“Думи мої, думи мої” аналіз вірша (паспорт)

“Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами” аналіз вірша – тема, ідея, жанр, рік написання, художні засоби, історія написання та інші питання розкриті в цій статті допоможуть підготувати літературний паспорт твору.

“Думи мої, думи мої” аналіз твору (паспорт)

«Думи мої, думи мої…» вірш Тараса Шевченка – сповнений сумом за Батьківщиною, автор вболіває за українців, які знаходяться в панській неволі, терплять приниження та знущання.

Автор – Тарас Шевченко

Рік написання: 1839

Літературний рід – лірика

Жанр: громадянська лірика.

Літературний напрям – реалізм

Тема: звернення Т. Шевченка до своїх дум із сподіванням і вірою у вільне життя співвітчизників.

Ідея: тільки впевненість у щасливе життя, наполегливість допоможе змінити соціальний устрій; засудження слабкості, поневірянь, байдужості, що роблять людину рабом.

Основна думка: думка про нещасливу долю свого народу не залишає поета протягом усього часу перебування на солдатчині.

Образи-символи  – «чорний орел» , «ворон» , «соловейко»

Художні засоби “Думи мої, думи мої” 

• Епітети: мої думи, карі очі, чорнії брови, вишневий сад зелений, козацькая воля, добрим людям.
• Звертання: думи мої, Боже, квіти мої, діти, ненько, моя Україно.
• Порівняння: думка, як той ворон; Дніпр широкий –море , могили –море, думи – як свою дитину.

Віршовий розмір – хорей

Римування: суміжне, або парне (АА)

Проблематика

У цьому творі Тарас Шевченко порушив такі проблеми:

1. Людина і суспільство

2. Нерівноправність.

3. Кохання

Історія написання “Думи мої, думи мої” 

Де був написаний вірш “Думи мої, думи”? Вірш «Думи мої, думи мої» був написаний Тарасом Шевченком у 1839 році в Петербурзі.

У Т.Шевченка є ще один вірш «Думи мої, думи мої» , написаний на засланні в Орській фортеці 1847 року. У цій поезії автор вболіває за важку долю, злиденне життя кріпаків, їхнє безправне становище, пригніченість України. Після арешту Т. Шевченка за участь в Кирило-Мефодіївському товаристві, ув’язнено в казематах Третього відділу. Незабаром було виголошено ви­рок — призначити солдатом в Оренбурзький окремий корпус.
З 1847 року стає рядовим в Орській фортеці, продовжує писати у «заха­лявні книжечки» (1847-1850). Солдатчина для поета була гірше від тюрми, був ненависним сам дух солдафонства, що лягав на живу душу. Тому Шевченко писав, ховаючись від усього світу в степ, за вали, на берег моря.

“Думи мої, думи мої” вірш Шевченка

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..

Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози… чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?.
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом? «Нічого робить»,—
Не сказали б на сміх…

Квіти мої, діти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав…
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи,—
Я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих —
І пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!

За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі…
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині…
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькії
В Украйні витають —
Там широко, там весело
Од краю до краю…
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий — море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили — гори,—
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засідала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило…
Лягла спочить… А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки,—
Бо дотепні… А я… а я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну…
А слова — немає…
А за лихо… Та цур йому!
Хто його не знає!
А надто той, що дивиться
На людей душою,—
Пекло йому на сім світі,
А на тім…
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється…
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком — люди не побачать,
То й не засміються…
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки… не засиплють
Чужим піском очі…
Отаке-то… А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує —
Карай того, боже!

Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас,—
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,

А я — тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу…

Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.

[1839, С.-Петербург]

Вірш “Думи мої, думи мої” слухати аудіо