Аналіз вірша «До французького шансоньє» допоможе визначити, який жанр, тема, ідея, художні засоби. Ця інформація необхідна, щоб підготувати літературний паспорт твору.
“До французького шансоньє” аналіз Ірванець (паспорт)
Автор: Олександр Васильович Ірванець.
Збірка –
Рід літератури – лірика
Жанр: лірична, медитативна поезія.
Тема твору: зображення важкого становища митця-поета, що повинен обрати між внутрішніми високими пориваннями і наслідуванням інших.
Ідея: найціннішою є та поезія, яка йде з глибини душі, і саме такі вірші будуть вічні, їх передаватимуть із уст в уста.
Основна думка: поету, якщо він хоче створювати справді цінні і достойні вірші, варто дослухатись до своєї душі, а не копіювати зовнішній світ і тих, хто хоче здобутись слави будь-якою ціною. Не потрібно нікому нічого кричати й доводити, краще звернути своє серце до істинності і справжності, що криються в кожній людській душі. Справжній поет створює вірші саме завдяки звертанню до себе, осмисленню своїх почуттів та емоцій, які й знаходять потім найбільший відгук у читачів.
Римування: перехресне.
Художні засоби
- Епітети: поезiя найвища, найвища простота, пiснi легкi i свiтлi, заревана душа, глухонiмий Нотр-Дам.
- Порівняння: передаються вiршi, / Як поцiлунки — з уст в уста; ти — гiтара, гiлка з дерева; Пiснi, мов кошенят задушених, / В зубах по вулицях носив; Є вуха, що, немов корою, / Укритi суєтнiстю змiн; Хай серцем слухають i кров’ю, / Як Квазiмодо слухав дзвiн!..
- Метафори: пiснi легкi i свiтлi, ти сьогоднi на кону; Як слухав дзвона Квазiмодо / В глухонiмому Нотр-Дам. / Вiн припадав до дзвона тiлом, / Вiн разом з ним лiтав, лiтав…; скiльки тих, якi хотiли / Тiлами битися в тiла, / А язиками лiзли в душi…; Душа повiльно прозорiла / Все по ночах; А по очах / Боляче вдарило прозрiння.
- Риторичні запитання: Скажи, кому твоя заревана / Душа потрiбна, ну, кому?..; Про що кричав? / Кому кричав?..
Автор аналізу:: cup_of_flowers. Матеріал надано лише для розміщення на сайті dovidka.biz.ua.
Вірш “До французького шансоньє” Ірванець
Це є поезiя найвища,
Це є найвища простота,
Коли передаються вiршi,
Як поцiлунки — з уст в уста.
Твоï пiснi легкi i свiтлi
(ïх так сприймають слухачi),
Та пам’ятай — у цьому свiтi
Є свистуни i стукачi.
А ти — гiтара, гiлка з дерева,
I ти сьогоднi на кону.
Скажи, кому твоя заревана
Душа потрiбна, ну, коу?..
Вдягайся модно, лайся модно,
Та час вiд часу пригадай,
Як слухав дзвона Квазiмодо
В глухонiмому Нотр-Дам.
Вiн припадав до дзвона тiлом,
Вiн разом з ним лiтав, лiтав…
О, скiльки тих, якi хотiли
Тiлами битися в тiла,
А язиками лiзли в душi…
Я й сам колись таким грiшив.
Пiснi, мов кошенят задушених,
В зубах по вулицях носив.
Душа повiльно прозорiла
Все по ночах.
А по очах
Боляче вдарило прозрiння:
Про що кричав?
Кому кричав?..
Є вуха, що, немов корою,
Укритi суєтнiстю змiн.
Хай серцем слухають i кров’ю,
Як Квазiмодо слухав дзвiн!..
