«Доки сонце зійде — роса очі виїсть» ДІЯ ТРЕТЯ
ОДМІНА ПЕРША
На другий день удосвіта. Велика кімната у панському будинку.
ЯВА 1
Соломія (прибира ложки і тарілки з столу). Ну заварили наші пани кашу! Заморочили зовсім панича; сперш посадили його у карт грати, а далі так підпоїли, що він, як сніп, звалився. Вже скілько разів наважалася я шепнути паничеві, яке лихо скоїлось у нас на селі, та коли ж ані приступу до його! Чи не лихо?.. Вже світає. Оце загулялись! Хоч би Владимир Петрович був тут, то я б йому шепнула.
ЯВА 2
Оксана входить.
Соломія (з жахом). Оксано, ти?
Оксана. Цить! Скажи мені, Соломіє, чи є у тебе у серцеві бог?
Соломія. Я, єй-богу, сестричко, ні на капелиночку не винна! То все налихотворила Текля, тілько ти їй не кажи, що я виявила! А я хоч і заприсягну!
Оксана. Я тебе питаю: є у тебе в серцеві бог? Скажи мені, чи здіймались коли-небудь твої груди під вагою невимовного смутку? Чи з’являлись коли-небудь сльози у твоїх очах?
Соломія. Та я ж, сестричко, не кам’яна!
Оксана (ухопивши її за руки). Не кам’яна? Ти правду кажеш?
Соломія. Хоч і заприсягти!
Оксана. Скажи мені як перед богом, посватався панич?
Соломія. На те похоже. Тілько настояще довідатись не можна, бо нікого з нас не допускають до його. Зараз як тілько я увійду — і випроводять. Я не розберу панських заручин. У нас як просватають дівку, то зараз на рушник стають, кланяються перед образами, а далі — батькові, матері; а у панів нічого нема.
Оксана. Виклич мені панича.
Соломія. Та він, сестричко, п’яний спить.
Оксана. П’яний! Ти мене дуриш?
Соломія. Ну, от, єй-богу, що ні! Там такий п’яний, що й сказать не можна. Його, певно, нарочито напоїли.
Оксана (похитнулась). П’яний… напоїли! І це самостійная людина!.. Остання надія захмарилась. Проведи мене до його… мій жаль його розбуде, моє горе його витверезить…
Соломія. Постривай, може, я його розбудю. Тілько, сестричко, йди з горниць,— там у саду підожди абощо; бо як пані постереже — лихо буде! Вона вже не спить!
Входить Наталя Семенівна.
ЯВА З
Наталя Семенівна (побачивши Оксани) Ти?!
Оксана. Я!
Соломія незамітно вийшла.
Не полохайтесь! Це не манія моя, а я живесенька… Не полохайтесь… і мене не лякайте, бо не злякаєте…
Наталя Семенівна. Як ти посміла ввійти?
Оксана. Не кричіть… бо собі тільки сорому наробите… Слуги ваші всі покотом сплять… двері не заперті… я й прийшла. Пані, не з ножем в руці прийшла я до вас і не з докорами, а принесла я вам своє серце, щоб ви його добили! Живуче… ніяк сама його не здолаю…
Наталя Семенівна. Я не душогубка!
Оксана. Не душогубка? Чому ж у вас такий страшний погляд? Чула я, правда, од людей, що, кажуть, бува й так: погляд вовчий, а душа янгольська! Примусьте ж вашу душу, щоб вона хоч на хвилину засяла у вашім погляді, і та мала хвилина надасть мені сили і одваги. Я сміливо йшла до вас, а тепер острах даве мою душу і сковує мої вуста!.. Хоч одну ж іскру жалю у погляді, молю вас!..
Наталя Семенівна (тихше). Чого тобі треба? Чого ти хочеш від мене?
Оксана. Чого я хочу? Ха-ха-ха! Чого я хочу? І це питає мати, його мати! І справді: чого я хочу? Я, мабуть, зовсім вже збожеволіла!.. Ви колись казали мені, як ще я була при вас за горничну…
Наталя Семенівна. О, я щодня проклинаю той час і годину!…
Оксана. Чудно! А тоді: мені здавалось, що ви самі втішались, дивлячись, як панич залицявся до мене. Мабуть, тоді в очах ваших жила ваша янгольська душа?
Наталя Семенівна. Я сама не встереглася, як гадину в пазусі зогріла.
Оксана (не слуха її). Ви тоді казали, пані, що ви й самі не з високого коліна; що ваш отець був простий міщанин і вас вчив на мідні гроші. Чого ж,тепер ви так пишаєтесь? Одначе… що ж це таке я плещу? Чи воно ж до речі? Я не те зовсім хотіла сказати… (Подумала). Що ж таке я хотіла? Хіба те, що ваш син любив мене, що вашого сина і я любила…
Наталя Семенівна. А тепер минулося!.. Мертвого з гроба не вертають!..
Оксана. Минулося? Справді минулося? А я наважилась було у однім слові вимовити перед вами усю мою душу, усю мою печаль… Хотіла сказати таке слово, у котрім ви побачили б, як у дзеркалі, всі мої муки, всі рани мого серця!.. “Мертвого з гроба не вертають…” І ви так спокійно і тоді б сказали цю приказку, коли б побачили у труні свого єдиного сина?.. А я вже лежу у труні! А моє серце — його серце, моя душа — його душа, моє життя — його життя. Він помер задля мене, і я вже наполовину мертва!.. І все ж таки ані іскорки жалю у ваших очах?.. Пані!.. Я кохала вашого сина!.. У його коханні я кохала увесь мир божий. Він був моєю думкою, моєю молитвою, моїм світом. Одняли його у мене!.. Одняли не душогуби, а люди з янгольською душею!.. Ох, страшно ж мені, страшно!.. Серце моє, чи є ти в грудях, чи нема? Я не чую тебе!..
Наталя Семенівна. Мені жаль тебе, Оксано! Що ж робить?
Оксана. Жаль?.. Вам жаль мене?.. Ха-ха-ха! Не треба, не треба мені вашого жалю! Ні, ні, я вас зобідила, я вас зневажила… Простіть мене!.. Я сама не знаю, що кажу… Скажіть, промовте ще раз: “Мені жаль тебе!” Ха-ха-ха! “Мені жаль тебе!” Вмирай, серце!.. Сліпніть, очі!.. Глухніть, мої вуха! Це не материна мова!
Наталя Семенівна (убік). Відкіля вона взялася, хто її сюди привів? (До неї). Ну, пора вже тобі додому.
Оксана. Правда ваша!.. Я вже й надто забарилась…
Наталя Семенівна. Ну, то йди ж собі!
Оксана. Стривайте, ще два слова. Кажуть, що я чарувала панича? Правда!.. Кажуть, що я відьомського кодла. Ох, яка правда! Кажуть, що я хотіла бути панією-дворянкою. От за це то вже й сам панич присягне, що правда. Бачте — я все це вам кажу і не червонію, щоб ви вже певне знали, що у мене стида ані крихотки. Що я, бачте, вже така непутяща, така хвойда зародилась, що й сором не їсть мені очей!.. (Хапається одною рукою за одвірок, а другою за голову).
Наталя Семенівна. Ти ледве на ногах стоїш. Присядь спочинь!..
Оксана. Де ж таки я сяду перед панією? Ми до цього не призвичаєні! (Згодом). Нічого… Бачите, вже й одійшла. Живуча я, як гадина!.. (Здійма з пальця перстень). Це його… паничів перстень. Хотіла було шпурнути його куди-небудь, та пошкодувала, що золотий. А найгірш боялась, що як пришлете грабувати, от тоді-то вже було б сорому надто! І я сама принесла… Нате!.. (Поклала перстень на стіл). Отож всієї розмови, отож всієї поради. (Іде до дверей).
Наталя Семенівна. Стривай, Оксано!..
Оксана (зупинилась). Пора ж і честь знати. Самі мене виганяли, а тепер зупиняєте? Здається, я все сказала?..
Наталя Семенівна. Я хочу тобі віддячити за те, що ти без гвалту і без огласу розв’язала моєму синові руки.
Оксана. Як віддячити? Хіба ви ще не віддячили?..
Наталя Семенівна (вийма хутко з шухляди гроші). Це тобі на придане! (Дає гроші).
Оксана. Щ-о? Дякуйте, пані, що ви його мати! Віддайте ці гроші на подзвіння та на церкву, щоб щодня виймали часточку “за здравіє” вашої янгольської душі!.. Пані, пані!.. Не в кожного й душогуба здіймається рука на умираючого, а ви… ви вийняли з моїх грудей серце і, сміючись, краєте, ще й на моїх очах, його на шматки. Не бог вам, пані, душу дав, не мати вас породила! (Пішла).
Наталя Семенівна (сперш немов остовпіла, а далі прожогом кинулась до дверей). Оксано, Оксано! Вернись!.. (Одбігла од дверей). Що я роблю? Чи не збожеволіла я?! Ні, ні!.. Не погублю я своєї дитини! О, чом же ти, Оксано, нерівня моєму синові? Яка велика душа! Нащо ти в кріпацтві зародилася?.. Ні… Ні!.. Не невістка ти мені!
Завіса
ОДМІНА ДРУГА
Того ж таки дня, через шість годин. Зала у будинку Воронових.
ЯВА 1
Горнов і Максим.
Горнов. Так, стало буть, ми з вами в ціні зійшлись?
Максим. Де ж, мовляв, не зійшлись? Я ще й рота не вспів роззявити, а ви вже й ціну поклали, та ще й яку, мовляв, ціну. Але ж глядіть, чи не помилились, бо я швець такий, що під зав’язь умію чоботи шити, а вам, може, треба городського?
Горнов. Ба ні, мені такого й треба до школи.
Максим. Тепер вже повелось так, хоч би і у нас на селі: чоботи на дві колодки, та ще й на шпильках, а я все на дратві. От що вже дратву, так навдаку чи хто висуче проти мене?
Горнов. Я хочу, щоб хлопчаки спершу навчились шити прості чоботи, а там вже котрому скортить городських чобіт, то нехай сам добира способу, як їх змайструвати.
Максим. Еге! Нехай вже, мовляв, саме домадикується!.. Я ще мав дещо вам сказати, та тільки не знаю, з якого боку й почати. Ще як скажете: “От старий, почав вже вигадувати”.
Горнов. Що ж таке?
Максим. А те, що я ще зроду-віку не бурлакував, а оце, мовляв, вже ніби приходиться покидати стару… Там такого репету наробе, що не тільки в хаті, а й у подвір’ї, мовляв, буде тісно.
Горнов. Чому ж не взяти й бабу з собою?
Максим. Чи й справді? (Зрадів). Вона у мене, Владимир Петрович, така, що й хвилини без діла не сидітиме… Там така працьовита, що й сказать… (Сміється). А як роботи нема, то зо мною свариться, а вже без діла не всидить….
Горнов. Знайдемо і їй діло. А за ціну певно що не будемо торгуватись?..
Максим. Та яка вже ціна беззубій?..
Горнов. Часом беззубий краще, зубатого!..
Максим. Та воно так… Це вже ви мене зовсім, мовляв, на світ народили! А то ж сказали ви мені ціну, а я зопалу погнався за грішми та й про бабу забув. Оце ж і чудесно. У хату свою впустимо Матвія, тут у нас є такий бідолаха з двірських: дітей, мовляв, повнісінький запічок, а хати дасть бог. Нехай собі живе, та хліб жує, та двору доглядає.
ЯВА 2
Ті ж і Борис.
Горнов. Ну, ти ж і спиш! Я вже з города двадцять верстов пробіг, а ти…
Борис. У мене голова страх як болить… Я й не бачу. (Чоломкається з Максимом). Що ж, договорились?
Максим (усміхається). Вже, мовляв, і печать приклали.
Горнов (дивлячись на часи). Ого-го, пора їхати!
Борис. Чого хапаєшся? Поснідав би…
Горнов. Скільки ще в тебе тієї панської пихи, як подивлюсь я на тебе: без сніданку або без кофію не можна гостя відпустити; і хоч би тому гостеві діла було, як кажуть, по зав’язку, а він сиди та жди того кофію. У мене там діло кипить! Я купив оце у городі молотилку, і зараз треба установити її. Ну, у вас гарні порядки: приїхав — усі пани і слуги сплять, двері відчинені, хоч і забирай усе на вози та й вези куди хочеш.
Борис. Ми світом тільки полягали.
Горнов. Що це в тебе такі червоні очі?
Борис. П’яний був.
Горнов. З якого побиту?
Борис. Тадже ж учора був день народженія батька.
Горнов. Стало буть, ти туди і не навідувався?
Борис (засоромивсь). Ні!..
Горнов. От так молодець!..
ЯВА 3
Ті ж і Соломія.
Соломія. Паничу, пожалуйте, вас мамашенька кличуть.
Голос за дверима: “Борис!..”
Борис (гука). Я зараз! (До Горнова). Підожди мене (Пішов).
Горнов. А йдіть сюди, на хвилину, Соломія!
Соломія. Не хочу, бо ви зараз почнете розпитувати, а мені заказано мовчати. От єй-богу, що правда!
Голос за дверима: “Соломія!”
Ось зараз! (Побігла).
Максим (тим часом роздивляє портрети, що висять на стінах у золотих рамках). Що то воно: чи царі всі, чи генерали?
Горнов. Хіба ж деякі з них вам нікого не нагадують? Це ж Борисів батько, а це дід, а той третій — генерал Суворов.
Максим. Бачте, я таки вгадав, що генерал.
Горнов. Один же тільки генерал. А батько Борисів тільки що копитан, а дід його, то й хто його знає!.. Бачте, це на йому старосвітський міліцієнний казакин. І доки цей дід ще не був у службі, то прозивався Ворона, а як здобув міліцієнного чина, так став вже прозиватись Воронов! Стало буть, причепив хвостика до свого прозвища.
Максим. Хвостика? Навіщо ж то?
Горнов. Така, бачте, мабуть, була поведенція, все своє вже дуже обридло, так хоч хвостика чужого пришити.
Максим. Еге! Ну, а то ж жіночі парсони, хто вони? (Показує на патрет).
Горнов. Це мати Борисова, а це вже її мати, стало бить, бабка Борисова. Ось бачте, убрання в неї вже просте, старосвітське: очіпок, намітка, плахта.
Максим. Так, так!.. Стало буть, вони не з так-то давнього коліна запаніли?
Горнов. Бабка ця й до смерті жила тут.
Максим. Та як же?.. Так… так!.. Я її пам’ятаю! Оце, либонь, піде дванадцятий чи пак тринадцятий рік, як вона померла. Проста була людина, зовсім проста, і по-панськи, мовляв, ані же тобі не вміла гонор йти.
Горнов. Це була найперша порадниця і жалібниця Борисова. Він згадує про неї з великою шанобою.
Максим. Пам’ятаю, пам’ятаю!.. Усе, було, з ним няньчиться. Конешно, доброго чоловіка усяк добром пом’яне. Ну, то я ж оце піду лагодитись у дорогу, доки ви тут.
Горнов. Я не забарюсь.
Максим. То прощавайте до якого часу! (Вийшов).
Горнов (один). Як то Борис з своїми старими уладиться? Молоде ще хлоп’я, м’яке серце… Стережеться сварки, як вогню, думає, що можна її обминути! Та що це він так довго бариться?
ЯВА 4
Борис (дуже стривожений). Оказія, брат! Чуєш, мати запевняє, що буцімто я вчора об’яснився перед Ізмайловою!
Горнов. Удрав штуку… Яка ж то Ізмайлова?
Борис. Ти ж познакомився учора з нею і з її матір’ю… Бач, деякі гості ще спозаранку учора пороз’їжджались, а Ізмайлови зостались ночувати. Отже, як поїхав ти, у нас почалось бенкетування; я якось не встерігся та й насмоктався… Мене-таки батько й мати здорово примушували. “Який ти,— кажуть,— мужчина, що не хочеш пить?” Я і урізав. Може, з п’яних очей і справді наговорив якої нісенітниці.
Горнов. А я думаю, брат, що це якась машина.
Борис. Оце ще вигадав.
Горнов. А конешно! Ти скрізь бачиш одні квіточки та ясне сонечко. Сказано: молоде, зелене! (Узяв картуза). Одначе adie, mio caro! [1]
Борис. Попрощався б з моїми старими, а то розгніваються.
Горнов. Вони ж кажуть, що я хам; а від хама якої їм звичайності?
Борис. Не терплю я, як чоловік сам на себе плеще.
Горнов. Та я ж учора власними вухами чув!.. Стривай, стривай!.. Чи не ота Ізмайлова, котрій я учора радив у кукол гратись?
Борис. Та вона ж, вона.
Горнов. Ця ж мене хамом звеличала. (Сміється). А терпкою я здався їй кислицею: вже вона пробувала кусати мене з усіх боків, та тільки оскому набила.
Борис. Бо ти таки учора за пів тієї години наплів обом Ізмайловим цілий ворох чепухи. Перед дочкою так найкраще визначився, сказав їй, що вона уміє тільки воду товкти.
Горнов. Сказав правду. То ж не людина, а кукла.
Борис. Але все ж таки казати таке в вічі панночці…
Горнов. Що ж ти вдієш зо мною, коли я хам?
Борис. І батько мій таки на тебе розгнівався.
Горнов. Знаю, знаю! Через те ж я так учора швидко і іспарився. Він теж шпигнув мене по-панськи. Позвольте мені, кажу, прийняти у ваших горницях одного знакомого? “Хто ж етот ваш знакомий?” — питає. “Ваш,— кажу,— временнообязанний Прохор”.— “Для таких,— каже,— знакомих у мене єсть конюшня!” Чудак старий! Ну слухай, ти ж тепер тверезий, то не забудь, що тобі сьогодні треба декуди навідатись.
Борис (з серцем). А, не нагадуй мені! Вісім день очей не навернути, вісім день… я ненавиджу себе!..
Горнов. Я оце забіжу туди та її заспокою. Сказати, що ти сьогодні будеш?
Борис. А конешно! Через півгодини. Коли б тілько гості швидше убирались. Я сьогодні з своїми старими діло доведу до кінця.
Горнов. Ну, цих гостей навряд чи скоро здихаєшся. Тілько ти вже сьогодні не пий!
Борис. А, не зворушуй мене.
Горнов. Ага, не любиш? Заспокойся, друже. Хто з молодих людей не впивався на своїм віку? Пий, кажуть, та ума не пропивай!
ЯВА 5
Входить старий Воронов.
Воронов (простяга руку Горнову). Вы уж успели вернуться?
Горнов. Як бачите!
Воронов (ходить по кімнаті, далі зупинився, хотів щось промовити і знов заходив). Либералы, либералы!..
Горнов. Ви ж це про кого кажете? Чи не про Ізмайлових? Ваша правда… Вони дуже ліберальні.
Воронов. Нет-с, я не про них. (Зупиняється проти Горнова). Скажите, того… того… Правда ли, что вы подарили вашим крестьянам дополнительный платеж?..
Горнов. Справжня правда.
Воронов. Либерально, очень либерально! (Знов ходить). Ссуду какую-то, тоже у себя открыли?
Горнов. Одкрив.
Воронов. Гуманно й либерально! Ну, а я того… не открою!.. Слышите ли, не открою!
Горнов. Чую, чую. Я не глухий! Ви не одкриєте!
Воронов. Да-с, не открою! И школа там у вас?
Горнов. І школа там у мене…
Воронов. Но для чего все это мужику? Я вас спрашиваю, для чего?
Горнов. Не знаю.
Воронов. Не знаєте? Нет-с, ви знаєте! Да-с, знаете! И я знаю!..
Горнов. А коли ми обоє знаємо, то задля чого ж переливати з пустого в порожнє?
Воронов. А затем-с, что такими поступками вы развращаете мне сина.
Горнов. Не веліть йому водитись зо мною. Пошліть його до Ізмайлових в навуку, там він навчиться у кукол гратись.
Воронов. Что-с? Вы забываєтесь, милостивый государь.
Борис. Я слушаю й удивляюсь только всему тому, что вы, папа, говорите. Вас эти два года так изменили, что я, право, не узнаю вас.
Воронов. Помолчи, друг! Ми с тобой после поговорим.
Борис. Тошно даже слушать. (Пішов у свою кімнату).
Воронов. Видите, зто все ваше влияние. Он у меня прежде этого не смел.
Горнов. Тоді, як був ще малим.
Воронов. Нет-с, всегда!..
Горнов. Та він же два роки і не був дома; а два роки — це немалий час.
Воронов (ходить по кімнаті). Да, ви философ! У вас ведь на все готов ответ.
Горнов. Мені здається, що у кожного чоловіка розум завжди повинен бути насторожі.
Воронов. Философ, философ! И если я вас спрошу, зачем вы говорите со мною по-малорусски, у вас также найдется ответ?
Горнов. А звичайно…
Воронов. Любопытно…
Горнов. Я не хочу говорити по-руськи та й одвик-таки од мови, живучи чотири роки помеж крепаками,— це во-первих…
Воронов. Однако ж вы читаєте русские книги?..
Горнов. Читаю! Німецькі читаю, і французькі, і навіть латинські… Але ж читати і говорити — це дві речі зовсім різні. Як поляки кажуть: “to cos’ inego!..” [2]
Воронов. Да ведь я сам малоросс, а вот же говорю по-русски…
Горнов. Через те ж я і балакаю з вами по-українськи, що знаю, що ви українець, і знаєте мову, і що колись і самі балакали зо мною по-своєму. Може, це тоді було в моді? Ви перемінились, а я не хочу хамелеонничать! Тут, бачте, багацько залежить і від того, з ким нам найчастіш доводиться діло мати. Ви промеж панами буваєте, а я промеж мужиками вештаюсь. Стало буть, тут діло навику, а привичка, кажуть, друга природа. От якби наша розмова прийняла характер надто спеціальний, ну тоді я, може, спасував би… А доки ми перекидаємось словами, збиваючи тілько піну в роті.
Воронов. Но ведь будете же вы служить?
Горнов. Ні.
Воронов. Могут же дворяне выбрать вас на какую либо должность?
Горнов. Це інша річ. Але і без вибора, без наказу вже служу ділові.
Воронов. Но ведь вы дворянин? Да-с? А ведете-то вы себя не по-дворянски.
Горнов. Хто як розуміє людське поводження!
Воронов. Да-с! Вы не по-дворянски поступаєте!
Горнов. Наплювать!
Воронов. Как наплевать? На кого наплевать? Вы дерзки! Справедлива пословица, что “яблочко от яблоньки”!.. Знаєте ли вы, милостивий государь, кто был ваш отец?
Горнов. Ви, може, хочете натякнути на те, що я з мужичого роду? Що мій отець, тільки дякуючи власним заслугам, здобув дворянство і полковничий чин? Натякайте, я від цього не почервонію. Ніколи я не одречусь од свого роду. У мене ще й досі живі дядьки по батькові — один простий гречкосій, а другий солдат,— і я ними не гордую.
Воронов. Правда, говорят, что…
Горнов. Що з хама не буде пана?.. Я й не лізу в пани.
Воронов. Нет-с, лезете! Вы у меня бываете… (Наче щось пригадав, забігав по кімнаті). Да-с… того, того… Знаєте ли, что я вам могу посоветовать?
Горнов. Розумний совіт прийму з подякою.
Воронов. Вот что-с! Вы займитесь сочинением проекта о том, чтобы дворян вовсе не было.
Горнов. Ви не туди, добродію, заїхали! Сочиняйте вже ви такі проекти, вам і книга в руки, а я за таку раду і спасибі вам не скажу. Сором вам, Олексій Дмитрович, що ви з мого правдивого поводження з людьми хочете зробить якусь пропаганду! Ви кидаєте болотом у моє чесне діло.
Воронов. Так ваше дело честное?
Горнов. Хоч перед бога!
Воронов. А я думаю, что напротив.
Горнов. Ні! Ви так же точнісінько думаєте, як і я, та боїтесь розумові сказати.
Воронов. Никогда!
Горнов. А я вам кажу, що іменно так.
Воронов. Вы, кажется, желаете того… того… трунить надо мною!
Горнов. І на думці цього не маю.
Воронов. Вы… очень дерзки!..
Горнов. Схаменіться, Олексій Дмитрович!
Воронов. Вы… вы…
Горнов. Хам? Це вже я чув не раз! Позвольте ж, Олексій Дмитрович, і мені сказати вам хоч одну пословицю: “Насміялася верша з болота, оглянулася — аж сама в болоті”.
Воронов. Что-с?
Виходить Борис.
Я, милостивий государь, с вами более не знаком.
Горнов. Дуже приятно!.. Вибачайте, хотів сказати: як завгодно!..
Воронов. Да-с! Слышите: не знаком!.. (Пішов).
Борис. Що це з ним? З чого це ви збили бучу?
Горнов. Адже ти прохав, щоб я попрощався з твоїми старими? От вже з батьком попрощався…
Борис. Та що це з ним вчинилося, я ніяк не розберу?
Горнов. А, бог з ним! Прощай! Приїзди ж до мене… А може, батько не пусте? Мене то вже певно не допустять до вашої персони.
Борис. Бозна-що вигадуєш. Я догадуюсь, це, певно, його Ізмайлова натравила на тебе.
Горнов. Може… Але ж молодому чоловікові, коли він блукає ще в думках і відсахнеться сьогодні від того, чим вчора захоплювався,— якщо постережеться, що то в ньому з’являється власний процес змишлення,— я можу вибачити; ну коли старий чоловік так, з лисою головою… (Чоломкавшись, пішов).
Борис (один). Це-щось несподіване з’являється у моїй сім’ї!.. (Походив). Що я такого наговорив учора панночці? Невже справді об’яснився? Як я согласився сісти за той проклятий єралаш!.. Потім напився як?.. Сьогодні востаннє скажу батькові й матері, і якщо вони суперечатимуться, я зроблю по-своєму. Володька вражає мене, кажучи, що я безхарактерний!.. Він правду каже. О, яку правду! Доки ж я, справді, буду як цуцик той на вірьовці?..
ЯВА 6
Борис і Воронов.
Воронов (входе). Что, уехал зтот либерал? Я очень рад.
Борис. За что вы отказали ему от дому?
Воронов. Негодяй он!.. Вот за что.
Борис. Негодяй?
Воронов. Да, негодяй, й я запрещаю тебе с ним дружиться!
Борис. Ну зто уж… Впрочем, зто пока на второй план. Я должен вам сказать, что у меня єсть более серьезное дело.
ЯВА 7
Ті ж і Соломія.
Соломія. Пане! Там Гордій Поварів прийшов!
Воронов. Что ему надо?.. Зови!..
Соломія пішла.
Пойди к гостям; я после готов с тобой потолковать.
Борис. Вы выслушаете меня?
Воронов. Через пять минут.
Борис пішов.
Ну, что ж он там?.. Кто там такой?..
ЯВА 8
Воронов і Гордій.
Гордій (входить, топнув ногою). Моє поштеніє! Позвольте вам препоручить. (Подає запечатаний лист).
Воронов. Что это такое? (Розпечатав листа і читає). “От 186… года от сентября месяца преглашають Вас, Ваше високоблагородіє, майстер сапожной, штоб ви пожалували своєю персоною із фамилією на брачний процес у етоє воскресеніє. Свадьба будєт на благородную ногу, вина і музика з городу і пирожноє “шпанскій вєтір”, што папаша зготовлють; собственноручно Гордєй Микитович Поваренков, сапожной майстер і кавалер”.
Гордій. Так точно: і кавалер. Так как іщо в первий законной брак поступаю.
Воронов. Я не понимаю, что это такое?
Гордій. Брачний процес буду палучать с баришнею Теклею Свиридовной. Хотів хоть триста рублів авантажу, ну помирився на двухсот п’ятдесят. Значить, подумав: “Пропадай моя деревня, все четирє колеса”.
Воронов. Да ты скажи толком, что тебе надобно?
Гордій. Разві я непонятно об’явил у білеті? Кажется, очінь синпатично. Значить, предлагаю вам на свадьбу до міня.
Воронов. Что-о? К тебе на свадьбу?
Гордій. І што, как можить согласні будите поступок совершить об нєкотором подаркє, хоть двадцять п’ять рублєй, так я с равнодушним вдовольствієм получу.
Воронов. Пошел ты прочь, дурак!..
Гордій. Вот так категорія!..
Воронов. Вон, говорят тебе!.. (Кида йому листа в вічі).
Гордій. І с тем до приятного свиданія. (Пішов).
Воронов. Да что же это такое творится? Мужик какой-то, сапожный мастер, осмеливается просить к себе на свадьбу, да еще по пригласительному билету! О, до чего мы дожили!
ЯВА 9
Воронов і Борис.
Борис (входить). Вы свободны?
Воронов. Ну?.. Да, кстати,— согласился ли ты поехать в гости к Измайловым? Они тебя приглашали!
Борис. Да, приглашали, но решительно отказался.
Воронов. То єсть как это? Ведь ты почти сделал предложение Анне Андреевне!
Борис. Ну недалекая ж она, если поверила пьяной болтовне.
Воронов. Так ты хочешь нас осрамить?
Борис. Вы обещали выслушать меня. Время не терпит. Я должен с вами говорить.
Воронов. Ты затянешь ту же канитель о твоих диких намерениях?
Борис. В последний раз. Итак, я возвращаюсь к вопросу, на который вы не ответили мне в прошлый наш разговор. Я спрашивал вас,— зачем вы, зная и видя мои отношения к Океане, смотрели на них не только сквозь пальцы, но даже снисходительно?
Воронов. Ответ простой: она была горничной… ну… а ты… как молодой человек… оно и понятно…
Борис. А!.. Интрижка по части клубнички!.. А между тем вы жестоко ошиблись. Я полюбил Оксану и повторяю вам, что женюсь на ней.
Воронов. Я обьявлю тебе сумасшедшим, и тебя посадят в желтий дом.
Борис. Да хоть в тюрьму! Я дал слово Оксане, и она моя невеста,— слышите ли,— она моя невеста!..
ЯВА 10
Ті ж і Наталя Семенівна.
Наталя Семенівна. Завтрік уже подалі!.. Прасков’я Петрівна і Анеточка просто покою мені не дають. “Просіть,— кажуть,— та й просіть, щоб Борінька їхав до нас погостити!”
Воронов. Нет, ты послушай, что он говорит.
Наталя Семенівна. Що таке?
Борис. Я прошу вашого благословенія на вінець з Оксаною.
Наталя Семенівна. Як? Це той синочок, котрий учора присягався, що все зробе задля матері, а сьогодні вже й назад?
Борис. В чім же я присягався?
Наталя Семенівна. Ти дав мені слово, що поїдеш до Ізмайлових в гості. Це раз… А потім…
ЯВА 11
Ті ж і Степан.
Степан (за дверима). Я силою ввійду, і ніхто мене не зупине.
Воронов. Кто там?
Степан (вбіга). Це я, пане!
Воронов. Что это? Как ты осмелился войти без доклада?
Степан. Та вже хоч і вбийте, а ввійшов!
Воронов. Вон!..
Борис. За що ж ви його проганяєте? Що скажеш, Степане?
Степан. Ви питаєте? Це дивно, паничу, надто дивно!.. А я ж завжди мав вас за чесну людину. Дійшла до Оксани звістка, що ви засватались на якійсь панночці!..
Борис (з жахом). Як?!
Степан. А тепер вже, може, Оксану й на столі застанете!
Борис. Годі, годі!.. Спала полуда з очей!.. Туман розійшовся!.. Так ось воно що?.. Так ось зачим мене підпоювали?.. Так ось задля чого запрошують мене в гості до Ізмайлових?.. Так ось від чого ваша хворість, мамо? Бач, це та любов ваша свята, котрою ви так похвалялись і котра, мов в ланцюгах залізних, так довго держала мою волю… Так ваша та щирая і тихая мова: “Женись, сину, на кому хочеш”,— була кривда, одна облеслива кривда!.. О мамо, мамо! Що ж ти зробила з моєю душею? З тією душею, в котрій образ твій завжди був нарівні з богом? Батьку, батьку рідний!.. О, що ж тепер на світі не зрадливе, коли рідний батько і мати… А!.. Швидш відсіля!.. Промеж чужими людьми знайду я батька і матір!..
Прожогом вибіг, за ним пішов Степан.
Наталя Семенівна. Синку, синку!.. (Рада).
Воронов. Я тебе, мерзавец, я тебе!.. Вот тебе твой мазунчик!..
Наталя Семенівна. Ти ж чого дивився? Ти його виховував і пестив! Я жінка неосвічена! Де я була? Що я бачила? У чотирьох стінах вік ізжила, а ти похвалявся, що ти вчений і всезнающий. Ти йому дав змалку волю! Я дурна була, по-твоєму… Себе ж ти цілий вік лічив за розумного, а сина єдиного не зумів до пуття довести. Ох, я нещасна!.. (За сльозами не може говорити).
Воронов (мов ошалілий). Что ж это? Сколько я того… того читал, но такого случая… Читал я в журналах й газетах… не начитывал. Но как же в самом деле стеснять… того… того… свободу, когда свобода должна быть свободна? Ну, и пусть его женится, пусть женится хоть на чертовой дочери!.. Я… я знать его не хочу!..
Завіса
