриб продовжив: «Ваше поводження аж надто необережне й майже образливе. Ви самі штовхаєте Вашу дівчину на шлях небезпечних вчинків». Товариш порадив піти дівчині назустріч та все сприйняти без заперечень. Іполит довго роздумував після цієї розмови. У голові було багато думок, які врешті упорядкувалися. Гриб мав рацію, а він помилявся.

Іполит прийшов до Мар’ї Семенівни просити руки їхньої дочки. Тихменєви не знали з ким у нього відносини. Вони більше схилялись до думки, що викладач проситиме руки Лесі, так як саме вона, на їх думку, найкраще підходила чоловікові за вдачею.

Поки він вів розмову з матір’ю, сестри розмовляли. Леся сказала, що відмовить Іполиту якщо він запропонує їй вийти заміж. Адже знає, що Зина його кохає. А для Лесі кохання було святим та високим почуттям. Але менша сестра відмовила, що вона кохатиме будь-кого, кого схоче. А почуття до Іполита Миколайовича порівняла з коханням до першого зустрічного. З цими словами дівчина взяла з шафи свого ведмедика та промовила:

«”…хоч твоя Зина і є вже пів року за коханку марудного й чесного Оплика, та все ж не буде за дружину ані йому, ані кому іншому. Скажи це Лесі, хай вона іншим разом стерегтиметься балакати так багато, як сьогодні».

Леся скрикнула, не очікуючи таких слів. А сестра продовжила, говорячи, що заміж не піде і зробить усе аби ніхто навіть не думав про шлюб з нею. Старша сестра подумала, що та вчинить самогубство, але Зина заспокоїла – краще знищити все і жити цим, а самогубство це для слабких душ.

Мар’я Семенівна погодилась на шлюб та побігла кликати Зину.  Дівчину довго не могли знайти. Коли вони вдвох повернули до кімнати, мати урочисто розповіла про свою згоду на шлюб та запитала згоди доньки. На що вона відказала: «Я тільки що віддалась двірникові!»

Минув не один рік. Іполит саме повернувся з Німеччини, де кілька останніх місяців робив замовлення препаратів, приладдя, посуду, літератури для лабораторії. Тепер у нього був помічник – Панас Григорович, фельдшер. В планах Іполита було відвідати Тихменєвих.

По приїзду Іполит зі своїм помічником їхали у трамваї і колишній викладач повідав історію, яка трапилась у берлінскому кафе. Одна п’яна жіночка стріляла в свого супутника і ненавмисно поранила і Іполита в ногу та бік. Лікарі вилікували його.

А Панас Григорович розповів про сусіда Миколу Бруцького, який зарубав свою жінку в лісі, щоб не платити аліментів. Панас Григорович не вірив, що саме це було мотивом вбивства. Адже Микола дуже кохав свою тендітну дружину. Він схилявся до думки, що це все через бідність. Колись сам сусід жалівся, що якщо він кине жінку, то вона помре з голоду й одчаю. Тому він задумав її отруїти чи вбити аби лише дружину не спіткала лиха доля. Тепер чоловіку загрожує 10 років суворої ізоляції.  Приїхавши в центр міста вони пішли в ресторан.

Ввечері Іполит роздивлявся привезені книги: видання, присвячені Ніколо Макіявеллі, його твори та досліди, переклади й оригінальні тексти. Іполит роздумував, що сказати Марії Семенівні про те, що він не зміг дізнатися нічого про Зину. Вона, можливо, змінила своє ім’я й прізвище чи кудись поїхала. .. З моменту пропозиції руки і серця минуло вже 2,5 роки. Олександр Владиславович улаштував Зині можливість поїхати з ним закордон, сподіваючись на налагодження відносин. Але дівчина мала свої плани та скористалась нагодою остаточно зникнути. Два роки горя його дуже зблизили з родиною Тихменєвих. І завтра Іполит думав просити уже руки Лесі.

І згадалась йому подія про поранення. Він схопився: «То ж вона. Зина, Зина!.. Її очі, її, Зинині!..». У валізі він знайшов записку німецькою мовою з її почерком. Там було написано: «Mein lieber Herr, bitte sehr, пошануйте мене вечерею».

… Він згадує, як сидів увечері у берлінському кафе.  Сюди зайшла розкішна струнка жінка у гофрованій спідничці та з фарбованим рудим волоссям. Вона сіла поблизу Іполита та запалила цигарку.

Здоровий темношкірий чоловік в дикому захопленні долонею бив в барабан для цієї жінки, галасуючи, як божевільний. Вона йому посміхнулась. Іполит продовжував слідкувати за красунею. Підфарбувавши губи та випивши аперитив, жінка оглянула залу та на нього, зупинивши погляд. Чоловік не витримавши погляду, прикрився газетою. Хоч йому здалось дещо знайоме в ній, Іполит більше ні разу не поглянув в її сторону. Жінка покликала кельнера та написала записку для Іполита. Він прочитав папірець та сховав у кишеню, негативно похитуючи головою навіть не подивившись на неї.

Рудоволоса красуня замовила водки і до неї підійшов п’яний німецький бюргер. Іполит подумав, що цієї ночі вона не залишиться без роботи. Чоловік і жінка спустили портьєру в кабінці, а кельнер подавав їм різноманітні страви й напої. Потім вони танцювали фокстрот, їли та пили. А потім… були постріли. Лежачи у хірургічному відділенні лікарні Іполит роздумував над тим, що сталось.

А сьогодні він сподівався, що може це й не Зина була. Вона б ніколи не написала такої гидкої записочки. Він ще раз глянув на папірець. Що це? Там була секретка, заклеєна цією пропозицією вечері. Під низом був ще один напис: «Ми шукали неправдоподібних істин. І ми не найшли їх. Життя зламало нас. Нічого не лишилося для надій. Я гину. А Ви – я ненавиджу Вас». Тепер всі сумніви розвіялись. То була вона! То були її каракулі, різко скошені на лівий бік.

Тільки до чого була ця гра в повію? Невже Зина стала повією? Вона ніколи не вірила в щоденну працю, а хотіла жити творчим життям. Дівчина заплуталась в пошуках неправдоподібного. Іполит подумав, що вона так його і не кохала, а тільки грала в почуття та бавилась з ним. Він дістав пляшку і наливав собі чарку за чаркою.